Відлуння Гіндукушу

"МИ ПОВИННІ ВРЯТУВАТИ КИЇВ! МИ ПОВИННІ ВИПЕРЕДИТИ ФАКЕЛЬНИКІВ! МИ ПОВИННІ ОБІГНАТИ СМЕРТЬ! КИЇВ ЧЕКАЄ. ВІН ЧЕКАЄ В СМЕРТЕЛЬНІЙ ТУЗІ! НЕМАЄ БЕЗ КИЄВА УКРАЇНИ!»

"МИ ПОВИННІ ВРЯТУВАТИ КИЇВ! МИ ПОВИННІ ВИПЕРЕДИТИ ФАКЕЛЬНИКІВ! МИ ПОВИННІ ОБІГНАТИ СМЕРТЬ! КИЇВ ЧЕКАЄ. ВІН ЧЕКАЄ В СМЕРТЕЛЬНІЙ ТУЗІ! НЕМАЄ БЕЗ КИЄВА УКРАЇНИ!»

"Київ, - писала 17 жовтня 1943 р. "Правда", - стоїть перед очима відважних бійців. Київ стоїть перед очима всього нашого народу. Перша столиця України, вона чекає у вогні і диму тієї урочистої години, коли Червона Армія, вигнавши німців, поверне йому святі права і всенародну шану. З висот правого берега Дніпра відкривається простір Правобережної України. Вся вона, і з нею рідна Західна Україна, чекають своєї години".

Та година була недалекою.

Бої за Київ, вірніше, спроби вирватися з плацдармів і звільнити місто, продовжувалися з кінця вересня. Однак, всі вони не мали успіху. Як відомо, після стрімкого форсування Дніпра Червона Армія закріпилася під Києвом на двох плацдармах – Букринському і Лютізькому. Спочатку найбільш перспективним для розвитку наступу з метою обходу з південного заходу і подальшого визволення Києва вбачався Букринський. У своїй книзі, «На південно-західному напрямі. 1943-1945» славетний командарм Кирило Семенович Москаленко, який очолював з’єднання, котрі визволяли столицю України, писав: «По-перше, він знаходиться недалеко від Києва, який належало звільнити. По-друге ж, будучи обернений в нашу сторону, він був ідеальною  ділянкою для форсування  Дніпра. Вельми істотною була та обставина, що його можна було прострілювати нашим вогнем з трьох сторін».

Але гітлерівці зосередили на цьому напрямку свої основні Букринський євом. сили Київської групи військ. До того ж, як стало зрозумілим згодом, наступ звідсіля ускладнювався несприятливими для дій танкових з’єднань фортифікаційними спорудженнями німців, посиленими природними рельєфами. Зі спогадів командувача групи армій «Південь» генерал-фельдмаршала Манштейна відомо, що ці споруди були зведені всупереч волі фюрера: «Гітлер вважав обладнання тилових позицій великою спокусою для військ, які в цьому випадку дивилися б більше назад, ніж вперед; по-друге, він хотів кинути всі сили на будівництво, перш за все, Атлантичного валу. Не дивлячись на це, група армій при наближенні фронту до Дніпра на початку 1943 року за власною ініціативою приступила до зміцнення плацдармів біля Запоріжжя, Дніпропетровська, Кременчука і Києва…»

На протязі місяця було щонайменше чотири спроби радянських військ розвинути успіх з Букринського плацдарму. Але кожного разу просування переривалося потужним спротивом фашистів. Не кращими справи були і на правому крилі фронту. 38-а і 60-а армії  добилися  лише незначного розширення плацдармів на північний захід від Ясногородки і в районі Лютіжа. Одночасно гітлерівці безперервно атакували позиції плацдармів і переправи, якими забезпечувалося і без того ускладнене постачання боєприпасами і поповнення людьми. Адже свій відступ на лівобережжя Дніпра фашисти супроводжували тактикою «випаленої землі».

Ось як пригадує про це Манштейн: «…німецька сторона вимушена була вдатися до тактики «випаленої землі». У зоні 20-30 км. перед Дніпром було зруйновано, знищено або вивезено в тил все, що могло допомогти противникові негайно продовжувати наступ широким фронтом… Цей захід, проте, проводився групою армій лише відносно військових машин, кольорових металів, зерна і технічних культур, а також коней і худоби».

Цікаве продовження цих спогадів германського військначальника: «Про «розграбування» цих областей, природно, не могло бути і мови. У німецькій армії - на противагу останнім - грабіж не допускався. Був встановлений строгий контроль, аби унеможливити вивозу якого-небудь незаконного вантажу. Вивезене нами з заводів, складів, з радгоспів і тому подібне майно або запаси, між іншим, були державною, а не приватною власністю.

Оскільки Совєти у відбитих ними у нас областях негайно мобілізовували всіх придатних до служби чоловіків до 60 років в армію і використовували все населення без виключення, навіть і в районі боїв, на роботах військового характеру, Головне командування німецької армії наказало переправити через Дніпро і місцеве населення. Насправді цей примусовий захід поширювався, проте, лише на військовозобов'язаних. Але значна частина населення добровільно слідувала за нашими відступаючими частинами, аби піти від Совєтів, яких вони побоювалися. Утворилися довгі колони, які нам пізніше довелося побачити також і в східній Німеччині. Армії надавали їм усіляку допомогу. Їх не «гнали», а направляли в райони на захід від Дніпра, де німецькі штаби піклувалися про їх розміщення і постачання. Населення, що втікало, мало право узяти з собою і коней, і худобу, - все, що можна було вивезти. Ми надавали населенню також, оскільки це було можливо, і транспорт. Те, що війна принесла їм багато страждань і неминучих позбавлень, не можна оспорювати. Але їх же не можна було порівняти з тим, що зазнало цивільне населення в Германії від терористичних бомбардувань, а також з тим, що пізніше сталося на сході Німеччини».

Боротьба за Букринський плацдарм прийняла запеклий і кровопролитний  характер.
Обидві сторони ставили перед собою активні завдання. Противник робив усе можливе, аби відкинути за річку радянські війська за будь-яку ціну. В оперативному зведенні 309-ої стрілецької дивізії за 23 вересня  вказано, що в смузі дій тільки цього підрозділу зафіксовано 440 літако-вильотів ворожих літаків. 24 вересня - 60  "Хеншель-126"  і  23  "Ю-87" . 25 вересня в смузі дій 40-ої армії було зареєстровано 1500 літако-вильотів противника. Ворожі винищувачі на низьких висотах піддавали обстрілу все, що з'являлося в них під крилами. Радянською ж 2-ю повітряною армією, через порушення плану перебазування і постачання пальним, було зроблено, як свідчить журнал бойових дій фронту, 23  вересня - жодного, а 24-го – всього лише 122 літако-вильоти.
Але радянські воїни, демонструючи жертовний героїзм трималися. Лише декілька прикладів: діючи у складі одного з підрозділів 309-ої стрілецької дивізії, котра відбила підряд три атаки, бронебійник Лаптєв в рукопашних сутичках  знищив чотирьох  гітлерівців. Але услід за цим противник зробив ще одну атаку, підтриману чотирма танками. Продовжуючи битися, вже поранений в голову, Лаптев влучними пострілами з протитанкової рушниці підбив три танки, а їх екіпажі знищив вогнем автомата. Лише після другого важкого поранення герой залишив поле бою; він був відправлений до госпіталю. Згодом, славетному воїнові було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На ділянці 38-ої стрілецької дивізії противник здійснив люту контратаку за підтримки до 40 танків і 80 літаків. Після двогодинного бою, зазнавши великих втрат, один із стрілецьких батальйонів почав відходити до берега Дніпра. Нависнула загроза виходу противника у фланг і тил частинам дивізії. Тоді пролунав полум'яний заклик старшого лейтенанта Тарадейко: "Товариші! Відступати нікуди, позаду, за три кілометри, Дніпро! Краще смерть, ніж ганебний відступ за Дніпро". Він підвівся на повний зріст і з вигуком "За Батьківщину, вперед!" захопив за собою весь батальйон.  Натхненні його відвагою, солдати кинулися в атаку. У лютій рукопашній  сутичці вони зім'яли противника, що уклинився, і відкинули його. Так  батальйон  відновив  своє  первинне положення, а місцями навіть просунувся далі.
    Небачену мужність виявив на
букринському плацдармі заступник командира 1950-го винищувально-протитанкового полку капітан Петров. Протягом декількох днів артилеристи спільно з піхотою відбивали люті атаки противника. Біля гармат залишалося по одній-дві людини. Петров особисто керував вогнем. Коли ворожі танки знищили один з розрахунків, він кинувся до гармати і відновив вогонь по противникові. Незабаром Петров був важко поранений в руки, але поле бою не покинув, поки не була відбита атака. Лікарі врятували життя героя, проте були вимушені ампутувати йому обидві руки. Вийшовши з госпіталю, Петров добився дозволу залишитися в діючій армії. Він повернувся в свій полк, дійшов до Берліна і за бої на підступах до нього отримав другу Золоту Зірку. Згодом Петров став генералом.

Високі моральні і бойові якості, проявлені нашими солдатами під Києвом, вимушені були визнати навіть вороги. Колишній гітлерівський генерал Дерр писав, що німецьке командування завжди дивувалося якостям радянської піхоти: "Часто руських раптово виявляли в місцях, де на них менше всього можна було очікувати. Вони діяли з неймовірною прудкістю. Їм було достатньо однієї ночі, аби перетворити  невеликий  плацдарм на потужний опорний пункт, з якого їх важко було вибити. Як тільки на плацдармі накопичувалося достатньо сил, починався наступ".

Не зважаючи на величезні втрати, вороже командування тут, на фронті 4-6 кілометрів, кидало в контратаки по два-три полки піхоти за підтримки до 150 танків. При цьому гітлерівці, виснажені попередніми битвами, вже відчували суттєву скруту в людських і технічних ресурсах.

Згодом, Манштейн бідкався: «Штаб групи у зв'язку з цим повідомляв, що у складі трьох армій, що залишилися в нього, враховуючи прибуття тих, що знаходяться ще на марші трьох дивізій, він має у розпорядженні безпосередньо для оборони Дніпровського рубежу, протяжністю 700км., всього 37 піхотних дивізій (ще 5 дивізій, що втратили боєздатність, було розподілено між останніми дивізіями). Таким чином, кожна дивізія повинна була обороняти смугу шириною 20 км. Середній чисельний склад дивізій першого ешелону складає, проте, в даний час всього лише 1000 чоловік. Після прибуття обіцяного нам поповнення він складатиме не більше ніж 2000 чоловік».

Німці не встигали латати усі дірки, що виникали в обороні смуги Дніпра. Радянське командування робило усе можливе з метою скувати і позбавити маневреності сили противника усім фронтом. Оборона фашистів тріщала звідусіль. Але найбільшого стратегічного значення Гітлер надавав районам нижнього Дніпра.

Щоб витребувати ще підкріплення, можливо з західних театрів військових дій, та домогтися дозволу використати три танкові дивізії, котрі йшли повз Київ на південь, Манштейн літав до Гітлера в Ставку особисто:

«Гітлер відповів на це, що з військових і політичних міркувань перемога, яку ми можемо отримати на нижній течії Дніпра, має бути досягнута. Необхідно знову продемонструвати армії, що вона ще може завдавати успішних ударів. Далі слід врахувати також наполегливу необхідність утримати в наших руках важливі у військово-економічному відношенні родовища марганцю в районі Никополя. Противник не повинен отримати Крим, який він використає як плацдарм для дій авіації проти румунських нафтових промислів» Наче знавіснілий, фюрер ще бачив себе переможцем.

Усі спроби провести наступальні операції з метою прорватися до Києва з Букринського плацдарму не мали успіху. Тільки двадцять четвертого жовтня Ставка наказала Ватутіну завдати основного удару з Лютізького напряму.

Генерал Москаленко писав згодом: «Пам'ятаю, опівдні 23 жовтня, коли  ми  докладали  Ватутіну обстановку,  Миколу  Федоровича запросили до апарату ВЧ.  Викликав Верховний Головнокомандуючий. Вислухавши доповідь командувача фронтом,  Сталін несхвально віднісся до наміру продовжувати наступ з букринского плацдарму.

- Мабуть, військам товаришів Москаленка і Рибалка, - сказав Верховний, -
дуже важко наступати на Київ з цього плацдарму. Місцевість там різко пересічена, і це заважає маневрувати великими масами танків. Противникові це зручно. І місцевість у нього піднесена над вашою. Крім того, він підтягнув потужні сили - танкові і моторизовані дивізії, багато протитанкових засобів і авіації… (ред.: Слід зазначити, що майже теж саме, ще 5-го жовтня, маршал Жуков, ознайомившись з рельєфом місцевості і обороною противника, писав командувачу фронтом Ватутіну).

…Залишається зробити висновок, що ударом з півдня Києва вам не взяти. А тепер погляньте на Лютізький плацдарм, що знаходиться на північ від Києва. Він хоча і менший, але місцевість там рівна, що дозволяє використовувати великі маси танків. Звідти легко буде оволодіти Києвом, - помовчавши, Сталін додав. - Пропоную вам продумати питання про рокіровку 3-ої гвардійської танкової армії, а також  частин підсилення 40-ої армії на Лютізький плацдарм. Потрібно скритно, в темний час доби, вивести їх з букринського плацдарму на Лютізький. 40-ій і 27-ій арміям продовжувати демонстрацію наступу з колишнього напряму. Словом, ворога треба обдурити…»
Услід за тим з Москви надійшла директива:

"1. Ставка ВГК вказує, що невдача наступу з букринського плацдарму сталася тому, що не були своєчасно враховані умови місцевості, що ускладнюють тут наступальні дії військ. Посилання на недолік боєприпасів безпідставні...

2. Ставка наказує здійснити перегрупування військ 1-го Українського фронту з метою посилення правого крила  фронту, маючи найближче завдання  - розгром київського угрупування противника і оволодіння Києвом…

6. Наступ правого крила почати 1-2.11.43р., з  тим  аби  3-я гвардійська танкова армія почала діяти 3-4.11.43р. Лівому крилу почати наступ не пізніше 2.11.43р.»

Понад 300 танків, сотні гармат, бронетранспортерів, машин, до десяти стрілецьких дивізій під безперервними авіаційними штурмами форсували Десну і Дніпро (двічі), зробили двохсоткілометровий марш і зосередилися на плацдармі. Майстерність наших інженерних частин вимушений був визнати згодом навіть колишній гітлерівський генерал Меллентін. "Росіяни, - писав він, - навели через Дніпро декілька переправ, причому виявили настільки велике мистецтво в цій справі, що зуміли побудувати мости для переправи військ і коней з настилом нижчим за рівень води". Особливо важко було артилеристам, яким не вистачало засобів  тяги  і транспорту. Так, частинам 7-го артилерійського корпусу через брак тягачів довелося перевозити свої гармати в два-три рейси.

До ранку 2 листопада операція з передислокації під Лютіж була завершена. А на Букринському плацдармі залишилися сотні макетів військової техніки, які продовжували розстрілювати німці. І все ж наступ на Київ довелося, через нестачу боєприпасів, знову відкласти, ще на добу.

У смузі 38-ої армії оборонялися частини німецько-фашистської 4-ої танкової  армії у складі семи піхотних дивізій і двох танкових, посилених артилерією резерву головного командування противника. Крім того, слід було чекати, що найближчими днями після прориву вороже командування перекине сюди значну частину сил з числа 14 піхотних, 5 танкових і 2 моторизованих  дивізій, що знаходилися на інших ділянках в смузі фронту. Оборона ворога мала глибину до 15 кілометрів і складалася з трьох смуг. Крім того, безпосередньо на північ від Києва гітлерівці використовували протитанковий рів, виритий нашими військами ще літом 41-го. Позиції противника складалися з траншей, ходів-сполучень і ретельно обладнаних вогневих точок. Всі дороги були заміновані, села перетворені в опорні пункти.

Прорив вирішено було здійснити на 6-кілометровій  ділянці, з тим аби
забезпечити там максимально можливу присутність артилерії. Весь фронт у бік  Києва дорівнював 14 кілометрам, і при рівномірному розподілі на нім наявних гармат і мінометів виходило не більше 185 стволів на кілометр. Директива ж фронту вимагала довести їх до 300. Тому на цій вузькій ділянці і було зосереджено 88% артилерії і мінометів, в середньому 380 стволів на кілометр фронту. Така щільність артилерії при прориві ворожої оборони була створена вперше за весь минулий період Великої Вітчизняної війни.

Поки штаб розробляв план операції, у підрозділах і частинах напередодні наступу відбулися короткі мітинги. Така форма звернення до бійців перед боєм стала тоді вже традиційною. "Звільнимо Київ до 26-ої річниці Великого Жовтня" - це гасло стало основою всієї морально-психологічної підготовки армії. Напередодні наступу перед бійцями виступив відомий письменник Ілля Еренбург. Його промова була опублікована в армійській газеті "За  щастя  Батьківщини": "Ми повинні врятувати Київ. Ми повинні випередити факельників. Ми повинні обігнати смерть. Київ чекає. Він чекає в смертельній тузі. Немає без Києва України. Немає без Києва нашої Батьківщини. Німці хочуть, аби Київ став їх опорою. Київ повинен стати їх могилою!"

1-го листопада противникові було завдано удару з букринского плацдарму, що мав на меті ввести його в оману, скувати сили на другорядному напрямі і не дати можливості використовувати їх проти головного ударного угрупування наших  військ, що готували наступ від Лютіжа. Фашисти змушені були ввести в бій під Букрином танкову дивізію СС "Райх" і до двох піхотних дивізій.

А наступ з Лютізького плацдарму почався о 8-й ранку 3-го листопада 40-хвилинною артилерійською і авіаційною підготовкою. Для того, щоб противник не уловив моменту її закінчення і початку підтримки атаки піхоти і танків, був застосований спеціальний графік артилерійського наступу. Замість завершального вогневого нальоту в останні п'ять хвилин артилерійської підготовки по тих же цілях прогримів залп всіх частин польової і реактивної артилерії і гармат, що стріляли прямим наведенням. Ось тут і спрацювала створена напередодні висока щільність артилерії. Оборона противника була фактично зметена. Як потім відзначали учасники подій, всі траншеї, ходи сполучень, вогневі позиції і дзоти були зруйновані. Ті з фашистів, що уціліли, розбіглися. На вогневих позиціях і в траншеях було виявлено багато вбитих гітлерівців, велику кількість кинутих гармат і боєприпасів. Бійці старшого лейтенанта Рожкова, командира одного з авангардних батальйонів, відчули спротив фашистів тільки за 2 кілометри. Але звуків стрілянини уцілілих гітлерівців не було чутно. Їх заглушав потужний гуркіт артилерійського супроводу атаки. Скрізь, де ворог чинив опір, його знищували. Тільки в районі Пущої Водиці наші воїни, контратаковані силами більш ніж піхотного полку, змушені були зупинитися і зайняли кругову оборону. Одна за одною були відбиті чотири контратаки піхоти з танками. Сильну підтримку батальйону продовжувала надавати артилерія. Її удар був подібний до вогневого смерча. Ворог був розсіяний, і батальйон Рожкова знов нестримно рушив вперед.

Неоціниму допомогу наземним військам надала 2-а повітряна армія генерал-лейтенанта авіації Красовського. Перед наступом в ніч на 3 листопада легкі нічні бомбардувальники зробили 207 літако-вильотів. А вдень наша авіація діяла безперервно. Ударів завдавалося по піхоті противника, як в бойових порядках, так і на підході, по артилерії на вогневих позиціях і по танках. Всього за день бою було здійснено до 1150 літако-вильотів. На одному з літаків "Іл-2" у складі 5-го штурмового авіаційного корпусу прочищав дорогу наземним військам і старший лейтенант Георгій Береговий, згодом льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу. Небо над полем бою надійно було прикрите винищувачами від вторгнення авіації противника. 31 літак противника з числа тих, що намагалися прорватися в повітряний простір над нашими військами, було збито винищувачами і зенітним вогнем.

Такого потужного удару німецько-фашистське командування не чекало, тим більше з цього плацдарму. Вже в перший день наступу 38-а армія прорвала оборону противника на фронті до 10 кілометрів і на глибину до 7 кілометрів. Наприкінці дня з'єднання армії визволили населений пункт Пуща Водиця.

Але противник спішно підтягував до району прориву резерви. І з букринського плацдарму в тому числі. Одночасно авіаційною розвідкою було встановлено просування великих колон танків з Білої Церкви і Корсунь-Шевченковського. Всього було помічено, на Київ з півдня рухалося до 125 танків і самохідних гармат. Все це також підтверджувало, що удар з Лютізького плацдарму був несподіваним для противника, і що лише тепер він почав перекидати сюди резерви з букринского плацдарму, які так і не встигли прийняти участі в боротьбі за Київ.

Це підтвердив згодом і Манштейн: "Було неясно, має цей наступ далекоглядні цілі, або противник намагається зайняти на захід від Дніпра необхідний йому плацдарм. Незабаром  виявилось, що 4 танкова армія не зможе утримати своєї смуги на Дніпрі..."

Особливе значення при цьому мали дії окремого загону під командуванням полковника Слівіна, сформованого з двох піхотних полків, двох заград-загонів і одного учбового батальйону. Генерал Москаленко відзначав у своїх спогадах: «…ця істотна деталь не фігурує ні в одній з чисельних книг і статей, написаних за десятиліття про звільнення Києва».

В день наступу 38-ї армії загін Слівіна сковував противника вогнем і демонстрував форсування Дніпра. А в ніч на 4 листопада на підручних засобах переправився через річку в районі острова Козачий і захопив плацдарм. Отримавши потім завдання розвивати швидкими темпами наступ і до кінця дня оволодіти населеними пунктами Віта Литовська і Пирогово, він і його виконав з честю. Не дивлячись на те, що загін був ізольований від армії і не мав підтримки артилерії, він діяв нестримно. Перерізавши дорогу, що йде на Київ уздовж Дніпра, загін полегшив ударному угрупуванню 38-ої армії звільнення Києва. Бо противник не зміг скористатися найближчою дорогою для переведення військ в місто з боку букринского плацдарму. Надалі звідний загін став на перешкоді відходу ворожого угрупування з Києва на південь по цій дорозі.

4 листопада противник, ввівши в бій частини 7-ої танкової і 20-ої моторизованої дивізій, здійснив низку потужних контратак, особливо лютих в районі Пущої Водиці. Тут гітлерівцям навіть удалося потіснити наші частини і заволодіти районом Дитячий санаторій. У зв'язку з цим Москаленко вимушений був ввести в бій на даному напрямі весь склад 5-го гвардійського танкового корпусу і 340-ої стрілецької дивізії. На іншому напрямі 51-й стрілецький корпус з боями просунувся на 6 кілометрів і вийшов до околиць Пріорки та до передмістя Києва. Для збільшення темпів наступу в битву була введена 3-я гвардійська танкова армія. З виходом її з'єднань на рубіж обгону, артилерія здійснила потужний вогневий наліт по ворожих бойових порядках. Але, все одно, танкові частини зустріли організований артилерійський вогонь. Їм довелося втягнутися у важкі бої. Не зважаючи на підсилення, 38-а і 3-я армії за день просунулися лише на 2-3 кілометри. Тому наступ було відновлено о 20-й годині. Аби приголомшити ворога, танки запалили фари, включили сирени і разом з піхотою, після вогневого нальоту, пішли в нічну атаку.

Зламавши опір розгубленого противника, вони змусили його до спішного відходу. Переслідуючи гітлерівців, частини 7-го гвардійського танкового корпусу генерала Сулейкова вийшли до північної околиці Святошино і перерізали шосе Київ-Житомир.

Тут вони знов зустріли організований опір і всю ніч спільно з піхотою вели бій. Але і цього разу противник був розгромлений в нічному бою. Як і всюди, в  районі Святошино наші воїни  діяли  сміливо і рішуче. Ось один з багатьох прикладів. Розрахунок гармати старшого сержанта Дубініна разом з танками увірвався в Святошино. Побачивши, що на одному з перехресть їм намагаються перегородити дорогу ворожі танки, він викотив свою гармату на відкритий майданчик і відкрив вогонь по противникові. В результаті три фашистські танки і самохідна гармата "Фердинанд" були підбиті.

Відвага і майстерність Дубініна були широко відомі на всьому фронті. Ще в  боях під Білгородом, уміло відбиваючи запеклі атаки, він знищив два важкі танки і до 30 гітлерівців. Вже в серпні, під час однієї з танкових контратак гітлерівців він також викотив свою гармату на відкриту позицію, підбив два танки і знищив десятки фашистів. А на букринському плацдармі його гармата відбила три танкових атаки. За подвиг у бою в Святошино Дубінін отримав звання Героя Радянського Союзу.

Втративши Святошино, противник з ранку 5-го листопада почав відхід з Києва.
Великі колони автомашин, танків і артилерії рушили звідси на південь, у напрямі Василькова, а також з району Боярка-Будаєвка на південний захід. Проте, на фронті наступу опір ворога ще не був остаточно зломлений.

На ранок війська 38-ої армії після артилерійської підготовки відновили наступ. Противник, котрий ще не опам’ятався від нічної атаки, не витримав нового удару і почав відходити. Лише на північній околиці Пріорки він продовжував чинити наполегливий опір. Але наприкінці дня з'єднання армії знов просунулися вперед по всьому фронту. 23-й стрілецький корпус досяг північної околиці Дачі Буча, Коритіща, Петропавлівська Борщагівка. 50-й стрілецький корпус вийшов на лінію: Жуляни, Софіївська Борщагівка, Борщагівка, західна околиця Києва. А 167-я стрілецька дивізія цього корпусу спільно з 51-м стрілецьким корпусом в цей час вже вела бої в Києві. Пліч-о-пліч з радянськими воїнами за визволення столиці України героїчно билися солдати 1-ої чехословацької окремої бригади під командуванням полковника Свободи.

Про досягнуті на той час результати Ватутін рапортував Сталіну: «…В ході боїв за Київ війська 1 Українського фронту розбили 68, 75, 82, 88, 323, 340, 183, 217 і 327 пд, 20мд і 7тд, які втратили до 60-70% особового складу і велику частку матеріальної частини. У боях підбито і спалено до 100 танків, захоплено до 1300 полонених…»

«Увечері, уточнивши останні дані обстановки, ми поїхали в штаб 167-ої стрілецької дивізії генерала Мельникова, що знаходилася в районі кінофабрики, - писав у спогадах командувач Героїв-визволителів Києва генерал Москаленко. – Звідси було найближче до центру Києва. Діставшись до Мельникова, я наказав йому не припиняти наступ і вночі. Тут же наша група разом з частинами дивізії і армійським танковим полком рушила вперед.

І ось ми вже в Києві. Довкола йшли бої, гриміла артилерія, палали  будинки, серед яких я з болем побачив і будівлю університету, підпалену гітлерівцями. Так, ще йшла боротьба, запекла, кровопролитна. Рухаючись услід за танками, ми добралися, нарешті, по бульвару  Шевченка до Хрещатика. Там нас несподівано зустріли великі групи захоплено сяючих киян. Довкола рвалися снаряди, свистіли кулі, а жителі міста щільним кільцем оточили наші машини і бурхливо висловлювали свою радість.

О 4 годині ранку 6 листопада, з штабу  50-го стрілецького корпусу, що розташувався в Святошиному, я доповів командувачеві фронтом про взяття Києва. Ватутін, мабуть, засумнівався, оскільки запитав:

- Хто вам про це доповів?

Дізнавшись, що я тільки-но сам побував на Хрещатику, він невимовно зрадів:

- Виходить, можна доповідати товаришеві Сталіну?

- Так, - твердо відповів я, - можна доповідати про звільнення Києва…»

Охоплені наступальним поривом воїни 51-го стрілецького корпусу, спільно з частинами 5-го гвардійського танкового корпусу, 1-ою чехословацькою окремою бригадою і 167-ою стрілецькою дивізією 50-го стрілецького корпусу до 4 годин ранку 6 листопада повністю звільнили Київ від фашистів, і натхненні перемогою, ще на 50 кілометрів відігнали панічно втікаючих гітлерівців…

Ігор Моісєєнко

Лауреат державних та міжнародних літературно-мистецьких премій. Поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962роціу м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захоплюючий роман, який визнавався кращим антивоєнним твором в СНД, за який автору в 2010 році присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького. В 2015 році, за плідну літературну та громадську діяльність у справі побудови суспільства життєдайної духовності та моралі, - звання лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені М.В.Гоголя «Тріумф».

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Автор «Ідеї гармонії…» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив. Вочевидь ця книга постає найважливішим твором, на який надихає Господь одного з найобдарованіших літераторів України. 

Новости сайта

Syndicate content
Ключевые слова