Відлуння Гіндукушу

Милосердя!!!

Милосердя!!!

Наступного року виповнюється двадцять. Двадцять років, як вивели звідти останнього солдата. Кажуть: велику державу розвалила саме та війна. Афганці вважають, що виграли її. Ми вважаємо, що не програли, що вийшли з неї з честю. То хто ж був переможцем? Що виграли афганці? А що ми? Військовим досвідом збагатилися? Наскільки він корисний взагалі, цей військовий досвід?! Ціною мільйонів життів!? Чи не занадто дорого? СРСР залишив там 14,5 тисяч воїнів. Афганці, неофіційно, два мільйони! Але лише „дуже великі” стратеги отаксовують результати балансом втрат людської сировини на ратних нивах. Скільки змучених споминами та нічними кошмарами перетворилося на наркоманів і алкоголіків? Хто рахував їх зруйновані сім'ї!? Хто рахував бандитів і кілерів, яких виховали у 40-ій армії з двадцятирічних хлопчиків, які з поверненням з війни не змогли вписатися до системи загальносуспільної байдужості? Хто знає, скільки вбито війною і скільки не народилося геніїв!? Хто може сказати: скільки століть слов'ян ненавидітимуть афганці? А в останньому і полягає найголовніший підсумок будь-якої війни. Автозаводський Союз воїнів-інтернаціоналістів «Інтер» об'єднує, окрім «афганців», ветеранів всіх локальних конфліктів. Член цієї організації Дмитро Б. воював у Карабаху. Проте, неписаний закон бойового братерства не ділить ветеранів за географічними ознаками. Справа була у вересні. Одного дня йому зателефонувала дружина і голосом, який зривався від хвилювання, випалила: «Діма, на пустирі, поряд з третьою лікарнею на скривавленому матраці лежить «афганець»! Люди говорять, йому відрізали ногу і винесли з лікарні, за огорожу!» Розповідає Олександр К.: «На початку вересня мене збила машина. Опритомнів у травматології, вже третього дня. Струс мозку, складний перелам ноги. Ще через день з'явився слідчий з протоколом ДТП. Згодом - водій, який зробив наїзд. Обіцяв золоті гори і просив підписати відмову від претензій. Завідувач травматологією випровадив його. Більше він не з'являвся. А справу закрили. Я ж без паспорта. За два тижні стало зрозуміло, що організм не справляється. Ногу належало ампутувати...» Олександр приїхав до Кременчука за «довгим карбованцем» 12 років тому, як повмирали батьки. У рідній Козельщині вже нічого не тримало, та й роботу за його фахом знайти було непросто. Олександр, у минулому, класний водій. Але в місті, як виявилося, теж не мед. Та й на вулицях неспокійно. Одного дня, «наряд товаришів у цивільному» притяг його у «холодну». Привиділося, що Олександр асоціальний тип, та й з запашком. «Вони ж і відібрали паспорт, - згадує Олександр. - А коли я попросив повернути, мені вказали на двері і настрахали кутузкою. Так я втратив всі права громадянина України, у тому числі право на роботу і на житло. Квартирі в Козельщині, тим часом, «приробили ноги». Таврувати поза нашої компетенції. Але, за великим рахунком, доля людини - тільки в його в руках. Олександр не знайшов шляхів виходу з ситуації. Читач, можливо, скаже: покотився похилою... Перебивався випадковими заробітками. Незабаром, зустрів Жанну. Здавалося, сам Бог прислав її в Дар за всі негаразди, що випали на долю Олександра. Винайняли квартиру, в якій і жили «душа в душу» всі ці роки. До тих пір, поки не навалилася ця біда. Після ампутації Олександра переправили до хірургії. Розповідає завідувач хірургічним відділенням, голова міської асоціації хірургів Юрій Русенюк: «Наші лікарні давно вже на хоспис перетворилися. До 30% хворих у нас бомжі. При цьому немає, ні медикаментів, ні інструментів, ні перев'язувальних матеріалів, ні ремонтів приміщень, ні живлення, немає нічого. Ми зробили все можливе. Цьому хлопцеві медперсонал зі своїх кишень не лише ліки купував. Та хіба тільки йому? Медсестри їм з дому їжу приносять! На них же дивитись боляче! Вони ж теж люди!..» До відома: зарплата медсестри складала 530грн., завідуючого відділенням - 1060. Становище коментує завідувач Кременчуцьким міськздороввідділом Валерій Літвіненко: «На станцію «Швидкої допомоги» виклики до «хворих» подібної категорії надходять до 30 разів на добу. При цьому, лікарі намагаються на відстані від них триматися. Їм же й до хворих ще їхати... Медики кантують ці «тіла» в машину наче вантажники, і розвозять по лікарнях, акурат, візники. Тим часом, «Швидку» чекають тяжкохворі. Ми знайшли засоби для прийому і таких громадян - спробували відкрити в 3-ій лікарні кабінет на два ліжка. Так вони десятками туди повалили, ще задовго до відкриття. А частенько виявляється, що їх належить лише відмити, провести санобробку і надати можливість виспатися. Тобто, їм потрібна соціальна допомога, а не медична. Наше ж суспільство звалило цю проблему на медиків. Але зі справою реабілітації так званої антисоціальної категорії громадян медицина вже не впорається фізично. Як її вирішувати? Це лихо квадратно-гніздовим методом, кабінетиками на два ліжка на ціле місто не подужати. Потрібна загальнодержавна соціальна програма. Нагорі не вирішують? За 17 років незалежності в нас змінилося 14 міністрів. Ім'я по батькові не встигаєш запам'ятати...» Олександра виписали і проводили до виходу, коли він вже не потребував медичної допомоги. При виписці його супроводжувала Жанна. Олександр розповідає, ковтаючи сльози: «Житла вже не було. Їй нікуди було мене забирати. Це наше обопільне рішення - я залишився на пустирі біля лікарні. Люди два тижні допомагали. Матрац той клятий винесли мені з лікарні. Медсестри то чай приносили, то залишки їжі з їдальні. Одна така сестричка й сказала комусь, що я «афганець. Коли б не Діма. Наступного дня після того, як він мене забрав пішов перший осінній дощ...» Дмитро Б. знайшов голову автозаводської організації «афганців» Бориса Гонзу. Разом заходилися шукати вихід із становища. Вже наступного дня, за клопотанням СВІ «Інтер», Олександра розмістили у кременчуцькому наркодиспансері, який, на щастя, очолює учасник бойових дій у Чехословаччині Володимир Пащенко. Вигадувати діагноз, щоб притулити бездомного «афганця», не знадобилося. Йому було, що лікувати. Наслідки алкогольної залежності одна з причин того, що організм не впорався, і ногу довелося ампутувати. Володимир Пащенко пригадує: «Так, був такий - Олександр К. Ми помістили його до палати для «афганців». Це означає: посилене харчування, підвищена увага медперсоналу, безкоштовні медикаменти, процедури, телевізор у палаті... За три місяці його привели в людський стан: відмили, відгодували. Пішов на поправку. Ми всі раділи за нього. Одного дня Дмитро, приїхав з новиною, що добився відновлення паспорта Олександра. Бачили б Ви радість в очах Діми. З його допомогою, в суспільство поверталася Людина!» Весь цей час, поки учасник бойових дій у Чехословаччині Пащенко лікував «афганця» Олександра К., паспортисти Козельщини тримали облогу «ветерана Нагірного Карабаху» Дмитра Б. Там він дізнався, що таке «бюрократичний футбол». Домова книга без паспорта недосяжна. А без виписки з неї, міліція «палець об палець не вдарить». Після довгих даремних поневірянь чиновницькими кабінетами Дмитро не витримав: «Я розповів їм всю історію Олександра. Жінки плакали. Після цього, знехтувавши загрозу звільнення, і дали потрібний папірець. Тепер в Сані є паспорт. Далі буде суд за його житло, що незаконно відійняли. Я знаю, квартиру йому ми повернемо». Під Новий Рік Олександр відпросився з наркодиспансера. Це ж не режимний заклад. Йому дали милиці, і наказали бути обережнішим. Більше його в диспансері ніхто не бачив. Розповідає Дмитро Б.: «Він прямував до мене. Хотів з Новим роком привітати. На маршрутку не було грошей, тому пішов пішки, якщо можна так сказати про інваліда без ноги. Не дійшов кілометра три. Ще не навчився на одній нозі скакати. Милиця слизнула асфальтом, що вкрився кригою, нога з тріском підвернулася…” Це був новий перелам… Його знайшли поряд з магазином тільки на третю добу. Весь цей час він лежав там, корчився від болю в зламаній нозі, замерзав, плакав і просив допомоги. А люди, відкуповуючись мідяками, поспішали повз нього - святкувати. Так Олександр знову опинився в тій же хірургії. Зробити що-небудь на тлі важкого обмороження, лікарі вже не могли. Щоб відрізати йому другу ногу, на нову пилу скидався медперсонал всього відділення. Ампутація! Олександр розповідає, що все вже в нормі, вже не болить, тільки п'ята свербить: «Шкребу матрац…» Питаю: - Саня, а ти де в Афганістані служив? Може, в одній частині були? - Я на Далекому Сході служив. І сам не знаю, звідки це прізвисько до мене приклеїлося - «афганець». Дмитро Б.: «Ми давно знали, що він не «афганець». Тільки, що це змінює? Він такий же як і ми - Людина!» Ось і вся історія. Майже… Чую - хтось шкребе одвірки. Боязко, невпевнено. Відчиняю. На порозі - чи то хлопчик, чи то дівчинка, років семи, голос тонесенький, оченята слізками срібляться: «Дядечку, а Ви не знаходили кошенятка? Чорненький такий, маленький. Немає? Він з дому втік, а на вулиці холодно, замерзне. Віддасте мені, добре? Якщо знайдеться…» Як же зберегти в тобі твоє милосердя, дитино?!! 

Ігор Моісєєнко

Лауреат державних та міжнародних літературно-мистецьких премій. Поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962роціу м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захоплюючий роман, який визнавався кращим антивоєнним твором в СНД, за який автору в 2010 році присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького. В 2015 році, за плідну літературну та громадську діяльність у справі побудови суспільства життєдайної духовності та моралі, - звання лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені М.В.Гоголя «Тріумф».

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Автор «Ідеї гармонії…» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив. Вочевидь ця книга постає найважливішим твором, на який надихає Господь одного з найобдарованіших літераторів України. 

Новости сайта

Syndicate content
Ключевые слова