Відлуння Гіндукушу

Эхо Гиндукуша - поэзия

Эхо Гиндукуша - поэзия

ВІДЛУННЯ ГІНДУКУШУ

 

Гіндукуш – гірський хребет в північно-східній частині Афганістану, що визначає ландшафт країни, її економіку і етнос. З незапам'ятних часів Гіндукуш був каменем спотикання Сходу. Звідси починався шлях до Індії та Китаю. Таке географічне розташування завжди зумовлювало стратегічну цінність території Афганістану. Від самих шумерів до наших днів тут не припинялися військові конфлікти. Особливо насичена війнами новітня історія Афганістану.

Вже 30 років пройшло з тих пір, коли перший підрозділ регулярної Радянської Армії ступив на землю Демократичної республіки Афганістан. Лише за 10 років припинилася та війна. Кажуть саме через неї розвалився СРСР. Але й до цього часу політологи сперечаються про необхідність і результати тієї війни. Не менш актуальні ці дискусії і сьогодні, на тлі чергового конфлікту в Середній Азії, і в Афганістані у тому числі.

Радянський Союз, починаючи з 1919 року, підтримував дружні добросусідські взаємини з Афганістаном. За допомогою СРСР тут будувалися заводи, фабрики, електростанції, виучувалися висококваліфіковані фахівці. Афганська армія забезпечувалася радянською технікою і озброєннями. Щедрі та регулярні фінансові вливання підтримували економіку аграрної монархічної держави – стратегічного азійського партнера. Стосунки між двома країнами розцінювалися не інакше як братерські. Проте, революційні перетворення в Афганістані наприкінці сімдесятих привели до дестабілізації внутрішнього становища.

Найвищі керівники держави, Амін і Таракі, колись разом здійснили Квітневу революцію: вигнали з країни короля Дауда і встановили, начебто, народну владу. Але жорстоке протистояння, що спалахнуло між цими двома партійними лідерами, призвело до фізичного знищення останнього. Згодом громадськість дізналася – Таракі задушили вночі. Як злодія – подушкою, що в ісламському світі вважається ганебною смертю.

Але від того люті міжусобні конфлікти, що роздирали країну, не припинилися. Щоб втримати і без того хиткий трон Амін почав загравати з обома лідерами світової політики. Кремль встигнув першим.

Спочатку в Афганістані з’явилися, начебто для охорони  сімей радників і майна СРСР, два батальйони спеціального призначення. Згодом, силами цих підрозділів та військ спецпризначення і було здійснено фізичне усунення Хафізулли Аміна.

Спочатку його намагалися отруїти. Проте, ударна доза отрути не заподіяла Амінові смерті. Врятував, не відаючи планів КДБ, радянський лікар, якому Амін довірявся беззастережно. Тоді урядовий палац атакували батальйони спецпризначення. Вони й довершили справу. Після нетривалого штурму ледве живого після отруєння Аміна було застрелено в одній з зал напівзруйнованого палацу. Тим часом, до Кабулу вже летів новий призначенець на вищу владну посаду братнього Афганістану – полковник Бабрак Кармаль. Його теж виховували в радянських академіях. За свого прибуття до Кабулу, керований планом Кремля, він попросив у Радянського Союзу тимчасової військової допомоги задля збереження звершень Квітневої революції.

Як доводили тоді особовому складу 40-ой армії політпрацівники, – спізнилися б ми на 4 години, в Афганістані стояли б ракети потенційного противника – північноатлантичного блоку. Це створило б реальну загрозу ядерної атаки з півдня, на яку б довелося реагувати збільшенням витрат на військову присутність в Середній Азії. Згодом хтось підрахував, що обнести колючим дротом кордони, облаштувати застави, на зразок радянських прикордонних, та налагодити там надійну охорону всього периметру гірського Афганістану вийшло б у чотири тисячі разів дешевше, ніж те протистояння, що зчинилося через військове вторгнення. Кажуть, ця війна знищила СРСР і перекроїла політичну карту світу.

Спочатку участь радянських військ в бойових діях не планувалася. Як розповідають деякі з державних діячів тієї епохи, у Кремлі сподівалися, що для збереження контролю за стратегічною територією вистачить тільки присутності в Афганістані обмеженого контингенту, котрий, допомагаючи місцевому населенню відбудовувати країну, виконуватиме функції скоріше «стройбату». Як на це можна було розраховувати, до цих пір незрозуміло. Опозиційні сили, цілком вмотивовано, розцінили присутність армії «невірних» на своїй території як неприкрите вторгнення і, за підтримки потенційних противників СРСР, організували запеклий опір. Таким чином, Радянський Союз увійшов у відкрите військове протистояння.

Вночі 24 грудня всі підрозділи майбутнього контингенту отримали наказ з усією матеріальною частиною висуватися на південь. Багато хто сподівався, що це тільки чергові навчання, якими мордували тоді військовиків регулярно.

Але Радянській Армії довелося в екстреному порядку, з тим, аби вже на місцях дислокації будувати бази і аеродроми, вести свої частини через весь Афганістан. При цьому, своїми силами, не маючи досвіду ведення бойових дій в умовах гірської пустелі, долати опір місцевого населення та моджахедів, посилених окремими регулярними військовими частинами, котрі з усім радянським озброєнням перейшли під зелений прапор священної війни з «кяфірами». Відомо, що Афганістан нікому ще не вдалося підкорити. Проти нас виходили воювати навіть старі й діти, озброєні кременевими рушницями. Відомі випадки, коли місцеві тубільці, з тих, що ніколи трактора не бачили, атакували танки та БТРи верхи на конях та на верблюдах і озброєні тільки шаблюками.

Нашим підрозділам протистояли люті морози вночі і неймовірна денна спека, відсутність води і нікчемне постачання. Досі невідомо, який з кремлівських стратегів вирішив, що радянського солдата, в умовах гірської пустелі, у тій жаровні, потрібно, катувати солоною перловкою, з ознаками перебування поряд з тушкованим м'ясом, і старим – аж смердючим, позеленілим, просоленим наскрізь салом з державного резерву. Мабуть, “той стратег” вирішив, що в Афганістані, на кожній сопці, стоїть по умивальникові. Серед бійців ходили наполегливі чутки, що в гірський пайок входять шоколад і згущене “молоко”, а не солоні галети замість хліба і прострочена скумбрія в томаті у роздутих отрутою консервах, якими мордували бійців. Деякі щасливчики навіть бачили справжні цигарки сьомого класу якості – “Донські”, і шостого – “Мисливські”, котрі за їх отруйність прозвали – “Смерть на болоті”. Але то було ще не все.

Як запевняли політпрацівники, під Пешаваром (Пакістан), за 15 кілометрів від афганського кордону, противник розгорнув цілий інститут з розведення інфекційних захворювань. Разом з комарами, мухами, вошами та іншою нечистю забуті цивілізацією хвороби, типу холери, тифу і малярії, були спрямовані на наші війська. Першою удар бактеріологічної зброї прийняла 66-а мотострілецька бригада, що базувалася під Джелалабадом. Та так, що в медроті і госпіталях опинилося у ліжках до 70% штатної чисельності особового складу підрозділів. Більшість з нас тоді не знали, що ці хвороби вдарять по майбутньому. Наприклад, по здатності до дітонародження. Ті 30, що залишилися в строю, з коричневими від жовтяниці очима, завошивлені та змучені спрагою у шістдесятиградусну спеку, і виконували бойові завдання. Під час реєстрації, в госпіталях записували номер частини хворого. Показово, що навпроти прізвища бійців з Джелалабаду писали просто – «бригада».

Цими та іншими обставинами і спричинені були значні втрати Радянської Армії в перші місяці перебування в Афганістані. Проте, радянські частини виявили дива самовідданості і оперативності і в найкоротші терміни зайняли вказані їм позиції дислокації. Надалі, основні бойові дії велися саме радянськими підрозділами. Афганська армія виявилася просто не боєздатною, і використовувалася, більшою мірою, для перенесення вантажів і провіанту.

Офіційне введення регулярних частин Радянської армії в ДРА почалося 25 грудня 1979 року, а їх вивід був завершений 15 лютого 1989 року, в повній відповідності з Женевськими угодами «чотирьох» по Афганістану.

За цей час в бойових діях і їх забезпеченні взяли участь 620 тисяч радянських військовослужбовців і 21 тисяча робітників і службовців. Загальні безповоротні людські втрати в Афганістані (убиті, померлі від ран і хвороб, загиблі в катастрофах, в результаті випадків і нещасних випадків) – 14453 людини, у тому числі:

• убито в бою – 9511,

• померло від ран – 2386,

• померло від хвороб – 817,

• загинуло в аваріях, катастрофах, в результаті нещасних випадків, покінчило життя самогубством – 1739.

По категоріях:

• генералів – 4,

• офіцерів – 2129,

• прапорщиків – 632,

• сержантів і солдатів – 11549,

• робітників і службовців – 139.

Пропали без вісті і потрапили в полон – 417 чоловік, 119 з них були звільнені; 97 повернулися додому, 22 мешкають в інших країнах. Загальні санітарні втрати в Афганістані склали 469685 чоловік, у тому числі:

• поранених, контужених, травмованих – 53753,

• захворілих – 415932;

з них:

• повернено в стрій – 455071,

• звільнено за станом здоров'я – 11654,

• померло (вони включені в число безповоротних втрат) – 2960.

Хворих по категоріям:

• офіцерів і прапорщиків – 10287,

• сержантів і солдат – 447493,

• робітників і службовців – 11905.

З 11654 звільнених за станом здоров'я 10751 стали інвалідами:

• 1-ої групи – 672,

• 2-ої групи – 4216,

• 3-ої групи – 5863.

Втрати техніки і озброєння:

• літаків – 118,

• гелікоптерів – 333,

• танків -147,

• бойових машин піхоти, десанту, бронетранспортерів – 1314,

• гармат і мінометів – 433,

• радіостанцій і командно-штабних машин – 1138,

• інженерних машин – 510,

• бортових автомобілів і бензовозів – 11369.

А скільки тих, що отримавши там страшні тропічні хвороби, до цих пір вмирають в розквіті сил на лікарняних ліжках? Скільки – з понівеченими душами і долями? Скільки зруйнованих «афганським синдромом» родин? Який інтелектуальний потенціал загублено? Адже після служби в Афганістані більшість з тих, що звільнялися, не вміли нічого, окрім стріляти і вбивати. Лише одиниці, в подальшому, змогли здобути освіту. Ці втрати не піддаються обліку і також невиправні. Як і наступні: за десять років війни, за неофіційними даними, загинуло два(!) мільйони афганців. Залишається тільки гадати – скільки поколінь афганці будуть ненавидіти слов’ян. А колись наші відносини були братерськими.

Статистика не дає повного уявлення про ті події. Але ми повинні завжди пам’ятати: за кожною з наведених цифр – людські сльози, біль та страждання, якими були затоплені обидві країни.

Серед результатів тієї війни є й інші…

Саме там, в Афганістані, на шкурах наших солдатів, пройшли випробування кращі в світі автомати АК-74. Саме там виявилася недоцільність застосування кулі зі зміщеним центром в умовах джунглів і в ближньому бою. Зачепивши гілочку, така куля відхилялася убік від цілі. Ось і воюй собі з кущами. А в ближньому бою калібр 5,45 просто прошивав противника як голка, не завдаючи особливої шкоди. Скільки хлопців загинуло в «зеленці» після цих «випробувань»? Вісімнадцятирічних! Скільки матерів отримали з армії, наче поштову посилку, у наглухо запаяних, щоб рідні не бачили розтерзаних на клапті своїх дітей, домовинах?!

Саме там з'явилася на той час краща в світі БМП-2 (бойова машина піхоти). Моджахеди нарекли її метким – «шайтан-гарба». Попередня – БМП-1, конструктивно не мала можливості підняти гармату вище 45 градусів, і в горах перетворювалася на беззахисну мішень. А до появи БМП-2, наші колони в умовах високогірних вузьких ущелин противники розстрілювали «граючись». Підпалювали головну і замикаючу машину, і потім, монотонно знищували ті, що залишились. Тим хто виживали, нічого не залишалося, окрім як, лежачи під палаючими машинами, відстрілюватися із стрілецької зброї абикуди і молитися на оперативність «літунів». Ще й спробуй вцілити, коли й без того надзвичайно вправні маскувальники афганці і засідки свої облаштовували так, щоб противник стріляв проти сонця. Втрати особового складу на шляхах транспортних сполучень на той час обчислювалися після таких засідок десятками. Через це, деякі з частин відправляли колони за провіантом тільки тоді, коли закінчувалося пальне. А до того, місяцями годували бійців тільки смердючою складами рідкою баландою з картопляного ерзац-порошку, яку звали «парашою», а то й взагалі – одним повітрям. В таких підрозділах чорний як земля та глевкий як багнюка хліб був за свято, а діарея мордувала увесь особовий склад.

Саме там з'явилася і пройшла випробування неперевершена «Чорна акула». Цей вертоліт називають літаючим танком. До його появи спеціальність військового пілота вважалася чи не найнебезпечнішою. Засоби наведення, встановлені на «Чорній акулі», дозволяють усіма стволами стежити за переміщеннями усіх позначених оператором цілей, і забезпечують невідворотне і безпомилкове їх враження.

Саме там, в умовах важкодоступних гірських районів, випробувано об'ємну бомбу. Після її скидання, утворюється гігантський конус вибухонебезпечного газу, поступово проникаючого в найменші шпарини. Одного пострілу трасуючою кулею в район скидання вистачає, аби знищити живу силу противника у будь-якій норі. Наскільки це важливо, знають ті, хто поряд зі стікаючими кров’ю товаришами лежав за каменями під прицілом снайпера і гадав: «Кого наступного?» А маскуватися моджахеди вміють так, що гірський орел не помітить навіть спалаху після пострілу. Але уявити – як воно потрапити в те пекло, коли все навколо горить разом з тобою, і тільки за те, що ти захищаєш свою Батьківщину, теж моторошно. Солдати тієї війни і досі прокидаються серед ночі від видінь з того минулого…

Саме там радянське танкобудування отримало такий поштовх, що до цього часу наші танки визнаються кращими на всіх міжнародних аукціонах військової техніки. Але це аукціони смерті…

Цей перелік можна продовжувати до безкінечності. Взагалі-то, винайдено тисячі засобів знищити людину. Ось тільки аби народити нічого нового не придумали. Питання в тому – чи варто пишатися тими досягненнями? Чи потрібні вони людству? Адже вони вбивають!?

2 тисячі років тому один негідник, аби випросити в парламенту санкцію на агресію, промовив блюзнірське: «Хочеш миру – готуйся до війни!» Гірко усвідомлювати, але до цього часу нездатне до злагоди людство, керуючись цим висловом як гаслом, озброюється, витрачаючи такі потрібні на освіту, медицину, культуру… кошти. При цьому майже забуто інший вислів: «Підстав ліву, коли вдарили по правій…»

А щоб відбулося, якби все людство одночасно підставило щоку? Вдарити було б нікому…

ТРЕТІЙ ТОСТ

 
Що ж, друзі,
Чи по третій вже налити?
Встаємо урочисто пити!
 
А третій тост
У горлі застряє.
Тут кожен думав
Про своє…
Нахлинули,
Як хвиля льодяна,
Ті спомини,
Де все ще йде війна.
Підірвані, палають кишлаки,
Ми по камінню
Топчемо стежки.
Там з друзями лили в пустелі піт,
Ділили воду на ковтки скупі,
А після бою
Під гітари перебір
Додому в мріях повертались.
 
Мов на підбір –
Яких ми хлопців там втрачали!
…Його лиш по наколці упізнали –
На шкіряному і в крові мішку.
Із нього у гірському кишлаку
З живого шкіру смугами зідрали…
 
Що матері привеземо?
По кругу фляга.
Мовчки третій ми п’ємо.
 
Залишились
На чорному граніті
Нев’янучі троянди,
Свіча тремтлива
І сльоза –
Тяжка й сумна.
По кругу фляга.
Ми повинні пам’ятати!
І найгіркіший вип’ємо –
До дна!
 
 
ПЕРВЫЙ БОЙ
 
Салага!
Не умеешь
Даже бриться…
Подпрыгнул!
Сигаретку деду притащи!
Что пулемёт твой
Не начищен?!
За это –
Вон мои патроны
Возьми и понеси.
 
Что, мальчик, –
Хочется водички?
Ведь говорили же –
Не пей, терпи.
…Боец – как девка!
Теперь сходи
И у душмана попроси.
 
Терпи!
Не пей воды под вечер.
Исходит жар твой изнутри.
Возьми-ка, лучше
Дёрни анаши…
 
Дай вещмешок!
Где у тебя
Ракеты и дымы?
Запомни!
Без оранжевого дыма
Не станут
Разбираться летуны.
Куда ты!?
Не высовывай башки!
Да одиночными стреляй –
Не в Голливуде!
Чем отбиваться будешь?
Без патронов
Будет хуже,
Чем в зной такой
В пустыне без воды…
 
В дувал не лезь!
Сначала брось гранату,
Иначе
Намотают на штыки!
 
Поменьше замполита слушай.
Он сам ещё «салага» –
Совсем сварился от жары.
 
Падай, под камень!
Снайпер «грузит»
Ты выстрел
Не услышишь –
Пуля раньше прилетит.
Лежи,
Чтоб я не слышал,
Что ты дышишь!
Я сам его найду.
Пока что отдохни.
 
Вот сволочь –
Угадал!
И как же точно «мочит»!?
Братишка!
Ты меня
В тенёчке положи.
Сдается мне –
Куда-то в почку.
Да не реви ты.
Лучше морфий уколи.
Что ж потемнело,
Словно ночью?!
Ты …
Вот что…
«Зёма»*… * «Зёма» (жарг.) – земляк
Командиру рас…скажи,
Что я пр…росил…
Чтоб цинк мой маме…
Ты доставил…
Такой вот…
Первый бой
Тебе достался.
Если чего не так, …
Ты уж меня прос…                       

 

                                     

ПЕРШИЙ БІЙ
 
Салага!
Навіть бритися
Не вмієш…
Підскочив!
Сигаретку діду притягни!
Чом кулемет свій
Не начистив?!
За це –
Ану, мої патрони
Візьми та понеси.
 
Що, хлопчику,
Водички захотілось?
Казалося ж тобі –
Не пий, терпи.
…Боєць – як дівка!
Тепер сходи
І у душмана попроси.
 
Терпи!
Не пий води під вечір.
З середини твій жар пашить.
Візьми,
Смикни ось краще анаші…
 
Дай речмішок!
Де в тебе тут
Ракети і дими?
Затям,
Що без оранжевого диму
Не стануть розбиратись літуни.
 
Куди ти?!
Не висовуй голови!
Та одиночними стріляй –
Не в Голлівуді!
Чим відбиватись будем?
Без патронів
Буде гірше,
Ніж у спекоту цю
В пустелі без води…
 
В дувал не лізь!
Гранату кинь спочатку,
Інакше
Намотають на штики!
 
Поменше слухай замполіта.
Він сам іще «салага» –
Зварився зовсім від жари.
 
Падай,
Під камінь!
Снайпер «ліпить» –
Ти пострілу і не почуєш –
Раніше куля прилетить.
Лежи,
Щоб я не чув
І подиху твого!
Я сам його знайду.
Тим часом відпочинь.
 
Сволота –
Угадав!
І як же точно «мочить»!
Браточку,
Ти мене
У тінь перетягни.
Здається, вцілив –
Десь у нирку.
Та не реви ти.
Краще морфію вколи.
Що ж потемніло?
Ніч прийшла так швидко?
Ти…
Ось що…
«Зема»*… * «Зема» (жарг.) – земляк.
Командиру роз…кажи,
Що я пр…росив…
Щоб цинк мій мамі…
Ти доставив…
Такий ось…
Перший бій
Тобі дістався.
Як щось було не так, ...
Ти вже мене прос…

  Перекладено 26.09.2010 

 

ВИСОТА
 
Ноги розпухли,
Сонце – як ворог,       
Навіть броню розплавляє.
Знову
Сусідній взвод
На себе вогонь викликає.
Ти побував уже всюди –
Пальцем куди не ткни…
Гори навкруг,
І на кожній із них –
Тіла друзів твоїх.
Їх не вернути.
Чи потрібні їм ордени?
 
Та сотий наказ,  
І ти як ішак –
За тобою
Мокрий від поту слід,
Але
Ти тягнеш вгору кулемет свій.
Плювать на Намаз –
Ти мусиш відбити хлопців! 
Там ще живий твій земляк –
Лежить на чужому сонці…  
Ти встигнути мусиш –
Пацану всього вісімнадцять,        
І тобі його мамі 
Дивитися в очі змучені.
А ти уже «дід»,
Тобі скоро
Двадцять літ.
Ти встигнути мусиш!
 
Проклятий мішок
Під п’ятдесят.
Пудовою гирею
На ногах висить висота.
Сонце
Вже у твоїх легенях.
Але, ти зараз – ішак.
Ти зараз не смієш
Озиратись назад.
Хлопців ти повинен відбити.
Треба ж
І далі жити.
Скільки їх
Можна втрачать?
Пальцем куди не ткни –
Там друзі лежать.
                                                                                                       

  Перекладено 30 вересня 2010 р.

   

СИВИЙ БАТАЛЬЙОН
 
Накази
Виконують без розмов.
 
Захід червоним
Скелю зайняв.
Нам її треба взяти.
Пекучим свинцем
Плюється вона,
А нам –
До вершини дістатись.
За нею
Кривавий іде караван.
Везе він
Не апельсини в дукан.
Лежать за камінням солдати.
 
«Давай авіацію!» –
Ошалілий комбат
Мало не плаче в рацію.
Її розбили –
Мовчить, як могила.
Снайпер притиснув –
Голови не підняти.
Ще трохи –
В нас полетять гранати.
Доки не пізно –
Треба забути про страх
І встати,
Інакше нас атакують.
Не буде кого й поховати.
Але –
Першому куля.
 
Команду пора віддавати.
Однак… відомо шальному комбату:
Старшому йде – лише двадцять п’ятий.
Будь вони прокляті
Оті на погонах зірки!
Він міг би
В атаку слонів підняти.
Кому з пацанів
Похоронки писати?
Краще вже –
Перед строєм різки.
Піднявся сам,
На кулю плювати:
Втече караван.
Ні дати ні взяти –
Македонський.
– Друга рота!
Рубіж зайняти!
Іншим усім –
Її прикривати!
І так,
Щоб стало темно й на сонці!..
 
Зуміли ми
Караван той здобути.
Валялись порізані
Навіть верблюди...
Нікому нас
Було зупиняти,
Останнім наказом було:
«Взяти!»
Ніхто не відмінив його.
Вже не було командира
У батальйону сивого.
 
А вдома –
Вишні цвітуть!!!
В парку
Бродять закохані.
Теплий
Лагідний дощ
І тролейбуси переповнені.
Тільки от…
Старий та голодний солдат
Ордени продає на паперті.
Невеселий
Мій кровний брат, –
Без розбору
Та всіх по матері.
Що я можу тобі віддать?
 
В очах у старого
Сльози гіркі.
Благо, не бачити це комбату.
Краще вже
Перед строєм різки.
Краще
Рвонутися першим в атаку!..
 
Вітчизна
Не може продати!
Домагає життя –
Мусиш віддати!
Ось вона кличе знов!..
Накази Вітчизни
Виконуються без розмов!

 Перекладено 30 вересня 2010 р.


СЛУЖИ, МІЙ ХЛОПЧИКУ
 
Коли вже сонне місто
Вкриє тишина,
І перед образом свічу
Я запалю,
Цілющим словом
Жар зніму із ран,
Тебе хранити
Всіх святих вмолю,
 
Біля ікони,
Ставши на коліна,
Молюся вкотре до Небесних Сил:
Хай змилується доля грізна,
Хай вернеться
Моя надія і любов –
Єдиний син.
 
Мій Боже!
Не за власний спокій дбаю,
Біль будь-який пошли –
Я все стерплю.
Душею змученою,
Серцем всім благаю:
О Господи!
Не забирай
Кровиночку мою!

 
                             Перекладено українською 3-4.096.2010

 

МОЛИТВА-ОБЕРІГ
 

 
«Святий Миколаю,
 
Угоднику Божий,
 
Помічнику Господній,
 
Ти і в полі, ти і в домі,
 
На морі і в дорозі,
 
На небесі і на землі –
 
Спаси і захисти
 
Від усякого зла…»

 

…Хай і моя молитва
Тебе на чужині оберігає,
Хай куля стороною обійде.
І кожен раз,
Коли ти в горах замерзаєш,
Моя душа
Хай супроводжує тебе
І ніжним почуттям
Незримо зігріває,
І провідною зіронькою сяє.
Тоді
Засніжені льодовики і перевали
Розтануть, наче дим пустий.
Найбільшої я хочу нагороди –
Якби додому повернувся ти.
 
Мій рідний, не забудь,
Де б ти не був,
Чи горе стрів нестерпне,
Чи стануть серце
Пристрасті терзати –
Ускрізь
Я буду поруч біля тебе,
Мов щит невидимий,
Від лиха та біди оберігати.

 Перекладено 28 вересня 2010р.

 

ОСВІДЧЕННЯ

 

                                               Тут не буває тишини –

                                               Шакали виють край дороги,

                                               Горять мечеті і мости,

                                               Кабул* викочує свої пороги.

                                               Тут я радію

Мріям тим,

                                               Що їх не спинять гір відроги!

                                               Я знаю,

                                               Що приснишся ти.

                                               Не йди!

                                               Побудь іще хоч трохи.

                                               Секунду кожну я спиваю,

                                               І жилочку люблю найтоншу,

                                               І спогадами задихаюсь.

                                               Про інших думати –

                                               Не хочу.

                                               За всіх найвищу

                                               Зіроньку ясну

                                               Ти тільки побажай –

                                               З небес Тобі зніму.

                                               Всі хмари

                                               Над тобою розжену,

                                               Моря і ріки осушу.

                                               В рівнини

                                               Перетворю

Усі гірські вершини.

                                               Зруйную перепони

                                               Й лабіринти.

                                               Аби єдине –

Заслужити у'смішку твою.

 

                                               Ще трохи почекай –

                                               Я повернутись мушу.

                                               Мене не спинять

                                               Перевали Гіндукушу.

                                       *Кабул – гірська річка в Афганістані.

                                                                                                     Перекладено 29 вересня 2010р.

 

8 БЕРЕЗНЯ
 
Тривожний листопад –
Вісімдесятий…
 
На службу сина
Проводжала мати.
Сміялись поруч
Друзі «під хмельком»…
Стискалось хворе серце
У страшних лещатах…
На перший
Сніг брудний
Сльоза пекуча впала потайком.
 
Вже допивала
Валідолу третю пачку,
Останнє
Ще промовила над силу:
«Сину!
Боюся,
Більш тебе я не побачу.
Боюсь,
Поїдеш ти в Афганістан.
У мене ж ти
Такий високий і красивий.
Приглянув он тебе
Отой міцний
І загорілий лейтенант.
Служи, мій хлопчику!
Якщо Вітчизні ти потрібний,
Я буду ждать,
Щодня за тебе
Молитись буду Богу, рідний…»
«Ну що ти, мамо!
Богів нема.
Не плач.
Вернусь,
Обнімеш ти мене
Іще не раз.
Два роки промине –
Мені вже буде
Двадцять літ.
Вернусь –
І захищу тебе
Від будь-яких образ.
Ти нас навчала
Як держати Слово,
І я даю тобі
Святий обіт!»
 
Але ж не обманути
Серце мами.
Які б то небилиці не складав
Про море й дивовижні пальми
І як би фото не ховав
Від неї батько другий рік,
Вона все відчувала,
Знала:
Попали сину
Гори і душмани,
І пошта
Із затримкою на вік.
 
А якось після бою
Під Лагманом,
Він, стомлений,
Але щасливий, мов хлопча,
Одержав шість листів
І аж чотири телеграми.
Не помічав:
Від нього всі гранати заховали,
І якось…
Дивляться убік…
Розкрив їх всі –
І…
БІЛИЙ СВІТ ПОНИК:
 
«8 БЕРЕЗНЯ ПОМЕРЛА
СИНКУ
ТЕБЕ МИ ЖДАЛИ
НЕ ХОРОНИЛИ
ДЕСЯТЬ ДНІВ».
 
Восьмого березня
У гори тільки вирушали.
І ротний знав.
І вертольоти відлітали
Що кожен день.
Із округа прийшов наказ:
Не відпускати
Жодного солдата.
В потах кривавих,
Битвами розп`ята
І знов, і знову
 «Сорокова»* *Обмежений контингент радянських військ в Афганістані складався з частин 40-ї армії
На бойовище те
Просила у Москви
Іще дітей.
Перекладено: серпень, 2010

 

АІСТ
 
Я встану,
Обов’язково я встану,
Обов’язково я піднімусь.
І хай кровоточать рани,
А я
Все одно повернусь.
 
Рота за перевалом.
Усіх нас удома ждуть.
Я тут ненадовго залишусь.
Стемніє, і я дожену,
Я вернусь,
Неодмінно вернусь.
 
Знов атакують душмани.
Вершину от-от займуть.
Патронів зовсім немає.
Тепер відійти не дадуть.
Остання граната…
Ярість…
Хоч би хвилинку –
Повітря ковтнуть!..
Ану, поближче давайте!
Я із піхоти – «Аіст»,
Не ждіть – живим не здаюсь.
 
Пробач мені,
Милая мамо!
Я птахом –
Лелекою білим! –
Вернусь…
 
Неодмінно вернусь.
 
Перекладено українською 5-6.06.2010
                                    
 

ГОЛГОФА

                                      Воля,

                                      Мов криця,

                                      Гартована і льодом і вогнем

І в кожному ковтку повітря

Ятрить отрути гіркота.

Твоя долоня кров’ю

Повна вщерть

Побиті батогами ребра.

Піском розжареним

Зіниці спека рве.

«Звершилось!»

 

Варавву???

Вбивцю???

Вбивцю…

Десь внизу

Юрба ридає бита.

Ота,

Яка просила хліба.

У Тебе, вбогого,

Просила ще учора!

 

Скільки ви будете

Себе губити?

Просили чуда?

Дайте Йому

Іще три дні.

 

Ісусе!

Я!

Вірю!

Я знаю –

Ми витерпіли

Вже два.

З Тобою разом

                                      Я сходжу.

                                      Я сходжу кров’ю в ранах.

                                      Я вірю!

                                      Ти візьми                     

                                      Мене з Собою.

                                      Перекладено українською 5.09.2010

 

ГОП-СТОП

Мужик!

А дай-но закурить.

Чого ти зириш вбік?

Бик!

Гляди!   

Який у нас прикид?

Чого мичиш,

Як той ішак під Кандагаром?

Ну, хлопче,

Повтори.

Ходи сюди –

Під ліхтарі.

Ти що –

Закам’янів?

Стоїш,

Як статуя

Із Баміана!

Ти плачеш?

Та зажди!

Невже це справді ти?

На власному горбу

Мене тягнув

П’ятнадцять літ назад

Через пустелю –

Аж під сам Джеллалабад?

Аллах Акбар!

Бача!

Куди ж ти був пропав!

Із госпіталю

Я тобі писав.

Дай руку!

Де твоя рука?

І що ти

Все мовчиш?

Тоді що ж трапилося?

Міна?

Ти що,

Без язика?

В полоні був?

І скільки літ?

П'ятнадцять?!!!

 

Перекладено 1 червня 2010 року

 

УРОК
 
Ти визначаєш
Власну долю сам.
Її довільно
Не змінити навіть нам.
Хіба що штрих якийсь.
І так,
Щоб не завдати
Непомірних мук.
Ти знай,
Що жодної душі
Ніхто не приневолить
Обрати шлях Розлук.
Ти прислухайся:
Устремління духу
Тебе на вірний настановлять путь.
 
Ми зможемо лише допомогти
Застосувать дари і сили,
А ти вже сам
Свою шукай дорогу
І кожну грань душі
Собі шліфуй потроху.
Ти вже зрозумів:
Змінити
Ніхто не в силі
Ту іскру,
Що вдихнув Отець
У нас раніше.
Можливо, не навчився
Ти просити.
Але покликаний
Звершити дещо більше.
Ти грішний?
Хто із нас святий?
Спокуси можуть бути різні.
А нам
Призначено
Тих, що блукають навмання,
Підводити
Аж до пізнання істин,
А не вділять вряди-годи
Скупі знання.
 
Ти тільки
Не звертай на манівці,
Не зраджуй
Досвідом знання здобуті.
Знемігся?
Не зважай –
Відтерпне тіло.
Втішайся горнім,
Не вдивляйся ти
У звабливість земної красоти,
І не чекай
Тепер винагороди
За незаслужену ганьбу,
Приниження, образи і скорботи.
Та й не тобі одному
Це дісталось.
Усе прийми, запам’ятай,
А біль – прощай.
Цього достатньо.
І світле все,
Що людям передати зміг,
Повернеться до тебе сяйвом
Небесних вже! – доріг.

 

                                       Перекладено 1-4 червня 2010 р.

  

ПРОВИДЕЦЬ

(ОРАКУЛ)

                  Життя  безмежне.

                   Його прожить –

                   Не поле перейти.

                   Що жде тебе

                   В кінці земних шляхів –

                   Це знати хочеш ти?

                   Соснова дошка

                   У холодній ямі,

                   І хвилі забуття

                   Одвічної пітьми

                   Чи проб нових

                   Надія нелегка?

                   Дерзає зранена душа

                   Пройти

                   По ще несходжених стежках?

                   В майбутньому

                   Не бачиш змісту?

                   І почерпнув

Знання до переситу?

На інший путь

Не сподівайся – не знайдеш!

Усім нам доля прирекла

До істини прийти

Дорогами страждань.

Немає меж!

І не існує зримого кордону.

В потоці суєти брудному

Завдання із завдань

Не назбирать гріхів –

Лишитись чистим

В бурях всіх розчарувань.

Щоб до світіння

Твоєї зіроньки-мети

Наблизитись хоча б на п’ядь

І не померти –

Перейти

До вічного життя.

                                                           Перекладено українською 6 травня 2010 року

 

 

КОНДОР
 
Як тільки
Розум спокоєм укривсь,
І мислі
Втратять всяке спрямування,
Злітаю я
За мрією увись,
І серце завмирає в здивуванні.
 
Крізь трепет пір’я
Здіймаються
Збадьорливі потоки.
Душа,
Зірвавши тисячі оков,
Ширяє у незримому польоті.
А під крилом –
В ошмаття хмар
Ховаються палючі скелі.
Там, у розпеченій пустелі
На гострих каменях
Лишилось тіло
Гнійним струпом болю…
 
Я – Кондор.
Тут
Черпаю силу світостворень.
Тут істина відкрита,
Час тече назад.
Тут знаєш все,
І порожнечу зорі розчиняють,
І тут
Кінчаються бажання.
Тут –
Досконалість і спочинок,
Любов і Щастя
Омивають душу,
Нектаром
За розп’яття воздають,
Захоплюючи
Генієм Творця,
Дарують сяюче Натхнення
Незвіданого ще Хреста…
 
Та жде мене
Зворотня путь.
Знанням
Обпалене крило
Покірно
У провалля повертає,
У тлінну плоть покинуту вдихає
Серед болотних
Випарів буття
Зачарування іскорку
І трепет
Перед іменем Отця.

 
Перекладено українською  7 травня 2010 року.

 

ІЗГОЙ
 
Ізгой!
Ти смієш
Поруч з нами тут стояти?
Немає місця!
Геть іди!
Ти смієш
Гордо голову нести?!
Егей, кати!
А ну ж – кайдани!
Твої немислимі думки
Наїдки нам псують.
Які книжки?
Гадаєш,
Потрібні
Лакеям нашим
Твої сльозливі пісеньки?
Назад у стадо!
І до ганебного стовпа!
Камінням
Щонайтяжчим!
Клеймо на лоб!
Ти вибору хотів?
Дивись який Езоп.
Чи, може, Прометей?
Що, мало стусанів
Одержав від людей?
Уже й топтали,
Навіть раби
Скаженим псом
Тебе прозвали.
Ошийник затягти!
Ні!
Вінок терновий,
Крюк іржавий
Проміж ключиці,
Прокляття
Та на Хрест!
І на Голгофу –
До злочинців!
.........................................
– Небесний Отче!
Нащо Ти
Мене покинув?.. 
 
Перекладено 1 жовтня 2010 р.

 

Порожньо…

                                      Порожньо –

                                      Голодно і холодно,

                                      Не зворухнеться ні одна струна,

                                      Бархани ситі каменем застигли,

                                      При олтарі розіп’ята Весна

                                      Сльозами сходить, трепетно згорає…

 

                                      Лиш вітер, лід метаючи гіркий,

                                      Рікою болю вени обпікає…

 

                                      2001, 2007

          

КРАЙНЬОХАТЧЕНКАМ
 
Невже вам
Милі батоги?
Що ж ви ото
Собі обрали?
 
Вас обкрадають, –
Відняли стодоли,
І крихтами
Роти позатикали.
На вас плюють!
Вас поїдом їдять!
Плюндрують!
 
А ви?…
 
Нездарам Славу роздали,
По закутках забились
І сидите у крайній хаті?!
 
Своїх же рідних діточок
Гламурним душожерам
Віддали за ґрати.
 
Це ж їм,
Маленьким вашим, –
Скалічені долі!
Це ж їхні –
Знівечені мрії!
Що ж їм тепер далі?
Якого щастя 
У своїх
Розбещених богів
Благати?
За що їм дячити батьків?
Що спромоглись навчити,
Як мідяки в старців трусити?
Як вішатись і на дротах
                                     горіти?
Як з Кобзарів
                робити ворогів?
Чи, може, як,
          заламуючи руки,
Під цвинтарем на місяць
                            голосити?
 
Гляньте за море!
Чи то не ваші діти
Поїхали cортири ляхам
                                   мити?
Чи то не ваших доньок
Женуть під кабанів –
Кохати?!!
Нівроку, залишаться
                  каліки дурнуваті.
Чи то не їм будують
Нові катівні й каземати?
Чи ви с…сліпі??!
 
Вставайте!
Розірвіть кайдани!
Побийте хижі ікла!
Женіть їх батогами!
Чи ви р...р...раби??!
 
2002 рік

 

РУБІЖ
 
Гряде тисячоліття третє…
 
Вглядається Христос
В юрбу бездумну,
Якій життя своє віддав.
Чим же ми кращі за Іуду,
Що заздрості
В душі воздвиг олтар?
Чи один одного
Ми розпинаємо не так?
 
Забули,
Що Голгофу кожен має днесь,
На ближніх
Силимось накласти власний Хрест.
Того ж,
Хто озирнутись хоче,
Вся наша зграя
Ладна розірвать на клоччя.
Своя ж злоба
З’їдає нас, пропащих,
Прошкуємо бігцем
В пекельну пащу,
Щоб вічну душу
Без борні
У жертву Молоху
Віддати на кривавому вогні.
 
Сліпці!
Печать вже й сьома з Книги стерта.
А Слово Боже
Ми не хочемо приймать.
Забули Заповідь Блаженства,
І діти наші
Виростають у димах.
Безумно
Пристрастям розкрили серце,
У досконалість
Через прірву прагнемо сягнуть,
І дорікаєм долі спересердя,
І на Всевишнього
 
Все звалюєм свою вину.
Забравшись в лабіринт,
Забули всі ми,
Що стіни з мороку
Самі звели довкіл.
Життя земне –
Цей дар безцінний
Перетворили
У суцільні тупики!..
 
В пітьмі кромішній,
В радості і в горі,
Не озираючись
На океани чистоти,
Зарились в нори,
Забули й знати, грішні:
Без спраги
Нам не відшукать води!
 
Так без надії
Не здолать шляхи вершинні,
Без віри
Нам не вийти із пустині,
І зірка провідна,
Яка вела волхвів,
Без віри в Слово
Каганцем здається тлінним.
Без віри
Нам не розірвати ланцюгів.
 
Гряде тисячоліття третє.
І знову
Пророчого Пришестя ждем,
Всепрощення й Любов
Надіємось відчути,
І Всесвіту Творця
За срібло вкотре продаєм!
Та все-таки надіємось на те,
Що «ПОЛУМ’Я СПОКУТИ»
Не всім на душі упаде
«КАРАЮЧИМ ВОГНЕМ»!
 
Вглядається Христос…

 

2002р.

Авторизовані переклади

Тетяни Майданович, Ігоря Моісєєнка

 

 

 

Ігор Моісєєнко

Лауреат державних та міжнародних літературно-мистецьких премій. Поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962роціу м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захоплюючий роман, який визнавався кращим антивоєнним твором в СНД, за який автору в 2010 році присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького. В 2015 році, за плідну літературну та громадську діяльність у справі побудови суспільства життєдайної духовності та моралі, - звання лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені М.В.Гоголя «Тріумф».

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Автор «Ідеї гармонії…» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив. Вочевидь ця книга постає найважливішим твором, на який надихає Господь одного з найобдарованіших літераторів України. 

Новости сайта

Syndicate content
Ключевые слова