Эхо Гиндукуша

“Аісти” сильніші за смерть

“Аісти” сильніші за смерть

            Відлік цієї історії почався від трагічної загибелі в Афганістані надзвичайно талановитого українського поета-героя „АІСТа”. Саме таким псевдонімом (абревіатура ініціалів і прізвища російською мовою) підписував свої вірші Олександр Іванович Стовба – лейтенант першого батальйону 66-ї мотострілецької бригади, яка базувалася у провінції Нангархар, що майже на афгано-пакистанському кордоні. 

Під час однієї з бойових операцій у цій розпеченій безжальним азійським сонцем гірській пустелі лейтенант Стовба разом з чотирма солдатами залишився прикривати відступ групи. Після тривалої оборони вони потрапили у полон до моджахедів. Наступного дня бойові товариші змогли відбити лише їхні мертві тіла зі слідами нелюдських тортур. Сталася ця трагедія 30-го березня 1980-го року. Аналізуючи пов`язані з АІСТом події, ця дата видається майже сакральною.
З часом з’ясувалося: їх було четверо – «Аістів». Своїми неопалимими крилами всі вони, немов лелеки, вилетіли із зеленої перлини Азії, як іменують пекельний Джеллалабад.
«Стовба означає головний корінь, найпряміший корінь дерева». Так писав Олексій Дмитренко, кому першому дістався літературний хрест АІСТа. Вони навіть зовнішньо схожі були, мов брати. Народився Олексій Дмитренко того ж таки 30-го березня. Саме він написав про ту неоголошену афганську війну і про загибель у її пеклі поета-воїна Олександра Стовби художньо-публіцистичну повість «АИСТ» (М.,1985). Щоб створити її розширений варіант, який здобув Шевченківську премію 1987 року, Дмитренко поїхав до Афганістану. Там, посеред розпечених наче жаровня скель, незбагненною силою мистецького бачення він відчув, як убивали Поета: «Сашко в нерівній сутичці був поранений у живіт; дві кулі обпалили ліву руку; ще дві — пробили груди навиліт, мало не зачепили серце… На вогні кати затерзали юних хлопців Михайла, Володю, Альошу, Славка — Литвинова, Валишева, Ільїна, Богомолова… А йому, Сашкові, якимись звірячими лещатами закривавили праву руку, а на лівій розрізали п’ясткові кістки; роздерли ноги нижче коліна, закручували жили… Порізали ступні ніг…»
Якимось дивом Стовбі вдалося вирватись, але:
«…Отямився він укотре від несамовитого болю, що, здавалося, роздирав тіло на часточки: де він, що з ним?! Хтось грубою ногою перекинув його на бік…
Для доказу, що він убив офіцера, йому годі відрізати в загиблого вухо, ніс, пальці або зняти скальп… Чому ж він не квапиться? Може бути, на когось чекає, замисливши мене, пораненого й закатованого, залишити живим для якоїсь підступної мети? Ні, тільки не це!..
Застогнала й знову заніміла двічі поранена ліва рука, порізана кисть… Судомно стиснулося серце… Поруч із ним також пробила тіло куля — навиліт… Обшукавши, душман не помітив прихованого пістолета; отже, треба зловити мить… пролунав постріл!
…Саша повз… треба повзти до дороги, куди може надійти допомога, а сюди, до скель, обов’язково повернуться чужі. Де вони? …Кілька разів лейтенант намагався встати на ноги, він не розумів, що в нього порізані ступні… впадав у непритомність… Він уже був майже біля дороги. Побіля вбитого валялися два трупи бороданів. Їх убив лейтенант із пістолета, але третій устиг кинути в нього ніж, а потім вистрелив уже в зупинене серце…»
Після появи цього твору по всьому Радянському Союзу вулиці почали перейменовувати іменем Олександра Стовби, а піонерські дружини змагалися за право називатися іменем АІСТа. Вражене емоційною потужністю зображення Дмитренком цієї трагедії суспільство численними вимогами домоглося від уряду СРСР нагородження Стовби званням Героя Радянського Союзу посмертно. А до того радянська влада спромоглася лише на орден Леніна.
Згодом, в часи незалежності, Дмитренко, вже не стримуваний цензурою, переписав ту повість  українською мовою. Тільки 2010-го року, дякуючи столичному видавництву «Криниця», яке невідступно й послідовно опікується відродженням української культури, цей твір як «АІСТ: Сильніший від смерті» нарешті побачив світ. Саме Дмитренко, наче птах-рятівник, виніс понівечену війною, але безсмертну Душу АІСТа з мороку забуття та болю й віддав людству. Однакавтор так і не побачив цього видання.
Втім, з горнила Джеллалабаду «вилетіли» ще двоє. Вони, наче Лелеки, теж підхопили недоспівану пісню АІСТа.
Василь Слапчук служив у 3-му батальйоні тієї ж 66-ї мотострілецької бригади. 12-го лютого 81-го року він опинився майже у тих самих умовах, що й Стовба. Відділення, в якому служив Василь, залишили прикривати відхід колони. Під час бою його БМП підбили з гранатомета. Але Слапчуку вдалося усунути пошкодження, після чого захистити своє життя. Він повернувся додому після тяжкого поранення з понівеченим тілом, але з полуменіючою лелечим натхненням Душою.
Як же потужно просвічується місія «Аіста» в одному з віршів В.Слапчука, який долав палаючі гірські перевали Нангархару слідом за Стовбою! Одна із його збірок так і зветься – «Птах з обпаленим крилом» (2002 р.).
«…Тіла горіли у вогні,
А душі вже знялись у вирій,
На рідну землю подались.
Як птах з обпаленим крилом,
Душа кружляла над селом». 
У 2004-му році творчість Василя Слапчука також відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка.
Осмислюючи трагедії та руйнації, що їх неминуче приносить війна, Слапчук озвучує своє розуміння принципів людського існування, в якому до найвищих моральних та духовних скарбів відносить християнські цінності, зокрема, «не убий!».
Майбутній лауреат найвищої національної мистецької відзнаки України і заслужений діяч мистецтв України Василь Слапчук під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора у провінцїї Нангархар 18 червня 1981-го року був тяжко поранений. Це була його остання бойова операція.
Вона ж стала першим боєм наступного «Лелеки-Аіста» – Ігоря Моісєєнка, молодшого сержанта першого батальйону, батальйону Стовби, котрий прийшов тоді на виручку затиснутим у горах моджахедами третьому та десантно-штурмовим батальйонам.
Озираючись у минуле, Ігор пригадує обставини найпершого свого ратоборства – під час штурму гірської вершини повз нього, тоді ще необстріляного, знесиленого надлюдськими перевантаженнями і приголомшеного вперше баченою людською кров’ю дев’ятнадцятирічного хлопчину, пронесли на скривавленій плащ-палатці тяжко пораненого білявого солдата. Ігор був ще тільки на початку низки пекельних випробувань, яким вже було піддано Стовбу і Слапчука. А прибуття майбутнього письменника Ігоря Моісєєнка до 66-ї бригади сталося… 30-го березня 1981 року.
Ігорю «пощастило», ніби сам Бог беріг його для місії Аістів: він повернувся в Україну тільки з тяжкою черепно-мозковою травмою. Майже через 20 років спалахнула і його творча зірка. У 2010-му році роман І.Моісєєнка «Сектор обстрілу – «Аісти» визнано кращим твором на військову тематику. За перший в історії роман про війну в Афганістані українською мовою йому першому присуджено звання лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України. За сюжетом цього твору, перед своєю загибеллю Стовба передає своєму підлеглому, теж надзвичайно обдарованому молодому поетові, рукописний поетичний зошит з недописаним віршем. Той вірш і постає символічним Хрестом, який передають один одному й несуть Богом Натхненні, саможертовно зберігаючи у серцях ближніх Світло Мистецтва, Гуманізму, які покликані відводити людство від прірви бездуховності.
Літературні критики стверджують, що нічого подібного за гостротою викриття війни на афганську тематику створено ще не було. За їх рецензіями, роману притаманний настільки динамічний сюжет, що читаючи, вони в захопленні припиняли здійснювати його критичний аналіз..
Ось лише один з відгуків на російський переклад “Сектора обстрілу…” в Інтернет-форумі читача з Ростова-на-Дону: “…на охоте поднял ствол, но выстрелить не смог. Вспомнил «Сектор”… ружье продам… книгу читает сын…» Посол Доброї Волі ЮНЕСКО Віталій Кличко, людина мужності безперечної, вражений надзвичайно потужним впливом твору, відзначав, що, прочитавши твір одним подихом, навіть плакав на останніх сторінках. У поєднанні з шокуючою фінальною трагедією, сюжетна динаміка й емоційна довершеність роману настільки вражають свідомість людини, що читачі, порівнюючи у своїх відгуках стиль письма українського автора з майстерністю видатного німецького прозаїка Е.-М.Ремарка, пишуть, що після прочитання твору в них змінюється світогляд, вони стають переконаними пацифістами, відмовляються від зброї й насильства. «Істинні поети є провідниками Волі Творця на Землі», – не втомлюється повторювати Моісєєнко.
Під час згаданого «круглого столу» на тему: «Освіта дітям – мир і процвітання Афганістану» Ігор Моісєєнко запропонував перекласти роман «Сектор обстрілу – «Аісти» на мову фарсі й запросив до співпраці літераторів Афганістану та України у справі гуманістичного просвітлення людства з метою припинення будь-яких військових конфліктів по всій планеті. Особливу зацікавленість учасників цього заходу викликала пропозиція І.Моісєєнка країнам, які виконують миротворчу місію в Афганістані, - активізувати потенціал творчої інтелігенції афганського народу шляхом заснування літературно-мистецької премії для митців цієї країни і її діаспори. Символічно, що туди, де «Аістів» терзали війною, вони повертаються з надзвичайно гуманною місією, щоб взяти участь у  відродженні цілого культурного пласту Азії, майже знищеного безкінечними війнами. Може, в тому і полягає головний задум Творця, який надихав своїх «Аістів» – трьох письменників-лауреатів і Поета-Героя?

Однак, сам Ігор Моісєєнко каже, що роман «Сектор обстрілу...» лише крок стежиною до серця читача. Головне призначення цієї книги він бачить у тому, щоб дотягнутися до найпотаємніших закутків людської душі й донести провідну думку ще одного свого твору – «Ідея Гармонії. Українська національна Ідея».

У ньому Українська національна Ідея представлена як філософська доктрина – мрія і мета буття українства, і вперше за всю історію її пошуків коректно до вимог соціології сформульована одним реченням та у трьох тезах, чого не було здійснено до цього в жодній із спроб.

«Україна – досконало розвинена громадою життєдайної духовності держава, колиска сучасної цивілізації та джерело Натхнення людства на шляху до Гармонії Всесвіту»

«Формулювання одним реченням відкриває можливість  законодавчого затвердження Української національної Ідеї, –  зазначає автор. – Адже закон не може містити у своєму тілі розлогих дослідницьких абстракцій. Тому потрібне чітке формулювання одним реченням, яке законодавці зможуть утвердити Законом України. Бажано внесенням в Конституцію нашої держави. Тоді філософську доктрину української національної Ідеї буде включено до освітніх програм для вивчення в усіх сферах знання, яких торкається її всеосяжний зміст, – суспільствознавство, українознавство, філософія, теологія, культурологія, література, теорія пізнання, педагогіка, юриспруденція, політологія… Таким чином, формуючи свідомість українця з наймолодшого віку на національних історичних цінностях, які століттями знищували колонізатори, національна ідея проявиться в усіх сферах буття та об’єднає навколо себе націю».

Дієвість та унікальність представленої філософської концепції підтверджується відгуками  авторитетних дослідників українознавства, серед яких Шевченківські лауреати – голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Тараса Шевченка Павло Мовчан та головний редактор тижневика «Слово Просвіти» Любов Голота, академік Академії Міжнародної Слов’янської Академії освіти ім. Яна Амоса Каменського Лариса Зязюн, академік НАПН України Галина Шевченко, науковці та історики…

Ігор Моісєєнко особливо наголошує на трьох тезах, що аргументовано підтверджують його доктрину.

Минуле: «Україна – колиска цивілізації» – корені сучасної «післяпотопної» цивілізації саме в Україні. Як доводять висновки численних наукових досліджень найавторитетніших етнографів всього світу, саме з Північної Припонтіади окреслився як не єдиний, то один з найбільш успішних прогресивних напрямів розселення післяпотопних династій. Українська культура – Гідність Нації – результат натхненної творчості, основою якої є одна з найдосконаліших у світі мов, яка історично є найближчою до прамови арійців.

Завдання: «Досконалість держави». Другою тезою утверджується найважливіша умова виконання завдання з розбудови сильної і справедливої держави – відродження суспільства життєдайної духовності, яке свідомо відмовиться від хижацької моралі. Без такої духовно-моральної еволюції українському народові не зарадять ніякі революційні зміни. Тому головною з умов виконання зазначеного завдання постає просвітлення людини до такого рівня інтелекту, коли вона зможе бачити наслідки своїх вчинків на багато віків уперед. Суспільство таких високоморальних людей свідомо відмовиться від негативних вчинків як від недоцільних і зможе побудувати безконфліктний устрій гармонійного розвитку. Як виховати таке суспільство – про це йдеться у вищезгаданому трактаті вже й з наукової точки зору та підкріплено сучасними методиками, які в останні десятиліття розробили українські науковці.

Місія: «Україна – Джерело Натхнення на шляху людства до Гармонії Всесвіту». Гармонійно розвинена країна, її демократичне суспільство, осяяне Натхненною культурою, гідне вивести з провалля аморальності й бездуховності все людство і виконати свою «Величну цивілізаційну місію» – утворення Джерела Натхнення життєдайної духовності  у поступі людства до Гармонії Всесвіту.

Від сортів пшениці та протичумної і протихолерної вакцин, чим було врятовано людство від голоду й чорної смерті; до виходу людини в Космос і висвітлення Президентом академії Наук України академіком Вернадським землянам їх незворотного шляху до ноосферної цивілізації, чим визначено напрямок інтелектуального та духовного розвитку всієї міжнародної спільноти… – усе це та ще багато інших ключових звершень прийшло у світ через Україну та її синів. Саме аби припинити цей вплив на прогрес людства, відірвати цивілізацію від духовного, культурного коріння, яке міститься у благодатній нашій землі,  український народ і його державу й намагається вкотре знищити деспотична орда Московії, вкотре реанімуючи імперський дух Чингізидів, прикриваючи його машкарою «русского міра».

«Це місія служіння, а не зверхньої обраності нації. Адже Україна завжди була для сучасної цивілізації одним із найважливіших Джерел Натхнення, якими Творець Гармонії Всесвіту живить її аж від Потопу. Тому наша доля і наша цивілізаційна Місія – уберегти надбане й примножити українську культуру, піднести українство на такий рівень інтелектуального та духовного розвитку, аби й надалі Світочі знання саме через Україну осяювали людству поступ до Досконалості», – зазначає Ігор Моісєєнко у своїй філософській доктрині «Ідея Гармонії. Українська національна Ідея». Очевидно, саме вона і постає підсумком творчості усіх «Аістів», яких не здолали ешафоти війни.     

Людмила Кучеренко,          президент Полтавського обласного медіа-клубу 

    

(Повна версія «Ідеї Гармонії» представлена на авторському сайті http://afgan.pl.ua/uk/home).

                              

Игорь Моисеенко

Лауреат государственной литературной премии имени Богдана Хмельницкого,член Национального союза писателей Украины

Поет и прозаик, журналист и кинодраматург Игорь Моисеенко родился в июле 1962 года в городе Кривой Рог. В 1990-х годах возглавлял Союз ветеранов Афганистана города Комсомольськ на Днепре. Срочную службу проходил в Афганистане (Джеллалабад), в батальоне погибшего Поэта-Героя „Аиста” (А. І. Стовби). Критики, отмечая стилистическое сходство стихотворений „Аиста” и Моисеенко, говорят о признаках наследования Игорем литературного Дара и Креста убитого войной талантливого Поэта. Результатом такой духовной связи двух литераторов стал чрезвычайно захватывающий и впечатляющий своим трагизмом роман „Сектор обстрела – «Аисты». За это произведение Игорю Моисеенко приcвоєно в 2010-му году звание лауреата литературной премии имени Богдана Хмельницкого

Новости сайта

RSS-материал
Ключевые слова