Эхо Гиндукуша

АФГАН ЧІПЛЯВСЯ ЗА МЕНЕ ДО ОСТАННЬОЇ ВОШІ

АФГАН ЧІПЛЯВСЯ ЗА МЕНЕ ДО ОСТАННЬОЇ ВОШІ

 

Дивлячись на пекельне жахіття сьогоднішнього Кабулу, пригадалося як сам вирвався звідти.

Дембель заскочив в Асадабаді. Хоч воно й село на 10тис мешканців, але ж і столиця провінції Кунар! Це за 120 км від Джелалабаду. Комплект для того курорту традиційний: річка-смердючка, з якою на нас з Пакистану малярійну комашню спускали, 65 градусів в тіні, болото посеред батальйону, яке додавало вологості так, що дихати можна було тільки ривками і гора Верблюд за нею.

Пакистан був за горою. З неї ми були як на долоні. Тому наші колони моджахеди обстрілювали регулярно. Ми ще в батальйоні транспорт комплектували, а душмани на дорозі вже в засідках сиділи. Через те й жерти було нічого – за продуктами виряджали тільки коли пальне закінчувалося. Годували картопляним ерзац-пюре з порошку. На смак – чисто пилюка на воді. Звали її – параша. Тож діарея була тотальна. Так і сиділи всі рядочком на ямі: від останнього солобона – до останнього ротного. Яма була одна на всіх з десяток дірок і масксіть навкруги. Для абсолютного щастя й інтернаціональний борг ніхто не відміняв. 60 кіло мішок на спину – і в гори з душманом воювати. Афганці вояки ніякі. На якого шайтана їм та війна? Це в шураві «долг». Ми патронами та гранатами спини рвали, а бабаї – сухпайками з водичкою затарювалися.

Під самий дембель мій раціон все ж «змінився». Підхопив якусь настільки пекельну заразу, що взагалі все стало огидним. Місяців зо три, щоб до рота не попало – усе назад виверталося. Але якимось святим бабайським духом вижив. Вже вдома як зважився, то ледве не очманів – 66 кіло на 190 зросту. Дістрофік!

Але додому ще треба було дістатися…

Вертольотів чекали з місяць. Кожен ранок – на злітний майданчик як на парад. Тільки от парадки поховали вже на третій день. А куди ж з тією пилюкою та в таку спеку? Виповзали до тієї надії як звичайнісінькі зачухані чижики. І так кожного ранку. 60 голів нас було. Надія вже згасала. На носі листопад. А Москва на свята кордони зачиняла. Для нас це означало – ще три місяці голоду, діареї, спеки і війни. Отаке маячило щастя.

А воно взяло й прилетіло. Ми ні вухам, ні очам своїм не вірили. За яким бісом їх до Асадабаду занесло!? Одна однісінька пара МІ 24 – ще й афганська. А нас 60. Купка місцевих, що вирушила до них, була зметена нами вмить. 60 окрилених надією бугаїв, які не хочуть повертатися на бойню, знесли б і цілий кремль по дорозі, бо ж додому!!! Там сальце та сметанка, а не параша!

Літуни второпали, яку помилку зробили й запустили вже двигуни на зліт, поки ми не рознесли їх на друзки. Другий вже злетів, не наздогнали. А цей не встиг. Та де там?! Наш табун вчепився в борти намертво. В утробу гелікоптера полетіли валізи. Я допетрав трохи затриматися, бо проштовхатися за тими спинами було нереально. Тим часом пілот, мабуть другий, заходився викидати валізи на злітну. Хтось засадив йому в лоба. Афганець хлюпенький попався – покотився навзнаки. Це й була моя щаслива мить. Я закинув слідом свій дипломат і, перескочивши через чиюсь спину, чисто стрибун олімпійський, влетів всередину. Зі мною вдерлися ще п’ятеро. Ми далеко не були друзями. Але ж які то були обійми!?... Адже шестеро з шістдесяти! Злетіли!

Та це був тільки початок. Аеродром Джелалабаду за 20км від бригади. Залишалось забрати зарплату за всю службу і чекати літака на Кабул. Каса зачинена, а хто ж знав, що тут з Асадабаду якісь бугаї з якогось переляку прилетять? Приходь завтра. Ну то нехай. Тим часом друзяки підготували цілу культурну програму: дембельський косячок з лікоть і справжній концерт живого Кобзона. Була в них така мода – гасали з гастролями по частинам 40-ї армії. А на ранок нова пригода…

Доплентався до штабу – каса за три метри. Раденький як сніжинка на утрєніку – додому ж! Та з баблом же ж! Аж тут черговий вирячився на мене як на мамонта та й каже: йолопе, колона на аеродром вже на дамбу викотила, два останніх «крокодили» (МІ-8) на Кабул за годину злітають. Яка каса?!

Дамба – оточує бригаду півколом. Поки колона дотягнеться до КПП, та навпростець, - мав встигнути!

З переляку забув де вихід. Але задній гвинт завівся з півоберта. Вилітаю на КПП метрів за 100 – а там!!! Черговий по КПП махнув водієві, та вже й шлагбаум опускати заходився, остання машина вже рушає. Верещу як свиня! Верещу як різна свиня! Та хто там почує?! Газон смачно чхнув пневматикою й заскреготав передачею. Та щось в нього зірвалося там. Друга спроба.

Ось тут черговий мене й побачив. Як він допер, що то крізь хмару пилюки забутий дембель верещить, хто зна. Та допер – луснув долонею по борту. Останній Газон з бугаями з моїх абнімашек іржав так, що й шлагбаум мабуть трусило. Але й то ще тільки півдороги було.

Шістка точно цифра пекельна. Майже половина від чортової дюжини. Демобілізувалося тоді нас голів триста з бригади. Хоч які вони не здоровенні ті «крокодили», та всіх не забрали. Не з моїм щастям. На злітній полосі нас залишилось шестеро і плюс літьоха. От тобі й пів чорта.

Все – капець! Поплентались під чинару, попадали на пісок. Насолоджуємось пейзажами. Літьоха видавив з себе: це останні були. Видавив і почвалав до диспетчерської вежі.

Косячок забили за звичкою. Всі знали, що зараз він тільки посилить відчай, але забили. Під кайфом воші не так хебешкою гоцають.

Тим часом на аеродром влітає якийсь балаган. З кунгів, у таких баню нам топили, почали виповзати бліді як опариши, помордовані спекою білі(!) ЛЮДИ. То й було наше щастя – команда Кобзона, яку чекав цілий ЯК-40. Півсьомий літьоха, схоже сам обкурений, трохи посварив нас за обдовбані пики, та наказав сідлати своїх вошей до літака. Кобзонята нас в Кабул і забрали. Емоцій вже не пригадую. Пам’ятаю лиш якісь мутні підозри щодо провидіння і як Кобзон наказував нам на його концерти безкоштовно проходити.

Пересильний табір у Кабулі був просто під аеродромом. Комендант показав нам намети, де вода, де дірки для діарейних і наказав обживатися, бо кордон вже тю-тю. Москва дає парад! А наш буде вже наступного року!

І чого ото було стільки бігати за газонами, верещати як свиня та товкти пики афганським літунам? Але те, що в Джелалабад нас вже не повернуть, тішило серце й гріло душу. Покидали валізки, повсідалися, повлягалися – дуріємо!

Але недовго. В таборі – ґвалт, бедлам і біганина. На КПП припхалося ціле стадо вантажівок! Комендант наказав шикуватися з речами. Останній ТУ чекає на злітній! Треба 180 бугаїв! І заходився вигукувати прізвища.

Стоїмо – лихоманка, трусимося! Трусить від кожного прізвища, від кожного вереску щасливчика, що біжить до вантажівок. Де ж та доля, де ж те провидіння? Аж ось вона, зрадниця:

-        Баста! Вольно! Разайдісь! – вигукує комендант.

Краще б не починали. Повземо до наметів. Повсідалися, повкладалися, покидали валізки – вже й посмалили, й подурілі. Вже дві години воші ганяємо. Та знов спокою нема!

-        Шикуйсь з речами!

Стоїмо. Комендач каже - ще тринадцятеро. А нас сотні, як не тисячі. Стоїмо й рахуємо – вже байдуже. 10-й побіг…11-й аж підскакує… 12-й... Ну от і все…

- Моісєєнко!

13-й. Шо?

- Моісєєнко є?

Скачу й верещу як свиня афганська!

- Йо-ма-йо! 13-й!!!

А в спину печуть сотні втомлених і подурілих очей.

Злітна.

Тушечка як новорічна снігурка вже двигунами шепче й підсвистує. Від неї нашою прохолодою віє. Але перед трапом – о Господи(!) – вівчарка з погранцем стирчить! А в мене ж цілих три палки чарсу в шапку зашито.

-        Ото тобі щастя, 13-й! А скільки тобі впаяють за наркоту, замість дембєля!? Та добре, що хоч останній. Може встигну вигризти.

Гризу, рву зубами, нігті зриваю… Намарне. Черга наближається. Та вони ще мене не бачать. Шапка – в канаву.

Вівчарка й не ворухнулася. Може спекою змучена, чи внюхалося вже їй ароматів з цього смердючого стада? Але ось вже й трап – пішов 13-й!..

За спиною по зневіреним очам завошених бугаїв грюкнув залізною діарейною завісою державний кордон Радянського Союзу.

Але й то не все.

В Ташкенті 35 – а нас трясе. Після наших 65, це морозилка. Трусить ще з півгодини.

Але вже Союз – Нарешті! Вчотирьох плигаємо в таксі. А навкруги тролейбуси! Площа! Магазини! Пилюка наша! Пам’ятник Іллічу нашими голубами потаврований, а най йому наше пекло там насниться! Дівки наші! Не хіджаби ходячі! Не картинки мозолями замацані – справжні дівки! Живі й бліденькі як снігурки!

Це не БМП! Це Волга!!! Нам до Рустама – навесні дембельнувся. Таксист перемовився з колегою, мабуть уточнював, як їхати. Вирушаємо. Дорогою він вискочив за цигарками. А один з нас, татарин – Равіль. На морду наче наш, а по їхньому сече. Нам і каже:

-        Ви знаєте, що йому сказали, коли ми до нього сіли?

-        Що?

-        Вези їх на старе місце, там розберемося.

«Афганцям» платили чеками. Їх можна було отоварити у валютних магазинах. А платню ветерани отримували за 2 роки. Це я їхав як драна асадабадська вівця. А бригадні Крезами повертались. Мінімум 500чеків на рило.

Знов війна? Попустили попруги, приготувалися. Як же ви всі набридли своєю війною?! Може тут його розберемо, поки на оте старе місце не довіз? Та хлопці хочуть розважитись.

Але не доїхали. Ото випало! На дорозі сам Рустам стоїть! Плов, бастурма, бешбармак, шароп-мароп… – три доби як свині.

Все! Майже…

За тиждень московський патруль ледве на гауптвахту мене не засадив. Шапка стара (Рустам виділив) і честь їм не віддав. А в Асадабаді такої звички не культивувалося – бо ми таких нарядів не носили, а какали всі в одну дірочку однаково – діарея званнями не цікавилася. Та попустило їх. Комендант губи побачив, що босяк не з білих людей – підсмажений нівроку, а сонцем попечених чіпати не рекомендовано.

Останню вошу задавив вже вдома. Спину ця альфа-воша на моїх 66кг  наїла таку, що я аж злякався, коли вона по мені проскакала. Бризнула знатно! Мабуть вожак.

Пригадалася чинара джелалабадська, косячела з руку, півсьомий літьоха з підтанцовки кабзонячої й попечені надією очі в спину…

Все… вдома… вільний… Майже…

 

На фото сержант горноішачної піхоти Ігор Моісєєнко,

майбутній пацифіст – лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Игорь Моисеенко

Лауреат государственной литературной премии имени Богдана Хмельницкого,член Национального союза писателей Украины

Поет и прозаик, журналист и кинодраматург Игорь Моисеенко родился в июле 1962 года в городе Кривой Рог. В 1990-х годах возглавлял Союз ветеранов Афганистана города Комсомольськ на Днепре. Срочную службу проходил в Афганистане (Джеллалабад), в батальоне погибшего Поэта-Героя „Аиста” (А. І. Стовби). Критики, отмечая стилистическое сходство стихотворений „Аиста” и Моисеенко, говорят о признаках наследования Игорем литературного Дара и Креста убитого войной талантливого Поэта. Результатом такой духовной связи двух литераторов стал чрезвычайно захватывающий и впечатляющий своим трагизмом роман „Сектор обстрела – «Аисты». За это произведение Игорю Моисеенко приcвоєно в 2010-му году звание лауреата литературной премии имени Богдана Хмельницкого

Новости сайта

RSS-материал
Ключевые слова