Відлуння Гіндукушу

«ВОВКАМ МАНДАТИ РОЗДАЛИ ТА Й ПОВСІДАЛИСЬ В КРАЙНІЙ ХАТІ…»

«ВОВКАМ МАНДАТИ РОЗДАЛИ ТА Й ПОВСІДАЛИСЬ В КРАЙНІЙ ХАТІ…»

 

Вже майже втихомирилося: суботники відгриміли, лампочки усі побили й поміняли, мотлох увесь шмарклями до купи стулили й пофарбували, парєбрікі відполірували, ікла наточили, бігморди яйцями розписали й вилизали. «Тиша навкруги – тільки я і ти. Аж в очах сія! – гикає кума…» 

Ґвалт перед самими виборами підняла озброєна мегафоном мадам. Горлицею невгавущою літала вона між хоромами нашими й голосила, сердешна, наче мітла від неї втікала: «Актівісти, манархісти, манапалісти! Вихаді чєсной народ, кандідат к тібє ідьот!» Не втерпів – я ж і єсть один із них. 

На стрєлку з кандидатом партії нерозігнаних упирів «Покращеня Реально, аж сьогодні, вєк волі нє відать,» народу налетіло нереально – голів аж зо 20. Майже всі – заслужені ватоаналітики, як і просили, практично незайманої ще з минулого століття честі. 

І хоча це була ще не церемонія прощання, але кандидат Тюанян постав, як і належить ангелам пекла, увесь у чорному. Простенько, без ажурів, але з виразно південним смаком: шкари – замші турецької, лапсердак моднявий – з крильцями купідончика аля «ятвоягалушка». Свою шапку, схоже, ще не зтирив. Словом, усе там чорне. 

Не забарився на заклик горлиці без мітли але з мегафоном іще один апологет зграї яничарів, яка продала Україну орді. З понтом «случайна міма прахаділ» кандидат Телященко – квасовий магнат й, начебто, безпідставно під судом наркоабіжений фарбувальник скамійок і вилизувач парєбріків. Натхненний хамом і шапкарем, великим письменником сучасності на паганяло прахв…хвєсар, якого Україна й досі, ціною крові своїх кращих синів, не вирвала, цей тандем йудячого охвістя заходився вихваляти пір’ячко одне одного, чисто отой мутант двоголовий, яким братня зомбоферма огербилася, галасуючи зібранню буратін: «Вибірі міня! Вибірі міня! Птічка щастя капнєт на тібя!»

У програмі: жодного українського слова, наполеонячі плани за рахунок бюджету, тіпа ще одну жандармерію зашкварити, й ніжного віку дітки, мічені на спинах печаткою каїна - "тупоблок". Такі любі лохторату парасольки з написом "хартія героїнів" не завезли. Бо маємо прогрес: тепер хабарі душозапроданцям упихають тільки відфарбованими скамійками й гойдалками. Типу: міняємо відро фарби на усі ріки крові тисяч загиблих за мир у ваших домівках героїв.

Коли я, увесь у вишиванці, спитав: "Йуда повісився, як зрадив сина Божого. Чому ви не повісилися, коли зрадили Україну – матір свою, яка вас викохала?" – на мене накинулося штук 5 "дівчаток" з полум'яно-пролетарською піною з беззубих ротів: шо то Парашенка війну з кротами розкочегарив, абама-абізяна зтирив Крим, а цей вілікій чілавек цілих три банки фарби на скамійки їм вимарав, а ти вабчє ніхто, карочє! Водночас, вілікій заверещав, що його вже вішають і лінчують в трусиках без ажурів, бо він увесь у чорному, а з заднього флангу насунула шмаркля у лахміттях смачно тітушкованого принца лугандонії і заходилася кидатись, тіпа гіракєл засушений, на мене з кулачками, бо Україна їм поперек горла. Мало не зжерли, зомбоящури. Зійшлися на тому, що я шось занадто гладку репу наїв, нема за що вкусити. 

Кандидатик завіявся не повішеним. Ну ми то ще побачимось, однак мораль – меморіальна: "Люди добрі, на збіговиська упирів без часником заряженого пісталєта не ходіть".

Та що ж ми бачимо нарешті: за підсумками виборів знов яничари в раді! Чим цьому народові можна зарадити, якщо він сам, за відро фарби, собі й своїм дітям на голови бомби кличе?!

Якось, ще в 2002-му, один поет кременчуцький, вабчє ніхто, карочє, обурений обранням «заєдустів», надряпав:

 

Невже вам, милі батоги?

Що ж ви ото собі обрали?

У Вас крадуть, – 

Стодоли відняли,

І крихтами роти позатикали.

На вас плюють!

Вас поїдом їдять!

Плюндрують!

А ви?…

Вовкам мандати роздали,

По закутках забились

І сидите у крайній хаті?!

Своїх же рідних діточок

Пихатим людожерам

Віддали за ґрати!

 

Це ж їм,

Маленьким вашим, –

Скалічені долі!

Це ж їхні –

Знівечені мрії!

Що ж їм тепер далі?

Якої долі

В свого

Розбещеного бога благати?

 

За що їм дячити батьків?

Що спромоглись навчити,

Як мідяки в старців трусити?

Як вішатись і на дротах горіти?

Як розпинати Кобзарів?

Чи, може, 

Як, заламуючи руки,

Під цвинтарем на місяць голосити?

 

Гляньте за море!

Чи то не ваші діти

Пошились знов у кріпаки

Слізьми cортири мити?

Чи то не ваших доньок

Женуть під кабанів – 

Кохати?!! 

Нівроку, залишаться 

                  каліки дурнуваті.

Чи то не їм будують

Нові катівні й каземати? 

Чи ви с…сліпі??!

 

Вставайте!

Розірвіть кайдани!

Побийте хижі ікла!

Женіть їх батогами!

Чи ви р...р...раби??!

(«Крайньохатченкам-Недовиборцям» 2002)

 

Схоже, невмируще…

 

Ігор Моісєєнко

 Лауреат державних і міжнародних 

літературно-мистецьких премій

Ігор Моісєєнко

Лауреат державних та міжнародних літературно-мистецьких премій. Поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962роціу м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захоплюючий роман, який визнавався кращим антивоєнним твором в СНД, за який автору в 2010 році присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького. В 2015 році, за плідну літературну та громадську діяльність у справі побудови суспільства життєдайної духовності та моралі, - звання лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені М.В.Гоголя «Тріумф».

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Автор «Ідеї гармонії…» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив. Вочевидь ця книга постає найважливішим твором, на який надихає Господь одного з найобдарованіших літераторів України. 

Новости сайта

Syndicate content
Ключевые слова