Відлуння Гіндукушу

Сектор обстрілу - "Аїсти" - роман 1-а частина

ІГОР МОІСЄЄНКО
 
СЕКТОР ОБСТРІЛУ
„АІСТИ”
 
 
 

 

Мамам, чиї серця не витримали чекання,

 

 

 

чиї діти полягли жертвами

 

на вівтарі Молоха війни
 
 
роман – лауреат літературно-мистецької премії
імені Богдана Хмельницького
 
Вдавництво „Криниця”
Київ
2010
 
 
 
 
Моісєєнко, Ігор.
Сектор обстрілу – „Аісти”: роман / Ігор Моісєєнко. – К.: Криниця, 2010. – 384 с.:іл. – (Афганістан).
ISBN 978-966-7575-95-3
 
Сектор обстрілу – це вимір, де війна лютує з особливою жорстокістю. Це ешафот, на якому четвертували душі вісімнадцятирічних, можливо, майбутніх Мікеланджело чи Бетховенів. Роман розтинає серце читача. Його сторінки стікають гіркотою палаючого металу і обпікають розпачем згарища. Цей твір сучасної військової прози покликаний привернути увагу людства до його найболючішого виклику: „Суспільство, кращі сини якого полягають жертвами Молоху - ідолу війни, приречене опинитись на тому ж вівтарі”.
„Сектор обстрілу – „Аісти” – перший за роки незалежності України художньо-літературний твір великої форми про війну в Афганістані 1979–1989 років, виконаний українською мовою. Його автору, письменнику Ігорю Моісєєнку, колишньому воїну-«афганцю», – присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України у 2010 році – році її заснування – «за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва».
 
 
ISBN  978-966-7575-95-3                                                       
© Моісєєнко І.О., тексти, 2010
    

 

 
 
Не стріляйте!
Благаю вас,
Більше
Ніколи й ніде не стріляйте!
І заклинаю,
І Господом Богом прошу:
Досить! Не убивайте!
Дітей матерям віддайте!
Їм ні до чого
Слави кривавої шум…
 
 
ПРОЛОГ
 
 
Яма притягувала до себе, наче провалля. Притягувала, немов кликала у свої обійми…
Йому здавалося, що кликала саме його. Півметра чорнозему, а за ним, до самого дна могили, жовтий, у чорних прожилках пісок з обрізаними лопатами копачів корінцями прив’ялих цвинтарних кущів видавалися майже рідною домівкою. Подумки він відмітив: «Домовина» – дуже точно названо». Йому тепер туди хотілося.
Сльози вже вичерпалися, висохли. У змученій, потерзаній на клаптики душі все більше міцніло бажання теж залишити цей жорстокий світ. Події останніх днів, сповнених горем і стражданнями, утвердили в цьому бажанні майже остаточно. Залишалося тільки відчуття відповідальності перед сином… Страшно буде після його повернення дивитися йому в очі. Але він знав, що доведеться…
Коли його виряджали, вона заклинала: «Синочку, повернись! Я не вірю, що дочекаюся. Чує моє серце: бачу тебе востаннє…» А вони з сином тільки сміялися. Мовляв, не говори, мати, нерозумного: усе буде в нормі. Всі служать, і всі повертаються. І твій син – не виняток. Тільки тепер усім стало зрозуміло, час показав – мамине серце віщувало. Тоді її слів ніхто не сприймав, а вона відала про себе…
Іноді в неї боліло серце. З часом усе сильніше. Невідкладну допомогу доводилося викликати все частіше. Усі побоювались і вважали, що це найбільш небезпечне для її здоров’я захворювання. І намагалися уберегти її. Але коли вона дізналася… Може й не варто було її обманювати?..
Вона «згоріла» за два тижні. І весь цей час, поки за неї боролися, вона переносила цей страшний біль. Криза настала десь наприкінці другого тижня. Але вона терпіла і, щоб ніхто не чув, молилася. Молилася і просила не відбирати в неї життя. Адже вона думала, що він вже повернувся. Може й не варто було її обманювати?.. Але як було їй сказати, що сина не відпустили? Хто б на те наважився?
І тепер – ось вона, могила. І він відчував, що це було і його останнє пристанище…
Божевільна надія, що син все ж таки приїде на поховання, з’явиться, вийде з машини і стане поряд з ним і поряд з мамою, жевріла всі десять днів. Усі десять днів він чекав і не дозволяв її ховати. Адже вона так ждала!
Останні заощадження він віддав у морзі. Але як нестаралися фахівці, як не нашпиговували її хімією – природа чинила своє. Тіло почало розкладатися, більше очікувати було не можна.
Надіючись, що син все ж таки встигне, він ще вранці відрядив друзів на всі вокзали і тепер усе ще не дозволяв ховати. Уже близько шести годин на кладовищі чекали на її сина, чекали разом з нею. Вже змерзли, але все одно дожидали, крадькома поглядаючи на шлях і на батька.
Тільки він не відчував перебігу часу, не відчував болю в затерплих суглобах, не відчував нічого, крім гіркоти, образи і запаху свіжовикопаної могили. Іноді йому здавалося, що в труні серед білих мереживних покривал лежав хтось інший: «Хто завгодно, але тільки не вона». На відкритому повітрі її обличчя згладилося, ніби попливло, стало зовсім чужим. В неї загострився ніс, а замість милих серцю зморщок від її променистої колись посмішки через густий шар гриму все помітніше почали проявлятися сині плями. Ота її посмішка і вразила його колись – ще в першу їхню зустріч. «Як це було давно!.. Ніби й не з нами… Хто завгодно, краще б я, але тільки не вона…» – забриніло десь углибині поточеної стражданнями свідомості.
Вже схилилося до обрію сонце. Вже зовсім змерзли люди. Зима заледве відступила… Йшла весна, минало вісімнадцяте березня. Так багато проводжаючих ще на цьому кладовищі не збиралося. Попрощатися з нею прийшли всі – їй було всього лише сорок чотири. Її любили всі, і всі чекали. Чекали її сина. Разом із нею…
А яма кликала. Наче провалля…
 
 
Розділ перший
 
Він засік ці спалахи. Можливо вперше за всю службу, але він помітив їх. Щемко відчув на собі погляд крізь проріз прицілу, сповнений ненависті та відчаю. Хоча між ними пролягала достатньо значна відстань, він побачив очі того ворога. Та розвернути в його бік дуло свого кулемета він уже не встигав. Коли б не вертушка. Але навіть свист гвинтів у небі і розмірено гучніючий гуркіт двигуна не зупинив би противника. За спиною моджахеда промайнула чиясь тінь. Його просто зірвали з бруствера і потягли за комір до отвору в стіні.
Чорна, трохи продовгувата краплина поволі, ніби спроквола просинаючись, відокремилася від сріблястого черева вертольота, хижо, немов відшукуючи відому тільки їй мету, перекинулася двічі в повітрі і, нарощуючи швидкість, пірнула в прірву – вбік дувалів.
У ясних променях полудневого сонця сивий туман, що клубами заволік дахи нехитрих будівель, розцвів усіма кольорами веселки.
Десь позаду вигукнув Стовба:
– Старий, трасер!
– Я ж не знав, що ми салюти тут запускати будемо.
– Білоград!..
Він дістав з нагрудної кишені мокрий від поту трасер, поцілував його…
– Воруши фігурою, зараз розсіватися почне! – взводний не приховував нервування.
Патрон упірнув до патронника з ледве чутним скрипом.
Зелена краплина трасера запалала на півдорозі до дувалів. Селище наче підскочило, нібито на півметра, і спалахнуло. Навіть диму спершу не було. Тільки гори злегка трусонуло та подекуди між вицвілих до білого скель здійнявся тисячолітній пил. Услід докотився жахливий гуркіт.
– Ні фіга собі, бомбець!..
– Ого…о. Не хотів би я під таку цяцьку потрапити.
Куля прилетіла навіть без шерхоту, ніби нізвідки.
Болю не було. Біль так і не встиг проникнути до його свідомості. А він не встиг навіть злякатися. І пострілу не почув. Тільки в очах застигли бризки розжарених скалок та у вухах дзвоновим гулом довго ще котився тріск розпеченої кулі, що розривала метал.
Тягуча, мов кисіль, задуха раптом відступила, стягнула з повік свою постійну завісу липкого, смердючого поту і змінилася такою жаданою прохолодою. Розпечена, наче горном роздмухана, пустеля загубилася в похмурій порожнечі, і лише настирливий як муха розум ангельським голосом запхикав десь у часі, там, де залишилося тіло: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо до моря човен пливе…»
Звідти, з іншого світу, крізь часті гучні спалахи одиночних пострілів донеслося, здалося, щось чуже і нікому не потрібне:
– Старий! Виносьте його!
– Я сам не потягну, товаришу лейтенант!
Валуни обсипало сталевим струменем.
– Мамедов!
– Я!
– Білограда виносьте! Допоможи Старостенку!
«…В човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре…»
– Стій!
З багряного туману випливло обличчя Олександра Стовби:
– Живий, козаче!
Біль увірвався під ключицю розжареним шомполом: «Так худобу розжиловують. Що ж то взводний увіткнув мені під хебешку?..»
Мамай, здалося, сторопів:
– Що це ви, товаришу лейтенант. Ваш зошит?..
В очі знову впився струмінь розжареного піску і кам’яних скалок, які висікла з валуна наступна куля.
– Відставити обговорення! Все! Пішли! Пішли, я сказав!
«…Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов…»
Ще один шомпол встромився десь під лопатку: «Небо зовсім у кров загорнулося…»
На суцільно бордових небесах розгойдувалася темна пляма, зовсім чорна: «Потрібно б на ній концентруватися. Що з неї ллється?.. Куди вони мене тягнуть?.. Навіщо?..»
На мить пляма затремтіла, виявилися знайомі риси під каскою: «Все одно пляма чорна. Старий?.. Ох і смердить від тебе».
– Де взво..? – в грудях захрипіло на півслові.
– Та не рипайся ти. Прикривати залишився, – крізь нелюдські зусилля прогарчала пляма.
Десь поряд часто застукав одиночними пострілами Калашников.
Покромсані думки з чужих світів, ввижалося, розкидають мізки на всі боки: «То Мамай. Відстрілюється. Що ж так холодно?.. Що то за пісня крізь морок? У пустелі холодно!? Значить, не вийшли ще. Рука, здається, затерпла. …Пісня та мила, пісня та люба – все про кохання, все про любов… Де кулемет?..»
Пляма над головою вибухнула триповерховими матюками.
«Всі камені в ущелині моєю спиною відпрасував. Жодного ж не минув. Що ж ти волочиш мене, як мішок з картоплею?»
Знову ця тварюка прилетіла без жодного звуку. Тільки проломлена каска відгукнулася голодним скреготом. Жахливий за своєю потужністю поштовх змів Старостенка кудись в каміння, наче ганчір’яну ляльку.
«Шомпол під лопаткою вибухнув. На що ж ти мене кинув таке гостре?.. Шомполи не вибухають. Де Старий?»
– Старр…
Поряд із червоного туману виринула чорна тінь. Цього разу потягли ще безцеремонніше:
«Мамай?.. Або?.. Вони?.. Куди вони мене?..»
– Лежи тут, не сіпайся.
«Мамай, – на душі відлягло. – А Старий?..»
– Рустам… Старого… в голову.
Старостенок скрипонув зубами десь зовсім поруч:
– Ох, бісову тобі ковіньку.
Гул у голові знову потонув у мелодії: «…Як ми любились та й розійшлися, потім зійшлися й навіки знов…» На мить в очах посвітлішало: високо, під самим сонцем, багряні небеса нарізали стрічками сиві крила самотнього чорного лелеки.
– Рустаме, ти бачив тут аістів?
– Чого б це тиша така настала? – замість відповіді спитав Мамедов.
Крізь морок забуття продерлося несамовите:
– Данко! Дане! Білоград, маму твою!
Мозоляста долоня стиснула прострелене плече. Шомпол під ключицею, здалося, наче в штопор скрутився. Вже майже забутий біль знову паралізував правицю. В очах знову застрибали багряні плями.
– Прокидайся, Дан!
Білоград ще не прочухався. Ці нестерпні марення вже рік йому нутро викручували, і завжди подовгу.
– А трохи легше ти не можеш, Скибон?
Богдана завжди дратував оцей фальцет Скиби:
– Шо? Знову той бій сниться? Болить іще?
Білоград замість відповіді розмазав по обличчю гарячий піт.
– Де мій блокнот? – похопився Білоград.
Скиба простяг Богданові потертого зошита з написом «Аіст».
– На! Я з підлоги його підібрав. Ти вже й не засинаєш без нього.
Богдановій душі потеплішало.
– Не розумію я вас, фанатиків. Навкруги таке твориться, а вони віршиками бавляться. Користі від них! Інша справа ось – вона. Мабуть сотні три чеків за концерт відгрібає. Мабуть, і потрійний тариф іще. Вони ж теж у зоні бойових навчань. За такими гешефтами і я б до дідька в зуби поліз би співати. Ти як, сержанте, потрійний отримуєш? Шістна-дцять-шістдесят?.. За навчання. Чи вісім-вісімдесят?
– А Ветлін де? – пробурчав Білоград невиразно.
– Наше завдання: шнурки допомогти їм зібрати. Здається, закінчує вже. У штаб нашого сундука викликали, – кинув Скиба у відповідь.
У штабі на той час вже поставили кондиціонери. Хоч і не всім. Але комбата Можаєва та іграшка вже другий тиждень у дитяче захоплення приводила.
– О!.. Закінчує, здається, – ткнув у стелю пальцем комбат.
Ветлін відібрав у Коваліва банку з-під скумбрії в томаті і тремтячими руками почав ламати в ній недопалок.
– Шо ти сіпаєшся, Ветлін? – прогуркотів Можаєв.
– Та на якого він вам здався?! – вибухнув прапорщик.
Можаєва починала вже дратувати впертість Ветліна.
– Ви, товаришу прапорщик, забули, де ми знаходимося?! Ви вирішили, що тут курортна зона для вашої самодіяльності?! У третій роті половини особового складу не вистачає! А у вас кращий стрілець батальйону прохолоджується!
– Не прохолоджується, а реабілітується! Після поранення, яке у вас же ваш кращий стрілець і отримав, у вашій же м’ясорубці!!!
Ротний тільки посміхнувся з неприхованою іронією. Ветліну ця усмішка здалася не менш ніж викликом:
– А шо ти либися, Ковалів!?
Ковалів не чекав такої хоробрості від тихоні прапорщика – начальника клубу бригади:
– Ну ти даєш, Михаловичу.
– Чого я даю?.. Чого я даю?!.. Чи не в твоїй кузні його підстрелили?
– Та в мене!.. Та в мене троє на командирське відділення залишилося! Троє! Механік, стрілець і оператор-навідник! Он в замполіта спитай!
Старший лейтенант Бєлінський тільки ствердно кивнув з-під кондиціонера.
– І в кулеметному – троє! Мені бойове завдання виконувати нікому. Бойове! А він у тебе пісеньки виспівує! – розпалювався ротний.
– Що…о?! – спалахнув Ветлін. – Ви з нього кращого стрільця зробили? А в мене він пісеньки виспівує? Пісеньки!? Ах же ж гад твоїй морді – кращого стрільця! Стріляти навчили, так? Ви з поета – снайпера виховали! Та вся ця ваша байда однієї ноти його не варта!
Можаєв навіть трохи розгубився:
– Ну, ти артист, Ветлін!..
 
…Тільки зараз Богдан почув із динаміків за глиняною стінкою останній приспів пісні: «Ви ж мені, очі, вік вкоротили, де ж ви навчились зводить людей…»
Зі сцени її проводжали аплодисментами, бувало, й голоснішими. Та й публіка, траплялося, сиділа солідніша, навіть в лампасах бувала. А в цих взагалі відзнак на формі немає. Та й сценою це можна хіба що назвати з величезною натяжкою. Вона вже й пригадати не змогла б, коли останній раз співала з такої сцени. Може, коли дуже давно, на брудному ПАЗику, їздила колгоспними клубами за рознарядкою, заробляючи, як за щастя, 17.80 за концерт із підйомними за відрядження. Але цій аудиторії вона дійсно була вдячна. Вже на межі своїх можливостей вона не вклонилася – впустила руки до дерев’яного настилу і захриплим від спеки горлом, але з тим же неповторним тембром, оголосила:
– Друзі мої, якщо коли-небудь, де-небудь ви побачите мою афішу, тільки скажіть, що ви з Джеллалабада! Вас проведуть до мене! Я люблю вас. Всіх. Із святом вас, друзі мої! З Днем Радянської Армії!
Скиба вже давно відчув, що концерт іде до завершення. Тут більше години ніхто на сцені не витримує. Навіть за потрійний тариф.
– Наш вихід, Дан.
Де начпо відкопав ці квіти зі скупими бутонами, які ще не розкрилися, одному Аллахові та ще комбриговому водієві було відомо. Але коли начальник політвідділу, галантно допомагаючи їй зійти глиняними сходинками, що розсипалися під ногами, підніс цей букет, її обличчя заіскрилося прихильною усмішкою.
– Я їх ніколи не викидаю. В мене їх цілий гербарій вже. Ось побачите. Будете в мене на концерті у Союзі, я вам відзвітую… Ось побачи…
Але тут зовсім поряд гаркнуло:
– Мінометна батарея, встати! Шикуйсь!
– Рота, встати! Шикуйсь!
Від несподіванки вона здригнулася. Лише коли стихла луна від останньої команди, з прикрашених поблажливою посмішкою вуст зірвався нехитрий жарт:
– Ой, куме, нашим гайдамакам і мікрофонів не потрібно.
Гітару забули на динаміку, біля самої сцени. Зайняті кожен своєю справою, ніхто не помітив, як Білоград опинився з нею поряд. Долоня сама потяглася до грифа. «Фендер» – мрія навіженого», – майнуло в голові. А пальці вже зімкнулися в акорди і побігли струнами. За мить динаміки відгукнулися мелодією, яку знала вся бригада.
Підрозділи завмерли. Скиба рвонувся було зупинити Богдана. Але гітарист, який супроводжував Приму вже кілька років, стримав його одним лише поглядом. Вже у вступі він скоріше відчув, ніж зрозумів – хлопець бере акорди, непідвладні багатьом майстрам. Прагнучи не відволікати солдата, гітарист підключив клавіші до
еквалайзера і почав підігрувати. Але Білоград вже нічого і не чув, і не бачив, окрім бою, з якого не повернувся «Аіст».
Бригада пам’ятала про нього. Цю пісню всі знали, і всі віртуози співали її в наметах ночами. Одначе так, як виконував її сам автор, ні в кого не виходило. І Богдан ніколи не відмовляв на прохання заспівати її. Ніхто тільки ще не чув її з аранжуванням столичних лабухів. Так вона ще ніколи не звучала.
І ніхто не здогадувався, чому Білоград під час співу закриває очі. А він свою пісню плакав:
Чорне із білим – в Аіста крила, як хвилі.
Чорне – це смерть, а Життя – зверху біле перо!
В цих кольорах поринає рисунок стихі…ї.
Ти – білий Аіст, всім чорним стихіям назло…о…
Комбриг демонстративно послужливо відкрив перед Примою двері свого УАЗика. Але несподівано той вправно поставлений голос немов прикував її увагу. Вона відволіклася тільки на мить, у програші між куплетами:
– Що робить у вас цей хлопчик?
– Служить, – з неприхованою гордістю відповів Дантоєв.
– Служить?.. Ви думаєте: він у вас служить? – вона навмисно зробила наголос на «вас». – А яка сьогодні температура?
– Сьогодні – шістдесят чотири, – комбриг зовсім розгубився.
– Шістдесят чотири, кажете? – і, не чекаючи відповіді, вона продемонструвала сироти, що рясно вкрили їй руки.
– Ви думаєте, він служить у вас?
Тим часом над бригадою лився новий куплет пісні:
Чорне із білим – це символ пера і паперу…у,
Пісні тієї, що нам доспівати пора.
Біле – це часточка Світла, омита від скверни,
Чорне – примара, у небі воронячий гра…ай…
А в штабі тим часом бушував Ветлін:
– О, чуєш? Це він співає. А ти чуєш, що він співає?! Та ти меморіальну дошку на своїй кузні прибити повинен! Меморіальну(!): «У цьому підрозділі служив Поет-герой – «Аіст»! Або ви хочете й Білограда услід відправити? А чуєш, Ковалів, як він співає? Він один всю вашу бригаду за собою повести здатний! А як до дембеля не вб’ють, то й тисячі таких, як ваша бригада! А ви його в роту?!
– Може, його комісувати, Михаловичу? – знайшовся Ковалів.
– Або штат розширити і молодих у третю роту набрати? – підказав Можаєв.
Ветлін, не звиклий до таких перепалок, зрештою втомився:
– Дупла вам небритого! Без наказу не віддам!
Вже з неприхованим роздратуванням Можаєв штовхнув столом у напрямі Ветліна листок не кращої якості паперу. Бєлінський ледве встиг зловити його. Прапорщик вже все зрозумів, але текстом наказу очима пробігся.
Таким Ветліна ще не бачив ніхто. З неприхованою люттю він зім’яв того аркуша і розмахнувся ним у бік Можаєва. Але все таки розум узяв верх, він шпурнув наказ на підлогу. Двері за Ветліним з гуркотом зачинилися.
– Ого, лабух наш розійшовся, – встиг вимовити Можаєв услід прапорщику.
Двері знову відчинилися.
– Ви ще… Ще в Київській Русі знали – юродивих і поетів чіпати не можна. За них карають. Ви всі ще пригадаєте мене. Одна мудра людина сказала якось: ми платимо за кожен крок цією планетою. Тільки це ви землею ходите, а вони, юродиві, під зірками. І ви… за цього хлопця всі ви ще розрахуєтесь. За те, що землею його ходити примусили.
Цього разу Ветлін залишив двері розкритими навстіж…
Аісти, аісти, – чи не пора відлітати?
Чом ви кружляєте в бурю – посеред громів?
Бачу: ви ніби чекаєте… друга… чи брата…
Ви із собою його захотіли забрати?!
Нашого Аіста – сина далеких степів…
…З останнім акордом Білоград ще раз провів долонею по струнах, наче вгамовуючи їх, і з неприхованим жалем, ніби прощаючись, поклав гітару на колишнє місце. Дека відгукнулася глухим стогоном. Дан, немов і не бачив нікого, попрямував до підсобки.
Командири до цих пір не наважувалися віддати підрозділам команду на рух. Бійці, немов зачаровані піснею, так і стояли колонами. Гітарист, схоже, був єдиним, хто наважився зрушити з місця. Він наздогнав Білограда за кілька кроків. Згодом, уже в Союзі, гітарист ще довго розповідатиме своїм друзям і колегам, як затремтіло плече в того хлопця, коли він торкнувся його долонею. Стільки болю в очах він більше ніколи і ні в кого не бачив. І в них не було жодної сльозинки. Він не чекав, що викличе у хлопця таке страждання, але розгубився тільки на мить, простягнув гітару і прошепотів ледве чутно:
– Тримай. Це твій інструмент.
 
Розділ другий
 
Їм нічого не залишалося, окрім як обійти й цю машину. Вони вже намагалися просочитися крізь цей ланцюг охорони. Але шураві** Радянські. розташували свої пости з інтервалом у два-три кілометри. Схоже, вони чекали на колону. Це був уже третій. І з кожного з них як на долоні було видно річку. Треба бути зовсім розумом обділеним, щоб висовуватися до них під стволи. Аскери**** Солдати (фарсі). могли підстрелити, як лисицю, просто від нудьги, заради розваги. Це в Джеллалабаді він міг вільно прогулюватися вулицями з автоматом за плечима. А тут… Аскери могли встрелити, як лисицю. І це в кращому випадку, як не потрапиш в їхні пазури живцем. Тим більше схоже було, що вони нудьгували, чекаючи колону. Вона могла з’явитися будь-якої хвилини. І на дорогу не вийдеш. Звичайно шураві виставляли охорону з обох боків шляху. Напевно і зараз за дорогою стоїть інша БМП. Нічого не залишалося – тільки обійти й цю машину. Як на біду, на всю округу було всього декілька напівзруйнованих дувалів за сотню-дві метрів від дороги. А далі, за нею, на всі боки – лише пустеля та гори.
Напевно, цей кишлак висадили в повітря тієї зими, коли шураві ще тільки йшли до місць своєї дислокації. Коли він щойно з’явився на обрії, Равіль перейнявся питанням: «Скільки вас таких усім Афганістаном? Тисячі?» До нього вони дісталися непоміченими. Равіль підніс до очей бінокля.
Машина стояла біля самого берега, поряд із сивою мов локон Іскандера чинарою. «І такою ж прадавньою, по всьому видно», – відзначив про себе Равіль. У тіні її гілля, спиною до Равіля сидів за столом шураві. Схоже, він чистив свою зброю. По столу були розкидані запчастини від гвинтівки. Серед них Равіль помітив снайперську трубу. До болю в зубах защеміло. Про таку зброю він тільки мріяв. Ненависний ППШ*** *** Пістолет-кулемет Шпагіна., якого він всюди тягав із собою вже третій місяць, не можна було назвати гідною воїна зброєю. Далі за триста метрів ціль для нього була недосяжна. Та й патрони до нього піди відшукай. Можна було б і спробувати заволодіти цією гвинтівкою, але…
На башті машини сидів Воїн. Равіль умів «бачити» людину з першого погляду. Тим паче противника. Це було найперше, чого навчив його Шалахшах, – бачити людей. Не дивитися на оболонку людини, а споглядати, прозирати її почуття та емоції. А за необхідності – і думки. І зараз він безпомилково визначив – на башті сидів Воїн. Сидів, перебирав пальцями струни гітари і спостерігав за околицями. Равіль відчув, наскільки пильно той спостерігав, наскільки напруженою була увага Воїна. Тільки Воїн умів робити стільки справ одночасно.
У бінокль було виразно видиме вкрите густим загаром вилицювате обличчя хлопця. Під звуки музики воно ніби просяяло. Стало помітно, що крізь сталисту блакить очей в унісон гітарі мимоволі спливає нез’ясненна туга. Відчувалося, що разом із піщаним краєвидом, який огортав річку, перед внутрішнім зором солдата плескалися
в широкому роздоллі берегів сріблясто-небесні хвилі не Кабулу: може Дніпра або Волги. Але в той же час Равілеві чулася і напружена робота усіх органів чуття Воїна.
Тільки Воїн умів робити стільки справ одночасно. Равіль зрозумів – Воїн «почув», що за ним спостерігають. Повільно, якомога природніше, щоб супротивник не здогадався, що його вже «почули», солдат почав повертати голову вбік дувалів. Від погляду Равіля не вислизнуло – ліва рука Воїна миттєво здригнулася, затрималася на грифові гітари і ледь-ледь потягнулася до автомата.
Равіль сягнув під стіну і притиснув до підлоги голову брата, хоча в тому і не було необхідності. Пролом у стіні, через який Равіль спостерігав за постом, і без того залишав достатньо можливостей, щоб сховатися від погляду Воїна. Той, очевидно, відчув присутність противника.
Равіля обсипало жаром: «Не вистачало, щоб дували ще прошерстили…»
Білоградові здавалося, що він вже години з півтори на башті стирчав. Коли б не «Фендер», він би й сам спати завалився. Тим більше, що ротний із замполітом до дев’ятої машини «покотили». Але недописані Стовбою «Дантеси» вже майже рік Богданові спокою не давали. Що перешкодило взводному закінчити того вірша, залишалося тільки здогадуватися. Може, так само душа замовкла на піврядку, а може, й на ту операцію час було йти. Хто знає? Як би там не було, але закінчити його Стовба не встиг. Ось тепер обірваний на піврядку вірш, кострубатим почерком надряпаний у блокноті з написом «АІСТ», спливав з Данової душі кожного разу, коли в руках опинялася гітара. І зараз, як йому здавалося – вже години півтори, він намагався «вцілити в рядок». Але як він не намагався, виходило слабенько. Що він тільки не робив! Навіть на музику намагався покласти, сподіваючись на допомогу з інших сфер натхнення. З гітарою в руках таке частенько вдавалося. Але з «Дантесами» вже стільки місяців нічого не виходило. Більш за все засмучувало, що не вдалося вловити стиль взводного. Навіть рима і розмір укладалися, але стиль… В Аіста стиль був неповторний, з особливою образністю, з властивим тільки йому «почерком» і характерною лексикою, якої треба було ще вчитися. Але Богдан вірив, що коли налаштуватися на потрібну хвилю і відчути настрої автора, слова, яких не вистачає, самі прийдуть. Тільки для цього йому потрібно було згадувати Стовбу.
І кожного разу, як він намагався це зробити, в пам’яті замість образу взводного спливав той бій. Тоді знову нили прострелені груди, знову він захлинався задухою під багряним небом і бачив у ньому чорного птаха. Та у вухах, замість потрібних слів, дзвеніло: «Виносьте його!..» І він мимоволі перемикався на іншу тему.
А відділення після нічного пильнування відсипалося. Старостенок хропів у десанті, Мамедов у своїй дірі – на місці механіка-водія, а Халілов – старший стрілець відділення влаштувався в тіні БМПешки, просто біля гусянки. Один Масльоха не заслужив. Мамай наколупав пісок у стволі його рушниці. Тепер, після десятка запотиличників, солобон ковтав соплі та маявся чищенням зброї.
Незважаючи на ліричний настрій, зрушення, що виникло десь праворуч, не вислизнуло з уваги Білограда. Спершу воно його насторожило. Але краєм ока Богдан відмітив: з боку забутих Аллахом дувалів на піщану гряду виповз гігантський варан. Разів зо два за всю службу Данко цю хвостату тварюку вже бачив. Нічого, крім дитячого зацікавлення, в його душі не виникало. І зараз він відчув себе дитиною в зоопарку. Котрий раз він пошкодував, що в нього не було фотокамери. Кадр вийшов би пречудовий. Він навіть уявив, як би вихвалявся цим знімком братові. Сашко відомий любитель екзотики. Вже й виріс, начебто, а все одно до цих пір у нього вдома звіринець: від папуги до собаки. Якось Дан жартома навіть зоофілом його обізвав. Обережно, щоб не злякати ящірку, він спробував обернутися, аби хоч розгледіти варана як слід…
Равіль не знав, що робити. І виглянути він побоювався. Воїн, очевидно, відчув їхню присутність. Зараз шураві могли вже готуватися до прочісування дувалів. Тоді покинутий кишлак, в якому вони знайшли прихисток, перетворився б на капкан. Необхідно було негайно відходити. Шураві напевно прошерстять.
Але з поста донеслося:
– Твою маму нехай… Мася!… Мася, маму твою!
Звиваючись усім тілом, варан зірвався з місця і миттю зник з поля зору. Білоград відчув легке розчарування: «Та що ж ти ревеш, як недорізаний?..»
З правого десанту, криючи Масльоху триповерховими матами, вибирався на світ Божий розлючений Старостенок.
– Мася!
Масльоха ще не зрозумів, що сталося:
– Я…аа…
– До мене, тварюко! Допоки я гавкати буду? – не вгамовувався Старостенок.
– Та шо ж у тебе там скоїлося? – пробурчав Масльоха, щоб ніхто не почув.
Білоград вже перебрався на корму машини. Першим з десанту висунувся казанок. Услід за ним, демонстративно відвертаючи носа вбік, виповз Старостенок.
Зловісним шепотом Старий заскрипів з відразою:
– Шо це за параша, Маслюче?
Переляканий Масльоха у збентеженні тільки витягнувся у стройовій стійці.
– Шо ти плямкаєш, чмошнику?! – не вгамовувався
Старий.
– Не можу знати, товар… Ігоре Миколайовичу! – ледве знайшовся Масльоха.
Казанок полетів у Масльоху. Щоб не поширювати сморід ще більше, Старостенок навіть не розмахнувся.
– На, жаба!
Масльоха ледве встиг зловити посудину. А Старий лютів на очах:
– А хто знати повинен, га? А хто повинен? А знаєш, сученя, слово таке – «жовтуха»?!!
– Так точно!
– А…а. Так точно? Падлюка. А малярія?!
Масльоха тільки заморгав частіше. Відчуваючи розправу, що наближається, він зіщулився і, щоб закритися від удару, підвів руки. І не варто було.
– Груди до огляду! – скомандував Старостенок.
Мася знову витягнувся у стройову стійку. Старий зробив обманний рух кулаком в груди Масльохи і, діждавшись, коли той знову зіщулиться, закотив йому ногою в пах. Розпліскуючи вміст казанка, боєць звалився на пісок.
– А знаєш, шо після неї не стоїть, урод?! А шо в нас половина бригади на ліжках, у госпіталях валяється, знаєш?! – вже кричав на всі околиці Старий.
…Це почув і Равіль. Тільки зараз він наважився визирнути з укриття і піднести до очей бінокля. З машини почали виповзати солдати. «Як жуки з гнилої тути», – відзначив про себе Равіль.
Поки шураві «розважаються», можна було обминути пост непомітно. Ситуацію треба було використовувати. За хвилину спостереження він наважився:
– Підеш першим, Орхане. Бачиш, кроків п’ятдесят вище за течією – камінь на березі. Тримайся, щоб не бачити машини. Дійдеш до каменя – даси знак, що можеш мене прикривати.
Орхан зняв із запобіжника свій ТТ, підкинув у руці гранату і нечутно зник. Равіль приготував до стрільби ППШ.
…Старостенок вже всівся за стіл:
– Ін жібійо*.* До мене (фарсі).
Масльоха, весь запилений, давлячись схлипуваннями і вчепившись долонею у праве підребер’я, підвівся і підклигав до столу.
– Шо ти скривився, засранець? Шикуйсь!
Вимученим рухом Масльоха витяг руки вздовж тіла.
Халілов видерся на корму, до Білограда:
– Не розумію я вас, хохли. І шо ви своїх пресуєте?..
Чого спати не даєте?..
Дан не без іронії відповів:
– Зате люди виходять. А ваші?.. До року «не панимаю», після року «не паложіно»…
Халілов не почав корчити із себе скривдженого:
– Шо тут у нас скоїлося?
Білоград кинув у відповідь:
– Мася парашу під баштою пришкірив.
– А Старий що? Голодний, чи шо? – гигикнув узбек.
Дан подивився на Халілова з подивом:
– Юсуф, там коники вже стрибають.
– Ого-о!.. А я третій день думаю: шо то за смердіж у башті?
А Старостенок і далі терзав молодого:
– Мася, а де в нас Пакистан?.. Де, чучмек?!
Масльоха невпевнено повів, було, рукою, але, зовсім розгубившись, опустив її.
– Точно! Тут, куди пальчиком не встроми, кругом Пакистан буде! А знаєш, шо воно значить?.. Знаєш, сука?! Знаєш, виродку, шо за двадцять кілометрів од нас цеерушники інфекціонку для таких, як ти, свиней зробили. Щоб ми тут передохли вщент. Знаєш, шо оті мухи вже і тифом, і малярією кашляють?.. Чи жовтухою!.. Шо то на бороді в тебе, чижара?
Ще взимку, після порізу під час гоління, в Масльохи почала гнити рана на підборідді. Ротний дозволив йому не голитися, поки не загоїться.
– Мені Ковалів дозволив не голитися, поки не заживе.
Старостенок не минув покривлятися:
– А па…ачєму воно не гоїться?..
– Клімат… – промукав Мася.
Старий знову накинувся:
– Кліма…ат. Тут все гниє, душара ти!.. Скільки дідусеві до наказу залишилося?
Масльоха, здавалося, зрадів, що знає відповідь хоч би на одне запитання:
– Сорок днів…
Але Старий тільки ще більше розлютився:
– Так ти, гадська твоя морда, хочеш, шоб Ігор Миколайович додому імпотентом припхався, еге ж?!
…Орхан був ще тільки на початку шляху. Але просувався впевнено. Равіль бачив тільки братову спину. Ховаючись за піщаною грядою і рідкими невеликими каменями, короткими перебіжками він пробирався до валуна, що височів над річкою…
А тим часом за виховання молодого взявся Халілов. Зістрибнувши з борту, він відпустив такого стусана Маслючку, що той ледве стіл не завалив. Зараз же Юсуф схопив бійця за комір і штовхнув до казанка:
– Підняв парашу, живо!
Мася поставив казанка на стіл.
– А ложечку забувся, ага?
Масльоха знайшов у піску ложку і знову витягнувся у стройову стійку.
Тепер розслідування влаштував Юсуф:
– Твоя параша?.. Шо мовчиш?
– Ніяк ні… – ледве чутно промовив Мася.
Халілов явно захопився екзекуцією:
– Шо…о? Може, Старого або моя? А може, ротний забув?
Мамедов ще був сонний, але вже сидів за столом. Крізь позіхання його «пробило» на жарт:
– А шо? Ротний у нас теж – черпак іще.
Бійці відгукнулися незлагодженим сміхом. Масльоха стримано всміхнувся, чим тільки викликав гнів Халілова.
– Тобі теж смішно, ага?!
Ще дужче розпалюючись, Юсуф почав відпускати молодому важкі запотиличники:
– Смішно, ага? Смішно тобі?!
Халілов, не помічаючи, що в Старого на обличчі давно вже з’явилася відверто незадоволена міна, штовхнув Масю до столу і наказав:
– Жери, сука! Жери свою парашу! Жери, проглотина!
Масльоха відштовхнувся від стола і затрясся дрібним тремтінням.
Халілов наказав уже спокійніше:
– Узяв казанок!
Мася, надіючись, що зараз накажуть його просто вимити, узяв казанок до рук.
– Їж!
Масльоха зовсім розгубився.
– Я сказав: жерти парашу, хахоль!
Старостенок вже, по всьому видно, не знаходив собі місця. Але Юсуф, замість призупинитися, закотив Маслючку кулаком у груди.
– Холера! – закричав Старий.
Але Халілов уже не міг зупинитися:
– Заткнися! А ти хавай, чмо рогате!
– Холера!
– Гризло стули! – гаркнув Юсуф.
Старостенок ствердно кивнув головою і схопив зі столу гвинтівку…
Равіль очам своїм не повірив: «Шураві самі глотки один одному рвуть! Вам і допомагати в тому не потрібно, собаки».
…Рустам встиг зачепитися за ремінь. Але Старий у гніві – чисто «каток з гори». Блискавичним ударом у вухо Старостенок зніс Мамедова зі стільця. Добре, що Рустам не випустив ремінь з долоні і відкотився у пісок разом із гвинтівкою. За мить Халілову в спину полетів стілець. Услід понісся Старий. Юсуф ще не встиг злякатися, як на його голову посипався град ударів. Вже згодом він не міг навіть пригадати, як пропрасував пузом весь пісок біля машини.
Тільки зараз у плечі Старостенку зумів учепитися Білоград:
– Старий!.. Старий!.. Старий, стояти!..
Переляканий Масльоха забився під гусянку.
Намагаючись відчепитися від Білограда, Старостенок заволав:
– Я заткну щас, бабай брудний! Я тобі щас, Буратіну, від вуха до вуха розірву!..
Халілов тим часом опам’ятався і, розмазавши губами кров, кинувся в атаку:
– Ах ти, жаба…
Але перед ним наче з-під землі виріс Мамедов. Відкинувши в сторону гвинтівку, Рустам зловив на льоту кулак Халілова, завів його набік і за спину і вклав земляка обличчям у пісок.
– Дан, тримай Старого! – заволав Рустам.
Але Старостенок змів Білограда немов комаху і вже заніс для нового удару ногу. Коли б не Рустам, цей удар прийшовся б Халілову в голову…
Равіль давно викоренив у собі почуття злорадства. Зараз йому було тільки соромно, що його народ підкорився цим гієнам, які не знають істинної віри і пошани один до одного. Зате Орхан вже був на місці. Навіть встиг вже оглядітися. Равіль бачив, як брат підняв угору руку зі зведеним для стрільби пістолетом і багатозначно подивився вбік дувалів. Равіль вже приготувався, було, заховати бінокля і висуватися слідом за Орханом. Але подіїна посту раптово одержали розвиток зовсім нежданий.
…Солдати вже не намагалися стримати один одного. Тепер забіяки швидко просувалися уздовж річки, до валуна, за яким ховався Орхан. І Орхан того не бачив! Равіль підняв автомат.
Шураві так кричали, що й за річкою можна було почути, незважаючи на бурхливу течію. За мить Орхан теж зрозумів, що солдати наближаються до його укриття. Тільки сховатися він аж ніяк не встигав. Та й нікуди було. Хіба що до Кабулу пірнути. Орхан відклав пістолета на камінь і почав гарячково шукати в підкладках одягу гранату. А гамір бійки все наближався. «Аллах Акбар, знайшлася!» – подумки віддав хвалу Всевишньому Орхан. Тремтячими від хвилювання пальцями він заходився розтискати вусики запобіжника.
Першим біля каменя, який височів над річкою, опинився Мамедов. Він очам своїм не повірив, коли ніс до носа зіткнувся з афганцем, та ще й з афганцем з гранатою в руці. Обидва застигли ніби кам’яні. Перш ніж зрозуміти, що сталося, Рустам встиг прочитати переляк в очах супротивника. Сам же злякатися не встиг…
Стріляти прицільно не дозволяли кущі. Уздовж берега, від самої машини до валуна, за яким ховався брат, нещільні зарості надійно ховали шураві від прицілу ППШ. Равіль вирішив чекати до останнього, вирішального моменту…
Орхан спам’ятався першим. Від хвилювання він не відчув зусилля, з яким відірвав кільце запобіжника. Вже не розуміючи, що робить, він відкинув гранату поперед себе і стрибонув у каламутні хвилі Кабулу.
Виляск запалу протверезив усіх. Але в Мамедова було більше часу, щоб прийти до тями і приміритися до становища. «Ефка», – відзначив він про себе і здивувався – наскільки безтурботно. Подумки він почав відлічувати секунди: «…Два… мама…» Рішення виникло на рівні підсвідомості. Граната ще не встигла зупинитися: «…три…» Рустам рушив їй назустріч. Вона ще раз підстрибнула на якомусь горбку…


Розділ третій
 
Передсвяткова метушня теж частина ритуалу урочистостей. Але тільки згодом він зрозумів, що все це сум’яття – одна з найприємніших складових будь-якого свята. До гуляння вони завжди готувалися разом. Вже стало традицією – Двадцять третє лютого вони відзначали у Валентини.
Іван ніколи не вмів відрізнити, коли дружина іронізує, а коли говорить серйозно. Але такого дня будь-які докори були б недоречні:
– О Гос…споди! І що ж ти мав на думці, коли цих нещасних створював?!
Після скупого збентеження він відгукнувся жартома:
– О – агресія… Ти взагалі мовчи, ребро…
– Ну кому ти нарубав оце, шахтар? Троглодитам своїм?
Ковбасу він дійсно пошматував трохи завеликувато.
– Сьогодні, пані, ви будете хавать те, що вам приготує ваш троглодит. Я знаю, не ви це свято вигадали. Але нічого ця обставина не змінює. Я особисто простежу – не дай божок кому-небудь з вас не сподобається.
Лідія з грайливою посмішкою розмахнулася на чоловіка столовою ложкою. Під стіл ховатися було б занадто, але зобразити переляк він постарався. Натомість кинувся атакувати. В його очах заіскрилося полум’я праведного пролетарського гніву – у вибухонебезпечній суміші з награним кавказьким темпераментом, він вказав пальцем на сковорідку і взявся до активних наступальних дій:
– Ета как панимат? Ти шьто, женьщіна, баранина асквернил? Мне пазор хочішь, да? Вах, вах, вах! Шьто тепер луді скажут? Вай, вай, вай!
Лідія тільки підсилила «натиск» – до руки налучився вільний черпак. Та ба – Іван сховався за друшляком і почав відчайдушно «відмахуватися» таким самим черпаком.
– О…о, лицар вже оголив зброю, – Валентина якраз принесла келихи до мийки.
– Валю, ти глянь, як він над салатом познущався.
Валентина ледве стримала поблажливий сміх:
– О, небо! Який пасаж!
– Чого…о? – зіграв обурення Іван.
– Валю, він цим ще й насолоджуватися обіцяв нас примусити.
– Ну, просто іменини серця, а не День Радянської Армії.
Всім своїм виглядом чоловік демонстрував, що йому є чим пишатися.
– Ой дивіться, сестричко, а хвоста розпустив! – вже ледве стримуючи сміх, «підлила масла» Лідія.
– Ну чисто вагон руди на-гора відвантажив, – підіграла Валентина.
– Валю, де наш запасний орден «Шахтарської Слави»?
Переливи вхідного дзвінка вони почули тільки з другого разу.
– О! Канкурент? У моєму гаремі? – Іван не квапився виходити з ролі. Він знову виготовив до бою черпака і друшляк. – Чачки винимай!
Але Валентина, здавалося, стурбувалася:
– А справді… Хто б це..? Сашко ще з ранку до Софійки своєї побіг…
В очах у Лідії спалахнула надія в суміші з розгубленістю.
– Та ні…і не може бути, до наказу ще сорок днів, – спробував угамувати її хвилювання Іван.
– Може, Ірина? – висловила вона здогадку.
– Богданчика? А що? Торік вона мене вітала. І відзначали ми теж у Валюхи. Всі разом.
– То було торік. Чує моє серце – посварилися вони. Вже рік, як вона не з’являється.
– Та облиш ти. Маю муху в носі – в нього таких Ірин ще двісті сорок вісім штук буде. Ходімо, ходімо… Канкуренту абрезаній делать будем.
У дверях із найзосередженішим виразом обличчя стояв Сашко. У Валентини святковий настрій випарувався миттєво:
– Ой, Саня. Ви посварилися?
– Мам, ти знаєш, тут така справа, загалом… – відчутний поштовх у спину обірвав його на півслові. Услід з легкою усмішкою на обличчі увійшла Софія.
– Дурень… Тьоть Валь, ви йому залік з етики взаємовідносин влаштуйте. Ось… – награне обурення на її обличчі змінила благодатна посмішка. Дівчина простягнула Валентині букета. – Зі святом вас!
– Господи, дівчинко моя. Це ж не Восьме березня.
Софія з видимим задоволенням зробила паузу і присмачила її таємничим усміхом:
– Так не телепневі ж цьому квіти дарувати, це ваш.
– Мам, ми тут поміркували… – не годиться тобі тут одній святкувати. Тож вирішили прикомандируватися… – почав було виправдовуватися Олександр.
За його спиною вже стояли родичі:
– Яка дитина!? Яка дитина!? Це ж треба: навіть маму не забуває. Чи дівчина надоумила?
– О! – впорався з легкою розгубленістю Олександр. – Уся сімейка в зборі!
Валентина помітила хвилю смутку, що знову налинула сестрі на очі:
– Ага… Зараз ти в нас тут і розквасишся.
Іван зрозумів, що треба знову відволікати увагу дружини:
– Валюхо, в нас усе готове? Чого ти нас в сінях париш?
Валентина підхопила:
– Та…ак! Всі за стіл! За стіл, за стіл. Саня – хочу шампанського!
Коли Іван з келихом у руці і зі всією належною цій нагоді урочистістю підвівся над столом, Валентина приглушила музику.
– Дякую, панночко. Отже, товариші, зараз, коли весь наш осередок соціалістичного суспільства зібрався у повному складі…
Лідія знову почала ховати очі. Іван відворкнувся від промови:
– Ну, ну… Ти ж не знаєш ще нічого. Отже – головний наш подарунок!
Не дуже вправно зображаючи спритного факіра, Іван витяг на світ Божий жовтуватий аркушик паперу:
– Цей папірець смердить найприємнішим для всіх нас ароматом – онучами армійськими і какашками верблюжими.
Лідія вже здогадалася, що це лист від сина, і, не чекаючи закінчення тосту, кинулася відбирати аркуша в чоловіка.
– Тих, тих, тих…, тихенько, не швиди… Я знав, пані, що ви мені руки повідриваєте. Які можуть бути сумніви?.. Проте дозвольте, я закінчу свій спіч. Сьогодні разом з нами незримо присутній поет і композитор всіх часів і народів, автор і виконавець, захисник і боронитель Вітчизни, кавалер ордена «Відмінник стройової і політичної підготовки», майбутній, як він вважає з пелюшок, льотчик-космонавт, справжній дід Радянської армії, наш – сержант Богдан Білоград!
Щоб не привертати до себе увагу, Софія спитала пошепки:
– Сань, це той, що твій брат?
– Та…к, – теж пошепки відповів Олександр.
– Своїм нетлінним твором, якого найтріумфальнішим чином зараз же буде оприлюднено, він приєднується до нашого столу і до ваших полум’яних привітань.
– Саш, а чому дід?
– Ну, майже відслужив уже. Та… тихше ти, – з роздратуванням «шикнув» на дівчину Олександр.
Софія приховала легку тінь образи, що промайнула в її очах.
Іван тимчасом уже закінчував читати «нетлінне»:
– «…Хай кожен промінь радістю горить! Усмішка вас не залишає! І ваші заповітні всі бажання Надія, Віра і Любов оберігає!»
Під загальні овації щаслива мати вихопила листа з чоловікових рук.
Тільки після декількох тостів Софія наважилася на ще одне запитання:
– А де він служить, Сань?
Його реакція здалася дівчині абсолютно неадекватною. Саня ніколи не вмів приховувати свої емоції. І їй зовсім було незрозуміло, чому він так замислився над відповіддю та ще й так спохмурнів, відповідаючи:
– У Вірменії…


Розділ четвертий
 
«…Два… мама…» Граната ще не встигла зупинитися: «…три…» – промайнуло у голові вже на межі паніки. Рішення виникло на рівні підсвідомості – Рустам рушив їй назустріч. Вона ще раз підстрибнула на якомусь горбку… До неї залишався лише крок.
– Три!..
Той валун був метрів за двісті. Коли брат зник за каменем, Равіль чекав чого завгодно: стрілянини з ТТ, з Калашникова, чого завгодно, тільки не вибуху гранати. І хоча противника, як і раніше, приховували кущі, далі чекати Равіль вже не міг. Він притиснув приклад міцніше і повів приціл уздовж берега…
Орхан постарався пірнути чимглибше і проплисти біля самого дна якнайдалі. Свого часу у воді з ним ніхто не міг зрівнятися. Колись він навіть Кунар* * Річка у провінції Лагман.під водою долав. Але він чекав вибуху на березі. Тому насамперед спробував скинути мішок, який так сковував рухи. І хоча досить швидка течія встигла віднести його на декілька метрів, звукова хвиля все одно наздогнала…
Було б трохи далі, він би не встиг. З відчайдушним криком: «С…сіге!» – Рустам зафутболив гранату до Кабулу, стрибонув на Старостенка і заволав:
– Чотири!
…Граната розірвалася під водою. Між скронями ніби блискавка промайнула. Інстинктивно щелепи розімкнулися, до горла хлинула суміш з піску і водоростей. Тільки холодна вода гірської ріки та прилив адреналіну додали Орханові сили і не дозволили спливти або знепритомніти. Щосили він почав гребти, чимдалі відпливаючи від місця вибуху…
Раніше за всіх опам’ятався Білоград. Відкинувши автомат убік Старостенка, він за два кроки досяг урвища і кинувся у холодні хвилі Кабулу…
Першу чергу з ППШ Равіль відправив одразу ж після вибуху.
З мерзенним дзижчанням кулі обсипали камені тільки-но Старостенок зловив автомат Білограда.
– Ні фіга собі, – встиг пробурмотіти Мамедов.
Бійці ледве спромоглися зорієнтуватися – перекотилися в прихисток під невисоку кам’яну гряду.
Старостенок відгукнувся важким видихом:
– Ото ж…
Ріденькі кущі, що пнулися до сонця над їхньою схованкою, різонула нова черга.
Халілов витер кров із розбитих у бійці вуст:
– Це не АКМ…
До Старого почала повертатися здатність робити усвідомлені вчинки. Звичним рухом він прочинив затвор, переконався в наявності патрона у патроннику і зняв автомат із запобіжника.
Рустам ще не відсапався:
– Хто-небудь засік, звідки він стріляє?
Нова черга змусила бійців нагнути голови ще нижче.
– Довго він не протягне. На дев’ятці вже, напевно, почули, – зміркував у голос Мамедов.
Халілов продовжив:
– А в нас тільки Мася.
– А як вони його вже зняли? – вимовив Рустам після моторошнуватої паузи.
Противник не давав отямитися. Одна з куль рознесла камінь над головою Мамедова. Рустам замахнувся на бійців ліктем:
– Як дав би обом. Два барани.
– Наче один, – Старостенок, схоже, не зрозумів, що мова йде не про стрільця, який змусив їх втиснутися в камені.
В Юсуфа очі з орбіт полізли:
– А як один тільки прикриває?.. А решта?.. Маслючка пов’яжуть?..
Равіль вже не знав, що й робити. Що відбувалося за кущами, він не бачив. І брата не було видно ніде. Промайнув страшний здогад: «А якщо вони його взяли?» І граната вибухнула приглушено: «Ніби у воді. Біля машини залишився тільки один аскер». Зараз же його осяяла зухвала думка: «Може, спробувати захопити машину?» Його вчили орудувати гарматою БМП. Ніби з минулого життя у свідомості спливла картинка учбового полігону під далеким і холодним Харковом. Їх з Орханом ще начальник матеріальної частини тоді сплутав. Змусив Равіля стріляти двічі – і за брата теж. «Орхана треба рятувати…»
На дев’ятій машині розслаблялися хто як міг і кого де зморила втома після нічного чергування. На вогнищі грівся термос* * «Грівся термос...» – металевий стакан із армійського термоса. із водою. Шаміль з Магомедом готувалися сьорбнути чифірчику. Ці спали, як і належить нормальному людові, – ночами. Цим служба була взагалі «до фені». Команди офіцерів вони приймали із зухвалими обмовками, і лише ротного не те щоб боялися – поважали як командира, підпорядкування якому диктується статутом і самим армійським життям. Сміливі й зухвалі, ще вдома чудово підготовлені дзюдоїсти, вони нікому не дозволяли криво дивитися у їхній бік. З будь-якого найдрібнішого приводу вони могли миттєво зібрати десятків зо три земляків, таких же відчайдушних головорізів. Ті збіглися б за першим же посвистом, хоч би знаходилися у біса в зубах, і запросто переламали б усі кістки хоч роті десантури.
Лише одного разу цей закон не спрацював. Тоді зловили чеченця на продажі патронів. Той перед дембелем продав «бачаткові»** ** «Бача» (фарсі) – хлопчик для биття і розрад. Під час описуваних подій застосовувалося, як дружнє звертання. за тисячу афганів сто патронів. А за пару днів кулі з цих патронів знайшли в тілах чотирьох шураві. Звідки стріляли, визначили без зусиль. З маркування на гільзах особісти визначили підрозділ, з якого до моджахедів «пішли» боєприпаси. А ще за місяць афганський царандой узяв того хлопчика – душманського зв’язкового, який і вказав на чеченця, що продав йому патрони. Влаштували показовий суд. Вся бригада бачила, як земляки плювалися у бік покидька. Йому сім років дали. Але, кажуть, його навіть до Союзу не встигли доправити. Розказують, свої ж земляки десь по дорозі до Кабула й задушили…
Вибух гранати не викликав збентеження ні в кого. Солдати нерідко рибалили у такий спосіб. Ящик гранат чудово замінює дюжину спінінгів. Бійці стрепенулися лише, коли з боку Кабулу донеслися перші автоматні черги. До того ж то були черги з нечуваної до цього зброї.
– Це не АКМ… Цимбал, підйом! – заволав Магомед.
Цимбал і сам вже стямився із напівдрімоти. Він давно відвоював собі місце під переднім катком лівої гусянки. Хоч тут і смерділо сумішшю мастила з соляркою, але сюди сонце зі своїми променями-шаблюками діставалося найпізніше. Але навіть у затінку дика спека ще жодного разу не дозволила йому виспатися після нічного чергування. Тому автоматну чергу, що розрізала тишу десь понад річкою, він почув чи не найпершим з усього екіпажу дев’ятки.
Цимбала підкинуло наче пружиною. За два стрибки він досяг башти, влетів до неї і кинувся до рації:
– Четвірка – дев’ятому?!.. 
Навушники відгукнулися тільки частим потріскуванням ефіру. «Ніби перед грозою, – промайнуло недоречне зараз ностальгічне уподібнення. – Та звідки тут гроза? Ось удома в нас гроза…»
– Четвірочка – Дев’яточці!.. Четвертий, свиням твою печінку!?
З боку Кабулу долинула нова черга.
Магомед стояв на башті просто над Цимбалом:
– Фігня це все! Заваруха в них. До машини!
Команда була зайвою. Екіпаж вже давно, вже секунд п’ятнадцять, як зайняв свої місця. Ще за півхвилини машина шарпнулася, ніби зриваючи коріння, і, розвернувшись на місці, посунула до дороги, хвилею розжареного безжальним сонцем піску загортаючи вогнище разом з термосом. Двигун ревів, як вулкан. Цимбал не відлипав від лорингафонів:
– Перший – дев’ятому! Перший – дев’ятці!
Цимбал знав, що ротний із замполітом зранку носилися постами з інспекцією. На дев’яту машину вони завітали перед світанком – о четвертій. Прийшли пішки після того, як зрозуміли, що біля рації на «дев’ятці» нікого немає. Добре, що Цимбал не спав та не торохнув спросоння у постаті, які наближалися з боку командирського поста. Але на горіхи все одно перепало – всьому екіпажу. Після традиційного, якого ніяк не минути, «розгону» особовому складові дев’ятки Магомед відвіз командирів на дванадцятий пост і повернувся назад. І зараз, за всіма розрахунками, Ковалів мав бути десь там, на дванадцятій машині. Коли ротний на посту, хто-небудь обов’язково контролює рацію.
– Перший на дроті! – відгукнулося в навушниках
після незначної затримки. Мабуть, ротного до рації покликали.
– Товаришу старший лейтенант, на четвертому стрілянина, йдемо до них! – спробував перекричати дизеля Цимбал.
– Продовжуйте рух! – прохрипіли навушники у відповідь…
Масльоха ледве в Кабул не плюхнувся від несподіванки. Стріляли, безсумнівно, з боку покинутих дувалів. Він зробив перше, що спало на думку. Адреналін настільки підхльоснув усі реакції, що він навіть не помітив, як влетів до машини на місце механіка-водія. Тільки зачинивши за собою люк по-бойовому, він почав, хоча й гарячково, але міркувати. За мить він вже повз до башти. Наче шкурою відчув: броню як горохом обсипало. Тремтячими руками він витягнув постріл** Снаряд, застосований для стрільби із гармати БМП-1. з бойової укладки. Він уже стріляв з гармати в училищі. Кілька разів, між нескінченною муштрою і розвантаженнями боєприпасів на складах, їх виводили на полігон – повоювати з мішенями. Але то були учбові стрільби. Зараз мішень теж стріляла.
Снаряд гучно дзенькнув у триплекс. «Вайло. Старий вже по довбешці настріляв би…» – промайнуло в Масльохи у голові. Він вже налаштувався було відправити снаряд до казенної частини гармати. Але ствол виявився схиленим занадто низько. Довелося кинути постріл знову до укладки. Помалу думки почали прояснюватися: «Треба було включити акумулятор. Зараз гармату механікою доведеться крутити…» Він ще не встиг вирішити: чи то повзти назад на місце механіка-водія, чи то крутити диск механічної подачі гармати. Нова жахлива думка паралізувала геть начисто: «Десант залишився відчиненим. Що їм варто забратися до машини з десанту?!!» Тієї ж миті двері десанту гуркнули, ніби їх ураганом захлопнуло. Зброї в Масльохи не було…
Білоград не бачив противника. Залишалося тільки гадати, що афганець або пірнув під воду, або пливе десь попереду за течією. А далі, метрів за сто від машини, був перекат.
Богдан не пропускав можливостей викупатися в Кабулі. Та й із сусідніх постів бійці частенько приходили охолодитися. Річка досить бурхлива, і щоб викупатися в ній, доводилося заходити метрів за сто вище за течією. Але насолода то була невимовна. Стрибаєш в крижаний гірський потік, і він, закутуючи прохолодною свіжістю розжарене безжальним сонцем тіло, пару-трійку хвилин несе тебе, наче приручений. До самого перекату.
«Туди треба встигнути раніше за цього духа», – щосили Богдан запрацював руками. Але до перекату так і не встиг. Відсьорбнувши свою порцію каламутної суміші глини з піском, він призупинив спурт*, * Спурт (фізкульт.) – ривок, різке збільшення швидкості. щоб роззирнутися. До перекату залишалося метрів зо тридцять. А там – в Дана нутрощі закололи – там на нього вже чекав супротивник. Схоже, він заплутався у своєму мокрому одязі і тепер намагався щось вивудити із своїх кишень. «Може, ніж?» – встиг подумати Богдан. Довелося, щоб вибратися з води трохи лівіше за афганця, змінити напрям і додати ходу. Зараз же обпалила інша здогадка: «А раптом пістолет?!» Богдан навіть припинив гребти.
Орхан зрозумів маневр солдата і, все так само плутаючись у полах мокрого одягу, кинувся йому навперейми. Він вже намацав держак свого клинка. Залишалося тільки не дозволити шураві вибратися з води. Аскер, помітно було, намагався змінити напрям, щоб вибратися на перекат за декілька кроків від Орхана. Але течія невблаганно несла ворога прямо до нього. Ще пару-трійку метрів, і…
Богдана полоснула відчайдушна надія: «Перекат доступний для спостереження з дванадцятої машини. Аби вони помітили…»
Але дванадцята машина вже залишила свій пост…
 
 
 
Розділ п’ятий
 
«Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо до моря човен пливе…»
Динаміки ледве над підлогою не підскакували. Лунала улюблена пісня Валентини.
А Іван із Сашком вже виносили посуд із зали. Тільки їм – своїй сестрі та Софійці – Валентина не дозволила клопотатися по господарству. «На цій кухні буде всього
одна господиня», – чи то жартома, чи то з натяком для
потенційної невістки заявила вона і скомандувала чоловікам зносити посуд до мийки. Тим часом Лідія з Софійкою заходилися переглядати сімейний фотоальбом, який втулила їм Валентина.
Перегорнувши аркуш, вона запитала:
– А правда, що ви з Сашком вчилися в одному класі?
Софія злегка завагалася:
– Тільки два роки, дев’ятий і десятий. Ми ж на Півночі раніше жили.
– І у вас тоді нічого не було?
Схоже, спогади зі шкільних часів юності викликали в дівчини приємні відчуття. Але все ж таки вона ще, видно, бентежилася при нових знайомствах. Відповіла невизначено:
– Ну, він такий смішний тоді був.
Лідія тільки підкинула з лукавою посмішкою:
– А як чесно: писульки один одному писали?
– Ну, я помічала його, звичайно. Але ми ж іще маленькі були…
– Ой, ой, ой… А ща такі дорослі вже стали.
Софія несподівано зніяковіла ще більше:
– Ну, він же такий смішний тоді був.
Лідія відкрила наступний листок із груповим фото випускників.
– О! І тут він до тебе тулиться… А тобі з довгими краще. І навіщо таку красу було зрізати?..
– Ну, тьоть Лід, це ж сассон, модно ж.
Лідія пожвавилася:
– Ой, яке старе фото. Дивися, це Саня твій Богданчика на репетицію привів.
Софійка не любила особливої уваги до власної персони. Тому охоче переключилася на Сашкового брата.
– Це ваш?
– Це Данко мій, маленький ще – чотири роки всього було.
– Саня стільки розповідає про нього.
– А шкода була…а. Хлопці тоді йому барабана дали.
А щоб не заважав, палички сховали. Так він у цю гітару вчепився і всю репетицію їм зірвав. Гля, як ридає. Це саме Сашко спробував ту гітару відібрати. Ага… Спробуй в нього відбери щось. Гля, які соплі розпустив. Ха…ара…актер.
Про те, що сталося потім, Софія досадувала все своє подальше життя. Але хто ж міг знати?.. Щоб краще розгледіти пожовкле від часу фото, вона присунулася ближче і простягнула руку – та так же необачно. Альбом гойднувся. Раптово з-під його обкладинки випало інше фото.
Дівчина встигла підхопити його на льоту. Вона ще так зраділа, що зуміла зловити цей листочок і виправити свою необережність:
– Ой, а це хто?
– Це?.. Це Богданчик мій… Теж. А в нас такої немає.
Що це?
Гаряча хвиля жаху обпалила Лідію. Тільки зараз Софія почала усвідомлювати, що сталося. На фото своєю білозубо-сяючою посмішкою на чорному від сажі й загару обличчі красувався на тлі залитих сонячним світлом дувалів, на які накочувалися густі клубовиння чорного диму, Богдан Білоград. У правій руці він тримав автомат. Його дуло впиралося у потилицю чоловікові, який стояв навколішки. Сповнені сліз очі тієї людини, здавалося, от-от з орбіт повипадають від страху.
Іван ніби спиною відчув зміну настрою у дружини – завмер у дверях.
Динаміки ледве з підлоги не зривалися: «Ой очі, очі, очі дівочі – Темні як нічка, ясні як день…»
– Саня, вимкни його!
– Ваню, що це?.. Це ж не Вірменія, Ваню? Саша, це не Вірменія!.. Ви мене обманювали?.. Так?.. Ви обманювали мене?.. Як же ви?..
Серце наче підкотилося до горла і перекрило доступ повітря до легенів. Кімната попливла перед очима кругом. Пожовкле від неймовірної спеки і солдатського поту фото з зображенням її сина вислизнуло з долоні і, немов засохлий лист, гойднувшись у повітрі, вклалося на підлогу.
Сашко не встиг вимкнути магнітофон. Улюблена пісня Валентини різала повітря, що наче скам’яніло: «Ви ж мені, очі, вік вкоротили, Де ж ви навчились зводить людей…»
 
 
 
Розділ шостий
 
…Богдана полоснула відчайдушна надія: «Перекат доступний для спостереження з дванадцятої машини. Аби вони помітили…»
Але дванадцята машина вже залишила свій пост. З усім екіпажем на борту, набираючи швидкість, БМП мчала розбитою дорогою. До четвертого поста, на якому стояла машина командирського відділення, залишалося минути поворот, що загубився між скелями, і подолати якихось півтора кілометри…
Він вже й забув, коли дивився на світ через приціл гармати БМП. Зеленкуватий відтінок злегка викривляв пейзаж. Але очі звиклися швидко. М’яко й повільно, наскільки дозволяло ручне обертання башти, ствол поповз своїм колом. Він тільки на секунду затримався з поворотом – коли в прицілі з’явилася частина шляху. Ніби в німому кіно, з невидимого кювету на дорожнє полотно виповзла і завмерла інша БМП. Приціл гармати сковзнув над приладом нічного бачення, над кулеметом, по місцями вим’ятій кулями броні і зупинився на вицвілих під сонцем числах – «309». «Дев’яточка. Це тішить», – констатував він про себе і прибрав пальця з кнопки електропуску. Одночасно до казеної частини гармати з легким дзвоном упірнув снаряд. Рустам навіть здригнувся від несподіванки.
Завжди спокійний Мамедов несподівано для себе заволав:
– Мася! Краще АКБ включи!
Переляканий несподівано гнівливим вигуком механіка Масльоха поповз до тумблера акумулятора. Він тільки почав відходити від шоку. Ще хвилину тому, коли гримнули двері десанту, він розлучався з життям. Серце трохи не виплигнуло від жаху. За ті декілька секунд, що минули, поки Рустам повз до башти, Масльоха пригадав усіх рідних і всі розповіді дембелів про розтерзані на шматки тіла солдатів, які попалися до рук моджахедів живими…
Сховатися більше було ніде. Навкруги гірський пейзаж псували тільки декілька напівзруйнованих дувалів цього бездоглядного селища. «Дев’ятка» вистрілила першою. Найближчий до неї дувал ніби проковтнув снаряда. Та все ж таки за мить вибух, здіймаючи хмару пилу, розніс майже всю стіну…
Аскер був уже зовсім поруч. Ще б трохи і… Але вибух у кишлаку на мить відвернув увагу Орхана. Від несподіванки нога втратила опору, стопа підступно слизнула у щілину, сховану під каламутними хвилями, і він, втративши рівновагу, знову занурився в холодну воду. Підвестися раніше за шураві він уже не встигав…
«Тепер тільки Аллах врятує», – Равіль думав не про себе, а про брата. Вибух у сусідніх руїнах не став для нього несподіванкою. Він чекав, що шураві з найближчих постів злетяться на стрілянину як круки. Відчай, граничний із панікою, не встиг заволодіти його свідомістю. Равіль ніколи не страшився наведеної на нього зброї. Але зараз у нього всередині все захололо. Ствол гармати БМП, що стояла біля річки, повільно і невблаганно наводився прямо на нього…
Тільки-но ноги намацали опору, Богдан рвонувся уперед. Поки афганець борсався у воді, Білоград встиг підвестися на повний зріст. Від тієї миті оговтатися противникові він більше не дозволяв. Декілька жорстоких ударів трохи не втопили моджахеда. Ще хвилина і Білоград, прискорюючи афганця важкими стусанами, погнав його з води. Вже на березі, після чергового удару, полонений покотився в пилюку. І не намагаючись справитися з люттю, Дан почав щосили бити моджахеда. Задихаючись у конвульсіях, залишаючи за собою вогкий шлейф на піску, афганець намагався хоча б відповзти убік від солдата. Але це тільки ще сильніше драконило сержанта. Він не давав афганцеві і подиху зробити. Моджахед вже й не мислив про порятунок. Шураві майже всі нутрощі йому повідбивав. Ще трохи і вбив би… Але раптово після чергового удару
в печінку на пісок, виблискуючи в променях сонця ще вологими чорними гранями, з моджахеда вивалилося намисто. Може, ці малахітові чотки і врятували зараз Орхана. Колись у Харкові, ніби в іншому житті, Равіль подарував їх йому, щоб брат міг рахувати кількість своїх молитов до Всевишнього. Солдат зупинився, аби підібрати здобич…
В Равіля залишалося лише кілька секунд. Він зробив перше, що спало на думку, – впав під стіну і обхопив голову руками. Зараз же свідомість розітнув здогад: «Це вже не врятує. Він стріляє не болванками з полігона». Гарячково працюючи ліктями, Равіль поповз до сусідньої кімнати. Вже на порозі згадав: «Автомат залишився». На сумніви він витратив ще кілька миттєвостей: «Візьмуть живим – треба вертатися». Плутаючись у ремінцях бінокля, він розвернувся до пролому в стіні, через який мав прилетіти снаряд – от-от…
Рустам ніколи не стріляв механічним спуском.
– Мася! Акумулятор! Чого ти чухаєшся, сракочух?! – заволав Рустам так, що й сам злякався: «Хоч би триплекси не полопалися. Та де ж цей мехспуск?»
– Я не знаю, де він включається! – сповненим відчаю голосом відгукнувся Масльоха з відділення механіка-водія.
– Тумблер праворуч від баранки, турок!
…Тільки звідси Равіль помітив – у стіні, за якимось дивом уцілілим нетесаним столом, що стояв у кутку на трьох ніжках, чорнів невеликий отвір у якусь комору. «Може, ще встигну…»
– Мася! – знову вигукнув Рустам.
– Все! Є! Включив!
Тієї ж секунди Мамедов натиснув електропуск.
Равіль ще тільки руку протяг до ППШ, що валявся під стіною. Зі стін і зі стелі посипалася ціла хмара пилу. Інстинктивно він знову затулив голову руками і приготувався до болю, що повинні були принести розжарені металеві уламки від снаряду. Але… «Що за?.. – Равіль навіть розгубився. – Це не осколки».
– Та мамі твоїй цеглину в дупу, це кулемет, – вилаяв себе вголос Рустам і приготувався натиснути на кнопку електропуску гармати…
Равіль чекав вибуху кожною своєю кісточкою. До лазу, що чорнів у стіні, йому залишалося всього лише пару метрів… За мить, коли снаряд мав увірватися до будинку, йому залишалося тільки метнутися в цей рятівний отвір. Вибухова хвиля обдала його змішаним з піском і осколками розжареним потоком і жбурнула в комору. Тієї ж миті отвір з пекельною силою запечатало залишками столу. Йому здалося, що він потрапив до пекла. Равіль встиг лише подякувати Всевишнього за славну смерть – лавина каменів і пересохлої глини обрушилися на нього зі стелі…
Дванадцята машина зупинилася на дорозі за півкілометра від руїн. Більше сховатися стрільцеві було ніде. Навкруги лише ці декілька напіврозвалених будинків псували пейзаж. Ковалів зігнав піхоту з борту і наказав навідникові розстріляти кишлак. Вже за десять хвилин все було закінчено – руїни затягло клубами суміші чорного їдкого диму та розжареного вибухами глиняного пилу. Залишалося тільки «прошерстити» ці розвалини. Для сумнівів не залишалося й клітинки – після розстрілу з трьох стволів у тих дувалах, що коптили небо, і павучка живого не знайдеш. Але піхоту на прочісування ротний все ж відправив. Причому з обох БМП, що стояли на дорозі. Аж тоді разом із замполітом вирядився на пост відділення управління роти.
На четвертій машині вже «розривали духа». Бійці вже «перелічили» полоненому всі ребра і викачали нещасного в пилюці. Ковалів ледве встиг зупинити розлючених бійців:
– Хальт – тпру! – ротний за будь-яких обставин не втрачав почуття гумору.
Солдати зупинилися. З гордовито-гидливою міною на обличчі Ковалів додав:
– Вас іст льо…ос?* * Що сталося? (З німецької).
Бійці ще не встигли відсапатися. Ковалів показав пальцем у напівживого полоненого і скорчив подобу здивування:
– Вас іст дас?** ** Що це таке? (Нім).
Першим опам’ятався Білоград. Він ще на перекаті душу на афганцеві відвів:
– Товаришу старший лейтенант, дозвольте доповісти.
Але ротний, здавалося, мав настрій ще погратися. Все з тим же удаваним здивуванням він тикнув пальцем в груди сержантові і, акцентуючи на «іст», знову прорік:
– Вас іст дас?
Дан навіть на якусь мить розгублено знітився. Тоді, сам не знаючи чому, він підіграв командирові:
– Дас іст – сержант Білоград!..
З незмінною іронією Ковалів перервав хлопця:
– Ага…а? Залишилося тільки лички до пуза пристрочити і сержант буде.
Богдан як вибрався з води, так і стояв перед командиром – у мокрих штанях, викачаних у пилюці, і з голим торсом. Ротний завжди намагався змусити своїх підлеглих відчувати себе школярами, що нашкодили.
Ковалів побачив у руках Мамедова жакет афганця і, сідаючи за стіл, попросив, наче у тютюновій лавці:
– Гебен зі мір, бітте, дізес*** *** Дайте мені, будь ласка, оцю… (Нім).фігню.
Мамедов поклав піджака на стіл перед командиром. Нарешті до ротного повернулася доречна в цих обставинах розсудливість. Ковалів діловито забурчав:
– На годину залишити не можна. Старостенок! На пост!
Старий одним кидком злетів на башту.
– І шо то за війну ви тут влаштували?.. Халілов?!
Старший стрілець почав доповідати, прибріхуючи, але прагнучи не упускати подробиць:
– Якби не Мамай, хана б нам усім, товаришу старший лейтенанте. Ми… скупатися хотіли… Ми ще й до спуску до води не дісталися, а цей із-за каменюки як рвоне! І гранату нам під ноги! А сам у воду! Так Рустам, поки граната летіла, ногою її як заметелить(!) і на мене як стрибоне!..
А тоді… Коротше, Рустам зверху мене накрив, а граната у воді розірвалася. А тоді…
Ковалів навіть пошкодував, що зачепив саме Халілова. Ротного злегка дратувала його балакучість:
– Хальт – тпру! – і після короткої паузи діловито додав. – Ідьом його сюди.
– Старий – рапорт комбатові і зв’яжися з машинами. Нехай з інтервалом у кілометр стоять над нами, на дорозі. І хай прошерстять увесь сектор. Все, що ворушиться, сюди! Цей блощичник давно вже треба було з землею зрівняти, – розпорядився ротний.
Білоград штовхнув дулом заляканого, оглушеного вибухом афганця ближче до нетесаного столу під чинарою. З правого вуха полоненого тяглася тоненька, на очах підсихаюча цівка крові. Мабуть, під водою вибухом його й оглушило…
На ньому вже й живого місця не було. Але Орхан не відчував болю ні в зламаних ребрах, ні у відбитих нирках. Залишалося лише усвідомлення, що все ще тільки починається. Перед ним стояли розлючені вороги. І він не знав, що було краще – залишитися на дні Кабулу, чи пройти через м’ясорубку шураві. Жах оволодів їм неподільно, притлумляючи всі реакції тіла на біль. Тільки безперервний дзвін стояв у голові…
Комбата, палкого вудкаря, на місці не знайшлося. За ним відрядили. Ротний сам тільки півроку як до бригади прибув і фарсі знав ще слабкувато. Виходило, що в командирському відділенні Ковалів був «наймолодшим». З усіх один замполіт на цій справі розумівся. Старший лейтенант Бєлінський вже третій місяць заміни чекав. Але минулорічний «заліт» його бійців з мародерством відкинув його «дембель» на невизначений час. Крім того, його фахово навчали звичаям аборигенів і навикам спілкування з ними. Пізнання ж солдатів закінчувалися на рівні процедури «купи-продай».
Афганець, хоча його ніхто і не питав, тоненько заскиглив:
– Дост… Дост…
Ну це всі знали – «друг» на фарсі.
– Всі ви друзі, коли вам гранату в жопу пхають, – в тон йому пропищав ротний.
Ніхто навіть не всміхнувся. Розлючені бійці стояли поряд з полоненим. Тільки присутність командирів заважала їм розірвати моджахеда на шматки.
Чудово розуміючи, що нічого з афганця він зараз не витягне і що все одно доведеться чекати комбата з перекладачем, ротний не міг просто зачинити його в десанті і не погратися в «німців-партизанів». Тим паче, що час однаково дівати нікуди, а бійці ледве й діждатись могли, коли їх з «повідців» відв’яжуть. А цим краще спустити пару, інакше моджахед не діждеться і комбата. Та й обшукати його все-таки треба було.
– Шмон його Халілов! – наче собаче «фас» віддав команду Ковалів.
– Єсть!
Солдати на півкроку розступилися. Юсуф без особливих церемоній схопив мокрий кінець чалми, що метлявся над плечем афганця. Широко розмахнувшись і, щоб полонений встиг злякатися, витримавши виразну паузу, він різко смиконув. Бідолаха, який і без того від страху ледве на ногах тримався, встиг зробити крок в напряку ривка і впав на пісок. Халілов з видимим задоволенням, швидко перебираючи руками, потяг на себе тканину. Афганець з диким виском заобертався в пилюці. Аж доки тканина не закінчилася…
Юсуф з відразою штовхонув полоненого ногою в ребра:
– Та не вищи ти, як свиня.
Тільки зараз ротний зумів втрутитися і вставити:
– Халілов! Я сказав: обшукати, а не голову відірвати!
– Винен, командире…
Афганця несильними стусанами змусили підвестися. Халілов стягнув з нього забрудненого злиплою глиною і піском ще мокрого жилета і віддав офіцерам. У шароварах і на сорочці кишень не виявилося.
Замполіт почав оглядати кишені жилета. Ледве стримана відраза відбилася скривленою посмішкою на вустах Бєлінського:
– Як вони в таку спеку все це натягають на себе? Ну й вонище. Гля! Та в нього цих кишень штук двісті тут, не менше.
Афганець знову заскиглив про дружбу і ще щось, швидко-швидко, на фарсі.
– Шо він хлюпає весь час, Ваню? – спитав замполіта ротний.
– А… Не звертай уваги. Каже, що вчитель географії, що злякався оцих пик і стрибонув у річку.
– Ага, а граната в Мамая сама з трусів вискочила? – з незворушним виглядом прокоментував Ковалів.
Старостенок заіржав на башті.
– Ти за сектором обстрілу спостерігай, мустанг! – гаркнув на навідника ротний.
– Є…есть, товаришу старший лейтенант!
– А де Радянський Союз, вчителю? – виголосив замполіт своє перше питання, наче на іспиті. Хоча всім і так було зрозуміло, що до лап потрапив самий найсправжнісінький живий моджахед.
Афганець, віддано дивлячись в очі, вказав на північ. Бійці з удаваним схваленням замукали:
– О…о! Ну!
– А скільки в Радянському Союзі республік, вчителю? – додав Бєлінський.
В афганця відчайдушно забігали оченята.
– А…а! Відразу по-нашому перестав розуміти. Вчитель, – констатував замполіт.
Ротний зневажливо пирхнув.
У руки замполітові з жилета вивалилася туга пачка афганів*.* Афганські грошові знаки. Бєлінський демонстративно заокруглив очі:
– Ні фіга собі в них вчителі заробляють. Тут на відро горілки вистачить.
Білоград напівжартома почав журитися:
– От же ж! І шо ж я на перекаті його не обшукав?
Гроші без затримки перекочували до накидки ротного.
– Я обшукаю комусь. Забули, хто отаман тут? – з награною суворістю гаркнув Ковалів.
Огледівши збентежені фізіономії своїх бійців, Ковалів додав:
– Та шо ви, хлопці. Заділимо… Згодом… Може… Непотійки** Шкарпетки (жарг.). як премія покатять вам? Шо? Нові, вовняні. Вік на човні не кататися!
Білоград пирснув.
Ротний з діловим виглядом пролонгував:
– Гаразд, не відволікаємося. Шо в нас далі там?
Кишені були навіть на звороті жилета. В одній з них Бєлінський і знайшов пістолетного патрона, а з наступної, під загрозливий рик бійців, витягнув цілу пачку.
– Гля! Якого ми Паганеля Жака впіймали! – вигукнув замполіт.
Афганця затрясло як у лихоманці.
– Вчитель, говориш? Географія? А це що!? – Бєлінський тикнув мокру пачку з патронами під ніс полоненому.
Другою рукою замполіт з розмаху засадив афганцеві по маківці. Кулачище в старлія був наче кувалда. Афганець, не встоявши, з диким виском звалився на спину. Ззаду на нього обрушився вражаючий удар прикладом по верхівці голови. Відпрацьованим рухом, без замаху, Білоград завдав афганцеві два блискавичних удари прикладом і магазином автомата. Той дико заволав і заповз під дерево, зараз же підтяг ноги і, обхопивши голову долонями, стиснувся в грудку. Білоград додав ногою у відкриту для стусана нирку. Ребро приглушено хруснуло – афганець зарепетував, розбризкуючи криваву слину. Розлючений сержант заніс ногу для нового удару і забив би моджахеда до смерті, коли б не ротний:
– Білоград! Відставити! Відставити, сто чортів тобі в печінку!
Богдан промазав.
– Головою за нього відповідаєш, – попередив Богдана Ковалів.
Білоград демонстративно замахнувся на виючого афганця автоматом і зашипів:
– Гризло завали, с…сука!
Як не дивно, полонений зрозумів і зменшив тональність свого верещання до мерзенного фальцетика. Ротний з виглядом аристократа демонстративно гидливо скривив свого орлиного носа. Білоград знову примусив афганця підвестися.
З особою полоненого офіцери визначилися остаточно. Інтерес до нього згас. Афганця, задля порядку, ще трохи пошарпали питаннями про зброю та про міни, які той, напевно, встановив де-небудь, про його вогневу підтримку з напіврозвалених дувалів, але, збагнувши врешті-решт даремність того заняття, вирішили залишити цей фронт роботи майстрам тієї справи – особістам.
Афганець просив води і все пхикав про вічну дружбу між братніми народами, на що ротний наказав припнути «братика» до гусянки і не зводити з нього очей.
Оглянувши ще раз трофеї, ротний шкрябонув потилицю і мотнув рукою:
– Добре. Комбат раніше п’ятої не приїде. Ходімо, Ваню, і ми порибалимо. Білоград! За духа головою відповідаєш. До мого повернення навчіть учителя кричати «Заміна давай» і «Вода давай». Повернуся, прийму залік.
Своєрідне почуття гумору не залишало ротного ні за яких обставин.
Старий, щоб особисто «подлубатися в духових печінках», загнав на башту Масльоху. Майже зараз-таки на пост, подивитися на живого душмана, підтягнулися чеченці з «дев’ятки» – Шаміль і Магомед. Вони тільки-но закінчили прочісування кишлаку.
– Дан! Шо то за війна у вас тут була? – зикнув на підході до поста Магомед.
– А гля – якого фрукта зловили.
– Ні ферзя собі – війна.
– Що в кишлаку? Знайшли кого? – спитав Рустам.
Магомед тільки рукою махнув:
– Ти хоч раз знаходив після такого?
Бійці обступили полоненого. В даремній спробі втиснутися в гусянку і сховатися між катками той зіщулився від страху. Тільки нічого в нього не вийшло. Він сидів навколішки біля привідного катка і ледве утримував рівновагу. Білоград двома ременями зафіксував йому руки за спиною і прив’язав їх до гомілок. Щуплі груди і живіт афганця випнулися при цьому далеко уперед так, що всі органи залишалися відкритими для стусанів. З наближенням солдатів полонений почав тоненько підвивати.
Магомед коротким, точним штурханом черевика у печінку змусив того замовкнути. Задихаючись від болю, афганець тільки смиконув головою, захрипів і посунувся набік.
– Шо, сука? Боляче? Дост! – гаркнув Магомет, бризкаючи слиною полоненому в обличчя.
– А коли гранату в нас кидав, не боліло? – «підлив масла» Рустам, додаючи не менш болісними ударами у селезінку і в зламане ребро.
Бійці, розпалені процесом екзекуції, по черзі футболили моджахеда, що корчився від болю, і крили його на чому світ стоїть.
– Тихіше, тихіше, мужики! Його живим треба комбатові віддати, – спробував утрутитися Білоград.
Зі спотвореним від гніву обличчям Богданові закинув Магомед:
– Ти бачив, що вони з Вовкою-німцем зробили?
– Ми акуратно. Ти не бзди, хахоль, – зневажливо рикнув на Богдана Шаміль.
Далі сперечатися було марно. Це бачила вся бригада. Вовка був поволзьким німцем, онуком німецького військовополоненого, яких після війни сотнями тисяч оселяли в таборах Сибіру. Він служив механіком на дев’ятій машині. І Данко з ним погано корішився. Одного дня вони навіть побилися через якусь дрібницю. Після того інциденту вони сторонилися один одного. А згодом, під час одного з обстрілів колони, яку його БМП супроводжувала у якості технічного замикання, духи влучили в його машину з гранатомета. Він один звідти вибрався. Та от в запалі бою ніхто й не помітив, як він, мабуть збожеволілий від вибуху, пішов у гори. Після обстрілу його просто не знайшли ні в обгорілій машині, ні поряд з нею. Зате знайшли через тиждень, коли поверталися тим же шляхом. Просто на дорозі лежав обліплений мухами і скорпіонами шкіряний мішок, що смердів трупним смородом. Колись він був механіком Вовкою-німцем.
Його впізнали за татуїровкою на руці. На лівому передпліччі в нього був наколотий шаблезубий лев. Напевно хлопці, коли штрикали, добряче накурилися чарсу** Місцева назва гашишу., і лев видався якийсь потворний. Ось за цією наколкою і визначили, чиї рештки лежали в пилюці, просто на шляху танкового саперного трала.
Поки прапорщик – командир саперного взводу розміновував тіло, з грудної клітини вивалилася вкрита кривавими коржами голова з порожніми обпаленими очними ямками і з вкладеним до рота відрізаним членом. Прапор так і розміновував, дивлячись круглими від жаху очима на цю голову. Коли його рештки спробували підняти, звідти ж, з розпоротих грудей, почали випадати цурпалля рук і ступнів. А шкіру ці виродки, схоже, з нього живого здерли – з п’ят і до грудей. Вона виявилася зав’язаною на плечах. Півколони, забувши про обережність, стояло і, зціпивши зуби, спостерігало цю картину. Згодом, за кілометр, знайшли й ноги.
Після цього Богдан трохи не звихнувся, відчуваючи себе винним за ту дурну сварку з Вовкою. Ще з півроку, мало не щоночі, «німець» приходив до Білограда уві сні і мовчки, просочуючи гірким жахом душу, дивився на Богдана своїми порожніми обпаленими очними ямками…
Краще за всіх фарсі знав Шаміль. Хтось із його рідні мешкав у Фрунзе. І чеченець декілька років гостював там.
– Де твоя банда? Де міни встановив? – допитувався Шаміль, підкріплюючи свої питання монотонними важкими ударами ногою полоненому в серце.
Ніхто і не розраховував отримати від душмана які-небудь відомості. Але якось же треба було аргументувати катування? Після четвертого нещадно жорстокого удару в груди лиса голова моджахеда відкинулася горілиць. Він зчепив між зубами нижню губу і, стримуючи зойк, утробно завив. Підборіддям засочилася цівка крові, а з очей афганця покотилися важкі краплини. Плечі в даремній його спробі звільнити руки і схопитися за груди безпорадно засмикалися. Ремені тільки ще сильніше врізалися в зап’ястя. Шаміль зупинився – ще пару ударів у серце, і полонений, який і без того перебував на межі втрати свідомості, перетворився б на тухлятину.
Лівою ногою Старостенок наступив моджахедові на лікті і правою штовхнув того під ребра:
– Не спати, гнида, не спати!
На розітнутій прикладом автомата шкірі голови афганця розійшлися краї рани. З-під шкіри випнувся якийсь чорний згусток. Старостенок демонстративно вишуканим рухом, двома пальцями з відкопиленим мізинцем, вклав
у рану, наче у попільничку, тліючий недопалок «Мисливських»:
– Курнеш, камрад?
Задоволені оригінальною витівкою Старого, бійці голосно зареготали. Різкий біль змусив афганця опритомніти, вигнутися ще більше і заволати на всю глотку. Крик захлинувся після важкого удару кованим гірським черевиком у зуби:
– Та не кричи ти, тварюко!
Магомед з помітною відразою підтяг полоненого за комір навколішки і несильно труснув:
– Хто з кишлаку стріляв? Де вони?
Але, знесилений, той все одно повалився набік, не сказавши ні слова.
Магомеда осяяла нова ідея:
– А шо він хляне у нас весь час, мужики?
Шаміль второпав миттєво. Найстрашнішим для моджахеда зараз був зашморг. Кому як не мусульманинові знати, що правовірному не рекомендовано вмирати під час священної війни з невірними безкровною смертю. Так йому до раю не потрапити.
На башту злетів Шаміль. Поки він розвертав гармату, Магомед різким рухом висмикнув шнура з плащ-палатки і умисно повільно, на очах у афганця, заходився в’язати петлю. У полоненого трохи очі з орбіт не повилазили. Його обличчя, до цих пір червоне від напруги та побоїв, вкрилося білими плямами. По щоках двома потоками покотилися сльози.
– Нєст! Нєст! Дост! Дост! Нєст! – завищав, уриваючись схлипуваннями, афганець.
– Єс! Єс! Дост! – устромлюючись жертві в очі, заіржав Магомед.
Шаміль вже обернув башту і спустив жерло гармати над головою афганця. Магомед одним ривком затягнув зашморг на шиї полоненого. Інший кінець мотузки він перекинув через дуло і навертів на долоню.
– Шаміль, давай, віра помалу! – крикнув він землякові.
Шаміль потяг за колесо ручної подачі, ствол повільно поповз вгору. Відчайдушний крик афганця захлинувся у зашморгу, що затягувався. Здавлена петлею шия вже потягнулася за дулом. Якимсь дивом він примудрився присадити нижче лікті, здійнятися навпочіпки і ще на якісь міліметри підтягти тіло догори. Ще трохи і захрумтіли б хребці.
– Магомед!
Білоград не витримав і штовхнув руку чеченця вгору. Тіло, так і не встигнувши відірватися від землі, звалилося поруч із гусянкою.
– Він живий комбатові потрібен!
– Ти шо, адвокат? – сторопів від несподіваної сміливості сержанта Магомед.
– Ротний наказав. За ним комбат їде, – Білоград наче почав оправдуватися.
Старостенок зробив незграбний крок вбік – так, щоб залишатися трохи позаду чеченця. Магомед зрозумів, що зараз може й сам виклопотати по пиці. Шаміль був у башті. А ці двоє давно розкусили принцип зграї і завжди трималися разом. Скільки їх не били – вони все одно нікому не підкорялися. А Старого взагалі прозвали – «Скажений хохол». Той ніколи не замислювався над наслідками і під час бійки хапав усе, що до рук потрапить. Одного дня табурета розвалив об голову прибурілого узбека. Потім той у медроті місяць відлежувався. Та й виучка в обох дідів була неабияка. Але і поступатися було не можна. Не дозволяла честь горця.
Магомед вже прикинув, як вправніше звалити з ніг Богдана і розправитися зі Старостенком. Щоб відвернути увагу обох противників, він зі зловісною, хитрою посмішкою натяг шнура так, щоб голова афганця трохи підвелася, але тут втрутився Рустам:
– Тихо, хлопці. Він белькоче щось. Шаміль, сюди давай!
Розбиті вуста афганця заворушилися. Шаміль присунувся до нього впритул.
Солдати миттю забули про конфлікт, завмерли.
– Щось про Хару. Ану, воду, Мася!
Масльоха кинувся за посудиною.
…Він вже кілька разів провалювався у небуття, де його закутувало неземне блаженство, і повертався до життя, де кожна клітина просила про смерть. У вухах стояв такий дзвін, ніби відлуння всього Гіндукушу йому на голову обрушилося. Їдкий тягучий чад від горілого усі нутрощі назовні вивертав. Та все ж небо не приймало його. Страх кожного разу повертав його до розбитого тіла. Він ніколи не боявся болю. Ще в юні роки Шалахшах навчив його відключати від свідомості пошкоджені ділянки тіла. Страшно було потрапити до рук ворогів живим. А брат вже був у них. Равіль спробував вивільнити ногу. До очей ще не повернувся зір. Він не бачив, чим йому придавило ноги. Але відчуття дотику ще залишалося. Пальці на ногах він ще відчував. «Значить, ноги цілі… – ліниво ворухнулася в голові перша думка, а за хвилину, – …і хребет теж, здається. Руки відчуваються…» Долоня стискувала ремінь автомата. Що це автомат, він теж зрозумів насилу: «Значить, встиг…»
…Крижана вода з Кабулу трохи повернула полоненому відчуття. Збиваючись на ридання, афганець заговорив. Шаміль перекладав услід:
– Духи звідусіль до Хари сходяться… Скоро нашу колону чекають з Асадабаду. Хочуть розстріляти її… Дощенту. Нічого собі! Це ж яку шару треба зібрати, щоб цілу колону замочити?
– Ах ти, сука! – Магомед випростався, щоб завдати нового удару.
– Та зажди ти! – зупинив його Білоград. – А звідки вони про колону знають?
Шаміль переклав відповідь:
– Говорить, наші «шакали» в Асадабаді борошно купують. А штабних вони всіх в обличчя знають. Ось і засвітили, що батальйон без жрачки сидить.
– Ясний пеньок. Якої бульби з носа офіцерові борошно? Це й куркам кишлачним ясно, – вставив Старостенок.
…Відганяючи біль у найтемніші закутки ледве жевріючої свідомості, Равіль почав шукати шляхи вивільнення з-під уламків. Потроху скидаючи з себе камінь за каменем, цеглину за цеглиною, він вивільняв власне тіло із шпарини, яка врятувала його…
– Ну й що? Днини вони все одно не знають, – заперечив Рустам.
– Каже, вони на Верблюді афганський пост купили. Це гора, що над батальйоном. А звідти все наче на долоні. Весь батальйон. Як тільки наші колону налаштовують, – ті духам сигналять.
– Ні фіга собі! – хором вигукнули сторопілі від почутого солдати.
Моторошнувату паузу перервав афганець. Ледве чутно він попросив пити:
– Ауу… Ауу…
– Ауу?.. Водички хочеш? – Магомед потяг довжелезну стрічку чалми, що сплуталася на піску.
Швидко, ніби все життя тим лишень і займався, Магомед затягнув вузол на ліктях у полоненого і, трохи не вивернувши йому суглоби у плечах, різким ривком підійняв немічне тіло. До Кабулу було метрів зо три. Ніхто не встиг і похопитися, Магомед зробив крок до річки і одним рухом закинув афганця у вируючий пінистий потік.
– Ловися рибка велика й маленька, – загиготів чеченець.
Тіло з гучним сплеском поглинули каламутні води крижаної гірської річки. Течія протягла моджахеда під водою метрів зо п’ять. Магомед натягнув імпровізований повідець, і через дещицю часу афганець випірнув. У спробі підняти над поверхнею води голову і зробити ковток повітря він засмикався, як хробак на гачку. Але, зв’язаний по руках і ногах, він все одно йшов до дна мов камінь.
– Ну шо, напився, дост? – Магомед відпустив повід, і афганця знову захлеснуло каламутними хвилями.
Першим опам’ятався Білоград:
– Та коли ж ти вгамуєшся, придурку!
Богдан перехопив у чеченця «повід» і, щоб витягти афганця на берег, потяг на себе. Здавалося, нової бійки вже не минути, але тут… Повідець несподівано дав слабину, тканина в руках Білограда подалася так, що Богдан трохи навзнак не впав…
…Очі ще вкривала бліда поволока. Далі найближчого дувала він нічого не бачив.Лише силует БМП біля річки ледве розрізнявся. А від бінокля залишилася тільки половина. Та й то: механізм регулювання в ній, здавалося, був пошкоджений непоправно. Равіль довго не міг зловити фокус…
– Опа, – сторопів Рустам.
Масльоха схопився зі свого місця на башті:
– Зірвалася рибка.
Бійці кинулися у воду.
Він був плавцем неперевершеним. Ще у дитинстві Кунар під водою долав. Він і сам не міг зрозуміти, яким чином, але тільки-но течія понесла його до дна, ноги вислизнули з зашморгу. На березі йому таке не вдалося б – згорнувшись дугою так, що всі хребці, обпалюючи болем, «завили», Орхан за лічені секунди зумів провести зв’язані зап’ястя із-за спини під ногами і випростатися вже біля самого дна у повний зріст. Крижана вода дала ладу замутненому тортурами розуму миттєво. Він почав мислити послідовно: «Шураві чекатимуть мене на перекаті. А пост стоїть у закруті. Тому тут і течія така. Треба вийти з русла течії і перепливти на той берег у бік верхів’я. Аби повітря вистачило…» Востаннє на поверхні він зумів зробити досить глибокий вдих. Зібравши залишки сил, Орхан розвернувся і направив побите тіло праворуч і проти течії.
Один Масльоха стирчав на башті, та Білоград із Шамілем бігли узбережжям. Усі інші пливли під водою. По черзі випірнули всі. Афганця не було видно ніде. «Гумовий він, чи що?..» – промайнуло в Богдана. Далі за всіх віднесло Старостенка. Він перший дотумкав, що афганець все одно опиниться на перекаті, і припустив туди щосили…
«…Тільки б один разочок вдихнути. Тільки б одного разу… Хоч би ковточок повітря…» Течію він уже подолав. Залишалося заплисти якнайдалі убік і хоч би один раз вигулькнути і ковтнути повітря. «Не можна… не можна…» Груди вже розривав біль. «Не можна… Поможи мені, Всевишній!..» Орхану здалося, що він почув Його голос.
І Він дозволяв йому виринути, але тільки для одного ковтка повітря…
Старостенок змахнув з очей водяну плівку. Афганця не було видно ніде. До перекату вже підгрібали Магомед з Рустамом, але афганець наче розчинився. Ще й з машини Мася заволав ніби різаний:
– А…аа! – він і сам не сказав би, як це йому спало на думку спробувати саме так привернути увагу «дідів».
Стоячи на башті, Масльоха все ж перебував вище за всіх. І бачив більше. Він і помітив, як біля іншого берега річки, набагато вище за течією, випірнув афганець і одразу ж знову звалився під воду…
Равілеві, нарешті, вдалося навести бінокля. На башті машини стояв шураві, той самий, котрого били, кричав і вказував рукою у бік протилежного берега. «Орханові вдалося вирватися. Хвала Аллаху, здається, він вирвався», –
з відчутним полегшенням здогадався Равіль і почав налаштовувати фокус на примарні кола, що швидко танули на поверхні води.
– Он він! – заволав Мася так, що навіть Равіль почув…
 
 
 
Розділ сьомий
 
«Швидка» різонула повітря коротким несамовитим зойком сирени і, не чекаючи поки «Жигульонок» поступиться дорогою, обережно виповзла на бордюр, що не зовсім ще розсипався; пирхнула у віконце тому «непорозумінню на колесах» ядучою хмаркою вихлопу, чавкнула колесом у брудній калюжці снігу, що майже розтанув, знову повернулася на асфальт і взяла курс на головну дорогу.
З переляку Наумович так і заглушив двигуна, перегородивши виїзд із двору. Чи то щоб не труїтися сивим туманом, що набився до салону, чи то щоб вилаятися услід водієві «Швидкої» з його вихлопом, він видерся з машини і втупився услід «Жучку» з червоними хрестами на всіх бортах.
Обидва, наче за командою, кинулися до старого.
– Виручай, Наумовичу! – вигукнув Іван, не спиняючи ходи.
Сашко не вимовив і слова. Він просто влетів у салон, на водійське місце, і крутонув ключ запалення. Іван з дідом, що вкінець сторопів, ледве встигли встрибнути до машини – «Жигульонок» зірвався з місця, наскільки це дозволяв двигун «копійки», розвернувся на п’ятачку біля під’їзду і, набираючи швидкість, припустив слідом за «Жучком».
– Звичайно він так вдало не заводиться. Ваню, ви озвіріли? – вирік незворушно, прикрашаючи слова колоритними паузами, старий єврей, коли Саня вивів машину на головну дорогу.
– Їй зовсім погано. Це її повезли, – відповів Іван.
– Слід розуміти, вони повезли вашу Лідочку? – уточнив пенсіонер.
– Так, Наумовичу, мама з нею їде, – пояснив Олександр.
– Ти за дорогою стеж, гонщик, – вставив Іван.
Сашко, на подив, виявився вельми вправним водієм. Вони відставали всього лише на квартал-півтора. «Швидка» мчала, вмикаючи сирену тільки перед світлофорами. І Саня примудрявся пролітати слідом за каретою, поки рух на перехрестях ще не встигав відновлюватися. Три світлофори минули без пригод. Але попереду був четвертий…
Сирену «Швидкої» Газієв почув уже на середині перехрестя. Якраз він видивлявся машини праворуч, на «головній», які тільки-тільки застигли під «червоний». Дивився б ліворуч, може, і встиг би проскочити. Але цього разу спрацювала роками вихована звичка шанувати статути, правила, закони та інші рогатки, яких досхочу наставило йому армійське життя. Тому він і вдарив по гальмах, ще не побачивши «Швидкої». Хоч би її водій не вимикав сирени. Але ж – «Швидка» мчала, вмикаючи сирену тільки перед світлофорами. «Москвича» протягло мжичкою ще метр-півтора. Добре, що водій «Швидкої» гальмувати не став.
В Газієва усе в середині похололо. Він вже уявляв, як цей броньовик на колесах вліпиться своїм бампером у двері його «Москвича» і переламає йому всі ребра. Зараз-таки отерп увесь лівий бік і закололо десь у нирці…
Керований інстинктом тертого шоферюги, водій «Швидкої» злегка підвернув кермо праворуч і оминув неквапливого «Москвича» з боку багажника. Більше він сирену не вимикав…
«Швидка» пролетіла позаду багажника, не присаджуючи швидкості. Слідом за нею в Газієва промчали спиною і біль, і отерплість.
– Твою маму, – з полегшенням вилаявся капітан, проводжаючи поглядом «Жучка» з червоними хрестами на всіх бортах. Але повернутися до керування свого авто він все одно не встиг…
– Саня, гальмуй!
– Сашо, тисніть на педаль гальм, – устиг продекламувати Наумович.
Іван вчепився в приладову панель обома руками. Весна цього року вдалася заранньою. Сльота на дорогах стояла вже тиждень. Машину несло до синього «Москвича», що застряг на перехресті, наче вкопаний.
– Саня, гальмуй!
…Серце майже відлягло. Газієв уже вирішив, було, рушати з місця. Він навіть включив уже передачу і повернув голову ліворуч, щоб оглядітися:
– Твою ма…аа…!
Просто в його машину несло канаркового кольору доходягу. Він навіть встиг відмітити, як в пасажира, який вчепився в панель приладів, очі на лоба полізли. В Газієва знову ребра вузлами поскручувало. Водій «Жигульонка», вочевидь, щоб повторити маневр «Швидкої» і обійти перешкоду з боку багажника, підвертав кермом праворуч. Але «Жигуля» несло юзом! Газієв втиснув у підлогу педаль газу.
– Саня!..
Праворуч Сашко вивернув кермо інтуїтивно. Машину понесло юзом, і коли б не «Москвич» на дорозі, вони б перекинулися. У повному відчаї Саня вивернув кермо ліворуч…
Розділ восьмий
 
У ньому вже все нутро просило повітря, вже вся його сутність благала. Всі його м’язи вже скам’яніли, а шлунок, здавалося, ніби вивертаючись назовні, наче розштовхуючи в різні боки серце і легені, підкотив до зведеного судомою горла. Він уже ковтав воду. Все його єство вже молило: «Повітря!!!» Десь в глибині отруєної задухою свідомості проскрипіла в останньому зусиллі сповнена безвиході думка: «Другого разу ти вже не пірнеш». Але все в ньому гнало його до повітря. Відштовхнувшись від слизьких каменів зв’язаними руками, Орхан ринувся вгору. Йому на страх, поверхня виявилася несподівано близько. Він вже міг би встати на повний зріст. Тіло викинуло над водою занадто високо. «Цього не могли не помітити…» – і він знову впав у воду. Але гребти вже не зміг. Пересилюючи біль в занімілих суглобах, падаючи у воду і знову здіймаючись на неслухняні ноги, він побрів до берега. До найближчого врослого у воду біля крутого берега валуна залишалося зовсім небагато…
Старостенок і Магомед знову кинулися у річку. Наздогнати афганця можна було тільки так. Халілов ще не встиг відсапатися і зорієнтуватися. Лише Рустам понісся до БМП як ошпарений. Він ще не зрозумів, що наздогнати афганця машиною все одно не вийшло б. Камені та круті береги не дозволили б виїхати з річки. Довелося б об’їжджати дуже далеко. Шаміль підняв свого автомата.
Стрілянина на посту застала ротного з замполітом, коли вони щойно заходилися вкручувати запали до гранат.
– Казав тобі: не можна їх з духом наодинці залишати, – докорив Бєлінський.
– Бігом, Ваня, – сподобився пробурмотіти ротний і рвонув уздовж річки…
Орхану залишалося зробити лише декілька кроків. Перша ж куля обпалила стегно і вибила з-під нього ліву ногу. Наче скошений, він знову повалився у воду…
– По ногах, Шаміль, тільки по ногах! – закричав Білоград.
– Він тікає! – гаркнув у відповідь Бараєв.
…Затвор в ППШ заклинило геть-начисто. Кожен постріл з БМП, що стирчала біля річки, набатом в його вухах відгукувався. Равіль знову схопив розбитий бінокль. Брат повз уже рачки. Вода навколо нього забарвилася бордовими, витягнутими течією розлучинами. До валуна йому залишалося всього кілька метрів. А затвор заїло намертво. Пальцями, що кровоточили, Равіль схопив підходящого каменя…
За валуном стало трохи спокійніше. Але біль у нозі почав дужчати. Та все ж він збагнув: «Кістку, здається, не зачепили». Орхан не встиг ще відсапатися – упився зубами в мотузок. І тут у голові ніби вибухнуло: «Вони ж, напевно, вже біжать за мною». Орхан згадав, куди вони планували сховатися від очей шураві на цьому березі. За крутим обривом, всього лише за пару десятків кроків, Равіль розгледів тоді у бінокль розколину серед скель. Брат йому твердив, що за нею ховався наскрізний прохід в ущелину. Не витрачаючи часу на мудрований вузол на зап’ястях, Орхан поповз, наскільки це дозволяла рана на нозі, до наступного валуна. Судячи з усього, шлях до нього не був видимим з поста шураві…
Магомед випередив Старостенка на цілий корпус. Але до берега було ще далеко.
– Він за каменем! Не давай йому вийти! – знову закричав Білоград на Шаміля.
…Валун обсипало серією одиночних пострілів. Орхан з полегшенням зітхнув: «Не помітили». Шураві обстрілювали укриття, яке він вже залишив. Щоб озирнутися навкруги, йому вистачило секунди. З обриву можна було вибратися тільки коротким і потужним ривком. Тільки встрибнувши на високий камінь і вже звідти на берег. Щоправда, шлях до того каменя був як на долоні. Зате вцілити у рухому мішень шураві буде непросто. Щоб зібратися з силами, він заричав як гірський лев і подумки наказав нозі скам’яніти. Біль застиг десь під гомілкою. Він ще раз зміряв відстань до потрібного каменя, розгойдав для ривка тіло і кинувся до валуна…
– Ах ти, зміюка! – здивуванню Шаміля не було меж – моджахед вискочів зовсім із-за іншого каменя.
Вони ще спробували кількома пострілами зрізати афганця. Але вцілити у рухому мішень особливо складно. Та ще й з оглядом на те, що афганець, хоча був поранений, петляв як заєць. З фантастичною спритністю він злетів на валун, який стирчав біля самого обриву, зробив по ньому два кроки і стрибонув з нього на берег. Старостенок з Магомедом ще боролися з течією – ще тільки на середині Кабулу. Богдан кинувся до БМП.
– Мася, січи його! – заволав Білоград на бігу.
Мася хіба що заметушився машиною. Білоград злетів на борт, вирвав з рук Масльохи гвинтівку і відштовхнув бійця вбік.
…Затвор, нарешті, зрушив з місця. Ще один удар, і клята залізяка відскочила до крайнього положення. Крізь шумовиння в голові він почув, як з патронника з тонким металевим дзвоном вилетіла гільза. Миттєво Равіль повернув затвор до «бойового».
…«Хвала Аллаху! Здається, більше не стріляють, – але Орхан знав, що розслаблятися ще зарано. – Може, з того берега я тут невидимий?» Тріщина між скелями виявилася зовсім близькою. До неї залишався ще один ривок. Але сили вже залишали його. Він вже повз до розщілини накарачки, спираючись на зв’язані разом зап’ястя…
Ціль Богдан знайшов швидко. Оптика снайперського прицілу слухняно наблизила інший берег річки: афганець, залишаючи за собою кривавий слід, повз уже рачки. «Ща ми тобі шкрябки твої підрубимо… трішечки», – Богдан постарався вгамувати тремтіння, підвів перехрестя прицілу до руки афганця, трохи вище ліктя і приготувався натиснути на спусковий гачок. Йому потрібний був момент, коли афганець зіпреться на руки…
Туман в очах ще не розвіявся, але він бачив: на башті БМП застиг із гвинтівкою Воїн. Стрілянину шураві припинили, наче за командою. Очевидно, вони довіряли досвіду свого Воїна. Равіль спробував затримати дихання. Світ знову захитався і поплив перед очима. Він постарався навести приціл хоча б на башту БМП, хоч би на машину. Зараз як ніколи потрібна була його влучність. Але Всевишній ніби відвернувся від нього… і від Орхана. Він ще раз уловив прорізом прицілу башту і натиснув на гачок…
Камінь під рукою вибухнув тисячею уламків. Орхан повалився обличчям у пісок. Дикий, нестерпний біль обпік зап’ястя, пронизав плечі, промайнув через шию і, немов розжарена голка, простромив свідомість. Не маючи сили впоратися з ним, він заволав на всю глотку…
Віддачі Равіль не відчув. Клятий ППШ мовчав. Він ще не встиг збагнути, що автомат відмовив, як до його вух докотилося відлуння пострілу з башти БМП…
Віддача закинула приціл вгору. Богдан встиг повернути оптику до точки прицілювання, коли афганець, обляпуючись кров’ю, вже метлявся у хмарі пилу і піску…
Він би кричав від відчаю. Він би кричав, щоб відвернути увагу шураві, але пересохле горло отерпло, ще коли він викарабкувався з-під уламків. Гупати автоматом об каміння було б дурістю. Равіль кинув даремну зброю і схопився за бінокль…
Разом з болем його обхопив тваринний жах. На піску, просто перед очима, ще кровоточили його від чогось миттєво почорнілі пальці. З долонь на шматку шкіри звисав, заливаючись кров’ю з обрубків, всього один…
Тільки зараз Богдан трохи заспокоївся: «Тепер повзи на хвості, собака…»
– Ти пристрілював її, Маслюче? – зовсім буденно, ніби на полігоні, спитав Білоград. – Я ж не туди цілився.
Масльоха, схоже, і не відав, що зброю пристрілюють.
Богдан вже цілком усвідомлено роздивився русло річки. Магомет, до пояса у воді, обминав валуни біля протилежного берега. Старостенок відставав на кілька метрів. А Рустам з Юсуфом застигли як істукани поряд з гусянкою.
Білоград знову направив ствола на афганця. У прицілі замигтіли в променях полуденного сонця яскраво-червоні, ніби облиті кров’ю, скелі. Саме тепер зараз, коли наводив оптику на ціль, він побачив, куди прагнув дістатися афганець. Розщілина було всього лише в кількох кроках від нього. «Так, так, та…ак… Ще трохи і зник би наш Жак Паганель», – пробурчав Богдан нерозбірливо і повів ствола далі, до мішені…
Равіль міг тільки гарчати від гніву та безпорадності. Брат, здавалося, вже впорався з болем. Йому видалося, що Орхан навіть підвівся навпочіпки: «Дай йому сили, Всевишній…»
Розщілина була зовсім поруч. До неї залишався ще один ривок. Але доповзти туди він вже не зміг би. «Поверни мені силу, Всемогутній! Всю твою силу я віддам боротьбі з кяфірами! Ми ж іще потрібні тобі тут! Поверни мені силу, Всемогутній!» – закричало десь у душі…
Білоград очам своїм не повірив: «Звідки ж ти живучий такий, географ?» Моджахед, схоже, збирав свої обрубки до купи. Богдан навів перехрестя прицілу на нижню частину хребта афганця і влаштував зручніше пальця на спусковому гачку.
«Повзти він вже не зможе. Для цього потрібно мати хоч би руки», – промайнуло на межі відчаю в Равіля. Вочевидь з останніх сил, Орхан підтягнув під себе ноги, сперся об коліна зв’язаними руками і, хитаючись наче хмільний, випростався. Ще за кілька секунд він вловив рівновагу і зробив перший крок. Потім другий, впевненіше – третій. Йому залишалося тільки впасти в ту тріщину між скелями. «Її не так вже й просто відшукати. Там він відлежиться і поповзе», – Равіль не відав: радіти чи плакати. Останнім кроком Орхан кинувся до скелі всім тілом…
Далі чекати було не можна – «географ», напевно, міг зникнути. І хто знає, що там за тією шпариною, і скільки ще сили в того афганця залишилось. Білоград натиснув гачок…
Пекельна сила увірвалася до нього під лопатку і жбурнула тіло на скелю. Куля розірвалася в легенях, в одну мить розтерзала серце і розшпурляла грудну клітку на всі боки. Біль ще відгукнувся останньою конвульсією в мозку. За мить кволе тіло Орхана, залишаючи за собою кривавий слід на камені, сповзло додолу…
В Равіля все попливло перед очима. Сил у нього не залишилося навіть на сльози…
Ковалів відібрав у сержанта гвинтівку і відстебнув від неї вже порожній магазин. Ротний відтяг затвор і витяг з патронника останній патрон. Кінцівка кулі красувалася чорною з червоним смугою.
Ковалів спересердя вилаявся:
– Розривний, твою нехай Білоградову маму…
 
 
Розділ дев’ятий
 
…Машину понесло юзом, і коли б не «Москвич» на дорозі, вони б перекинулися. У повному відчаї Саня вивернув кермо ліворуч…
Не прислужилися ні природна реакція, ні нова гума на його «Їжачку» останньої моделі. Колеса зашипіли крижиною, що ховалася під шаром сльоти, а машина лише злегка подалася вбік правим бортом. У мозку промайнуло зовсім безглузде: «Треба розвал-сходження зробити». Забратися з дороги Газієв так і не встиг.
Як він не готувався до зіткнення, але поштовх відлунив вельми хворобливо. Зуби, які він інстинктивно стискував в очікуванні удару, трохи на друзки не розсипалися. В зубах же відгукнувся й металевий скрегіт зім’ятого крила його автомобіля разом з тріскотом тієї, що вщент кришилася, задньої блок-фари.
– От же ж ти, шмаркач, – в абсолютному сум’ятті вилаявся Газієв на кермо і потягнув для чогось важіль ручного гальмування вгору. Він навіть і уявив – скільки, і відчув – як йому доведеться морочитися з ремонтом.
У «Жигульонку» ще не впоралися з переляком. Сашко розплющив очі, допіру коли машина остаточно зупинилася. Зараз же через відкрите вікно його потягли за лацкани піджака.
– Ах ти, шмаркля зелена, – заричав Газієв.
– Е!.. Е!.. Трохи легше, командире! Е…– спробував утрутитися Іван.
Олександр відчепив від себе прокурені руки водія «Москвича».
– Ану вилазь, щеня! – скомандував Газієв.
Але Сашко несподівано для всіх витяг тремтячими руками з кишені водійське посвідчення і шпурнув його через вікно Газієву в обличчя. Той настільки сторопів, що навіть не встиг зреагувати, – картонка ткнулася капітанові куточком в підборіддя і спланувала у багнюку.
– Саня, «Швидка»! – донеслося з машини.
«Жигульонок» загарчав двигуном, його колеса просковзнулися раз-другий на місці, зловили п’ятачок вільного від льоду асфальту, і авто, обколесивши «Москвича», понеслося далі.
– Ну ні фіга собі, – тільки й зміг промовити розлючений Газієв. На розтерзання йому дісталося тільки водійське посвідчення того «гонщика».
– Береговий… Олександр, – прочитав уголос Газієв.
…Вони не зверталися до приймального покою, щоб отримати довідку. Іван і без того відав – дружину повинні були допровадити або до неврологічного, або до кардіології. Обидва відділення знаходилися на одному поверсі. Судячи з метушні медперсоналу, вона була у неврології. Однак їм туди не дозволили. Без зайвих церемоній старша сестра виштовхала їх у фойє.
Сашко все намагався знайти собі виправдання:
– Звідки мені було знати, що вони туди полізуть?.. Дядю Ваню, ну я ж не міг… Я й сховав її до того старого альбому, під обкладинку…
Іван не знав, як заспокоїти хлопця. Та й не мав бажання. Вимовив через силу:
– І мати не знала?
– Ні, я не показував їй.
– А якби знала? – знову спитав Іван.
Саня завагався:
– Спитала б.
Стулки ліфта роз’їхалася в сторони. У відділення прискореним кроком прочовгав капцями вельми занепокоєний лікар. «Сан Санич», – відзначив про себе Іван і провів медика поглядом. Він знав його і раніше. Лідія не вперше потрапляла до неврології. Затим, як забрали Богдана, усе частіше.
– А листи його де?
– Вона не знайде, – поквапився запевнити Сашко.
– Як фото?
– Ну, хто ж знав, дядь Вань… – Саня трохи не плакав від розпачу.
– Тепер-то вже…
– Дядь Ваню, може, обійдеться… Мама там. Вона хороша лікарка. Вона краща за всіх… І Сан Санич туди пішов.
– А його ти звідки знаєш?
– До мами він… – Сашко затнувся, – не байдужий. Мама говорила: він у немовлят артерії знаходить. Я знаю, він заввідділенням.
Загуркотів вантажний ліфт. У неврологію понесли стійку для крапельниць і чемоданчик із медикаментами. Двері до відділення не встигли зачинитися. В отворі з’явилася Валентина. З німим питанням обидва кинулися до неї. Але Валентина, здавалося, не помічала їх. Лише коли Іван трусонув її за плечі, вона промовила впівголоса:
– Вони мене вигнали.
– Як вона?
Валентина осунулася на тахту і відчужено знизала плечима. Наче й не чула.
– Що ти мовчиш, Валю?!
– Я не знаю, мене вигнали.
– Ну, ти можеш хоч би сказати, що з нею?! Ти ж лікар?! – Іван і сам не помітив, як підвищив голос.
Валентина звела на нього очі. Певно, ще перебуваючи у шоковому стані, вона відповіла без будь-яких емоцій. Але пролунало це з такою ненавистю і так зловісно:
– Пішов ти…
Іван сів поруч. Їм нічого не залишалося, окрім че-
кати.
Тривалу, важку паузу перервав Сан Санич. Двері повільно розчинилися – давно не змащувані завіси прорипіли тужливо і протяжливо. Він вийшов із відділення, склав окуляри, встромив їх у нагрудну кишеню і, злегка примружившись, окинув фойє задумливим поглядом. Окрім Івана і Берегових там нікого не було.
– Це родичі? – спитав він Валентину.
Вона, невідривно дивлячись лікареві в очі, замість відповіді хитнула ствердно головою.
– Ви чоловік? – звернувся Сан Санич до Івана.
Той теж лише кивнув головою.
– А ви син, слід розуміти? – не впізнав без окулярів лікар Сашка.
Валентина відповіла за хлопця:
– Це мій!
– А ваш де? Вона ж кликала його.
В Івана закалатало серце: «Що значить «кликала»?»
З важким уривистим видихом він відповів:
– В Афганістані.
– І скільки? – Сан Санич завжди виглядав дещо незібраним. Особливо за складних обставин. Зараз же він виправився. – Тобто, призвався коли?
Валентина відповіла з нетерпінням:
– Додому вже… зовсім скоро.
Сан Санич, здавалося, грав якусь «партію». До Валентини закралася підозра недоброго: «Може, підготовлює». Знову він спитав:
– Приховували від неї?
Валентина підтвердила:
– Навіть я не знала.
Сан Санич, здавалося, не помічав її стривоженості:
– Хто знає, може, так і було потрібно… Хто знає?..
Валентина накинулася на заввідділу, вже не приховуючи обурення:
– Саня!?
Але він ніби не відчував стану родичів хворої:
– В неї вже були інсульти?
Валентина притиснула долоню до губ. Олександр присунувся ближче до мами і взяв її під лікоть, щоб підтримати. Сан Санич нарешті похопився:
– Ні, ні, – ви неправильно мене розумієте. Точніше, я просто не можу збагнути…
В Іванових очах почав зріти жах разом із розгубленістю. Але Сан Санич після нетривалих роздумів про щось своє продовжив:
– Ні, напевно, це теж невірно… Точніше: я хочу зрозуміти… як вона витримала…
 
 
 
Розділ десятий
 
Тахир зустрічав і розміщував людей вже третій тиждень. А моджахеди з усього Нангархару прибували до Хари щодня. Їх вже й поселяти було ніде. Фархат тільки-но доповів про прибуття нового каравану.
У провінції всі знали – Тахир зі своїми людьми прибув з Пакистану. Цей загін пройшов там ґрунтовну підготовку у військовому таборі, і його люди звикли до військового режиму. Невичерпний потік грошей із-за кордону, залізна дисципліна і тактика залякування дуже скоро забезпечили Тахиру лідерство в провінції. Добре оснащені й вишколені, його люди, ці вбивці з холодним розумом і влучним оком, швидко зламали всіх дрібних шкідників із числа місцевих повстанців. Невдовзі після появи Тахира розрізнені та часто ворогуючі між собою загони з навколишніх районів якщо і не увійшли до його підпорядкування складовою бойовою одиницею, то, принаймні, підкорилися його волі.
Одного дня його авангардний дозор зупинив форпост Махмуда із Сурубі. Ці не звикли перегинатися удвоє і влаштували добру прочуханку людям Тахира. У перестрілці першою ж кулею вбило командира ланки цього дозору. Всього-на-всього тиждень людям Тахира знадобилося, щоб вистежити Махмуда. Вони викрали його буквально
з-під носа охоронців. А наступного дня вирізали всю його сім’ю і там же, в його ж кишлаку, на очах у всіх селян, відрізали голову самому Махмуду. Звістка про цю акцію залякування швидко розлетілася округою і здобула потрібний вплив. Залишки загону Махмуда самі прийшли до Тахира з багатими дарами і попросилися до його загону. З того часу ніхто чинити опір і не намагався.
Та й куди було заподітися цим людям? Не здаватися ж царандойцям?** Місцева міліція. Повернутися до мирного життя і відмовитися від опору новій владі вони вже не могли. Надто вже глибоку прірву вирила війна між колись добрими сусідами. Як повернутися до миру, якщо майже в кожній родині війна розкидала рідних братів по різні сторони цього провалля і зробила кровниками мало не все населення країни.
Так лише за місяць Тахир підпорядкував своїй волі весь Нангархар. Говорили, ніби у Пешаварі він сам напросився саме до цієї провінції, ніби в нього були особисті рахунки до командира бригади шураві. Того полковника наділили незрозумілим прізвиськом – Дантес. Тільки троє знали, що стояло між ними. Тільки троє вийшли з того пекла живими. Кожен із тих трьох, мов на згадку про ті події в далекій прикордонній ущелині Тура Бура, носив на собі відмітину.
На майдан прибував незначний, із трьох мулів, запилений караван і близько десятка змучених дорогою озброєних моджахедів. До Тахира підбіг Мірзахан. Це він привів їх до кишлаку з поста, що містився біля джерела.
В Тахира засмикалася перекошена давнім опіком щока:
– Звідки?
Мірзахан хіба що до землі не зігнувся в поклоні:
– Баркандай, вісім братів, гумандан сагиб…
Тахир зупинив погляд на кам’яному обличчі, вочевидь, старшого в загоні повстанців. Не дивлячись на шар пилу і відбиток утоми, що залишає на будь-якому подорожньому довгий шлях гірськими тропами, Тахир згадав його:
– Це ж?..
Фархат з готовністю підказав командирові:
– Миль сорок звідси.
Фархат знову заметушився невлад. Тахир міркував про інше: «Не дивно, ви не повинні були бачитися у Пешаварі». Проте він не став відкривати помічникові дійсний хід своїх думок:
– Я пам’ятаю. Дороги туди немає… Це кочівники…
Фархат наважився нагадати:
– В селищі вже розміщувати ніде.
Тахир, прагнучи не залишити поза увагою щонайменший порух старшого каравану, наказав помічникові:
– Це кочівники. Відправиш їх до джерела.
Зі сторони здавалося, що Тахир тут же втратив будь-яку зацікавленість до прибулих моджахедів. Уже відвертаючись від каравану, він кинув помічникові:
– Хай старший підійде.
Фархат повторив розпорядження Мірзаханові і додав від себе:
– Даси їм два гранатомети і патрони. Ступай…
Якщо зброя була майже в кожному домі цієї країни, то патронів найчастіше не вистачало. Правовірні звичайно приходили без боєприпасів.
Тахир відзначив, коли Мірзахан віддалився:
– Вже більше сотні.
Фархат підтримав:
– Ще люди Мухаммада із Сурхруду повинні прийти.
– Всіх до тебе.
Фархат зважився висловити заперечення:
– А правий хребет?
Тахир втупився у помічника. Він навмисно акцентував на другому слові:
– Тебе цьому в Пешаварі вчили?
Зніяковівши, Фархат опустив погляд додолу:
– Ти ж знаєш, я тільки твій слуга, але ти не довіряєш мені, гумандан сагиб…
Тахир продовжував спостерігати за помічником.
Фархат спохопився:
– Пробач, гумандан сагиб, Аллахом присягаюся – ненависть до ворогів мій розум спустошила…
Тахир повторив наказ:
– Хай старший підійде.
У вітальні було дещо прохолодніше. Тахир налив собі чаю і жестом дозволив співрозмовнику теж випити цілющого напою.
Коли гість зробив перший ковток,Тахир почав розмову:
– Тож це ти і є той самий Мошола-німий?
Гість смиренно схилив голову.
Тахир простяг Мошолі планшета:
– Познач, де ваші люди.
Мошола, після деякого зволікання, ткнув пальцем у карту. Хоча він чудово знав околиці ущелини, якийсь час для вивчення карти Тахиру все ж знадобився. Він ще раз відсьорбнув з піали і продовжив:
– Ці гори мають свої очі й вуха. Зараз моджахеди зі всієї провінції сюди йдуть. Шураві знають про це. І добре. Нехай так і буде. Але мені не потрібно, щоб увесь Джеллалабад говорив про ваше прибуття. Перекажи Нізарі, хай відведе своїх людей подалі від стежини, от сюди, до ущелини Халчаян.
Тахир вказав місце на карті. Мошола округлив здивовано очі. Але господар, випередивши німого, повідомив:
– Вода там є. Скільки вас?
Мошола підняв три пальці. Викривлене опіком обличчя Тахира спотворилося вимученою посмішкою:
– Зараз вас відведуть до джерела. Скажеш Нізарі, щоб після вечірнього намазу він теж був там.
Мошола покірно схилив голову. Умиваючи обличчя долонями, Тахир промовив традиційне:
– Хай допоможе нам Аллах!
Мошола також підніс до обличчя долоні. Але йти він, по всьому видно, не поспішав. Замість того він попорпався дещицю в армійському підсумку, витяг з нього клаптик паперу і простяг його господареві будинку. В Тахира очі на лоба полізли… В його руках тремтів аркушик банківського чека. На ньому красувалися сягнистим розчерком цифри – $100 000.
Тахир не звик стримувати гнів. Передавати такі документи з посильним, нехай навіть помічником, суперечило всім законам конспірації, і вже тим паче всім традиціям.
В Тахира знову засмикалася щока. Все ж він доклав зусиль, щоб не демонструвати відвідувачеві негативних емоцій:
– Це Нізарі велів тобі передати?
Мошола незворушно схилив голову. Тахиру залишалося хіба що констатувати:
– Як він довіряє тобі… Ти скарбник у нього?
Мошола так само перебував незворушним.
– Зустрінеш мене біля підніжжя… Ступай, та нехай оберігає тебе Аллах!..


Розділ одинадцятий
 
Сан Санич дозволив відвідати її аж через кілька днів.
Валентина зупинила всіх біля дверей інтенсивки і, притиснувши до вуст вказівного пальця, прошепотіла з виглядом змовниці:
– Тільки спокійно. Ні з чого не дивуватися – наркоз
може будь-яку реакцію дати. Зі всім із нею погоджуватися і в жодному випадку не суперечити. Їй дозволяються тільки позитивні емоції.
Іван спробував додати свого:
– Так…
Валентина зупинила його на півслові:
– Я знаю… Ваші мармизи я б їй взагалі не показувала.
Лідія ще не відчувала пальців ні на руках, ні на ногах. Неймовірна слабкість не залишала її вже декілька днів.
І вона ніяк не могла звикнути до неї. А в очах стояли чорні плями. І без того ледве розрізнювані предмети геть усі норовили сховатися у тих плямах.
Двері відчинилися. У душі потеплішало – до палати увійшла Валентина, за нею прокрався Іван. А за ним!.. Серце стривожено закалатало. Вона насилу сконцентрувала увагу – в отворі стояв Богдан!
– Данко, хлопчику мій! – Лідія простягла до сина слабкі ще руки.
Мов крізь туман вона ще відмітила: Валентина, швидко перезирнувшись із Іваном, підштовхнула Данчика до ліжка.
– Приїхав… Вони відпустили тебе, синку? Слава Богу! Тепер все буде добре… Тепер все добре буде.
Нарешті син схилився до її обіймів. Ще не вірячи своєму щастю, вона заходилася обмацувати його. Раптово на її обличчі відбилася тривога.
– Що це в тебе, синок? Що це за шрам? В тебе вцілили, хлопчику мій? Що ж вони з тобою там робили, Господи?
І без того перебуваючи в повному збентеженні, Олександр в обіймах тітки розгубився ще більше. В нього не було ніякого шраму. Звідки йому було знати, що мати здатна і за тисячі кілометрів відчутити кожну подряпинку на своєму синові. В великому подиві Сашко підвів очі на свою матір. Валентина тільки замахала на сина долонями і нечутно, самими вустами, прошепотіла йому: «Погоджуйся».
А Лідія все не вгамовувалася:
– Тобі боляче було? Ваню, ти бачиш? Його там убити хотіли. А ти говорив – Вірменія. Тато брехав мені, що ти у Вірменії. Ви обидва мене обманювали. Ваню, що ж це?..
Вона трохи затнулася і знову заходилася бідкатися:
– Ваню, дивися, який шрам величезний… Ти його нікуди тепер не відпускай, добре? Добре, Ваню?
Іван з готовністю захитав ствердно головою. Лідія похопилася:
– Що ж я лежу? Ти ж голодний з дороги. Я зараз. Хочеш млинчиків, Данчику? Хочеш?.. Улюблених твоїх… Зараз я…
Схоже, вона зовсім забула, де перебуває. Але хто б насмілився їй заперечувати і вже тим більше, хто б встиг зміркувати, що її належить зупинити? Вона спробувала підвестися. Іван метнувся допомагати їй.
Серце знову відгукнулося. Немилосердний біль вкотре розсік їй груди. В неї закотилися очі. Знесилена вона впала на подушку.
Валентина отямилася першою. До кнопки виклику були всього лише два кроки. Але який мерзотник повідрізував від неї дроти?!..
 
 
Розділ дванадцятий
 
Як виявилося, просочитися на територію розташування частини було не так вже й складно. Равіль навіть здивувався – наскільки це виявилося нехитро. Для охорони місця свого розташування шураві виставили тільки стаціонарні пости та декілька авангардних засідок по периметру. Причому на такій відстані, що солдати не могли навіть бачити своїх сусідів. До того ж значна частина периметра ховалася від очей охоронців у хащах дерев і в чагарниках. Недаремно про Джеллалабад говорили, як про перлину Сходу. За прадавніх часів він славився своєю зеленню. Мабуть, бажання сховатися від пекучого сонця у прохолоду буйних чагарників і переважило принципи безпеки – «брати з півночі» окопалися в тіні. При цьому їх бліндажі тільки імітували маскування, а між постами навіть вартові не ходили. За бажання і при певній долі обережності, достатньо спостережливий противник зумів би в цьому загородженні всі проломи вмить визначити. Залишалося тільки припущення, що підходи до розташування заміновані. Але навіть мінні поля мають свої проходи. Хоч би для того, щоб бійці авангардних засідок могли перемінюватися та забезпечуватися водою і провіантом.
Равілю вистачило два дні, щоб визначити маршрут, за яким можна було б обійти всі рогатки і підібратися до розташування якнайближче. Провести через кільце охорони достатньо великий загін здавалося, звичайно, немислимим. Але ударний взвод добре навчених правовірних підібратися до шураві впритул непоміченим зміг би. «Мабуть, ніхто не намагався», – зробив припущення Равіль. Наскільки щільно охороняють територію за постами загородження, він ще не знав. Але висновок сам по собі напрошувався.
Ще більше він здивувався, коли вперше проповз наміченим маршрутом всього лише за сотню кроків від найближчого поста. Виявилось, що периметр навіть колючим дротом не був обнесений. Про себе він відзначив: «Не знає Тахир, наскільки шураві безтурботні. Може, це тільки вдень, а вночі?..» Але йому потрібний був день. Він мав знайти Воїна. Він ішов його слідами вже другий тиждень…
Далі була пустеля. Розташування частини було неначе на долоні. Сотні наметів пеклися на сонці всього лише за триста кроків від його позиції. Десь там був його кровник. Равіль мав тільки знайти – в якому з наметів він отаборився. І розділяло їх лише піщане урвище і близько двохсот метрів очеретяних хащів. Але як відшукати у цьому мурашнику свого ворога, він не міг і здогадуватися. Так само він ще не уявляв, як до нього дістатися і як його подужати, не маючи зброї. Автомата так і не вдалося полагодити.
Просто перед ним, за сотню кроків, там, де починалися чагарники, білів вицвілим на сонці очеретом невеликий курінь. Сховатися в нім було б заманливо. Але й небезпечно. Кому знадобилося майструвати його посеред цього болота, можно було тільки здогадуватись.
Равіль підніс до очей свій знівечений вибухом бінокль і застиг, охоплений жахом. Чагарник зашелестів за три кроки праворуч від його схованки. В Равіля ледве серце не зупинилося. Зброї в нього не було. Залишався хіба що багнет-ніж. Але він гарячково схопився за цівку даремного зараз ППШ і затамував подих…
Радіовузол «глушив» бригаду цілодобово. Нещодавно до затяганої до дірок плівки з піснями Антонова приєдналася новенька бобіна з хітами Прими. Та й та вже досхочу всім набридла. У каптерці, зведеній з глини поряд з рушпарком* * Рушничним парком – складом стрілецької зброї., несамовитий лемент динаміків радіовузла хоч не так мізки свердлив. Та й прохолодніше тут було.
Масльоха вже не знав, куди подітися. Замполіт «виховував» його, здавалося, цілу вічність:
– І скільки мені ще чекати, солдатику?
Масльоха спробував зіграти готовність і служити, і прислуговувати:
– Я зараз приведу, товаришу старший лейтенант, –
і рвонувся до виходу.
Але Бєлінський зупинив:
– Стій!..
Не дивлячись на застиглого у дверях солдата, замполіт запитав, здавалося, у стінки:
– Так ти знаєш, де ці виродки?
«Все. Вляпався…» – вирішив про себе Масльоха.
Його здогад Бєлінський підтвердив тим самим незмінно незворушним тоном:
– Згною на губі…
В середині у Маслючка занудило: «Все… Зачмирять діди…» Про «шуршу», в якій мали звичку відтягуватись дембелі, знав тільки він. Всі інші були в караулі…
Тріск гілок із неймовірною швидкістю, на його полегшення, віддалявся. Хтось мчав крізь кущі, не розбираючи дороги, наче танком, як йому здалося, від переляку. Ще за секунду він побачив, як за десять кроків від нього зірвався з обриву і метнувся в очерети чорний, наче воронове крило, з сивими смугами на спині варан. Равіль змахнув з лоба важкі градини поту. Там, де тільки-но зникла ящірка, дрібним тремтінням вібрувала струна розтяжки. «Сигнальна міна чи?..» – промайнуло в голові. Равіль повернувся до спостереження тільки після того, як зняв з розтяжки гранату.
З нової позиції розташування частини проглядалося не краще, але очеретяний курінь біля самих чагарників… Равіль очам своїм не повірив. Кров нахлинула до скронь, а серце забилося в грудях, мов збожеволіло. Сам Аллах вів до нього його ворогів. Першим в курені зник Воїн…
Особливих слідів погрому не спостерігалося, але все-таки хтось в курені вже побував – брагу, яку вони «зарядили» тиждень тому, хтось вихльостав. На дні сорокалітрового вуглецевого балона булькали тільки залишки пійла.
Білоград віддав гітару Старостенку і спробував вилити з балона залишки браги.
– От дракони, все повижирали. Мачмала одна.
Халілов теж обурився:
– Ну, шакали!
– І хто б це? – задався Мамедов.
Старостенок зобразив об’єктивність:
– Та хіба мало шакалів тут бродить?
– Та шакали і балон потягли б. А тут, напевно, свої… – глибокодумно уклав Юсуф. Замість обурюватися, він всівся на одвірку куреня і з самим зосередженим виглядом заходився кришити у долоню чарс*.
…Равіль поки що не обтяжував себе питаннями: як він зможе зникнути після вибуху і скільки постів поруч? Більше його цікавило, де саме в курені розмістився Воїн. Якщо кинути навмання, граната могла і не досягти потрібної мети. Та все ж – сам Аллах вів до нього його ворогів. Він почав шукати спосіб підступитися до куреня ближче. Гранату треба було кидати напевно – до ніг Воїна.
…Для Юсуфа, здавалося, дози не існує. Ще ніхто не бачив його вщент обкуреним. І зараз він був єдиним, кого ще хоч щось цікавило:
– Дане, а що ото за пісню ти в клубі тоді співав, про Аістів? Що то за Саня там був?
Білоград відшукав у собі сили обуритися:
– Ну ти даєш, холера…
Просвітив Мамедов:
– Тебе не було ще тоді. Це взводний наш був – лейтенант Стовба… Олександр Іванович Стовба. А разом скорочено – «АІСТ». Ото такий псевдонім у нього був.
Старостенок підтримав:
– Писарчуки штабні кажуть, його до Героя представили**.** Лейтенант О. І. Стовба (17.VII 1957–30.III 1980) нагороджений Зіркою Героя посмертно, через десять років після загибелі.
Несподівано для всіх ожив Цимбал:
– Ні ферзя собі, за який болт?
Старостенок штовхнув до Цимбала балон:
– Ти, болт, гризло пришльопни, поки не одірвало!..
…Рустам сумно усміхнувся і продовжив:
– Вони прикривати тоді залишилися. Літуни бомбу тоді нову випробовували… Ми тільки згодом дізналися – об’ємну.
Враженнями поділився Старостенок:
– Я такого більше й не бачив ніколи. Газ на кишлак наче туманом ліг. Залишалося тільки трасером туди торохнути, і все, що рухається… Наче пеклом тоді кишлак накрило.
Рустам продовжив після невеликої паузи:
– А духи нас міцно затиснули… Як… як в сорок першому затиснули. Стовба наказав нам Дана виносити. Зачепило його тоді. Ми так вийшли. Й Дана винесли. А пацанів на ранок тесаками порубаних знайшли. А Стовбу трохи далі знайшли – без ніг… І два духи дохлих поруч валялися. Схоже, він їм зубами горлянки рвав. Я бачив: вони ступні йому відрізали… і жили з-під шкіри вийняли…
Цимбал скам’янів від жаху:
– А жили навіщо?..
– Жили?.. На шомполи намотуєш і смикаєш потім за них. Людина як лялька сіпається… – роз’яснив Рустам. – Як він вирвався, незрозуміло, але вирвався – факт, поруч два духи дохлих валялися. Не доповз тільки…
– І вірші командир наш писав. Данко весь його зошит собі переписав, за ніч… І пісню ту тієї ж ночі склав…
Мамедов уточнив:
– А потім зошит той мамі його відправили… Слідом за тілом…
Богдан дістав із внутрішньої кишені заплямований кров’ю зошит з написом «Аіст»:
– Не віддав я його. І пісню ту пізніше написав. Я сам тоді як труп був.
Старий стрепенувся:
– Ти здурів, чи що?
– А як ти його у такому вигляді – мамі? – заперечив Богдан.
Рустам прикипів очима до блокнота:
– Погана прикмета – речі небіжчика… погана прикмета…
Білоград тільки схилив ствердно голову:
– Знаю… Я так міркую собі… Я сам його батькам взводного до Дніпродзержинська відвезу… Тільки додому повернуся й відвезу…
– Все одно, Данко, недобра прикмета, ой недобра… – знову почав бідкатися Мамедов.
Важку паузу порушив Халілов:
– Заспівай ще, Данко… «Аістів».
Богдан навіть не ворухнувся. Тільки заперечив:
– Ні… Після того аранжування… того, що лабухи столичні в клубі тоді зробили, вона вже так не прозвучить.
Але Юсуф не вгамовувався:
– А з блокнота взводного що-небудь, Дан?
Білоград трохи завагався:
– Є в нього там один… незавершений. Щось перешкодило йому. А що?.. Хтозна, може, на ту операцію ми пішли… Він останнім у зошиті був… А може, він теж продовження не бачив. Так буває, упрешся в куплет, і все… душа замовкає… Я до цього часу над ним мізки сушу. Навіть під музику не йде. Не йде, хоч ти трісни.
– Ну, ти даєш, Дане, «Аістів» за ніч зробив, а цю за рік не можеш, – подав голос Цимбал.
Богдан кинув на бійця поблажливий погляд:
– Дурень ти, Цимбал. Вірші не робляться. Стовба мені казав: вірші на небесах пишуться. Тож так воно і є: поки душа не заспіває, нічого путнього не вийде.
Цимбал не проминув, щоб не перевести все на жарт:
– Та косячелу з лікоть завали за шкірку, і все заспіває, навіть затанцює…
– Ти впевнений?.. – сумно усміхнувся Білоград, як хлопці відреготали. – Ну, спробуй. Може, в тебе вийде…
Пальці побігли грифом. Гітара відгукнулася нехитрими акордами, услід полилися слова, яких ніхто ще не чув,
але ж які тривожні й страшні:
 
Дантеси!… Дантеси!…
Оком куди не кинь – Дантеси
Тягнуть під тебе Хреста.
Руки – у кігтях,
 Мов кілля обтесані,
З горла –   
Смердюче пекельне виття!
Душі злиденні,
Криваві Кортеси
Тягнуть на бійню поетів…
 
…Це був Він. Равіль не міг помилитися. Хоча й не чув його голосу раніше. Але хто ж іще міг грати на гітарі? Того дня, коли вони вбили його брата, він теж грав. Схоже, Воїн сидів у курені далі за всіх від виходу. Залишалося тільки доповзти до нього і простягнути гранату крізь очеретяну стінку – просто Воїнові під ноги. Він не встигне навіть вибігти, навіть схопитися не встигне. Він, напевно, сидів далі за всіх від виходу. Равіль налаштував «вусики» запобіжника, аби висмикнути кільце без затримки, доклав зусиль, щоб парою-трійкою коротких видихів угамувати серце, що раптово розбушувалося, і поповз до куреня. До мети залишалося зовсім небагато…
…Цимбал тільки налаштувався слухати:
– А далі, Дан?
Білоград відповів не відразу:
– Ось і я далі хочу, а воно… Чекати треба… Душа заспіває. Як зошит зі мною, вона… все одно заспіває. Все одно я допишу його. Допишу і відвезу… мамі його…
…До куреня він підкрався майже нечутно. Як йому здавалося, жодна соломинка не хрумкнула. В усякому разі, ніхто його не помітив. Та все ж яким він не був обережним, але гілка пересохлого під сонцем очерету відсунулася під його долонею з оглушливим тріском. Та приховувати свій маневр йому більше і не було потреби…
 
 
 
Розділ тринадцятий
 
Такою Валентину він бачив уперше.
«Кішка, чисто кішка розлючена», – і захоплювався, і страхався він одночасно.
– Ти уявляєш, що станеться, коли вона зрозуміє, що
він іще не повернувся?!
Сан Санич прагнув не демонструвати емоцій. Незважаючи на більш ніж особливе ставлення до Валентини, потрібно ж було ще хоча б намагатися зберегти реноме завідувача неврологією.
А Валентина все насідала:
– Та як ти… Ти ще вагаєшся, Саня! Ти розгубився, Санєчка!
– А як вони перевірять? Ти уявляєш, що вони зі мною зроблять? Це ж Афганістан… Криза вже минула. Вийде з наркозу, і все.
– Так ти обгадився… За диплом свій обгадився. Та хто на цю довідку увагу зверне?
Вже який раз він пригадав забуте одного дня колись непорушне: «Вдома і на роботі – ніяких танців-манців-зажиманців». І знову, як завжди, тієї ж миті у мозку спалахнуло: «Та куди ж ти від такої дінешся – кішка, чисто кішка дика». Але він ще чинив опір:
– Ти думаєш, головний лікар до їхнього відомства відношення не має? І що ти з нею робитимеш, із цією довідкою? Головний все одно в області, на пленумі. Він перший партквиток покладе… А я… А я до кінця днів не відмиюся.
Валентину його заперечення розлютували ще дужче:
– Сашунька вкакався… А який жених був. Квіточки носив, а як захищати обіцяв. Такий лицар вкакався. Та заштовхай ти його собі в дупу, свого диплома, як клятву Гіппократа за партквиток запхав! Підітрися ти папірцями отими!.. Обома!.. Чого ти перелякався!? Звільнять!? З партії попруть!? – І додала пошепки: – Або на вогнищі спалять?
– Та до чого тут Гіппократ? – заперечив він, майже капітулюючи.
Вона завжди була – сама раптовість. Йому ще жодного разу не вдалося передбачити її дії. І зараз Валентина схилилася над його столом, вп’ялася йому в очі і прошипіла в обличчя:
– Якщо з нею трапиться щось, я сама… Я своїми руками тебе…
Двері за нею закрилися з таким гуркотом, що вікна ординаторської ледве назовні не висипалися.
Сан Санича і без того сумніви на шматки роздирали. Він і без того давно вже здався. Єдине, що стримувало його: «Ну, не розумно це. І не допоможе. Все одно довідку не пропустять. Тільки власну репутацію сам же і викачаєш у грязюці». Втім, він і без того себе лайном відчував.
Двері знову відчинилися. Але… Настільки тихо і повільно… В Іванових очах сліз не було. Та дивитися в них було неймовірно важко…
Валентина промайнула, навіть не зиркнувши у їхній бік. Сашко відав, що це означає. Зараз він волів би на мамині очі не потрапляти.
Валентина увірвалася до кабінету старшої сестри, як фурія.
Обурена такою безцеремонністю Наталія зібралася, було, дати відсіч, але в давньої подруги було стільки емоцій на обличчі…
Ані пари з вуст, Валентина почала висмикувати один за одним ящики столу.
– Валю, ти що? – тільки й змогла вимовити Наталя.
– Нічого! Де в тебе бланки?
– Які бланки, Валю?
Валентина відповіла з викликом, що граничив з істерикою:
– Бланки довідок!
– Яких довідок, Валю? – Наталія миттєво перейняла настрій подруги.
У Валентини затремтіли вуста. Швидше щоб попередити нервовий зрив, вона закричала:
– Довідок, звичайних, з трикутними штампами, довідок! Де вони в тебе!
Останній ящик з гуркотом полетів на підлогу. Межа є всьому – Валентина опустилася на стілець і заридала вголос. Наталія підключилася зараз же – вторячи Валентині, вимовила крізь сльози:
– В Сан Санича…а. Де ж іще…е?
Тільки зараз Сашко наважився увійти до сестринської. Валентина кинулася синові на груди.
– Мам, не треба, мам, ну не треба. Ходімо звідси. Ходімо, мам.
Притримуючи матір за плечі, Олександр повів її по коридору.
Іван вже чекав. Його витримці, здавалося, міг би й кам’яний Будда позаздрити. Валентина, як не дивно, миттєво заспокоїлася. Замість пояснень, він простягнув їй отруйно-фіолетового кольору папірець із ледве помітним трикутним штампом у верхньому куточку. Валентина вихопила бланк з Іванових рук.
– Їдемо! – наказав Іван.
Сан Санич наздогнав їх біля самого виходу з неврології. Іван з Валентиною не затрималися. Вони просто не почули:
– Саня!
Сашко йшов останнім. Сан Санич поклав йому купюру в 50 карбованців на долоню і додав:
– Візьми ось, поверни йому. І мамі нагадай – Роман Ізраїльович на пленумі…
 
 
 
Розділ чотирнадцятий
 
…До куреня він прокрався майже нечутно. В усякому разі, ніхто його не помітив. Та все ж яким він не був обережним, але гілка пересохлого на сонці очерету відсунулася під його долонею з оглушливим тріском. Та приховувати свій маневр далі йому було вже і не потрібно.
В Білограда щелепа відвиснула.
– Браві ще, орли… – чи то спитав, чи то зробив висновок замполіт.
«Шурша» «вибухнула» очеретом. Замполіт важенними копняками заходився виганяти з куреня всю «живність». Богдан ще знайшов у собі сили підвестися на ноги і відбігти метрів на двадцять. А Старий вилетів просто крізь стінку. Спотикаючись об камені, падаючи і знову здіймаючись, він рвонув світ за очі – просто через болото. Не менш ефектно розлетілася і решта відкопилених орлів. Розлюченому замполітові дістався лише абсолютно нетранспортабельний Цимбал. Того вистачило лише на те, щоб підвестися накарачки і, плутаючись у послідовності рухів, перебираючи кінцівками з абсолютно зосередженим виразом обличчя, почати відступ у відомому тільки йому напрямі. Замполіт, який від душі «допомагав» йому черевиками трохи нижче спини, і сам ледве сміх стримував. Після кожного удару Цимбал падав мордою у пісок, невпевнено зводився і, усміхаючись власній безпорадності, зачинав нову спробу здійняти передню лапу, щоб продовжити втечу. Нарешті після чергового падіння він вибухнув таким сміхом, що навіть Бєлінський полагіднішав і, вилаявшись, став посміхатися відверто. А в Богдана від сміху звело нутрощі і геть заклинило дихання. За мить долинули добірні матюки з боку болота. Це Старий вліз у багнюку до самих колін і тепер почав вибиратися звідти, замполітові на суд.
– Шикуватися, шакали! – гаркнув Бєлінський так, що навіть Равіль в очеретах здригнувся.
Тепер він зовсім розгубився. Ще можна було кинути гранату. Але він взагалі не уявляв, де тепер Воїн.
А Бєлінський не вгамовувався:
– Вас для цього в караул не поставили, засранці?! Я кому сказав – в роті сидіти!!? Я шукати вас повинен!!? Кроком руш!
Равілю нічого не залишалося, як затиснути вусики запалу і спробувати вистежити, куди офіцер відведе солдатів.
…Одному Аллахові було відомо, що в замполіта у голові. Колону з п’ятьох змучених сонцем і наркотиками солдатів Бєлінський зупинив поряд з водовозкою. Водій якраз зливався у водонапірну башту.
– І шо воно Білочці нашому не спиться? – ледве чутно подав голос Білоград, поки замполіт щось розтлумачував водовозу.
Мамедов підтримав:
– В таку спеку? Йо-ма-йо…
Старий не міг утриматися, щоб не поглузувати:
– А в нього й батько такий – іде, іде, а тоді – як побіжить…
Солдати, ще перебуваючи під впливом наркотиків, захрипіли істеричним смішком.
– Е, клоуни, до мене! Шикуйсь! – скомандував Бєлінський.
Бійці вишикувалися біля водовозки.
– До ладу сміється той, хто сміється останнім. Ара! Мочи! – і Бєлінський рвонув струни гітари.
Остовпілому Богданові дісталося першому. Потік, що хлинув на голови бійців, приголомшив геть начисто. Вони ще встигли розбігтися навсібіч. А Білоград просто сів у пісок. Йому дісталися більш за всіх. За якусь мить поряд з ним всівся з нестримним реготом Рустам. До завершення процедури в головах бійців прояснилося остаточно.
– Шикуйсь! Ірже він… – видав замполіт, вдосталь намилувавшись на мокрих, наче новонароджені кошенята, дембелів.
З ідіотськими посмішками на обличчях вся п’ятірка вишикувалася шеренгою. Бєлінський наблизився до Білограда впритул:
– Карбишев… Вийти з шеренги!
Богдан зробив два кроки вперед.
– Решта – напра-во, на гауптвахту – кроко…ом руш! – скомандував замполіт і додав Білоградові, далеко від доброзичливості: – А з тобою ми прогуляємося спочатку…
Вже у штабі, біля самих дверей особіста, Бєлінський підтяг сержанта до себе за ще мокру хебешку і прохрипів йому в обличчя:
– Твоє завдання розповісти там про все, що сталося на дорозі, і все, що ви витягли з географа. І не дай божок тобі квакнути там хоч слово про нашу з ротним рибалку – підеш додому після жидівського Великодня. Ти все зрозумів?
Білоград не знітився. З придуркуватою посмішкою він наважився навіть покепкувати зі старлея:
– Це як ви, товаришу старший лейтенант…
Але помітивши в очах замполіта іскри зростаючого гніву, сержант тут же похопився і незграбно виправився:
– Ви ж раніше за мене на заміну піти можете, товаришу старший лейтенант.
– Нічого… Заради тебе я затримаюся трішечки. Надам тобі задоволення… Карбишев… – відшипів Бєлінський і штовхнув двері особіста.
А там чекали вже другу годину. І до наради штабу бригади залишалося теж дві години. Капітан Озеров уже почав втрачати терпіння:
– Це і є зірка ваша естрадна?
– Так точно, сержант Білоград, – вона сама, – обронив Бєлінський.
– Шо ж вона у вас мокра така…
Раптово з голосу Озерова зникли іронічні нотки:
– Ну розказуй, мокрушнику, як язика на дорозі замочив…
Вже за дві години, на нараді штабу, Озеров допо-
відав:
– Свідчення «географа» тільки підтверджують – противник готується зустрічати колону з Асадабада.
Роздивляючись неуважно пейзаж за вікном, полковник Дантоєв, трохи роздратований відсутністю начальника розвідки, кинув за спину:
– А розвідка?
Начальник розвідки ще не повернувся з відрядження. Відповів знову Озеров:
– Радники вже тиждень доповідають про пересування дрібних загонів противника всією провінцією.
Дантоєв звик ставити односкладові питання:
– І?..
– Ідуть до Хари, – підтвердив особіст.
Дантоєв уточнив:
– А там?
– А там в нас нікого немає. Але все говорить за те, що там склади і що саме там базується Тахир. А він встиг всю провінцію під себе підім’яти.
Після значної паузи полковник знову запитав особіста, наче недочув:
– Так говориш, зі всієї провінції туди йдуть?
– Так точно, зі всієї.
– А як думаєш, капітане, скільки їх усього?
Озеров не знайшов що відповісти:
– Так…
До обговорення підключився начальник штабу – майор Синельников:
– В усякому разі, збереться достатньо, щоб ними зайнятися.
Дантоєв усівся перед картою:
– Це й є наша Хара?
Відгадуючи хід думок комбрига, Синельников почав доповідати, не минаючи подробиць:
– Два наших батальйони і батальйон розвідки наших братів…
Дантоєв кинув заохочувальний погляд на начштабу. Синельников продовжив:
– План наступний… Краще було б залишити все, як є: в Асадабаді відправляємо офіцерів до міста, за харчами, і починаємо формувати колону. Але фальшиву. Хай з Верблюда сигналізують. Хай вони збираються в Харі. А ми – закидаємо піхоту вертольотами на головні вершини і підтягуємо броню…
За цих слів зам’явся майор Велічко, начальник артилерії. Дантоєв підняв, наче заохочуючи, брови.
– Дозвольте, товаришу полковник!
Дантоєв кивнув. Велічко, як звичайно, говорив квапливо і невиразно. Але інформацію він подавав завжди гідну уваги:
– З штабу армії доводили: Ісламабад придбав партію зенітно-ракетних комплексів «Блу-пайп». Американці нещодавно закінчили розробку нового комплексу – «Стінгер» якийсь.
Комбриг переадресував Синельникову:
– Як думаєш, теоретику, де вони його випробовувати будуть? Може, в Алабамі?
Синельников спробував парирувати:
– Вночі, десантування… Цього ще ніхто не застосовував. На підльоті льотчики можуть загасити ліхтарі. А стріляти на звук у горах – справа невдячна. Вони такого точно не чекатимуть. Піхота заткне їм вихід з ущелини і перекриє відхід у гори. Потім, як йоржем, прочісуємо бронею ущелину; громимо і склади, і значне формування живої сили противника – банду Тахира.
Узгодження і затвердження плану операції у штабі армії та в окрузі зайняло ще декілька днів – до сьомого березня…
 
 
Розділ п’ятнадцятий
 
…Дітей народжували зовсім поблизу – від «Приймального покою» і півсотні кроків не було. Татусі, котрі молодші, ледве в заметах не валялися. Чи то від щастя, чи то від доз надмірних. Варто було тільки дівчатам продемонструвати їм у вікні нащадка – нову Людину! Втім, публіка доросліша, повискуючи від розчулення, реагувала не менш виразно.
Валентину, що нервово міряла кроками тротуар, Іван зупинив, як йому здавалося, резонним питанням:
– А начмед?
– Цей давно сам на лікарняному.
– Може, додому до нього?
Валентина заперечливо гойднула головою:
– Цей? Федоренко? Цей задавиться швидше. Вся лікарня молиться, щоб він на пенсію пішов нарешті. ВКК йому вже й групу призначила… одноголосно… – і продовжила з ядучою усмішкою: – А він все одно залишився.
Свій варіант виходу з положення запропонував Наумович:
– Ваню, а у військкоматі у вас нікого немає? Може, там утрусимо?
– Там?.. Там ти нічого не утрусиш. Це Афганістан, Наумовичу. Жоден дурень не погодиться. У військкома, напевно, є наказ якийсь особливий.
Валентина, дивлячись на Олександра, що сидів навпочіпки поруч, пробурмотіла ледве чутно:
– Господи, як же я тебе раніше народила?.. Наказ?.. Наказ, говориш… Наказ…
З виглядом сомнамбули вона обернулася до дверей «Приймального покою».
– Валю, куди ти?
– Чекайте тут… – почув Іван у відповідь.
Вже за хвилину, неуважно відповідаючи на вітання хворих і колег, вона мчала коридорами лікарні.
Стенд, що висів на стіні поряд з кабінетом головлікаря, провіщав непорушне: «Турбота про здоров’я радянських людей – найважливіше завдання КПРС». Л. І. Брежнев. XXV з’їзд КПРС». Наказів на стенді не висіло жодного. Зате красувався папірець не менш значущий – з написом: «Графік звітності». Валентина озирнулася навколо: «Здається, нікого», – і акуратно відсунула скло. Бетонною підлогою загриміли канцелярські кнопки. Їй привиділося: «Як барабанний дріб перед розстрілом, в «Оводі», Великого Мащенка». Гарячково, тремтячими руками вона заштовхала аркуш із графіком в кишеню халата і зсунула скло на колишнє місце.
«І прізвища в них збігаються: головлікар Мащенко – режисер Мащенко, – крутилося у Валентини в голові, поки вона мчала до свого кабінету. – А ще Мащенко «Як гартувалася сталь» зняв. Чому в єврея-головлікаря прізвище українське. Роман Ізраїльович Мащенко. Цікаво, а режисер хто? А сам творець Павки Корчагіна?.. Островський – не єврей?.. Був би Роман Ізраїльович на місці… От він про людей думає, а не про папірці. Він вибачить…»
Тетяна трохи булкою не вдавилася, коли Берегова увірвалася до кабінету. Здавалося, Валентина Степанівна «несповна розуму» – наче з гори скотилася. Валентина знітилася лише на мить. Звичайно ж, вона не розраховувала на присутність у своєму кабінеті медичної сестри. Але впоралася з хвилюванням миттєво:
– Таню, кров Парфенової не готова ще?
Сестра знизала плечима, відклала булку і взяла в руки корінці листочків з результатами лабораторних аналізів. Зараз же Тетяна схаменулася:
– Так рано ще, Валентино Степанівно.
– Привезли вже, я тільки-но бачила. Мотнись до лабораторії.
Тетяна кинула погляд на годинника і з подивом знову заперечила:
– Так субота ж, яка лабораторія?
Валентина Степанівна знову занервувала:
– Вона на процедурах. Прийде зараз, іди… Таню! – наполягла Валентина металевим голосом.
Тетяна ще поскладала папери акуратною стопкою і зі здивуванням, змішаним з переляком і образою, пішла собі по коридору.
Валентина зачинила двері на замок ледве вони встигли стулитися. За мить вона вже роздивлялася сягнистий автограф, що красувався в куточку «Графіка звітності». Декілька пробних розчерків на чернетці не додали їй упевненості: «Де ж ти так навчився – з такими завихляциками…» Мащенко розписувався, як китайський режисер. Вона втупила погляд у вікно – найперше, щоб заспокоїти дихання і впоратися з нервами.
Дітей народжували зовсім поруч – просто під її кабінетом. Від «Приймального покою» і півсотні кроків не було. Наумович з Ванькою, схоже, намагалися вирівняти пошкоджене крило автомобіля. Сашко вештався між ними як теля без прив’язу. «Може, відчув», – помислила Валентина. Саня озирнувся на пологовий будинок, підвів очі на її вікна і випростався.
Очі заволокло непрошеною вологою: «Господи… Як же я тебе раніше народила?..» Вона востаннє звірила закарлючки на графіку й на чернетці, зробила важкий, але рішучий видих і одним розчерком підмахнула довідку…
А Сашко, наче зачарований, закляк. Оволодіти цією бестією з посмішкою Клеопатри Сашко жадав уже кілька років, напевно. Він давно «зжер» би її. Тільки одне не дозволяло йому «підкотити» до Ірки. Рідніших за брата і маму в нього не було нікого. Мама – справа зрозуміла. Але Дан був єдиним, кого він ще так цінував. А після його призову до війська тим більше. Сашко з пелюшок братові соплі на свій кулак намотував. Вони були єдиними дітьми у своїх сім’ях. Отож і виросли разом. Тому Ірка для нього була більш ніж Табу. І зараз її посмішка, навіть через забруднене скло вікон пологового будинку, виблискувала яскравіше перлин. «Куди тій Клеопатрі?» – укотре защеміло в Сашка у грудях. Поряд з Іриною віднилася у вікні ще одна потенційна матуся.
Він тут-таки забув про Наумовича з його доходягою-жигулятком, про тітку в палаті інтенсивної терапії неврології і, немов заворожений, пішов до пологового будинку.
– А ти тут що робиш? – прошепотів він ледве чутно.
Можливо, Ірина здогадалася, про що мова. А може, щоб похвалитися, – з неї завжди всі секрети назовні цурпелили, – вона обернулася до вікна боком і демонстративно почухала свого гладенького животика. В Сашка очі округлилися. Усмішка здивування так і застигла на його обличчі:
– Нічого собі. Це ще чого. Чиє це?!
Ірина вказала пальцем на Сашка, напустила на себе вельбучний вигляд та, імітуючи погони, приклала долоні до плечей. Її сусідка зараз же долучилася до вистави: витяглася у стройову стійку і лівою, а потім, похопившись, правою рукою віддала Ірині честь. Ірина погрозила подрузі пальцем і знову засяяла у вікно своєю фірмовою, «на все обличчя», посмішкою.
Олександр почорнів, ніби хмара:
– Богдана? Що…о? Ах ти сука…
За мить Сашко скипів і, відкинувши будь-які норми поведінки, голосно до непристойності виплеснув:
– Ти хоч знаєш де він!? Сука ти! Ти знаєш, де він служить, тварюка?!
Тепер скам’яніла Ірина. Не зводячи погляд з Олександра, вона тьопнула об підвіконня аркушем паперу, відібрала в подруги фломастер і почала писати. За півхвилини вона притиснула листок до скла: «Він у Союзі з пораненням був. Навіть ти не знаєш, братику».
Діждавшись, коли в Сашка відвисне щелепа, Ірина знову почала писати. Саня прочитав: «Він вже кинув мене, можеш не турбуватися». В Сашка всі відчуття у клубок згорнулися. А Ірина, вже ледве впоруючись зі сльозами, знову взялася за фломастера. Її подружка з жахом в очах приклала долоню до губ. Сашко і без того не знав, як впоратися з почуттями, що нахлинули на нього.
Аж ось Ірина продемонструвала останнє: «Я всіх вас ПРОКЛЯНУ».
Десь у Сашка за спиною закричала мати:
– Саня! Саня!
Не відводячи очей від вікна на другому поверсі будинку, в якому народжували нових людей, спотикаючись брудними заметами, Олександр позадкував до машини.
Настрій у всіх був препоганий. Тільки Наумович помітив, що хлопець повернувся якийсь збентежений. Зачинивши двері, Сашко відвернувся від мами і втупився незрячими очима у вікно. Старий спитав:
– Кого ви знайшли там, Сашо?
– Та так… с…сука одна… – спробував відмахнутися Олександр.
Валентина придивилася до сина уважніше. З переднього пасажирського сидіння обернувся Іван:
– Ти нашкодив, чи що?
– Та ні, не я… Але с…сука рідкісна…
Хльосткий ляпас з розмаху влучив по очах.
Саня завив від болю та образи:
– За що, мамо?!
– Далеко підеш, синочок… Твоя мама, є така, теж сука неабияка, теж там тебе народила…
 
 
 
Розділ шістнадцятий
 
Він умів чекати цілодобово. Очікування ніколи не дошкуляло йому і ніколи не порушувало його рівноваги. Він умів чекати. Точніше, він відав, як зайняти себе під час чекання. Йому ніколи не було нудно. У будь-якому найдрібнішому камінчику він бачив цілу історію. І кожна травинка могла розповісти йому стільки, що він не встигав навіть захопитися красою її сутності. У бесідах з ними він міг провести, здавалося, вічність. Роздуми настільки захоплювали його увагу, що він відчував навіть легке розчарування, коли хвилини спокою уривалися метушливими необхідностями дійсності.
Йому здавалося, що він тільки-но всівся поговорити з джерелом, а його вже відволікли. Але Нізарі постарався розсіяти легке відчуття розчарування, викликане завадою у спілкуванні з купіллю. Адже з Тахиром вони не бачилися вже кілька місяців. Одначе вітали вони один одного, ніби розлучилися тільки вчора: обнялися і тричі торкнулися по черзі лівою і правою щокою, починаючи з правої. Тахир злегка поморщився. Опік на щоці ще давав про себе знати. В Нізарі були такі ж рани. Тільки на руках.
На правах господаря Тахир спитав першим:
– Як добралися?
– Дякуючи Аллаху, – відповів Нізарі.
Обидва омили обличчя долонями. Тахир не забарився поцікавитися:
– Твої люди не наслідили?
Нізарі відповів, як завжди, стримано:
– Тільки нерозумний завжди впевнений у всьому…
Тахир підхопив:
– А мудрець у всьому сумнівається… А ти не зраджуєш звичок – до цих пір народні мудрощі збираєш?
– Треба шанувати мудрість наших предків.
– Що за людей ти привів?
Нізарі зрозумів, що Тахир вирішив розставити все на свої місця і позначити субординацію, не гаючи часу. З готовністю він відповів:
– В наш табір випадкові люди не потрапляють.
– Це вже твій загін чи ти й досі наставник?
– Мені цей загін за півроку після твого відрядження доручили. А далі, як вирішить Всевишній…
Тахир підтримав:
– Все у руках Всевишнього… Що з вантажем?
– Берегли, мов кришталеву сльозу. Може, ти розповіси, що за дарунок ми тобі доставили.
Нізарі здалося, що співрозмовник не має бажання розкривати весь задум. Тахир злегка затримався з відповіддю:
– Це подарунок Дантесу.
Нізарі зобразив самими бровами подив. Але Тахир, здавалося, не помітив:
– Твоє завдання – доставити його.
– Дантесові!?
Тахир продовжив тільки після того, як розгорнув планшет:
– Ось тут, за п’ять кілометрів від нас, в гирлі ущелини є кам’яний мішок – Тахте Архат. Найзручніша стежка до нього просто над нами, хребтом. Цією стежиною твої люди дістануться туди за годину, максимум – півтори. До твого приходу там вже будуть обладнані позиції і замінована дорога. Артилерія шураві тут безсила. А вертольотам не дозволять атакувати скелі. Звідси видимий майже кілометр дороги. Ця дорога і повинна стати для Дантеса останньою. Ти маєш бути тут раніше, ніж вони підуть з ущелини.
Нізарі почав здогадуватися:
– Ти хочеш пропустити їх до ущелини?..
– Ти завжди відрізнявся проникливістю. Хай дійдуть до кінця і пошукають там наші склади. Сюди відправиш половину своїх людей. Усі, хто залишиться, повинні не дозволити шураві відходити хребтом. Весь правий фланг твій. Після мого сигналу приведеш своїх людей на це місце. Тут чекатиме моя людина. Вона й виведе тебе на стежину, якою ти маєш дістатися Тахте Архату.
Тахир зробив паузу, вочевидь, чекаючи від Нізарі питань, що повинні були виникнути:
– Що за людина?
– Сподіваюся, Вахеда ти ще пам’ятаєш?
Нізарі не став приховувати емоцій:
– Вахед?! Той самий Вахед?..
Тахир знав, чим порадувати:
– Так, Нізарі, той самий Вахед, той самий, котрий врятував наші життя в Тура Бурі. Ти повинен пам’ятати його.
Нізарі розплився щирою посмішкою:
– Ти вмієш робити подарунки. Навіть кішка, якщо її три роки годувати, не забуває доброго…
– Ти невиправний. А це чия мудрість?
– Це перська…
Тахир повернув розмову до справи:
– Шураві звикли ходити хребтами. Але тільки не в Харі. Ми повинні заблокувати їм пересування гребенем і змусити їх повертатися ущелиною. Хай відходять підніжжям – ми їх проведемо.
В очах Нізарі читалося нерозуміння. Тахир вирішив розповісти більше подробиць:
– Ми обидва ніколи не забудемо Тура Буру…
Нізарі доторкнувся до своїх шрамів на руках. Тахир помовчав, немов щоб переконатися, що Нізарі все пам’ятає, і продовжив:
– Коли вони дістануться Тахте Архату, ти віддаси Дантесу наш борг. Цей вантаж потрібно тільки скинути зі скелі на колону. Все зробить Мірзахан. Я пришлю його разом з Вахедом. А далі – залишиться зробити тільки один трасуючий постріл. Станеться те ж саме, що в Тура Бурі, і тоді… – собаки зі всього Гіндукушу усю цю падаль за місяць не з’їдять.
Обидва занурилися у важкі спогади. Обидва після того вибуху в далекій ущелині ледве вижили…
Нізарі повернувся до дійсності першим:
– А ти впевнений, що вони прийдуть?
– Ти думаєш, у мене розвідки немає? Тебе б сюди не відправили. Єдине, що шураві не зможуть врахувати, – що нас в ущелині не буде, і вони самі опиняться в капкані.
Нізарі почав з’ясовувати подробиці:
– Іншої дороги туди немає?
Обидва знову схилилися над планшетом.
– Ось тут теж можна піднятися. Але на цьому шляху ти витратиш у два рази більше часу.
– Як думаєш, скільки Дантес своїх людей приведе?
Тахир ненадовго замислився, ніби зважуючи:
– Він вважає, що в мене не більше за сотню-дві моджахедів. Ще, може, розраховує на раптовість.
– Може, батальйон або два прижене…
Тахир міг і не нагадувати:
– Він не повинен дізнатися про твоє прибуття.
Нізарі поквапився заспокоїти Тахира:
– В тебе немає причини турбуватися про це, гумандан-сагиб, ти нас в такі каменоломні загнав… Видно, до ущелини Халчаян і гірський орел не залітає. Аби Дантес прийшов…


Розділ сімнадцятий
 
Військком намагався одночасно «розкопати» розкидані на столі паперові поклади і кричати у телефонну трубку:
– Ти мені три машини повинен був надати, три Ікаруси! А що ти мені дав?! Дві будки собачі? Куди мені призовників вантажити?..
На іншому кінці дроту, схоже, виправдовувалися. Майор лише сатанів від того:
– Ти мене своїми проблемами не нав’ючуй! Рознарядка тобі ще місяць тому прийшла!
Двері розкрилися майже нечутно:
– Дозвольте?
Але військком, здається, не почув:
– Це транспорт!? Це, по-твоєму, транспорт?.. Знаєш що, Семеновичу, шукай, де хочеш. За дві години не буде машин, – я тобі цих вояк особисто до твого кабінету приведу, однією колоною. Вони мені вже половину військкомату рознесли, а тобі все АТП на гвинтики розтягнуть.
Іван та – ще й досі в білому халаті – Валентина протиснулися до кабінету.
– В мене і без тебе проблем вистачає. Я ще й автобуси за тебе шукати повинен? Шукай! Дві години в тебе, все!.. – і майор кинув трубку.
Нарешті він звернув увагу на відвідувачів. Замість вітання, він знову схопився за телефон, натиснув кнопку на апараті і гаркнув у трубку:
– Грищенко! До мене!..
Тільки зараз він звернувся чомусь до Валентини:
– Вам хіба не говорили, що всі питання щодо медичної допризовної комісії вирішує другий відділ?
Новий дзвінок відвернув увагу військкома. Замість відповіді Іван поклав на стіл довідку:
– Ми не з комісії.
Але військком саме волав у трубку:
– Яка математика?! З мамою вирішуй! Дай трубку мамі… Наталя, ти не можеш зробити так, щоб математику я вдома вивчав!? Шо вона реве в тебе?! …Восьме березня буде, коли я на пенсію вийду! За твоїм бажанням завтра і почнеться?! Зараз у шахтах саме недобір майорів у відставці!.. Штреки мести нікому!.. Та я приїду… Я вам обом сідниці вишмагаю!..
Бравий лейтенант з пов’язкою «ЧЕРГОВИЙ» на рукаві з’явився у кабінеті якраз, коли військком знову торохнув трубкою об апарат.
– Грищенко! Мені потрібен нормальний зв’язок, нормальний, шурупаєш?! Скільки я кричати буду, як північний олень посеред Камчатки?! Мене вже власна дитина боїться!
– Так міняли апарата, товаришу майор…
– Міняли?! А я паровоза штовхав, тільки він ще й досі на місці стоїть. Розібратися негайно!.. Як до мене сторонні просочуються?!
Грищенко несподівано збентежився, як маля:
– А ви хіба не з комісії?
– Вони не з комісії! Вони з вулиці! – загорлав майор.
Апарат вибухнув новим дзвінком. Грищенко запропонував майже пошепки, щоб не заважати командирові:
– Ходімо, товариші.
– Як це ходімо? Куди?.. – обурився Іван.
Майор тим часом звітував:
– Сьогодні призовники будуть у вас, товаришу полковник… Непередбачені проблеми з транспортом… Єсть – хоч вночі!.. Єсть!.. Будуть у вас.
Грищенко узявся за Іванового ліктя:
– Пройдемо.
Іван вивільнив руку і зашипів зловісним:
– Р…руки…
У Валентини нерви теж були на межі. Вона не минула нагоди «підлити масла у вогонь». Причому постаралася настільки голосно, щоб почули і майор з іншого кінця кабінету, і полковник з області:
– Тебе мама навчила так зі старшими за віком поводитися! Солдафон! Або вона тебе вже в чоботах народила? Чи в лампасах?!
Грищенко не знайшов нічого кращого:
– Я можу і наряд викликати!
Військком кинув гнівний погляд на Грищенка і продовжив:
– І на пленумі буду. Ну, запізнюся на один день. Єсть!.. Єсть!
Цього разу він поклав трубку гранично обережно.
– Я тобі самому бригаду швидкої викличу, – відповів лейтенантові Іван.
Військком нарешті втрутився:
– Грищенко! Відставити!.. Зв’язок мені зроби! Що у вас?
Іван діждався, коли черговий сховається за дверима. Лише тоді вимовив:
– Син мій у вас.
– Тобто?
Військком узяв до рук довідку. Валентина заходилася шукати, за що б зачепитися очима.
– Тобто, Батьківщині служить, – уточнив Білоград-старший.
– Так у мене он ще триста рил таких самих.
Іван ще не впорався з хвилюванням, але твердо промовив:
– Таких, майоре, більше немає.
– Он як? Ти так гадаєш? А про мене, в чоботях вони всі однакові. І всі Батьківщину захищають. Є почесний обов’язок такий. Чув?
– Так то Батьківщину…
– А твій? Слід розуміти – тітку чужу?
Нарешті майор уловив зміст довідки:
– Охо-хо… І що з нею трапилося? Довів, татко?
Іван трохи затримався з відповіддю:
– Довів… Хлопця вам віддав… у польову пошту… служити. Ось і довів.
Майор підняв очі на Івана:
– В теплих краях, чи що?
Іван тільки убік відвернувся.
– Ясно… – зробив багатозначний висновок військком і звернувся до Валентини. – А ви з лікарні?
Валентина кивнула ствердно і зблідла ще сильніше.
– Як там Роман Ізраїльович? – не вгамовувався майор.
Вона відкашлялася і раптово охриплим голосом відповіла:
– Мозолиться, вашими молитвами…
Військком сподобився на грайливу посмішку:
– Он як? А ви в нього секретар?
Валентина чекала в цьому кабінеті чого завгодно, аж ніяк не флірту. У надзвичайному збентеженні вона вимовила:
– Терапевт. Чому ви вирішили?..
– А…а? А мені здалося, секретар… – пробурмотів він байдуже.
Усередині в неї все похололо: «З чого б це – секретар?» Військком раптово примружився. Очевидно, він почав роздивлятися довідку ще пильніше. Валентина кинула швидкий погляд на Івана. Той все зрозумів тільки зараз.
У лікарні на його питання: звідки узявся підпис на довідці, – Валентина йому не відповіла. Відволікати майора потрібно було негайно. Але язика начебто якорем придавило.
– А звідки ви знайомі з Роман Ізрайличем? Ви буваєте в нас? – знайшлася Валентина і видавила з себе ніякову і водночас чаруючу посмішку.
Майор підняв на панночку в білому халаті здивований погляд. Замість адекватної реакції самця, він тільки насторожився: «З чого це тобі тут надумалося оченята мені строїти?» Він знову опустив очі і спробував сконцентрувати увагу на папірці.
Валентина зчепила зуби: «Все… Гуд бай, Америка…» Іван потягнувся до графина. Ні до чого кращого він не додумався: тільки змахнути посудину зі столу…
Гуркіт скла, що б’ється, мало не під стелю військкома підкинув.
– Твою ма…аать!
До дверей розлючений майор у два кроки дострибнув, але відчинити їх не встиг. Досить сильний поштовх розкрив їх навстіж. До кабінету ввалилося чиєсь дитя – призовного віку і абсолютно непотребного стану. Слідом за ним влетів, як на жорсткій зчіпці, Грищенко з незмінною пов’язкою – «Черговий», але вже на зап’ясті.
Майор, ледь-ледь не плачучи, видихнув у коридор:
– Третє вікно за тиждень… Твою маму…
Грищенко потяг призовника, що слабко опирався, за ремінь. І здогадався ж – із-за спини: фонтан блювоти хлинув з хлопчиська на підлогу.
– Твою ма…аать! Грищенко! Як до мене сторонні потрапляють!?
Лейтенант підняв шкідника за комір. Майор у нестямі від люті заволав:
– Прізвище!
Підліток усміхнувся білозубою посмішкою, крякнув майорові в обличчя перегаром і видавив із себе, старанно розставляючи розділові знаки гикавкою:
– А…а я…а з пацан…нами зас…спорив.
Валентина трохи не заплакала у нападі беззвучного істеричного сміху. А військком сам не чекав, що настільки розгубиться. Вся його лють якось сама по собі розсмокталася:
– Гроза Північноатлантичного блоку – страшніше за танкову атаку… Бідна Америка… Твою дивізію…
Грищенко потяг «грозу» на екзекуцію. Майор зняв трубку і штовхнув пальцем кнопку на апараті:
– Канцелярія! Бісові копита, у сусідньому кабінеті не чують… Канцелярія! До вас зараз підійде… – він кинув погляд на довідку. – Білоград. Бі-ло-град! Приготуйте виклик солдатові! Виклик приготуйте! Не завтра! Негайно! Негайно, я сказав!
Не встиг він зняти долоню з трубки, апарат загримів новим закличним дзвінком…
 
 
Розділ вісімнадцятий
 
Білоград кидався ліжком вже мало не півгодини:
«Сповнений ненависті і відчаю погляд крізь проріз прицілу… Розвернути в його бік кулемет вже не встигнути. Коли б не вертушка…
Чорна, трохи продовгувата краплина поволі, ніби спроквола просинаючись, відокремилася від сріблястого черева вертольота, хижо, немов відшукуючи відому тільки їй мету, перекинулася двічі у повітрі і, нарощуючи швидкість, пірнула в прірву – у бік дувалів.
Десь позаду вигукнув Стовба:
– Старий, трасер!..
– Білоград!..
Патрон упірнув до патронника з ледве чутним скрипом… Зелена краплина трасера запалала на півдорозі до дувалів. Селище наче підскочило, нібито на півметра, і спалахнуло. Тільки гори злегка трусонуло та подекуди
між вицвілих до білого скель здійнявся тисячолітній
пил. Пекельною хвилею вслід докотився жахливий гуркіт.
Куля прилетіла навіть без шерхоту, ніби нізвідки.
Болю не було. Він так і не поспів дістатися до його свідомості. А він не встиг навіть злякатися. І пострілу не почув. Тільки в очах застигли бризки розжарених осколків. Та у вухах – дзвоновим гулом довго ще котився тріск розпеченої кулі, що розривала метал.
Тягуча, наче кисіль, задуха раптом відступила, стягнула з повік свою постійну завісу липкого, смердючого поту і змінилася такою жаданою прохолодою. Розпечена, мов горном роздмухана, пустеля загубилася в похмурій порожнечі… Звідти, з іншого світу, крізь часті гучні спалахи одиночних пострілів донеслося щось чуже, здалося, і нікому не потрібне:
– Старий! Виносьте його!..
З багрового туману випливло обличчя Стовби:
– Живий, козаче!
Біль увірвався під ключицю розжареним шомполом: «Так худобину розжиловують. Що ж то взводний увіткнув мені під хебешку?..»
Новий шомпол встромився десь під лопатку: «Небо зовсім у кров загорнулося…»
На суцільно бордових небесах – темна пляма, зовсім чорна: «Треба б на ній концентруватися. Що з нього ллється?.. Куди вони мене тягнуть?.. Навіщо?.. Все одно чорне. Старий?.. Ох і смердить від тебе».
Покромсані думки з чужих світів, здавалося, розкидають мізки в різні боки: «Мамай. Відстрілюється. Що ж так холодно?.. У пустелі холодно!? Значить, не вийшли ще. Рука, здається, затерпла. …пісня та мила, пісня та люба – все про кохання, все про любов… Де кулемет?..»
Пляма над головою вибухнула триповерховим матом. «Що ж ти волочиш мене, як мішок з картоплею? Всі камені в ущелині моєю спиною відпрасував. Жодного ж не минув. Шомпол під лопаткою вибухнув. На що ж ти мене кинув таке гостре?.. Шомполи не вибухають… Де Старий? Куди вони мене?..» На мить в очах прояснилося: високо, під самим сонцем, багряні небеса нарізали стрічками сиві крила самотнього чорного лелеки…»
– …ти бачив тут аістів?– вирвалося з Богдана крізь гарячкове марення.
– Знову йому той бій сниться, – пробурчав Старостенок.
– І як він удома спатиме? – підтримав Цимбал. – Чув, пакистанський спецназ «Чорними аістами» зветься?
Хитнувши ствердно головою, внівець осоловілий Старостенок сипонув конячу дозу кокаїну до вправно змайстрованої з фольги філіжанки, затиснув між зубами п’ятака і вчепився вустами у трубку від кулькової ручки. Цимбал підніс під посудину сірника, що горів.
Білоград стиснув долонею шрам під ключицею:
– Відходьте, Мамай… Відходьте!.. Відділення, на рубіж!..
– Може його пробудити, Старий? – задався Цимбал.
– Голий номер: він завжди так спить.
«…Сповнений ненависті і відчаю погляд крізь проріз прицілу… розвернути в його бік кулемет уже не встигнути… Біль увірвався під ключицю розжареним шомполом…» Раптово Богдан підстрибнув на ліжку.
Старостенок дочекався, поки сержант прокинеться остаточно:
– Шо братан, знову ота бредятина?… Іди, чарсику дунемо.
Без зайвих слів Білоград прийняв з рук Старостенка трубку і заштовхав до рота п’ятака. Вже за півхвилини він знову відкинувся на ліжко і занурився в марення. Наркотик швидко затьмарив свідомість, розігнав жахливі спомини. Нарешті відпустило…
«Тишу порушував тільки ритмічний дзвін кованих підборів асфальтом. Тінистий недоглянутий двір хрущовки вкрився чагарником невпізнанно. Хіба що дитячий майданчик навпроти вікон його квартири ще міг послужити орієнтиром. Біля самого під’їзду дзвін підборів відгукнувся прискореним ритмом серця. Кнопка дзвоника та ж сама – з підплавленою пластмасою. Біля дверей з числом «52» серце трохи не вистрибнуло з грудей. Двері відкрилися самі… На порозі, за півкроку, зупинилася – ще не вірячи своєму щастю – Мама… Поряд із глибоким – по самі вінця залитим холодною, тільки-но з погреба, сметаною – череп’яним полумиском з’явилася величезна гора млинців, що гойдали повітря своїм жаром…»
Намет освітлювався лише «буржуйкою». Старий збагнув тільки зараз, що творилося в сусідньому кутку. А там Бараєв уже збрив з верхівки Масльохи останні волоски. Задоволений своєю «роботою» він звірився із зображенням Леніна на журнальному аркуші. Разом із давно неголеною борідкою Масіна плішина вдало доповнювала образ вождя. «Ленін» видався доладний, але з незліченними борознами порізів на довбешці.
Шаміль скомандував:
– Мася, ану, візьми панаму в руку. Нє…е. Краще у праву. О! Простягни вбік! Ліву – на підтяжки.
Масльоха простяг руку. Солдати, які сиділи поруч, вже давилися сміхом.
– Ану скажи: «Товахріщи! Велікая актябхрьская хреволюція…»
Масльоха промовив невиразно:
– Товариші… велика актябрьска революція…
Бійці вже задихалися від сміху. А Бараєв напустив на себе грізний вигляд і прогарчав сердито:
– Мася, виразно – хр…, хреволюція.
– Хреволюція… – промукав Масльоха.
Новий вибух сміху тільки надихнув Шаміля:
– …про котохрую так долго говохрили більшовики.
Масльоха вторив:
– …більшовики…
– Свехршілась! – уклав Бараєв.
– Свехршілась…
– А зараз на табурет, у позицію, ручки по місцях… і все разом. І урочисто, виразно.
Масльоха неохоче видерся на табурет.
– Товахріщи…
– Ну!? – зашипів Бараєв.
– …велика соціалістична хреволюція, про котохру так довго говохрили більшовики – свехршілась!
Істеричний регіт рознісся далеко за межі розташування роти. Шаміль прицілився у Масльоху вказівним пальцем і зобразив постріл з ефектною віддачею. Невідомо, хто завів у роті звичай: розстріляний таким чином «молодий» повинен був упасти максимально достовірно. Інакше екзекуції йому не минути. Але Масльоха, видно, втомився принижуватися – залишився на місці.
Бараєв обурився:
– Ти шо, вічно живий, а…а, хахоль?
Для Старостенка цей іменник завжди служив, як мінімум, детонатором:
– Баранюкін!..
Сміх обірвався. Так зневажливо перекрутити прізвище Бараєва міг насмілитися тільки Старостенок:
– Знаєш, як у нас на Полтавщині перевіряють: киця чи котик?
Шаміль видавив із себе:
– Що?..
Старий продовжив:
– Шо… Не знаєш, турок?… Вдягають чоботи-заброди, бачив такі, під самі яйця, з резини? Ставлять кошеня під пагорб, щоб не дуже крутий був, – такий, шоб воли не скочувались, розганяються від сарайчика, де дрова лежать… – Старостенок зробив паузу, щоб бійці встигли розгойдатися новим нападом сміху, і під загальний наростаючий регіт продовжив, – і чоботом під хвоста йому. А далі дивляться: як побіг, значить котик, а як побігла – точно, кицюня була.
Бійці, окрім Бараєва і Старостенка, трохи не задихнулися у конвульсіях. З абсолютно непроникним виразом обличчя Старий додав:
– Так я оце дивлюся на тебе і думаю собі: чи не час нам тебе вже під кручу та перевірити, шо там в тебе під хвостиком – киця ти в нас чи котик?
Всім стало не до веселощів – це був виклик. І всім було зрозуміло: Шаміль мимо вух цього не пропустить. Бараєв зробив крок у прохід між ліжками. З протилежного боку з’явився Мамедов. З далекого кута намету вихопився з темноти Магомед. Тільки Старий не зрушив з місця.
Шаміль вихопив табурет з-під Масльохи і запустив його в Старостенка. Але той був готовий до будь-якого продовження подій: різким рухом він перекинувся спиною навзнаки і виплигнув до проходу. У колотнечу включився Рустам: не чекаючи поки до земляка на допомогу підоспів Магомед, він штовхнув чеченцеві під ноги табурета. Тим часом Старостенок закотив Бараєву кулаком у зуби. Безпорадно змахнувши руками, він повалився на сплячого Білограда. Магомед уже заштовхав Рустама вглибину намета разом з ліжком. Бійка от-от мала перетворитися в чергове грандіозне побоїще. Варто було чеченцям дочекатися земляків із сусідніх підрозділів…
Постріли пролунали як грім серед ясного неба. В руці Коваліва димів пістолет Макарова. До намету слідом за ротним увірвався замполіт.
– Шикуйсь! – заволав Ковалів.
Щоб вишикувати взвод йому знадобилося ще півхвилини. Ротний почав розбір польотів:
– Точно, кузня… Орл…ли! Хріну вам духи чого зроблять!
Заглядаючи у виблискуючі люттю очі збуджених бійців, ротний пішов уподовж шеренги.
– Ви й самі один одному горлянки повириваєте…
Він зупинився поряд з Бараєвим:
– Чия ідея!?
Шаміль злегка зам’явся, змахнув цівку крові з розбитих вуст і видав:
– Хахлі почали.
Старостенка смиконуло. Ковалів помітив і втупився в Шамілеві очі:
– Хохли, говориш.
Ротний кинув багатозначний погляд на замполіта. Бєлінський включився миттєво:
– Ти хоч знаєш, що означає це слово?
Шаміль стушувався. Відчував він себе аж ніяк не на іспиті з літератури. Але Бєлінський наполягав:
– Що, птиц волний? Ну!
– Ну, касічка на лісине такой.
– Касічка… на лисині. Ну, барани. А ти знаєш, Старостенок?
Старий тільки зуби зціпив і заграв жовнами. Певно теж не відав.
– Барани колгоспні, – додав Бєлінський. – Хохол із санскриту, мова така прадавня, чув (!), означає – людина, яка сприяє втраті Батьківщини. Ясно тобі, касічка на лисині?!
Ротний вирішив, що час припиняти політінформацію:
– Не дай божок я завтра хоч один зуб, хоч в одній пащеці не знайду… Відбій!
Солдати побрели до своїх ліжок перевалюючись. Ковалів гаркнув:
– Відбій, 45 секунд!
Допомогло не дуже: бійці пришвидшилися лише злегка. Діждавшись, коли всі повкладаються, ротний оголосив нову команду:
– Рота, підйом! Бойова тривога!
…Весь особовий склад бригади вже стояв перед наметами. Тільки автороти не було. На валу, що обрамляв бригаду зі сторони Кабулу, виднілися силуети «Уралів» і шістдесят шостих «Газонів», що вже прогрівали двигуни.
Ковалів віддавав останні розпорядження:
– …І щоб з ущелини і пташка в мене не вилетіла. Сухпай і боєкомплект на чотири дні! Білоград, вийти зі строю! Старший колони – Білоград! Береш кулемет, після прибуття на місце відправляєшся на підсилення кулеметного взводу. Одержати зброю, шикуватись через п’ять хвилин! Розійдись!..
 
 
Розділ дев’ятнадцятий
 
Апарата йому так і не полагодили. Знову він у трубку горланив:
– Слухай, Семеновичу: я знайду автобуси, я знайду. Але! Як тільки шпану цю до області відішлю, я в тебе половину АТП в партизани заберу. А ти до них командиром підеш. Дзузьки тобі командиром! Я тебе вічним днювальним там зроблю! На кухні казанки драїти будеш! І сержанта найдурнішого за спиною поставлю!..
На іншому кінці дроту, достеменно, знову виправдовувались. Майор скаженів:
– А на якого дідька ти там потрібний, якщо нездатний?! Призов нам саботувати? Боєздатність Радянської армії підривати? Ще дві години тобі. Дві години – два Ікаруси! Ще й партквиток покладеш. Я тільки з пленуму повернуся!
Військком шпурнув трубку на апарат. Знову схопив.
– Грищенко! До мене!
«Коли ж цей призов скінчиться? Доньку вже в обличчя не впізнаю…» – в тяжких роздумах про марність суспільних викликів він підійшов до вікна. У дворі в різких променях прожектора нестрункі лави змучених горілкою призовників вислуховували тираду сержанта. «А вам чого не спиться? Ще на пленум цей їхати…» – згадалося йому недоречно. Але невловима здогадка-спомин зачепилася за думку, засвердлила мозок, наче невидима комаха своїм огидним дзижчанням. І він згадав…
– З пленуму повернуся… з пленуму… повернуся… Ах ти… Терапевт, говориш… – похопився майор.
Військком кинувся до столу і почав гарячково розкопувати свої паперові поклади.
Грищенко резонно вирішив, що сьогодні у військкома нагримали вже достатньо, – увійшов без стуку:
– Товаришу майор?..
– Де мій довідник? – кинув черговому військком.
– Принести наш?
– У твоєму таких номерів немає. Дідько! Ага, ось він. Вільний! Зв’язок мені налаштуй!.. Стій!.. Слухай, лейтенанте, ти отих моїх відвідувачів, які вдень до мене прорвалися, – ти ще громадяночку за члена медкомісії визнав, пам’ятаєш?
– Н…ну, пам’ятаю.
– А ти нічого підозрілого в них не помітив?
Грищенко дещо стушувався:
– Та ні, нічого особливо. Щоправда, засмикані вони якісь були. Ніби з ланцюга зірвалися… Але ви ж самі мене зупинили, товаришу майоре. А то б я…
– Ага… Ага… Наче зірвалися… з ланцюга…
– Дозволите йти?
– Іди, іди… прослідкуй там, щоб вони не упилися, оті, солобони… всмерть. Терапевт, кажеш… А мені здалося, що секретар. А довідка ж у сейфі, в канцелярії. Дещо не врахувала ти, зовсім трішечки, терапевт, твою дивізію…
Він повів пальцем затертою від незліченного застосування сторінкою довідника.
– Так. Член бюро… обкому КПРС… Ізраїльович.
Апарат відгукувався своїм дзвоном за кожним обертом кружала номеронабирача. Але як же повільно він обертався?!
– Алло! Доброго вечора! Ви вже вибачте за настільки пізній дзвінок. Ну, ви вже пробачте, військовий комісар вас турбує. Так… так… Ви вже не сердьтеся, нам служба спокою не дає. Мені Роман Ізраїльович потрібний. Що?.. Немає?.. А де він у таку годину, не скажете? Він у вас ще хоч куди, козарлюга. Нам, малолітнім, такої фори наперед дасть… На пленумі?.. В області?.. Ще вчора?.. Ще вчора. Ну, спасибі… Спасибі… Ще раз вибачайте, армія, знаєте, на варті вашого спокою, так би мовити. Доброї ночі вам. Доброї…
Майор обережно вклав трубку в гнізда апарата.
– Ще вчора… А ти говориш – терапевт. Секретар і терапевт, як кажуть у нас в Одесі, дві великі різниці. Дуже великі…
Він знову схопився за трубку:
– Грищенко, начальника канцелярії до мене. І дізнавача. Викликай, я сказав! Ніч у нього… Гаразд, дізнавачу я сам подзвоню. Начальника канцелярії з ключами до мене! Негайно!
Газієва він знайшов на подив швидко. Але як же довго той їхав! Поки особіст ішов до кабінету, військком встиг у світлі прожекторів «помилуватися» його «Москвиченком». Солдати обступили ще недавно новеньку машину і жваво, мабуть не без задоволення, обговорювали свіженьку вм’ятину, що красувалася на її задньому крилі.
– Куди це ти вперся? – не відриваючись від видовища, замість вітання видав майор.
– Та вже два тижні шукаю… Уявляєш, тільки-но я заправився, на Леніна, шмаркач якийсь на своєму дрючці дохлому – на червоний. Я навіть злякатися не встиг.
Військком несхвально похитав головою:
– Бухий напевно?..
– Швидше за все. Так змився ж, щеня. Я навіть номери змалювати не встиг.
– Змився?.. Від тебе!? – майор не зміг стримати іронії. – Ото молодь! Ото покоління росте. Офіцера спецслужби обставив!
Газієв відреагував, не витрачаючи емоцій:
– Ти поспівчувати мене з-під ковдри виволік? Висловити співчуття, так?
– Ага, мені ж тут без тебе – нудьга зелена.
– А тещу не пробував серед ночі підняти?
– Аякже, напередодні Восьмого березня? Ти Гоголя начитався? Проти ночі такий шабаш влаштовувати.
– А…а. Вранці варенички, значить, мамині споживаємо. А проти ночі вона – сила нечиста? Великий ти оригінал, Васильовичу… А ти ікону, – Газієв кивнув на портрет міністра оборони, – Дмитра Федоровича не пробував під подушку класти?
– Ой, ой, ой. Подивимося, як ти заспіваєш, коли одружишся.
– Добре, давай думати: робити що будемо.
– А шо його думати, спростування слати треба. Я без тебе на «Рубін» не вийду.
– А якщо все це правда?
– А підпис липовий?
– А ти впевнений?
– Так, головлікар другий день… – військком, зиркнувши на годинник, затнувся, – третій вже на пленумі.
– Ну, то це дізнавача справа. Мене ти навіщо підняв?
– Ти хочеш мене на пенсію відправити, еге ж? Ні, ну я можу дізнавача сповістити… Звичайно! Дізнавача! Кого ж іще? Якщо в мене друзів не залишилося… Хоч зірочки мої пожалій! Що як цей боєць вранці вже із частини змиється?.. Що тоді?
Газієв глянув на військкома з іронічною посмішкою. Майор майже вибухнув:
– Либиться він. Шо ти либишся? Зараз я покажу тобі…
Військком почав ритися в паперах.
– Зараз… Та де ж цей папірець? Коротше, наказ прийшов: підсилити контроль за відпускниками і тими, кого комісують.
– Та знаю я цей наказ, не шукай, – зупинив Газієв військкома.
– А, знаєш?.. Там ще про обґрунтування відпусток, пам’ятаєш?
Газієв ствердно кивнув головою. Майор знову наблизився до вікна. У дворі при світлі прожектора призовники приймали від свого товариша, котрий невпевнено балансував на огорожіі, пляшки сумнівного змісту. Військком геть стомився влаштовувати розгони підлеглим. Та й недоречно було зараз.
– Як думаєш, у зв’язку з чим це?.. Афганістан?..
Газієв відповів теж питанням:
– А тобі належить думати?..
– Мені здається, це якраз той випадок.
– А цей Білоград у тебе призвався?
– Та хто його знає. Зараз ще тільки архів залишилося розкопати.
– І куди ж ти дивився?
Майор лише запропонував глибокодумно:
– А ти сядь отут поряд і спробуй разом зі мною цю піратську банду відправити… – і додав після паузи. – Коньячку смиконеш?
– Гаразд, давай, полумиском не розмазуємо. Номер частини?..
 
 
 
Розділ двадцятий
 
Тахир прокинувся від рипіння хвіртки, що відчинялася на подвір’ї. Свого часу він умисно не дозволив змащувати її завіси. І ТТ завжди, навіть вночі, знаходився при ньому. Він звів затвор пістолета і приготувався зустріти будь-яку небезпеку. Але до вітальні увійшов помічник.
– Дантес в Асадабаді, гумандан-сагиб.
– Ти вважаєш цю причину достатньою, щоб збудити мене серед ночі?
Фархат доповнив:
– Шахил доповідає: вертолітний полк піднятий за тривогою. На злітній смузі шураві вантажаться у вертольоти.
– Вертольоти!??
– Вертольоти, сагиб.
– І Дантес в Асадабаді… Де твої люди?
– Вже готові до виступу.
На роздуми не залишалося часу. Тахир наказав:
– Негайно на позиції! Зв’язок до мене!
– Зв’язківець уже тут.
Обізнаність Фархата інколи приголомшувала. Тахира не вперше краяли підозри відносно помічника:
– Ти звідки знав, що мені рація знадобиться?
Фархат смиренно схилив голову.
– А навіщо мені знадобиться рація, ти теж знаєш?
– Людей з Пакистану бачили кочівники, – пояснив Фархат.
– Чи не ти їх наслав?
Фархат знову схилив погляд до глиняної підлоги:
– Я тільки захоплююся твоїм задумом, гумандан-сагиб…
– А ти знаєш задум?..
– Ти хочеш змусити їх відступати ущелиною. З людьми з Пакистану ми виконаємо твій план – жоден шураві звідси не вийде.
– Та…ак, Фархат, непроста ти людина.
– Я тільки служу тобі, гумандан-сагиб.
«Мудра змія під ковдрою краще за тупого віслюка в загоні», – вкотре відмітив про себе Тахир. Вголос же він віддав розпорядження:
– Виводь людей, половину своїх направиш до виходу з ущелини лівим хребтом. Хай лише висадяться – жоден невірний собака звідси не виповзе. Хай підійдуть Мірзахан і Вахед. І зв’язок до мене.
Тахир навмисно влаштував такий демонстративний збір повстанців з усієї провінції. Шураві не могли не помітити цих налаштувань. Мало не в кожному селищі в царандоя були свої люди. Більшість із них давно вже були відомі. Але до певного часу Тахир наказав їх не чіпати, резонно міркуючи: в хаті має бути тільки один щур, і добрий господар повинен знати, в якому кутку він риє. А свербіло багатьом.
У тому, що розвідка доповість Дантесу, що на з’єднання до Хари йдуть моджахеди зі всієї провінції, Тахир не сумнівався. Саме це й повинно було привабити полковника. Щоб упоратися з ними всіма сил в Дантеса, напевно, достатньо. Ось тільки підхід загонів з Пакистану повинен був залишитися для шураві непоміченим. Навіть у самих отих загонах жоден правовірний не знав, навіщо його підняли серед ночі і куди приведе їх добовий марш за повної бойової викладки. Хоча напрям руху міг підказати самим досвідченим – йшли в сторону Асадабада.
…Місто здавалося покинутим. Навіть місяця в небі не було. Асадабад освітлювався тільки зірками. Лише шураві у своєму болоті копошилися.
Поряд з технічним парком, здіймаючи до неба хмари пилу, шикувалася колона транспортної техніки. Командир взводу спеціального призначення старший лейтенант Янишин знав: транспортної поки що. Зараз там, біля підніжжя, у бойових машинах, за вимкнених фар і незаведених двигунів, завмерли на своїх місцях в очікуванні команди механіки. А в десантах, зі зброєю в обіймах і речовими мішками, напевно, дрімає – піхота.
…Дантоєв разом із Озеровим і комбатом другого батальйону спостерігали у біноклі за вершиною гори, що чорніла за річкою. Чекати набридло вже всім. Навіть комбриг почав утрачати терпіння. Він навіть уже пошкодував, що полетів до Асадабада, аби своїми очима побачити, як з гори моджахедам сигналізуватимуть. Та й особливого значення це не мало. Хіба що для того, щоб Тахир не дізнався про залучення до операції бойової техніки ще й з другого батальону.
– А якщо ми звідси не побачимо?..
– За постом спостерігають із двох боків. У долині ще один взвод, – спробував заспокоїти Дантоєва особіст.
– А як він не стане сигналити… – висловив сумніви комбат.
– А що це міняє? – комбриг кинув погляд на Озерова.
– Піхота вже на аеродромі. Синельников чекає на команду, – доповів особіст.
Зірочки на погонах в цьому мороці було не розгледіти. З темноти як нечистий із табакерки випірнув невизначеного звання «Черговий»:
– Товаришу полковник, дозвольте звернутися до капітана Озерова?
Дантоєв відвернувся від спостереження, зміряв поглядом офіцера і кивнув головою. Черговий вихопив, наче факір з повітря, якогось папірця:
– Товаришу капітан, черговий бригади передає, що в/ч зв’язком він отримав для вас повідомлення з Союзу… «Начальникові особливого відділу: Телеграма на ім’я військовослужбовця Білограда від 7-го березня про хворобу його матері не дійсна до закінчення розслідування обставин її появи». Підпис – Начальник особливого відділу гарнізону номер… Газієв».
– З яких це коників «Рубіном» таке сміття передавали?.. – обурився Озеров, але папірця від чергового прийняв. – Що за нісенітниця?
– Марення якесь… – підкинув Дантоєв.
– Я тут яким боком? – здивувався Озеров.
Черговий відрапортував:
– Не можу знати, товаришу капітан, може, у зв’язку з розслідуванням. Дозволите йти?
– Розслідуванням?.. Йди… Білоград… Білоград… Та чи не той самий Біло…
Але тут… Комбат помітив першим:
– Є сигнал!
З вершини гори кілька разів зажеврів і згаснув навіть не ліхтарик – прожектор.
Дантоєв полегшено видихнув:
– Все! – І додав Озерову: – Можеш брати його. Комбат – випускай своїх гладіаторів!
Дизелі заревіли тисячами кінських сил. Фари бойової техніки спалахнули майже одночасно.
Дантоєв віддав наступний наказ:
– Синельникову – відмашку. Приступити до другої фази! Піхоту в Хару…
Янишин подав команду на першу бойову готовність відразу ж, як побачив, що в технічному парку батальйону ожила бойова техніка. Світловий сигнал звідти підтвердив наказ: вперед!
– Шалаєв – пішов, Хренніков – пішов!
Від скелі відокремилися декілька фігур-тіней. Нечутно мигаючи на тлі фіолетового неба, вони зникли за пругом верхів’я.
…Двері розчинилися навстіж. Троє вдягнених у чорні маски, геть чисто кяфіри з пекла, увірвалися до бліндажа з автоматами напоготові. Афганець біля польової печі-буржуйки так і опустився на підлогу з відкритим від здивування ротом. Командира поста розштовхали ногами. Не встиг він ще отямитися від сну, короткий ствол небаченого досі АКМСа** Автомат Калашникова модернізований складаний. уперся в його лоб.
Чорноголовий кяфір видав коротке:
– Дріш!** ** Стій! (Фарсі).
…Одночасно на вогневу позицію поста з темряви вистрибнули ще троє спецназівців. Прожектор охороняли всього двоє. Чинити опір спробував лише один із них. Опір досить жалюгідний: вже за три секунди він з розбитим носом звивався на спині. Його ліва рука виявилася притиснутою до гострого каменя цівкою його ж АКМа, а в носі у нього вже колупалося дуло АКМСа. Дивлячись на цю виставу, другий вартовий тільки задер догори руки і впав під ноги Шалаєву. За півхвилини на пост продефілював, нібито гуляючи, Янишин:
– Привіт, чуваки. Встати…
 
 
 
Розділ двадцять перший
 
Пустеля зустріла пекучим сонцем і хмарами пилу з-під траків і коліс. Кожен вдих розжареного повітря обпалював легені наче вогнем, а броня так нагрівалася, що сидіти на ній можна було хіба що підклавши подушку. А день ще тільки розгорявся. Некліпно червоніюче небесне око вже жалило, продираючись крізь охристо-багряне клубовиння, гаряче припадало до жовтавого піску, до червонястих і чорних скелястих виступів обабіч зміїстої, збитої на порох дороги. І примушувало дивуватись нещадністю творимого ним пекла і… краси.
«За майже півтора року можна було б і звикнути», – зітхнув Дан, поглядаючи із броні навкруги крізь розпечену пилову завісу. Йому самому подобалося, коли його так називали. Сповнена віри бабуня нарекла його Богданом, мама кликала звичайно Богдасиком, а тато романтично – Данком. Він навіть твердив, що цю зменшувальну форму імені Богдан Максим Горький позичив для свого уславленого героя в Україні, піднісши його, як екзотику. Не даремно ж, мовляв, письменник аж двічі приїжджав гостювати на берег Псла, звідки родом і Білоград-старший. Пишався й хлопець своїм славетним іменем, називав себе і Богданом, і Данком, хоч і дізнався з книг напевне, що приїжджав-то Буревісник революції у маєток своєї коханки в Мануйлівку вже широко знаним автором образу саможертовного його тезки. Та зараз «Богдась», «Данко», навіть «Богдан» якось не відповідали репутації «діда»,
що пройшов крізь вогонь, воду і ці кляті гори.
За всі місяці служби не було тижня, щоб рота не виходила кудись на операцію. Якщо «діда» з 66-тої бригади закинути в будь-який, навіть найбільш глухий закуток Нангархару** Назва провінції з адміністративним центром Джеллалабад. і «забути» там, він повернеться в частину вже за тиждень. Не тільки не загубиться, а й приведе з собою з десяток «малішів»**** Активісти з числа місцевого населення., що заблукали.
Ці «артисти» супроводжували колону кожної операції. Чіплялися за борти машин, просили узяти з собою, як діти малі. Замполіт розказував, що в кожного з них з моджахедами свої рахунки. У кого будинок спалили, у кого сім’ю порішили. От і рвуться вони з шураві за компанію кревних ворогів повоювати. Щоправда, ідейні теж траплялися. Ці виділялися особливим відбитком принциповості й революційної свідомості. У бою ці хлопці лізли в саме пекло, немов заговорені. А як вони з полоненими обходилися!.. Полосували, мов дикі індіанці свої жертви.
Відразу за мостом один такий на борт і напросився. Взагалі-то їх афганські машини підбирали. Такі попутники не особливо схвалювалися і на радянську броню звичайно не бралися. Хто знає, що в них у довбешках? А якщо це «дух»? Швиргоне за найближчою скелею гранату в люк – і спробуй згадай як звали. А в тебе боєкомплект під бронею. Але цей типчик зачепив за живе одразу…
Колона зупинилася, як тільки виїхали з Джеллалабада. Попереду «знайшлася» міна. Тепер належало чекати, поки з нею розберуться сапери.
За незмінною традицією у хвилини дозвілля Богдан переймався зошитом Стовби. Недописані взводним «Дантеси» не давали спокою другий рік. Але в дорозі, він це давно вже засвоїв, у дорозі під рев дизелів, у хмарах пилюки та під цим сонцем нічого до ладу не пишеться.
Дан дістав із внутрішньої кишені зачитаний до дірок, мокрий від поту лист від мами й занурився у мрії. Скоро прийде інший ранок з іншим, веселооким і рожеволицим, сонечком. Та виграватиме воно не на здибленому бескидді чужого каміння, а в м’яких хвилях Дніпра, на шибках рідної домівки. І мама відкриє двері, сяйне назустріч таким дорогим теплом світлих очей, легкою прохолодою вузьких долонь припаде до запалених щік…
Десь глибоко в грудях защеміло: батьки вже близько місяця не писали. «Геть зовсім забули старі, – з легкою образою бідкався сержант. – Ніби й не рідний син в Афгані служить. А братик взагалі… Раз на півроку як сподобиться писнути пару рядків, то треба одразу ж бігти під образа свічку ставити». Пригадалася бабуся. Побожна старенька все намагалась Богданчика до віри долучити: «Ти Богом мічений. Ще згадаєш мене. Тобі такий дар Господом даний… Ти й сам не здогадуєшся, як себе губиш, – безбожнику. Покайся! Бачиш, як Він тебе карає?» – переконувала, коли внук, «висланий» на літо до неї в село, влітав у хатину весь у сльозах і з розбитими коліньми.
А ненька потім тихо, щоб не чув батько, докоряла бабусі за її спроби: «Мамо! Ти хочеш, щоб хлопця в школі засміяли? Не дай Бог, учителі взнають! Його ж заклюють». «Та який там ще дар? – згадував посміхаючись Дан. – Теж мені, дар: гоїться все, як на собаці! Так у нас, у колись козацькому роду, до сьомого коліна хоч голову відірви – наступного дня інша виросте. Навіть тут у хлопців будь-яка подряпина по три місяці ятриться, а в мене «кульове» за тиждень зарубцювалося. Хоч би шрам залишився. Що ж вони не пишуть так довго?..» Заради справедливості Дан в думках вилаяв поштарів: листи приходили до частини з невиправданими затримками. Але зненацька його роздуми було зухвало перервано.
Занурений у спогади Богдан навіть здригнувся від несподіванки. Як з-під землі біля беемпешки виріс афганець і чистою російською загукав: 
– Візьми з собою, зема!
Богдан сторопів від такого нахабства:
– Який ти мені зема?
– Я з Харкова! Гадом… буду, …мать! – перекричав дизель малішонок і закинув на плече доісторичний ППШа. Здоровенна залізяка так вдарила дрібнокаліберного хлопчину диском по ребрах, що той, плутаючись у ременях армійського речового мішка, мало не впав у дорожню пилюку. Незважаючи на дику спеку, в Дана після слів про Харків, де він проходив практику від технікуму, мороз по спині пробіг. Дуже вже часто згадувався ненависний колись Харків. Вічна штовханина в колишній столиці з мільйонним населенням вселяла в Білограда в ті часи стійке роздратування. Але тепер він згадував Харків з болючою ностальгією. Особливо під «обкуркою». Смиконеш косяка – і відлетів на батьківщину. Самому собі соромлячись зізнатися, загартований численними рейдами «дід» Дан мріяв про тролейбуси і дев’ятиповерхівки, які вмиваються теплим травневим дощем. А ще – про пряники й тістечка.
При згадці про Харків одразу ж кудись випарувалися давно вже перетворені на звичку обережність і підозріливість:
– Такі мати гнути не всякий бабай вміє. Ану залазь, із Харкова!
На БМП окрім Дана й Мамедова все одно нікого не було. Піхоту закинули до Хари на вертольотах ще вночі. Ідея сама по собі була непогана. Передбачалося силами двох батальйонів зайняти навколишні висоти і за підтримки літунів не випускати духів з ущелини в гори. Згодом повинні були підтягтися броня і третій батальйон. На них покладалося завдання розстріляти ущелину із всіх жерл і ґрунтовно її «вичистити». Данова рота повинна була до підходу батальйону з Асадабада заткнути вихід з ущелини як пробкою. До місця було кілометрів вісімдесят. «Якщо без пригод, колона за півдня дійде. Але це навряд чи. Шляхом, напевно, пару кишлаків прочешемо, – подумав сержант, – а поки що хлопцям у Харі не з медом».
Щоб уникнути неприємних несподіванок, Дан відібрав у афганця зброю, обшукав його на предмет наявності вибухових сюрпризів і посадив попереду кулемета на ребристий щит. Місце не найзручніше, але звідти за найбільшого бажання закинути гранату одним помахом у люк аж ніяк не вийде.
«Зема» виявився цікавим попутником. У Харкові, з цілою групою своїх земляків, хлопчина вчився у школі міліції. Таким «макаром» СРСР допомагав «молодшому братові» в утвердженні завоювань квітневої революції.
З собою «зема» передбачливо захопив цілу пачку фотографій, де були увічнені найбільш історичні моменти його навчання в Союзі: з товариством на полігоні, на плацу, в класі, обвішаному плакатами, біля дошки з указкою та всяке інше. Але особливо Дана зачепили за живе знімки на тлі Сумської, де свого часу він із друзями «відфестивалив» усі забігайлівки – не пропустили жодної. З тієї світлини, наче з іншого світу, на нього дивилася вдягнена у мішкувату парадну форму афганського царандоя* * Міліція. група азіатів у різних комбінаціях: на фоні дев’ятиповерхових будинків, багатолюдних вулиць, загачених «Жигулями», трамваями та іншою технікою з «цивілізації». А знімок з рогатим тролейбусом просто довів сержанта до стану справжнього захвату.
Зненацька якісь невиразні, незрозумілі відчуття збентежили сержанта на останньому фото. З нього усміхалися всьому світові двоє абсолютно однакових афганців:
– А це хто? Щось пика до болю знайома?
Дан звів очі на попутника і все збагнув. Але обставин, за яких бачив ці обличчя, так і не згадав:
– О, так ви ж як дві краплини.
– В мене з війною свої рахунки.
Богданові стало зрозуміло, що попутник втратив ту людину:
– Тому і їдеш з нами?
Афганець тільки відвів очі вбік. А Білоград повернувся до перегляду знімків:
– О! Так це ж не Харків. Це ж майдан Зигина у Полтаві. Я ж вчився там. І призвався звідти. Ти що, і в Полтаві був? – трохи не заплакавши від щастя, спитав Богдан. – Бакшиш* * Подаруй або дарунок (фарсі). На звернення «бакшиш!» афганці, через звичаї, не відмовляють. Тільки у випадку, якщо предмет вже є дарунком. фотку з Полтавою!
– Не можу – бакшиш.
Богдана відвідала пустотлива ідея:
– А давай мінятися?!
Білоград не мав жодних сумнівів, що зараз змете спротив афганця геть-начисто. Хоча й торгаші вони рідкісні, але проти такого товару, він був упевнений, ніхто з них не втримається. Ще він відав, що афганці поважають як сам процес торгівлі, так і партнера, якщо він дотримується обряду. З виглядом нувориша, який знає ціну своєму крамові, Богдан вийняв з нагрудної кишені малахітові чотки. Мокрі від поту камінці заблискали чорними гранями в променях сонця, що тільки-но сходило над обрієм.
Чотками афганець, вочевидь, зацікавився. Він навіть простяг руку за ними. Але Богдан дійсно відав, чим вихвалявся. Він і не збирався міняти трофейне малахітове намисто на шматок папірця, нехай навіть з тролейбусами з цивілізації. Зараз він просто бавився, дратуючи афганця. Той так і не дотягся до чоток – з пустотливою посмішкою на обличчі Богдан відсмикнув руку. Проте веселухи не вийшло. Голосом, що раптово осипнув, малішонок вимовив:
– Не робить честі воїнові підторговувати товаром, здобутим у ратоборствах. Адже ти в бою його дістав?
Білоград збентежився:
– Ти звідки знаєш?
Замість відповіді афганець виклав глибокодумно:
– Трофеї у Воїна можна тільки відвоювати.
Білоград зважив чотки у долоні, ще раз кинув погляд на фотографію з тролейбусом і повернув її афганцеві:
– Шкода! Ну та гаразд. І сам скоро там буду.
Тим часом попереду загарчали двигуни, і броня, знов здіймаючи хмари пилу, продовжила свій шлях.
Кілометрів за п’ять на обрії запилюжила колона афганської техніки. Бойові машини в цьому обозі чергувалися з розцяцькованими, обвішаними, як новорічні ялинки, вантажівками. Торгаші завжди прагнули підлаштувати свої каравани під рух колон бойової техніки. Так було більше шансів доїхати до місця призначення без пригод. Щоправда, бувало й навпаки. З яких каналів крамарі дізнавалися про плани військових завчасно – одному Аллахові було відомо. Але тільки ідіоту було незрозуміло, що через афганські війська йде витік стратегічної інформації. Через це й били ті каравани. А разом з ними і нашим діставалося.
– Розвідбат, – упізнав досвідченим оком Дан.
З недавніх пір усі операції проводилися тільки за участю місцевих. Найчастіше це був саме розвідбат. Багато кого з цих воїнів хлопці вже встигли запам’ятати в обличчя. Дану згадалося, як одного разу в горах він зазнайомився з їхнім комбатом. Якщо наші бійці силувалися тягти в гори набої та гранати, то афганці віддавали перевагу харчам і ковдрам. Знали, що шураві все одно за них відвоюють. Одного разу під час операції, зимовою ніччю, коли денна жара змінюється пронизливою морозною вогкістю, Білоград, який перемерз до самісіньких кісточок, заповз до афганців під ковдру на нічліг. У непроглядній темряві Дан не став придивлятися, кого зі сплячих афганців він розбуркав за допомогою приклада і якоїсь там матері. Звичайно шураві не вдавалися до особливо вишуканих церемоній у спілкуванні з «братами по зброї». Тільки вранці виявилося, що то були якраз командир афганського розвідбату і його замполіт. Конфуз закінчився тим, що згодом ці двоє при зустрічі з Білоградом, бувало те в бригаді чи й на операції, мчали до нього вітатися за руку, немов вони з малих літ разом одну отару випасали.
Колона зупинилася.
– Ну, маршируй до своїх. Мені за тебе вліплять «мамо, не журись», – кинув Дан афганцеві.
Разом зі згадкою про маму до горла підкотив гіркий давучий клубок.
Попутник мовчки зістрибнув на дорогу і простягнув руку за своєю зброєю. Знов ледве не обземлився.
– Де він патрони до нього бере? От приколіст. Еге ж, командире?.. – заскрипіло у навушниках спотвореним рацією голосом Мамедова.
Афганець підтяг мішок на плече і по коліна в пилюці бадьоро попрямував між машинами до строкатої афганської колони. Ще раз озирнувся, крикнув: «Побачимося, зема!» – змахнув рукою і, здіймаючи неабияку куряву, зник за найближчим «Уралом»…
Рустам заглушив двигуна і вибрався із свого люка на броню.
Такого механіка-водія, як Рустам Мамедов, ще пошукати. Машину він знав як свої п’ять пальців. Вів завжди обачно, без смиканини, навіть лагідно, намагаючись не рвати двигуна надмірними потугами. Якимось незнаним чуттям йому вдавалося спрямовувати машину «слід у слід», ні на йоту не відхиляючись від колії. Одного разу на спір узбек поклав на дорогу свій годинник і провів гусянку в міліметрі від нього. Годинник добряче присипало пилом. Але цей змій розвернувся і проїхав тим же слідом ще раз. Годинник потім «відкопали» – цілісінький.
А взимку, коли під Сурубі затисли, тільки його досвід і врятував. Місця там страшні: гори як стовпи височіють, граната, кинута там з вершини, до землі не долітає – вибухає у повітрі. Того разу моджахеди підпалили три провідні машини і відкрили шалений вогонь. А в БМП-1 дуло гармати на вершину не націлиш. Тільки на сорок п’ять градусів піднімається, не більше. Залишалося хіба що з автоматів відстрілюватися. Однак спробуй вціль ти в нього під вогнем та ще проти сонця. Та ще й невідомо, де він засів. Ох, сволоцюги, ж і маскуються!.. Якби Рустам не зіштовхнув тоді палаючі машини в прірву, усім була б труба. А так броня від’їхала на півкілометра – і розстріляла гору під перший номер.
Хто б міг подумати, що це щупленьке хлопченя до призову було вчителем і вдома на нього чекають двоє дітей. Про другого сина Мамедов дізнався півроку тому. За всіма законами йому давно вже час вдома кирпи своїм орлам утирати, а він тут джигітує на сталевому коні. Одного разу навіть в гори разом з піхотою напросився. Хочеться йому, бачте, все на власній шкурі спробувати. Саме того разу й згинув Стовба. В Богдана засвербіла стара рана, одержана в тому бою. Сумні спогади, що промайнули в Дановій свідомості за якусь секунду, розігнав Мамай:
– Може, перекусимо тим часом, командире? Вони раніше ніж за півгодини не домовляться, – запропонував Рустам, розмазавши чолом піт навпереміш із пилюкою.
Дан, ще й досі розчулений враженнями від побачених рідних краєвидів, не вимовив ані слова. Тільки кивнув головою і постарався відігнати сумні думки та прибрати очі подалі. Тоді спроквола взяв простягнуту бляшанку і відкрив її.
– Ти хоч додому чого не їдеш? Чого простіше? Невже твої не можуть телеграму надіслати? Хто б тебе тут тримав? – давлячись перловкою навпіл з нерозплавленим смальцем, спитав Дан.
– А який з того толк буде? Поки замполіт папери зробить, поки начпо** Начальник політвідділу. запити складе, поки в окрузі розродяться – я вже вдома за дембелем буду і третього застружу, – білозубо сяйнув у відповідь Рустам.
– Та мабуть… Ваші молодички, як видно, до цього діла набагато моторніші за будь-якого генерала з округу.
Пилова завіса помалу влягалась. Повиднішало, нещадне світило, тягнучись до далекого ще зеніту, розпашілось до безкраю. А ці двоє, не полишаючи броні, дружно вицокували ложками. Обидва запорошені бурим, самі очі виблискують – блакитні й чорні, широке й вузькувате – плече коло плеча. Пережовуючи перловку, Рустам спитав:
– Чув: до штабу наказ надійшов? Тепер ближче ніж за сто метрів до дувалів підходити забороняється.
– Знаю. Замполіт ще в минулу операцію до відома доводив. А в будинки входити дозволяється тільки після афганського солдата. Чим ці генерали там думають, невідомо. Якщо з дувала стріляють, ти туди афганця під кулеметом не заженеш. Вояки з них рідкісні. А коли тебе «мочать» зі всіх дул, спробуй пригадай їхні накази. Ось і виходить: або стій під кулями, як мішок з кістками, або свої ж особісти під трибунал віддадуть. А якщо душман живцем попадається, його слід, тільки уяви собі, афганцям передати.
– Це через мародерство і розстріли мирних. Наші тут теж допомогли. Пам’ятаєш, минулої весни три ідіоти з кухні у Самархелі дівчину зґвалтували і будинок спалили? Кажуть, обкурені були.
Дан кивнув, проковтнув чергову порцію каші й додав:
– Духи вже встигли цей наказ по-своєму оцінити. Спочатку мочать через дували, а як тільки ми до кишлаку входимо – ховають зброю і відразу перетворюються на мирних. Тільки марно це все.
– Як марно?
– Хто-хто, а ми вже спроможемось відрізнити духа від колгоспника.
– А як ти його відрізниш?
– А як рідного. Ознак – ціла купа. На плечі синець через віддачу може залишитися. Вони ж не «тренуються», як ми. Патрони бережуть. Ось із незвички й залишається відмітина. На пальцях відбиток від курка, кишені замащені. Ознак навалом. Деякі навіть повіки тушшю підводять, щоб око не моргало, коли цілишся. От як попадеться такий красень з одним нафарбованим оком – вважай, наш клієнт. Одразу – до стінки.
Попереду загарчали дизелі. Рустам жбурнув порожньою банкою в зупинений позаду «Урал», що вів його земляк, і «ластівкою» приземлився на своє звичне місце.
– Рустаме! Коли під’їдемо до гір і шлемак не одягнеш – отримаєш прикладом по довбешці. Знову без зв’язку мене залишиш! – крикнув навздогін Дан.
В механіка була незнищенна звичка їздити без шолома. Ось і зараз він тільки блиснув зубами:
– Розслабся, командире!
Після їжі похилило до сну. Задля режиму секретності, вирушили вдосвіта, коли літуни доповіли, що вже висадили піхоту. А першу половину ночі готували зброю  та боєкомплект. Ротний наказав Білоградові взяти кулемет. Половина роти в шпиталях валялася, у кулеметному взводі взагалі четверо залишилося, тому старлей і вирішив підсилити його Даном. Але як би там не було, свій автомат Дан не залишив. А кулемет поки що мирно погойдував своїм воронованим дулом у правому десанті, поряд з гітарою, що подарували йому лабухи Прими.
Повітря зовсім закам’яніло. Вечірній «афганець»* * Багатогодинний ураган, що кожного вечора здіймає в долині хмари пилу й піску., який щовечора нещадно терзав шураві, зараз увижався позбавленням від тортур. Хмари пилу, підняті в нерухоме повітря колесами й траками бойової техніки, подеколи затуляли сонце. Водії, тужачись вдихнути хоч трохи чистого повітря, старались якнайдалі відпустити машини,
що йшли попереду. Колона розтягнулася на кілька кілометрів.
Скоро шлях привів у гори. Незабаром на кам`янистому серпантині задушлива пелена почала рідшати, відкриваючи виднокіл. Перед очима розгорталась картина, сповнена приголомшливої величі.
Дан не переставав дивуватися з величавої одвічної краси тутешніх краєвидів. «Мав рацію Висоцький – кращими за гори можуть бути тільки гори. Але як же ми їх усі ненавидимо!» Гори асоціювалися з дикою спрагою, невтихаючим, із кожним кроком зростаючим болем у ногах і незмінно-нестерпною вагою речового мішка за плечима, набитого пайками і боєприпасами. Та все-таки краса була надзвичайна, вона пригнічувала своєю могутньою незнищенністю і незбагненною, вічно незмінною величчю. «Сюди б на екскурсії їздити», – в котрий раз відзначив про себе Богдан.
Праворуч дорога впритул підійшла до крутого берега порожистого Кунару**** Річка., а ліворуч, із просуванням колони у гірський масив, скелі попадалися, наче виростали – все крутіші й вищі. Дихати стало трохи легше – пилюка затримувалася серед каміння менше ніж у пустелі. Колона злегка підтяглася: круті гірські повороти змусили водіїв зменшити швидкість – скоротився інтервал руху.
Ззаду натискали. Рустам нарешті згадав про шлемофон.
– Дане, дай сірники, – заскрипіло у навушниках.
– Якби не сірники, так би й не натяг? – Дан дістав із нагрудної кишені пакистанську запальничку, що беріг до дембеля як екзотику, і потягнувся до механіка.
Довелося відстебнутися від живлення шлемофону і, закинувши автомат за плече, вибратися з башти. Рустам протягнув руку і, на частку секунди відвернувшись від дороги, озирнувся.
Далі все відбулося так швидко, що Дан не встиг навіть злякатися.
У наступну мить десь зовсім поряд, за поворотом, рвонуло. Обертаючись як дзиґа, звідти вилетів здоровенний танковий каток. Вивівши у повітрі висхідну траєкторію, він злетів з уривистого берега, з глухим дзвоном вдарив у величезний камінь у річці й розколов його навпіл. Не встиг каток зупинитися – застукотіли поодинокі постріли.
БТР, що їхав попереду, став як укопаний. Рустам трохи не втаранився йому в борт усією масою своєї машини. Але все-таки зреагувати встиг.
У беемпешки гальма не вищать, але якщо застосовуються раптово, на швидкості, вона зупиняється так стрімко, що аж корма здиблюється. Так воно й вийшло. При гальмуванні, щоб виграти якусь мить, Рустам злегка підвернув штурвал ліворуч. Якби Богдан не тримався правою рукою за люк, вилетів би прямісінько під гусянку. Але поштовх був настільки потужний, що хлопець все одно не втримався. Перелетівши через гарматне дуло, чіпляючись за ребристий щит нігтями, він все ж таки зірвався з правого борту на дорогу. Там, за півметра від гусениць, шлях уривався неглибоким урвищем. Інерція потягла сержанта схилом до річки.
Поки котився донизу, боляче впився під ребра затвор, гостре каміння розірвало шкіру на руках і ногах, кілька разів ударився головою. Якби не шлемофон – розбив би. Але він майже не відчував болю. «Машина без оператора. Спалять як два пальці… Назад! Назад! Назад! Який
йолоп!» – лаяв себе Дан. Щоб заглушити жах, що охопив його, Білоград заволав уголос: «Назад! Назад! Назад! На…аза…ад!»
Десь угорі застукали бронею кулі – його бронею! Білоград підвів голову. Рустам, схоже, ще не зрозумів, що скинув з борту навідника. Він закрив люк «по-похідному» і, щоб не підставляти машину нерухомою мішенню під приціли гранатометів, як навіжений, кидав її то вперед, то назад. А місця для маневру було зовсім мало. Струсонувши головою, Дан схопився на ноги, знову підняв очі на машину і – похолов від жаху та розгубленості: над правим бортом, під кулеметом, бовталася на дроті граната! Усі суглоби здерев’яніли, немов паралічем розбиті. Мов у кіно, наблизився фокус, і сержант швидше зрозумів, ніж роздивився – один кінець дроту був зафіксований на борту, а другий перекинутий через дуло кулемета і прив’язаний за кільце гранати. Варто повернути башту і – рвоне вибух! У місці кріплення кулемета залишався невеликий, прикритий тільки брезентом отвір у башту. Якщо осколок потрапить у постріл*,* Снаряди, застосовані в БМП-1. здетонує боєкомплект. Навіть думати далі було страшно. «Коли ж він, гад, устиг?» – перед очима виросло вишкірене обличчя афганця.
Колона почала відстрілюватися майже одночасно з вибухом. Гримнули гармати, застукали кулемети. Десь попереду запрацювала «Шилка»**.** Самохідна зенітна установка.
Тим часом моджахеди зрозуміли, що самотня фігура, яка височіла понад річкою, – чи не єдина зручна мішень. Інші або сховалися під бронею, або зайняли позиції за своїми машинами. Рій куль з огидним дзижчанням уклав Дана в каміння. «На духів не схоже. Стрільці з них відмінні. Повинні були б уже влучити, – подумав боєць. – Та що ж робити?» Ще одна спроба піднятися закінчилася безрезультатно. Єдине, що вдалося Данові, – перекинути тіло під найближчий достатньо надійний валун. Але до машини ще залишалося метрів двадцять.
У наступну мить він побачив, як Рустам, не спиняючись, відкрив люк, який тут же засипали бризки скалок, висічених з броні кулями. Напевно, зі свого місця він, не висовуючи голови, побачив відкритий люк на башті. Очевидно до нього дійшло, що командира немає на машині і стріляти нікому. Зараз же люк зачинився «по-бойовому». «Так закритися може тільки «молодий». Нащо він це зробив?»– стривожився Дан.
Звичайно під час бою люк залишали «по-похідному», з маленькою щілиною, не фіксуючи затискачами. Коли в броню потрапляє «комулятивний», він пропалює в ній дірку і, нагнітаючи тиск, заганяє всередину весь свій заряд. Тоді детонує боєкомплект, і машина вибухає зсередини. Але якщо люки не затягувати наглухо, тиск просто вирве їх разом з фіксаторами і, як витримає боєкомплект, є деякі шанси вижити. Та й проста міна, коли розривається під місцем водія, вибиває його разом з кріслом і люком назовні, мов катапультою. Звісно, зірвати головешкою броньований люк і летіти з ним метрів десять – розвага не з найприємніших. Але не гірша, ніж розмазати мозок стелею.
Пострілів із гранатометів поки що чути не було. «Значить, засідка не серйозна, – зрозумів Білоград, – проста охорона міни. І стрілянина повинна швидко скінчитися». Шостим чуттям Дан осягнув: якщо Рустам закрився «по-бойовому», значить збирається залишити своє місце і під бронею перебратися в башту, щоб відкрити вогонь з гармати власноруч. БМП завмерла. «Так і є,– майнула думка. – В мене кілька секунд. Добігти вже не встигну. Та й не дадуть». Граната принишкла якраз під кулеметом. Він виразно бачив кільце з вусиками, вже розтиснутими, і тоненьку нитку дроту, на якому висіла смертоносна залізячка. Зараз на тій нитці висіло й Рустамове життя.
«Як же вона раніше не вибухнула? – гарячково бились думки. – Залишається тільки одне». Приклад звично влігся на плече, в прорізі з’явилася граната разом з розтяжкою. Дан зняв із запобіжника на «одиночні» і перевів приціл на дріт. Ось коли став би в нагоді 7.62. «Який ідіот 5.45** Калібри патронів у міліметрах. в Афган без випробувань кинув?» – майнуло гнівне.
Поряд бридко дзизнула чергова куля, змусивши пригнути голову і втиснутися в каміння знов. Десь унизу хребта пробіг гарячий потік. Дан відчув, як там заворушились якісь нерви. Чудово розумів, що якщо ти чуєш кулю, то вона вже промчала і боятися її запізно. Але який герой витримає цей звук? До такого не звикнеш.
Цівка м’яко лягла на долоню, Дан знову прицілився. «Ну давай, ріднесенький, ти ж у мене найкращий у батальйоні, – прошепотів він своєму автоматові. – Виручай! Ти й не такі цілі брав. А тут зовсім близько». Але кращий в батальйоні АК-74 закинув кулю геть вище за башту. Дан навіть не зміг помітити, куди поцілив. «І поправки не зробиш. Мабуть, коли схилом котився, приціл збився», –
у відчаї заметалися думки.
Шукати поправку було вже ніколи. Перемкнувши запобіжник на «автомат», Дан натиснув на спусковий гачок. Щоб швидко визначити відхилення, він короткими чергами почав обстрілювати власну башту, цілячись у різні точки машини.
На коротку мить із люка показалася одягнута у шлемофон голова Рустама. Очманіло він подивився на командира, що обстрілював власну ж машину, і сховався в башту. Люк стулився. «Він уже в башті. Може, зрозуміє?» – обпалила надія. Останні в магазині патрони Дан випустив за одну чергу.
Проте Рустам вирішив, що Дан звихнувся під час падіння з кручі: «З хохлом потім розберемося. А зараз, виродки, отримайте!»
Рустам тремтячими руками витягнув з укладки постріл, затримався на півсекунди, щоб угамувати лихоманку і привести нерви до ладу, зробив короткий глибокий видих і заштовхнув снаряд до жерла. «Куди ж він досилача запхав? – Рустам обшукав очима башту і нічого не знайшов. – Та біс із нею, з цією дерев’янкою. Як-небудь не поріжемося», – і, дославши постріл долонею, зачинив затвора. Притулившись до м’якої гумки прицілу, він рвонув важелі, і башта, слухняно забурчавши, поповзла ліворуч…
Зриваючи на своєму шляху прилади, вибухова хвиля увірвалася в башту. Потік розжарених осколків знайшов голову Рустама, проломив лобові кістки і вирвав на потилиці половину черепа разом зі шлемофоном.
Боєкомплект витримав. Потужність вибуху явно не дотягувала до детонації пострілів. А осколки у зривники снарядів не вцілили. Чотирнадцятитонну машину лише злегка трусонуло. Серверний двигун, підкоряючись
уже мертвим Рустамовим рукам, потягнув башту колом. Тіло, заливаючи машину фонтаном крові з розірваної сонної артерії, вальнуло в отвір між бойовим
і десантним відділеннями й заклинило поворот. Дуло
гармати завмерло. У передсмертній судомі руки ще
раз сіпнулися, долоні випустили штурвал – двигун замовк.
Дан, немигаючими, круглими від жаху очима стежачи за розвитком подій, дотепер ще живучи надією на краще, в цю мить упустив голову на камінь і забився у безсилій конвульсії. Звідкись із грудей вирвався відчайдушний короткий скрик. Але стиснуте жахіттям горло здушило його, перетворивши на нелюдське звіряче хрипіння. В очах стояли спалах і сніп скалок над баштою. Вибухова хвиля, відштовхнувшись від броні, пішла далі, відносячи разом з частинами розтрощеного приладу нічного бачення уривки брезенту й антени. Незважаючи на близькість вибуху, Дана не зачепило. Лише згодом він тяжко пошкодував про це…
Натомість усе завмерло. Цілком задоволені результатами засідки, моджахеди незграбною колоною потягнулися в гори. Вогонь броні у відповідь міг би призвести до непотрібних втрат. Та й аеродром був зовсім поряд – кілометрів за сорок. Щоб підняти вертушки і розстріляти засідку, знадобилося б від сили півгодини.
Задихаючись від беззвучних ридань, сержант нерухомо лежав серед каміння.
– Вставай, сержанте! – мов крізь туман, долетіло до Дана.
Білоград навіть прізвища старшого колони не знав. Та і яке це мало для нього значення? Швидше за звичкою він підкорився капітанові і, стрясаючись від схлипувань, ховаючи погляд серед каміння, піднявся на ноги – негнучкі, неслухняні. Самі собою по-зрадницьки затремтіли коліна, Білоград знову трохи не впав.
– Утри соплі, чмошнику! – зашипів капітан. – Здати зброю і марш нагору!
– До машини! – ніби згадавши про статут, виправився офіцер.
Дан приречено простяг автомата капітанові. Десь у закутках душі, як у всякого воїна, коли руки позбавляються звичної ваги зброї, промайнуло відчуття беззахисності і нікчемності – ніщо, окрім наказу та смерті, не примусило б його навіть на секунду випустити автомат із рук…
Над командирським люком, втупившись у башту безтямними очима, стояли троє солдатів. «Рамадов! Зараз почнеться, – в голові у Дана стали з’являтися перші зв’язні думки. – Вони з Рустамом, здається, з однієї вулиці». На сусідніх машинах завмер усякий рух. Богданові здавалося, що зараз весь світ дивиться на його ганьбу.
Приголомшений Рамадов обернувся спиною до люка, сів на башту і повільним рухом стягнув на очі панаму. Його плечі затремтіли. Панама випала з руки водія, його погляд завмер на Білоградові, який тільки-но з виглядом побитого собаки дістався до машини. Права рука Рамадова потягнулася до запобіжника. Автомат зметнувся до пояса. Довга, на весь магазин, черга розрізала тишу. «Ото діла! – спромігся капітан на думку‚ стрибаючи на спину сержантові. – Стріляв би короткими – не бачити б нам мами».
Рамадов через сльози не усвідомлював, куди стріляв.
З останнім патроном затвор завмер. На плечі налягли земляки. З величезним трудом вони вирвали з рук Рамадова автомат і вклали хлопця на броню. Незважаючи на його досить скромну конституцію, з ним було нелегко впоратися.
– Дайте мені його! Це він… Дайте мені… Він стріляв у Рустама. Я бачив! Це він… – хрипів узбек, намагаючись вирватися з міцних рук, що тримали його.
Бійці зняли Рамадова з машини й відтягли за БТР.
– Закрийте його в десанті. Тільки гранати звідтіля приберіть! – крикнув навздогін капітан, струснув із себе пил, вискочив на машину і, дивлячись у люк, віддав команду раптово стерплим горлом: – Сержанте, до мене…
Побачивши знівечене тіло друга, Дан мало не знепритомнів.
Осколки порвали Рустамові шию. З ран ще витікали залишки крові. Голова впала на груди, відкривши вміст черепа. Окуляр прицілу розірвав очну ямку і стирчав тепер із внутрішнього боку, виблискуючи нікельованою поверхнею серед залишків мозку та крові. Друге око, видавлене назовні, втупилося в стелю. У повітрі завис кислувато-нудотний запах порохових газів і крові. Кров була скрізь, із розбитого триплекса звисало волосся із клаптями шкіри, а на підлозі лежав розірваний шлемофон з біліючими в ньому уламками черепної кістки.
Із заціпеніння вивів капітан:
– Говорити можеш?
Дан машинально кивнув. Але розповідь закінчилася сльозами, так і не встигнувши розпочатись.
Про те, щоб цей хлопчисько повів машину далі, не могло бути й мови. А броня повинна була виконувати бойове завдання. Капітан віддав розпорядження своєму механікові сісти за штурвал пошкодженої БМП і відвів Дана на свою машину. Прибирати в башті ніхто не став. Тіло Рустама перетягли до десантного відділення, і колона, залишаючи за собою стійкий запах солярового чаду, рушила далі.
З-за непримітної невисокої скелі, яких безліч у горах Гіндукушу, зовсім поруч із дорогою вийшов щупленький афганець. Гірка посмішка застигла на його посіченому зморшками обличчі. Він закинув за плече здоровенний ППШа, ледве не приземлився, сплюнув услід затихаючому за рогом реву дизелів і рушив у гори…
 
 
 
Розділ двадцять другий
 
Рота відсипалася. Тільки по двоє від кожного відділення стежили за проходом до ущелини й тилами. З моменту висадки пройшло вже достатньо багато часу. Вартові неабияк стомилися від пильнування. Хоча це й не порівняєш з тим, що чекає їх у горах, але напруга останніх діб і немилосердна спека повинні були позначитися на фізичному стані бійців неминуче. Та ще й враховуючи те, що минулої ночі рота майже не відпочивала.
Складалося враження, що моджахеди і не збиралися прориватися крізь оточення. Хоча вони могли б просочитися в гори і своїми, відомими тільки їм, стежинами.
І скоріше за все, якщо вони зважаться на прорив, то так і зроблять. Тільки повний ідіот піде рівниною, просто під стволи шураві. А вони далеко не ідіоти.
У те, що духи не знали про майбутню операцію, ротний не вірив. З того часу, як штабні плани почали обговорюватися з афганцями, жодна операція не пройшла без ексцесів. З тих пір на його пам’яті не було жодного рейду без пригод. Або загін приходив на порожнє місце, або потрапляв під шквальний вогонь ще на шляху просування.
Роздуми перервав радист:
– Товаришу старший лейтенант, броня з бригади йде. Просять, щоб ми димами позначилися.
Ротний відреагував пошепки:
– Ага… Щаз…з.
Сигнальний дим зі свого речового мішка дістав зв’язківець. Вдивляючись через бінокль у схили ущелини, Ковалів все ж помітив його метушню:
– Я тобі команду давав!?
– Так, товаришу старший лейтенант, торохнуть же з усіх стволів, як не позначимося.
– Ти ще координати наші в ефір видай. Хай самі з’являться… спочатку… З якої ферми вас набирають?.. Доярки…
Колону, супроводжувану хмарами пилу, брязкаючу гусеницями та ревучу дизелями, повинно бути і видно і чутно за кілька кілометрів. Поки що Ковалів ніяких ознак наближення броні не спостерігав, і з постів відповідних донесень не надходило. Позначитися димами негайно наважився б тільки самогубець. Такі дії можливі при умові, якщо колона знаходиться в межах бачення. А в даних обставинах Ковалів демаскувати роту не збирався, проте наказав:
– Усім бойова готовність! Посилити нагляд за ущелиною! Фланговим постам приготувати оранжевий дим! За появи колони негайно доповідати!
Звуки в горах розповсюджуються вкрай незбагненним чином. Тому колона могла вже бути і за найближчою горою, що відбиває будь-який гуркіт. Гірська луна просто розкладає всі звукові хвилі на складові й розкидає їх по навколишніх скелях. До того ж на армійську радіохвилю могли вийти і моджахеди. А російську вони теж знають непогано. Недаремно ж Радянський Союз їх півстоліття у своїх вузах навчав. На одній з нарад начпо казав, що мало не половина випускників-афганців тепер на іншому боці воюють. Якщо це вони вийшли на зв’язок, демасковану роту закидають мінами в одну мить. Але й від своїх, якщо не встигнеш позначитися, нічого доброго не чекай. Таких випадків скільки завгодно. Броня може прийти пошарпана, а бійці розлючені. З головних машин особливо пильно стежать за місцевістю. Поки бійці в пошуках димів копирсатимуться у мішках, броня встигне розвернутися і влупити по роті з усіх стволів.
Ревіння двигунів як такого він так і не почув. Першим до ротного докотився лише брязкіт цепу саперного трала й гусениць провідного танка. Одночасно про те ж саме доповіли з першого поста. Майже відразу із-за гори з’явився і сам танк. Слідом за ним рухався командирський БРДМ*. Бойова розвідувальна десантна машина.
– Ну, нарешті дочекалися. Перший і шостий пост – оранжевий дим! – негайно скомандував Ковалів. Тепер духи, навіть якщо й зафіксують розташування роти, викрити себе вже не насміляться.
Десь за тим рогом, звідки виповзла колона, Кунар круто завертав управо, утворюючи прямо перед гирлом ущелини достатньо розложисту долину. Тут, на цьому природному майданчику, і передбачалося розмістити броню. Не доїжджаючи ущелини, БРДМ різко взяв управо, в напрямку роти. За ним потяглася довжелезна змія колони. Афганські вантажівки, не зупиняючись, попхалися далі на Асадабад…
З БРДМа зіскочив капітан:
– З прибуттям нас. Як обстановка?
– Досі ані звуку. Як доїхали?
Капітан на секунду замислився, оцінюючи, як сприйме Ковалів повідомлення про загибель підлеглого.
– Могли б і краще…
Ковалів уловив, що начальник колони чогось не договорює. У його голосі віддразу ж зазвучали тривожні нотки:
– Втрати?
– Так, втрати… – знову зазирнув ротному в очі капітан і додав: – І втрати в тебе.
Звістка приголомшила. Ковалів спохмурнів. Кожного разу, коли він, підкоряючись обставинам, залишав своїх бійців без нагляду, в нього зароджувалися і вже не зникали тривожні передчуття. І кожного разу звістка про загибель когось із підлеглих обпікала душу нестерпною гіркотою. Голосом, що раптово змінився, ротний спитав:
– Хто?
Капітан не встиг відповісти. За спиною ротного з башти БРДМу вибирався Білоград. Ковалів відчув цей рух – озирнувся. Беззбройний Дан сидів на башті, ховав у пісок повні сліз очі і м’яв у руках панаму.
Ротний усе зрозумів:
– Рустам?!
Білоград кивнув і закрив обличчя панамою. Плечі його здригнулись, затряслися.
Трохи віддалік, біля лівого десанту пошарпаної командирської БМП уже зібралися бійці. Хвилиною раніше з люка механіка-водія вибрався незнайомий солдат, який і привернув загальну увагу. На німі запитання, що читалися на обличчях бійців третьої роти, він тільки кивнув у бік корми і відвів очі.
– Усім на пости! – гаркнув, наближаючись, ротний.
Солдати, трохи затримавшись, почали неохоче розбрідатися. Підійшов замполіт.
Знівечене тіло лежало головою до виходу. Ковалів навіть не впізнав Рустама. Він уже бачив трупи своїх бійців – уже не нудило. Але Рустам! Це особливий випадок. Він давно і якось по-особливому міцно вписався у невеликий колектив відділення управління роти, ставши незамінним членом цієї бойової одиниці – екіпажу командирської машини, – як надійний механік, як віртуозний водій і, врешті-решт, як батько двох дітей, якого зачекався прискорений дембель, і від чого він завжди повнився піднесеним настроєм. Зараз не вірилося, що його більше немає і не буде ніколи. Ще вранці Ковалів віддавав Рустамові розпорядження завантажити в машину цигарки на всю роту, а зараз перед ним лежало оце бездиханне тіло з розтрощеною головою.
«Як тепер рідним повідомляти? – при цій думці в душі почорніло. – У нього ж тільки-но другий синок народився. І навіщо тільки він тут залишився?.. Кого тепер з ним до матері відправляти? Бєлінський з такою ж місією тільки-но з Калуги повернувся. Просив більше не посилати. Який же розумник придумав, що тіло на батьківщину повинен супроводжувати безпосередній командир загиблого?.. Щоб дати можливість рідним в очі подивитися?
Бо самому страшно?»
Гіркі думки перервав капітан:
– Візьми, це автомат твого Білограда.
– Що з Білоградом?
– Це й дивує найбільше. Бійці говорять, що бачили, як він у твого механіка стріляв. Але я розібратися не встиг – ніколи було. Що з ним робити, я не відаю. Узбеки трохи на місці його не вбили. Може, вони ворогували?
– Білоград з Рустамом? Це неможливо – вони дружили!
– Рустам його якось із-під обстрілу пораненого витяг. Тебе не було ще, командире, – озвався, височіючи поряд, Бєлінський.
– Як це? Рустаму ж не треба на операції ходити – він же механік… Був, – мить помовчавши, додав Ковалів.
– Це той бій, в якому Стовба загинув. Тоді об’ємну бомбу літуни випробовували. А роту теж жовтяниця косила. Ти ж бачиш, що тут коїться з цими болячками. В нас і зараз половина бійців у госпіталях. А тоді від усього особового складу взагалі двадцять сім голів залишилося. У тому числі дванадцять механіків. Довелося половину з них теж на прочісування брати. Дана тоді на городах зачепило. Куля в груди вцілила. Спочатку в кулемет – і рикошетом у груди. Там і застрягла, під ребрами. Йому пощастило, що плазом увійшла. А так би прямісінько в серце. Він і впав під терасою. Духи, щоб добити його, зайшли збоку і почали стріляти вздовж тераси. Та коли Данка поранило, Рустам першим помітив і під кулями побіг до нього. Санінструктора не було з ними. Потім ще особісти розбиралися. А Рустам добіг, перев’язав під обстрілом і на горбі за камені виніс. А далі зі Старостенком вони його витягли. Аіст із чотирма хлопцями їх прикривати залишився. Так і не вийшли! Ми їх тільки наступного дня знайшли. Точніше, те, що від них залишилося, знайшли. А Старостенок з Рустамом п’ять кілометрів Білограда на горбі тягли. А духи тоді добряче кулями поливали. Потім Рустам мені ще свою ложку прострелену показував. Вона в речовому мішку, в кишені лежала. Куля її розвернула, мов квіточку, ну, коли він Дана тяг. А Старому каску прострілило. Виходить, Рустама ложка врятувала, а він Білограда. А зараз ось…
Змахнувши рукою, ротний покликав Білограда:
– Розказуй!
Дан плутано, зриваючись на схлипування, розповів, що відбулося на дорозі…
Лише коли він закінчив, Ковалів скрушно запитав:
– Дане, Дане… Куди ж ти дивився, Дане?
В Білограда знову бризнули сльози:
– Він фотки показав. А там… Там Харків, Полтава, тролейбуси…
Ротний вперше бачив, що Білоград плакав. Не відводячи очей від сержанта, промовив задумливо:
– Тролейбуси, кажеш?.. Іди до машини…
Бєлінський, дивлячись услід Білограду, подався у роздуми:
– Якому покидьку прийшло в голову, що трупи матерям безпосередній командир доставляти повинен?.. Коли я Саню, Стовбу, до Дніпродзержинська супроводжував, його тільки рідні зустрічали. А ховали… Бачив би ти ці колони. А очі мамині, коли вона просила цинк відкрити, щоб подивитися на нього. А що там було показувати. Я не поїду більше. Хоч під трибунал віддавай мене, командире.
Ковалів думав про інше:
– Ти краще скажи, що з цим хлопчиком робити?
– Не знаю, Саню. Належить особістам його віддати.
А далі ти знаєш, що буде, – трибунал.
– Посадять.
– А як не доведе, що не він гранату кинув, по законах військового часу хоч би не вишка…
– Він зараз хоч би сам не застрелився, не то щоб доводити щось.
– Поза сумнівом! Ще й спробуй доведи їм… Після того випадку зі зґвалтуванням вони землю копитами риють, наче знавісніли. Рідну матір засадять, – констатував Бєлінський.
– А скільки йому?
Бєлінський на мить замислився:
– Ти про вік? Двадцять… нещодавно.
– Йох ти!.. І нащо ж ми його з клубу висмикнули?..
– Пам’ятаєш, Ветлін говорив: поетів чіпати не можна? – нагадав замполіт.
– У мене до цих пір його слова у вухах дзвенять.
– Ось і я пам’ятаю. Це Сенека сказав: ми платимо за кожен крок цією землею.
Забобони тільки дратували Коваліва:
– Давай ще ти мені накаркай тут. Пам’ятаю. Тільки одне мені неясно: Білоград за що платить?
– А Стовба?.. Містика якась…– трохи помовчавши, замполіт додав: – Тобі тепер відстрочення чергового звання світить.
– А в кого тут?.. Тобі зірочка вчасно прийшла?.. А заміну скільки вже чекаєш?..
Бєлінський тільки сплюнув.
– Тепер уже не до цього. Що з цією дитиною робити? – бурмотів Ковалів.
– А що ти зробиш? Ти ж не сховаєш його. Віддавати треба.
– Кому віддавати? Особісти в Асадабаді – «липу» духам пхають.
– Другий батальйон повинен скоро з’явитися. На них покладено завдання прочісування ущелини разом з афганцями. Думаю, особісти теж підтягнуться.
– Дозвольте доповісти, товаришу старший лейтенант! – втрутився зв’язківець.
– Кажи, – дозволив ротний, не повертаючи голови.
– Комбат на зв’язку.
Прискореним кроком Ковалів попрямував до рації.
– Третій – першому! На прийомі!
За півхвилини у навушниках пролунав охриплий від спраги голос комбата:
– Третій, разом із «шісткою» – зайняти висоту 23-48! Сектор обстрілу – південний схил 21-28 і прохід між скелями. Зайняти висоту 21-28! Сектор обстрілу той же і ущелина з півночі. Як прийняв?
«Шісткою» кодувався мінбат зі своїми трубами. Боєприпаси до них розподілялися між бійцями підрозділу, який супроводжує мінометна обслуга. «Шістка» це добре… Це непогано – «Шістка»… Знову на хлопців по дві міни повісити доведеться», – констатував про себе Ковалів і повторив завдання у мікрофон.
Комбат додав:
– Поквапся, Сашо! Через цю дірку вони вийти можуть. Частина їх уже прорвалася. Мої тільки хвіст колони засікли.
Ковалів відклав мікрофон і швидше за звичкою відповів самому собі:
– Єсть!
Ротний дістав планшет. Як виявилося, вершина, на яку належало йти, височіла над лівим гребенем ущелини, за шість із гаком кілометрів від нинішнього розташування роти. Що перешкодило висадити там пост – тільки Аллаху було відомо, але наказ віддається не для обговорення. Тим паче, що третій роті з самого початку операції відводилася роль резервної, у розпорядженні оперативного штабу. Але поки комбриг не прибув, командував комбат.
– Роту на шикування! – розпорядився Ковалів.
За п’ять хвилин бійці двома нерівними шеренгами стояли перед ротним.
«Ну й бродяги», – відзначив про себе Ковалів, дивлячись на гурт, що зібрався. Тільки тут, в Афганістані, він зіткнувся з таким бардаком в обмундируванні бійців. Незмінно, перед кожним виходом на «бойові», вчинявся стройовий огляд, на якому штабне начальство відзначало собі наявність в особового складу всіх, які встановлено статутом, атрибутів. А на саму операцію бійці вже вбиралися, як на циганське весілля, – хто на що спромігся. Солдати самостійно, використовуючи традиції земляцтва, здобували амуніцію: маскхалати, кросівки, плавжилети, трилітрові афганські фляги та інші дрібниці. Як наслідок, на операцію виходив бойовий підрозділ, що своїм зовнішнім виглядом нагадував швидше розбійницьку ватагу, ніж стройову роту.
Ніхто на це неподобство особливої уваги не звертав. Навіть заохочували. Незважаючи на існуюче стійке переконання, що радянський солдат здатен витримати будь-які випробування, вимога особовому складу носити під час операції статутну форму видавалася не інакше, ніж єзуїтським катуванням. Адже в горах кожний багнет на рахунку, а кожний міліграм зайвої ваги приносив бійцю масу страждань. Перед операцією, щоб полегшити ношу, солдати навіть листи з дому на броні залишали.
У строю не вистачало Білограда. Як би там не було, а поки що сержант числився у складі роти. Ротний пошукав його очима на найближчих машинах, але, не знайшовши, уже набрав у легені повітря розпорядитися, щоб за Богданом змотались на командирську машину. На півслові обірвав зростаючий пронизливий свист. «Ото пісня! – промайнула думка. – Міна!»
– Рота, повітря! – заволав Ковалів на все горло й кинувся до найближчої машини.
Команду можна було й не віддавати. Бійці, навчені гірким досвідом, і самі, не чекаючи, коли міна звалиться на голови і розірветься тисячею розжарених осколків, розбіглися на всі боки. Слідом за першою летіло, як мінімум, ще дві.
Падаючи під черево командирського БРДМа, краєм ока Ковалів помітив, як у люк механіка-водія сусідньої машини вдвох ускочили Шаміль і Старостенок. Миттю ці два гіганти спромоглися, не випускаючи з рук зброю, втиснутися під броню й закрити за собою кришку люка.
«Ого-го, які мандраж чудасії робить! Там і одному тісно. Мабуть – онуки Гудіні», – відзначив про себе.
Ще за півсекунди перша міна з оглушливим виляском розірвалася метрів за тридцять. Із-за корпусу беемпешки, що стояла поруч, Ковалів побачив тільки хмару пилу, яка зметнулася в повітря. За мить у броню застукали осколки. Ротний устиг перекинути тіло до дальнього від вибуху колеса. Знову рвонуло. Цього разу значно ближче. Настільки, що розжарена хвиля пилу й піску, розтинаючи ротному шкіру на обличчі, впиваючись в очі, накрила БРДМ, під яким він ховався. Третя міна розірвалася десь біля річки.
Відпльовуючись і протираючи очі, Ковалів підняв голову і від того, що побачив біля сусідньої машини, похолов. У тридцяти метрах стояла його БМП, її лівий десант був відкритий, а поряд з ним… – випльовуючи зуби, намагався піднятися з колін Білоград. До машини його тягнув за волосся Халілов. У правій руці узбек стискав багнет.
– Мамі твоїй весло під печінку… – вилаялася пошепки ротний.
Одним ривком Ковалів викотився з-під БРДМа і під пронизливим свистом падаючих мін кинувся до бійців:
– Халілов, стій! Стоя-а-ать!
Халілов уже задер голову Білограду так, щоб той бачив знівечений труп Рустама. Схоже, Дан навіть не збирався чинити опір: руки безсило повисли вздовж тіла, а сльози впереміш із кров’ю заливали йому обличчя. Марат уперся коліном у спину сержантові і відтягнув йому голову навзнаки. Відкрита для удару шия майнула білою смужкою незагорілої шкіри. Багнет вже зметнувся вгору…
Ротний ніяк не встигав. Відштовхнувшись від землі у відчайдушному безнадійному кидку, він закрив очі, щоб не бачити, як його бійцеві різатимуть горло. Під ноги підвернувся камінь. Ковалів, утративши рівновагу, звалився на пісок за метр від дверей десанту. Вже втративши будь-які сподівання, він спробував схопитися і дотягтися до Халілова. Могутні удари під лопатку і майже одночасно в потилицю кинули ротного додолу. Черговий вибух накрив його хвилею розгарячого повітря та осколків.
Міна розірвалася просто на борту машини. Убити Рустама вона все одно не могла. Лише в правому десантному відділенні бойової машини піхоти з тужливим стогоном посунулася на підлогу гітара. Струнами – на кулемет…
Розділ двадцять третій
 
Поза всяким сумнівом, краще було б дочекатися повернення Богдана. Але цього дня Сан Санич не міг відмовити відвідувачам. Позитивні емоції їй не завадили б. До того ж, спробуй відмовити. У лікарні не приховаєш від хворих, що сьогодні таке свято – Міжнародний жіночий день. І хоча вона була ще слабка, але неувага з боку близьких на тлі загального святкового настрою напевно погіршила б її стан.
Троянду краси небаченої Валентина прийняла, як і личить, – з легкою тінню презирства. Він вже звикся – від неї чого завгодно можна чекати, вона все одно витворить усе по-своєму. Та все ж таки своїм дзвонити вона пішла з посмішкою – однією з найчарівніших з її арсеналу. Але йому настрій почали псувати ще зранку.
Начмед увірвався до кабінету, наче печеніг дикий. Слідом за ним увійшов, з усього видно було, тип із психікою врівноваженою досконало і зовнішності непримітної абсолютно. Привітаєшся з таким на вулиці і за півгодини не пригадаєш, з ким зустрічався.
Федоренко навалився на стіл своїм черевом і відпустив сакраментальне:
– Як!?
– Що як? – на мить розгубився Сан Санич.
– Ти уявляєш, куди ти нас засандалив? І мене, і головного, і… Як цей папірець звідси вийшов? Як?!
На стіл з пухкої руки начмеда вивалився отруйно-фіолетового кольору бланк із ледве помітним трикутним штампом у куточку.
– Васильовичу, може, ви на неї подивитеся… спочатку? А тоді вже…
– Чого на неї дивитись? Я вже намилувався нею! Твій підпис?.. Твій?
Сан Санич чекав на цей «розгін». Але це було краще за сутичку з розлюченою Валентиною:
– Ну, мій, і що?
– А це головлікар, так? Це, вважаєш, його підпис?
В Сан Санича жоден нерв не здригнувся:
– Я не експерт-лабораторія! Та звідки мені знати?! Ви на хвору подивіться.
У розмову встрянув Газієв:
– А що хвора?
Замість Сан Санича вписався Федоренко:
– Та встане й побіжить.
Сан Санич не знав, як реагувати на питання незнайомця. Але, судячи з усього, він мав вагу, якщо сам начмед з лікарняного зірвався і попереду всіх сюди прискакав.
– Он як? А як не встане? Ви з кого тоді стружку знімете? – спробував заперечити Сан Санич.
Газієв звернувся до начмеда:
– А ви як вважаєте?
Федоренко «узяв стійку»:
– Де її історія хвороби?
Сан Санич із презирством на межі відрази кинув теку на стіл і додав:
– В неї, на тлі стресу, інсульт з геміапарезом.
– Що в неї паралізоване? – кинув Федоренко, занурюючись у теку.
– Правий бік. Вона після коми, ще людей не впізнає. Племінника за свого сина визнала. А син в армії. Якщо вона зрозуміє, що син ще не повернувся, я ні за що не ручаюся.
Газієв упіймав слід, наче гончак: «Виходить, ти відав про цього хлопця. Виходить, і що папірчина буде липова, відав». Він зробив крок до вікна, чим змусив лікаря обернутися за ним услід, і звідти вимовив:
– Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє спілкувалися з вашим головлікарем?
Питання цього «товариша в штатському» починали вже «діставати». Сан Санич не вбачав підстав «гнутися» перед ним навпіл.
– Ви мені вибачте, звичайно, але, мені здається, вам не завадило б відрекомендуватися, перш ніж мене допитувати, – він постарався акцентувати на «допитувати». – Якщо, звичайно, вам важлива моя думка як фахівця. Або я вже арештант?
Начмед глитнув повітря і забігав оченятами по кардіограмі ще швидше.
А Газієв не чекав такої хоробрості: «А ти, дядьку, пайку на кічі ще й не нюхав…» Однак він дістав своє посвідчення. І навіть встиг розкрити його. Але зараз же він забувся про все, заради чого приїхав до цієї лікарні. Погляд його впав на пляму свіжого шпаклювання на лівому крилі доходяги-«Жигульонка», що паркувався просто перед його очима біля парапету «Приймального покою».
З автомобіля вийшли двоє. Газієв рвонув з тієї ж кишені інше посвідчення, водійське: «Береговий Олександр». Ані Сан Санич, ані начмед не зрозуміли, що сталося з «товаришем у штатському». Не мовлячи й слова, стрімголов той кинувся до виходу з кабінету…
Сашко запропонував обійти парадний вхід. Вікна пологового будинку виходили просто на «Приймальний покій». Іван нічого не зрозумів, але, знизавши плечима, попрямував навкруги будинку, до «чорного» входу. Той завжди був відчинений…
Газієв мчав сходовим маршем, втративши всяку згадку про пристойність. У два стрибки він дістався вже першого поверху. Лише тут він доклав зусиль до того, щоб стримати запал. Та все ж коридором, що вів до «Приймального покою», він попрямував прискореним кроком.
Іван піднімався сходами чорного ходу першим. Він навіть зміркувати ледве встиг: «Що це за мужик промайнув просто перед носом, як очманілий? Трохи вітром не здуло…» Неврологія була на другому поверсі…
Вже біля машини капітан перевів дух і накинувся на старого, що длубався у якійсь коробці під кермом автомобіля:
– Де він?
– Хто де? – сторопів Наумович.
– Господар цієї машини.
– Так я господар.
Газієв продемонстрував водійське посвідчення Берегового.
– А це тоді хто?
Наумович потемнів на виду. «Схоже, впізнав, стариган», – вирішив Газієв.
– Сашко… це…
– Я бачу, що Сашко. Куди він подівся?
– У неврологію побіг, у нього…
Не чекаючи подальших пояснень, Газієв зник за дверима «Приймального покою». Не минуло й секунди, двері знову відчинилися:
– У яку палату він пішов?
– Четверту… – видавив із себе Наумович.
Газієв зник.
– В інтенсивку… – додав старий і схопився за голову.
…Вони постаралися натягнути на обличчя святкові маски. Тільки в Івана не зовсім вийшло. Валентина наказала йому заховати лице за квітами і штовхнула двері інтенсивки…
Перескакуючи одразу через дві сходинки, Газієв досяг фойє другого поверху і увірвався до неврології…
Валентина, кусаючи губи, сиділа на сусідньому ліжку. Біля вікна розмістився Іван. Звідти йому було видно: чи то від щастя, чи то від доз надмірних татусі, які молодші, ледве в заметах не валялися. Зовсім поруч, від «Приймального покою» і півсотні кроків не було, народжували дітей. Варто було дівчатам лише продемонструвати у вікні нову Людину, татусі таке виробляли! Але і доросліша публіка, повискуючи від розчулення, реагувала не менш виразно.
Лідія і цього разу його не впізнала. Вона знову тримала за руку свого сина:
– А твоя Іра давненько вже до нас не заходить. Вже з півроку як. Ти ще не бачив її? А де тато, синок? Він переповів тобі, як вони мене з Сашком обманювали? Уявляєш, і тьотю Валю теж. Ніхто не знав. Не треба було, синку. Бачиш, як воно вийшло. А я ще на роботі всім розказую: Вірменія… Вірменія…
Газієв трохи не вирвав двері разом із завісами:
– Береговий!?
Рука в Сашка смиконулася. Він обернувся на голос. Газієв задоволено усміхався:
– Що, заціпило? Адже це ти Олександр Береговий? Чи як?! Права твої?
Найпершою опам’яталася Валентина. Вона кинулася до Газієва і штовхонула його в груди настільки потужно,
що той ледве на ногах устояв:
– Хто вас пустив сюди?!
Газієв не чекав такої сміливості. Навіть оторопів на мить.
– Спокійно, громадяночко, спокійно, – тільки й знайшов що сказати особіст.
Ледве вгамовуючи хвилювання, він спробував дістати з внутрішньої кишені посвідчення. Але Валентина все одно намагалася виштовхати його в коридор:
– Хто вам дозволив?!
Кволий голос Лідії почули всі:
– Саша? Як… Береговий?
Газієв ще й досі не зрозумів, що сталося:
– Менше треба пити за кермом!
Валентина знову штовхнула його в груди:
– Та пішов ти під хвоста своїй відьмі звідси…
…Тепер вона його побачила.
– Саша?.. Хлопчику мій… Ви знову мене обманюєте?.. Ви знову мене обманюєте… Де він!?
Валентина кинулася до сестри.
– Валю. І ти теж… Що ж ви всі… учиняєте зі мною?..
Як же ви?..
Її голос почав уриватися дрібними схлипуваннями. Вона спробувала підвестися, за секунду захрипіла і, не в змозі подужати судоми, впала на подушку.
Сан Санич уже стояв на порозі інтенсивки:
– Геть звідси! Всі! Пішли геть звідси!..
…Тишу в холі неврології порушувала тільки немолода санітарка, яка гуркотіла своїми причандалами і снувала між палатами. Зрідка з-за дверей доносилися лаконічні команди Сан Санича:
– Адреналін!.. Кисень!..
Хвилина спливла, немов кисільна:
– Дефібрилятор!
Валентина чорніла на очах. З палати, дзвінко вистукуючи каблуками, вибігла сестра. Назад Наталія промайнула повз них, ховаючи очі.
– Дефібрилятор, швидко!.. – і раптово: – Та знімеш ти коли-небудь свої копита, або ти на дискотеці?!
По підлозі застукотіли-покотилися скинуті поспіхом туфлі.
– Розряд!.. Руки!.. Розряд!.. Розряд!..
Валентина вчепилася зубами у власні долоні. Більше в холі не почули ні звуку. Тільки немолода санітарка ще раз гримнула своїм відром біля ординаторської.
Двері інтесивки відчинилися з тягучим скрипом. Не зронивши й слова, Сан Санич стяг з очей свої запітнілі окуляри і, відвернувшись убік, пішов коридором. Услід, притискуючи до грудей туфлі з високими, за останнім віянням моди, каблуками, вийшла Наталія. Намагаючись не дивитися Валентині в очі, вона вимовила розгублено:
– Тобі краще не входити туди… Пробачте… – і віддалилася слідом за лікарем.
Очі мов прорвало. Сльози хлинули рікою. Валентина зсунулася на підлогу…
 
 
 
Розділ двадцять четвертий
 
Старостенок бачив усе не гірше за ротного. Вже під бронею він розминувся з Шамілем і поповз до лівого десанту. Звідси через триплекс Старий і побачив, що відбувалося на командирській машині. Дан сидів на башті, наче істукан. Міна, яка розірвалася поруч, так і не привела його до тями. Втупившись коров’ячими очима у ребристий щит машини, він м’яв тремтячими пальцями панаму.
«От дурень!» – просипів Старостенок.
Не гаючи часу, він рвонув важіль і штовхнув плечем неповороткі двері десанту. Тієї ж секунди назовні, зовсім поряд, рвонуло. Вибуховою хвилею двері так торохнуло об плече, що в Старого ледве очі не повискакували. Але пхикати було ніколи. Він знову пригорнувся до триплекса. Назовні події розгорталися зовсім уже бурхливо.
На командирську машину вистрибнув Халілов. Різким ударом ноги в скроню він зніс Богдана з броні як муху і зістрибнув услід. Старостенок знову штовхнув важенні, повні солярки двері і, залишивши їх розчиненими навстіж, побіг крізь хмару розжареної вибухом пилюки до командирської машини.
Огинаючи командирську БМП, щоб не втрачати швидкості, він схопився за кронштейн фари. Інерція трохи правицю із суглоба не вирвала. Але те, що він побачив за машиною, змусило його запрацювати ногами ще швидше. Попереду, за метр від Старостенка, мчав, спотикаючись об камені, ротний. А за ним!.. Юсуф вже заніс свій багнет-ніж над горлом Білограда.
Ротний остаточно втратив рівновагу і звалилася на пісок. Старостенок стрибнув йому на спину. Підбитий побідитовими напайками гірський черевик упився командирові просто під лопатку. Старий зачепив коліном голову ротного і у відчайдушному кидку дотягся до руки узбека. Вже в польоті відпрацьованим ударом він вивернув багнет-ніж з пальців Юсуфа. Клинок блиснув у сонячних променях своїми зазубринами і встромився у пісок.
«Слава Богу! Ну, бабаюка, розірву…» – встиг подумати Старостенок під час падіння. Тієї ж секунди жахливий тріскіт розірвав зростаюче над головою завивання…
Коли ця погань виє, повне враження, що вона летить саме в твою голову. І налаштована вона таким чином, що після вильоту із жерла міномета детонатор спрацьовує з дотиком до цілі. В людини підсвідомо виникає непереборне бажання сховатися від неї куди завгодно, аби не чути цього несамовитого зловісного завивання. Хвиля мурашок спиною вгамовується лише тоді, як заберешся під яку-небудь машину. Найчастіше моджахеди використовували протипіхотні. Броню або кузов машини вони не пробивають.
Почуття реальності почало повертатися до Старостенка завдяки свисту чергової міни. Крізь шум у голові він відчув, що хтось тягне його за ноги. Щоправда якось ніяково і нерівномірно. Озирнувся – Дан вчепився у голінку, ротний тяг за іншу. Старий запручався. Білоград випустив черевика і за інерцією, здіймаючи хмару пилюки, вальнув навзнаки. До них дійшло, що Старий опам’ятався. Разом заповзли під БМП. Під машиною, згорнувшись дугою, вже відлежувався Юсуф.
– Все на місці? – заволав ротний голосніше, ніж у тому була потреба. – Нічого нікому не відірвало?
Схоже, йому теж добряче по вухах дісталося. Ніхто не відповів.
Ковалів торкнувся Халілова:
– Ти як?
Юсуф захитав головою, не відриваючи від вух долоней. Йому перепало більше за всіх. Вибух заскочив його, коли він стояв на повний зріст.
– Дубина. Я б тобі ще додав, – уклав ротний.
Броня тим часом розвернула стволи вбік ущелини
і відкрила вогонь у відповідь. Цей шквал міг би землю
в пекло перетворити. Богдан одного разу спостерігав в Асадабаді – сопка тиждень горіла після обстрілу з усіх стволів. Якби ще знаття – куди стріляти. А так. Чисті «понти». Але інколи і це допомагало. А швидше за все – в душманів міни закінчувалися. Ти ж не натягаєш їх у гори півтони.
Крізь гуркіт гармат пробився віддалений розмірений свист гвинтів. Наближалися літуни. Моджахеди, напевно, теж їх помітили. Вертушки засічуть вогневу позицію за п’ять хвилин. Обстріл припинився.
Ротний вибрався з-під машини і загорлав так, що й за річкою почули б:
– Рота, шикуйсь!
Поки солдати збиралася, Ковалів остаточно утвердився: «Білограда треба брати з собою. Вб’ють хлопця. Точно – вб’ють, навіть особістів не дочекається». І зараз сержант, беззбройний, дещо сторонячись шеренги, втупився на правому фланзі порожніми очима кудись у пісок, під ноги замполітові. «А що Халілов?» – промайнуло в Коваліва. Халілов стояв у другій шерензі. Стояв… Раптово його захитало – він навалився на спину Бараєву. Хоча солдата й підтримали, ротний вирішив його залишити:
– Халілов… – залишаєшся оператором 304-тої машини. Кулеметний взвод прямує за відділенням управління. Білоград! – рота завмерла в очікуванні команди Коваліва. – Йдеш авангардним кулеметного! Боєкомплект, сухпай – на тиждень!..
З поверхового огляду з’ясувалося, що люди не постраждали, якщо не враховувати злегка оглушених учасників колотнечі. Але такі пошкодження, коли бракувало половини особового складу, до уваги не бралися.
– Три хвилини на збори! Білоград! Береш кулемета!
Ковалів нарешті помітив мінометників. Тільки зараз поруч із ними опустився на пісок зв’язківець зі своєю рацією – один. Цей був від артбатареї.
– А літунів хто наводити буде?
– Кажуть, теж жовтяниця, впораємося, – запевнив Бєлінський.
– Всім по дві міни! Розійдись!
Збори не забрали багато часу. Речові мішки спакували ще в бригаді. Залишалося тепер ще захопити з собою міни та й вирушати.
Ці залізяки кляті кріпилися, як належить, лямками
з обох боків речового мішка. Старостенок перевірив кріплення каски. Він ніколи її не вдягав. Але якщо вона почне гойдатися і гуркотіти об міни – випробування «вранішньою прогулянкою в гори» перетвориться на справжнє катування. Зайнятий такими ж мінами Цимбал кинув з іронією:
– Вона тобі треба, Старий?
– Хто спитає, а в нас є…
– Ти б ще беемпешку з собою захопив.
– Тю, турок, то ж не броня на довбешку, – і додав майже лагідно. – То талісма…ан.
Старостенок закинув мішка за плечі і попрямував до ущелини. В Цимбала талісман був трохи легшим. Він не розлучався з листівкою з червонопиким і зубатим, як новорічний кролик, Дідом Морозом на санях. Але вагався він не довго: кинувся до десанту, начепив на голову таку ж, тільки без дірки навпроти лоба, каску і побіг слідом за Старим.
Над аналогічним завданням сушив голову і Білоград. Він ніяк не міг наважитися на те, щоб залишити зошит
з написом «АІСТ». Згадалися Рустамові слова в очеретяному курінці, ще в бригаді. Наче живий він знову промовив: «Речі небіжчика – погана прикмета, ой погана…» Але Богдан не спромігся його відкласти. Вирішив взяти зошит із собою. Він влаштував «зручніше» гітару на сидінні, виволік з правого десанту кулемет і завмер у нерішучості. З лівого йому належало дістати речовий мішок. Але там був Рустам. Помітив ротний.
– Ваня… – і, дивлячись замполітові в очі, Ковалів кивнув у бік Білограда.
Бєлінський відсунув сержанта і простягнув руку до десанту:
– Твій? – і впустив мішка Данові під ноги.
Богдан зміг тільки кивнути головою і схилити погляд додолу.
– Наздоганяй…
Окрім Халілова, ротний залишив на броні шістьох механіків і шістьох операторів. Рваною колоною, долаючи крок за кроком понівечену траками кам’янисту пустелю, стікаючи солоною ропою під променями немилосердного чужого сонця, зігнувшись під тягарем речових мішків, рота попрямувала до підніжжя найближчої гори.
Відразу за зв’язківцем потяг свого кулемета і Білоград. З його речового мішка ще тягнулися і скрапували у пісок важкі згустки…
То була кров – Рустамова…
 
 
 
Розділ двадцять п’ятий
 
Навіть найближчий помічник командира, особливо довірений Фархат, не міг розгадати, які завдання виконує в загоні Мірзахан. Схоже, що й сам Тахир не відав того достовірно. Мірзахан не входив до складу ні одного з підрозділів. Він виконував усі обряди, але щоразу окремо від моджахедів, він працював нарівні зі всіма, але завжди на базі, беззаперечно виконував усі доручення, але тільки Тахира. Крім того відчувалося наскільки гумандан-сагиб цінує його і покладається на нього. Фархат неодноразово помічав, що під час бойових операцій Тахир відправляв Мірзахана з особливими, відомими тільки йому завданнями. Більше того, за будь-якої небезпеки цей таджик зникав з поля зору навіть без розпорядження Тахира. Лише одного дня, коли Фархат наважився доповісти Тахиру про чергове зникнення Мірзахана, гумандан-сагиб виявив свою особливу прихильність до нього. Тоді замість того, щоб дати розпорядження приглядатися до хитрого таджика, Тахир наказав помічникові зайнятися обліком боєприпасів. Фархат зробив припущення, що Мірзахан, швидше за все, виконує обов’язки скарбника. Але чому настільки таємно, він не міг здогадатися. При цьому створювалося враження, що Тахир сам залежний від Мірзахана. Дуже вже гумандан-сагиб цінував таджика. І зараз Тахир не помітив, як виказав своє особливе ставлення до нього.
Вже втретє за нетривалий перехід в гори він викликав на зв’язок «дев’ятого» і спитав коротко:
– Що?
Почувши таку ж коротку відповідь, Тахир, здавалося, хмурнів, але нічого не говорив, а лише наказував продовжувати рух. Аж за четвертим разом обличчя його пояснішало. А Тахир тоді почув:
– Дев’ятий – сьомому: Дантес минув контрольну позначку…
Вертоліт злетів одразу ж, коли комбриг з особістом зістрибнули з борту. 
– Товаришу полковник…
Дантоєв зупинив рапорт начштабу:
– Доповідай обстановку!
– Все готово… – миттєво переключився Синельников.
– Авіація?
– Бойова готовність.
– Начальник артилерії?..
– Тут.
– Ну… тоді…
Двигуни бойових машин, вивергаючи у повітря хмари солярового гару, заревіли, немов один великий закутий у метал звір. Ще за кілька хвилин броньова група з урочища з’єдналася з колоною бойової техніки з Асадабада і рушила вглиб ущелини…
Нарешті Фархат дізнався: хто це – «Дев’ятий». Тут же Тахир і визначив «Дев’ятого»:
– Гаразд, Мірзахан, іди до своєї точки.
Фархат зробив висновок, що в Мірзахана є власне лігвище. Але на роздуми не залишив часу Тахир. Він протягнув рацію помічникові і повідомив:
– Все, Дантес увійшов до ущелини, – і зараз же спитав: – Де він висадив своїх солдатів?
– Загалом – шість вершин. Вони вважають, що зайняли головуючі висоти.
– А в тебе що?
– Моджахеди вже на місцях, гумандан-сагиб…
Вивчаючи вміст планшета, Тахир, здавалося, не почув. Замість очікуваного розпорядження, він лише відірвався від карти і промовив задумливо:
– Вас ніхто сюди не запрошував…
Фархат повторив:
– Всі наші люди вже на місцях.
– Мандрівник не доповідав?
– Мандрівник?
Тахир простягнув руку за рацією…
Залишалося тепер чекати, коли ж колона досягне бази, яка, за всіма припущеннями, знаходилась вглибині ущелини. Черговий раз Дантоєв відзначив про себе, що ото воно і є найтяжче – чекати: «Скільки часу людина губить в очікуванні? Яку частину життя? Адже всі чогось чекають. І всіх нас хто-небудь чекає…»
– Дозвольте, товаришу полковник, – припинив роздуми комбрига Озеров.
Дантоєв бачив: тільки-но особіст приймав доповідь начальника колони. І його міміка не відбивала нічого доброго. З чого б це?
Комбриг заохочувально хитнув головою.
– У третій роті надзвичайна пригода.
«Ще жодна операція не проходила без чогось надзвичайного. Почалося…» – приготувався слухати Дантоєв.
– Сержант механіка розстріляв.
– Що за?.. Який ще сержант?
– Сержант Білоград. Той самий. Ви його повинні пам’ятати. Він ще співав тоді в клубі. Ну, коли Прима приїжджала…
Дантоєв кинув Синельникову:
– Де третя рота?..
…Ковалів тільки-но вивів роту на гірський хребет, що височів уздовж ущелини.
Білоград не звик до такого тягаря. Як тільки не старався Богдан вивернути ступню, щоб зменшити навантаження на сухожилки, крутий схил гори все одно краяв голінку нестерпним болем. Виникало відчуття, ніби з кожним кроком в литки впиваються тисячі розжарених голок. І до цього болю не можна було звикнути.
Іноді, щоб хоч трохи полегшити ці тортури, Богдан міняв напрям з підйому до вершини на горизонтальний, упоперек схилу. Але так теж недовго протягнеш. Навантаження розподілялося нерівно. Одну ногу доводилося підгинати, перекладаючи на неї весь тягар поклажі, а іншу підтягувати. І тоді ненависна гора, ніби чинячи опір підкоренню ворожою армією, незабаром неминуче брала своє. За хвилину такого ходіння біль мігрував з підйому гомілки на бічні сухожилля. І тоді вони, ввижалося, з кожним кроком обриваються від напруги – по одній за кожний крок. «Це ще добре, що не лисі скелі. Хоча… Хто знає, де краще ішачити?» – міркував Білоград.
Щоб якось відволіктися від болю, Дан почав подумки підраховувати загальну вагу вантажу за плечима. Кулемет за повного спорядження важив одинадцять з половиною кілограмів. Майже у три рази важче за автомата. Як належить, Дан брав із собою шістсот патронів на тиждень. Але то для автомата. І важать 5.45 мм мало не вдвічі менше за 7.62. З автомата, звичайно, стріляли одиночними. Однаково у ціль ідуть тільки перші дві кулі з черги, а наступні віддача закидає вище. Кулемет, натомість, за його швидкості стрільби, потребував набагато більше набоїв. Для кулемета цієї норми могло й не вистачити. І так уже траплялося.
Минулого року ротний теж переводив Дана в кулеметники. Білоград узяв тоді два цинки патронів – вісімсот вісімдесят штук. З них же і стрічку набрав у двісті патронів. А потім, за два дні, вони влізли в таку халепу, що довелося розстріляти всі до єдиного. На останній стрічці Дан мусив уже економити. І все одно б не вистачило. Пощастило: відступили вчасно. Дан знову звідав те відчуття страху, що охопило його тоді. Лякало не те, що залишився без патронів. Не сумнівався, що хлопці не покинули б. Страшніше за все було зізнатися ротному, що відстріляв усе і коробка порожня. Кулеметник завжди відходив останнім. Білограда покоробило від спогадів. Він так і йшов тоді з порожнім стволом останнім, прислухаючись до кожного шереху за спиною і страхаючись зізнатися командирові, що відстрілявся. Проте обійшлося – більше не стріляли.
Коли дісталися броні, Білоград насамперед кинувся до десанту і заштовхав до речового мішка два цинки патронів, навіть не розпечатавши. Тільки після цього нерви трохи вгамувалися і його перестало трусити – Дан розкрив ще одного ящика з набоями, заспокоївся і почав набирати стрічку. Броня тоді рушила своїм шляхом, а він, перебравшись нагору, продовжив набивати краби патронами. Але втома відібрала останні сили. Так і опочив там, намотавши ремінь кулемета на руку, щоб не загубити на якійсь з вибоїн, і примудрившись «упакувати» змучене тіло між численними гачками, тросами й завісами, якими удосталь оснащений кузов БМП. Навантаження та напруга останньої доби відключили тоді його начисто. За весь шестигодинний шлях він так жодного разу і не прокинувся, аж поки броня не притрусилася до Тура Бури. Тут ротний не виділив і хвилини на збори. Дан так і не встиг випорожнити цинки, так з ними й пішов на прочісування. Прокляв усе на світі. Пачки з патронами можна було хоч укласти зручніше. А ці бісові цинки, загальною вагою за двадцять кілограмів, усі боки повідбивали. Як навмисно: це виявилося марним – за весь день жодного пострілу не зробив. Схоже, моджахедів попередили. Зате наступного дня…
Гіркий давучий клубок підступив до горла разом зі спогадами про той день. Запалені очі озвалися сухою різзю. Наступного дня загинув «Аіст» і Богдана самого підстрелили. Коли б не Старий з Рустамом, – може й добили б. «Якби не Рустам!.. Мабуть, і не треба було. Уже краще б тоді мене…» – забилася в голові гріховна думка.
Назад на можна озиратися. Але хто утримається від тієї спокуси? Як завжди – озирнешся через годину чи дві, і не віриться, що ти подолав усі ці кілометри розжарених скель і урвищ своїми ногами, та ще й з таким вантажем за плечима.
– Воруши маслаками, сука! – прошипів у спину Шаміль. Він тяг станину гранатомета позаду Білограда.
Зупинятися не можна. Навіть щоб дух перевести, не можна. Виб’єшся з ритму руху колони – зупинок стане у потребі більше. Тоді: порушиш стрій, відстанеш від
свого відділення, почнеш наздоганяти, знову відставати – сили залишать за добу. Але Богдан озирнувся, не уповільнюючи кроків. По всьому видно, Шаміль шукав привід. Відчував, що зараз сержант не в змозі відповісти. Тому ротний і визначив йому місце в колоні відразу за відділенням управління. Але зупинятися і справді було не можна. Білоград кинув погляд на Бараєва і завмер, наче кам’яний.
– Ти шо, жопа з вухами? – сторопів Шаміль і теж зупинився.
Бійці вже обходили їх стороною. В Шаміля почали закипати нерви. Але Білоград дивився йому за спину:
– Товаришу старший лейтенант! – постарався викрикнути Богдан якнайголосніше.
Нижче, пробиваючись крізь хмари пилу і піску, вглиб ущелини, вузьким, як гірська стежина, шляхом просувалася колона бронетехніки. А над дорогою…
Ковалів відклеївся від окуляра бінокля.
– Підходи є? – спитав Бєлінський.
Ротний протягнув оптику замполітові:
– На! Може, ти знайдеш…
За хвилину спостереження Бєлінський відзначив:
– А дорога з цих позицій наче на долоні. І вертушки тут особливо не розженуться.
– На карті ця фігня зветься Тахте Архат, – відмітив ротний і зараз же спитав: – Помітив кого-небудь?
– Ні душі… ні духів… ні… І підходів не бачу. Може, з боку ущелини. Перевірити б.
– Ти хочеш прогулятися туди?.. – ротний іронізував.
– В нас інше завдання.
Про завдання нагадав комбат. Можаєв ніби з відстані в декілька кілометрів відчув затримку – викликав на зв’язок. Ковалів припав до мікрофона:
– Третій на прийомі.
– Що в тебе?.. – рація суттєво спотворювала голос комбата.
– Тихо як у раю… А у вас?
– А у нас – у квартирі газ, – пробурмотів Можаєв убік і додав у мікрофон: – Як далеко до точки призначення?
Ковалів ще не склав планшета, але, замість того, щоб повідомити про свої координати, вирішив побавитись:
– Два рази палку кинути.
Ротний все ж повідомив про заздалегідь підготовлені позиції противника, які вгледів Білоград.
– Не затримуйся, в тебе інше завдання.
Можаєв відзначив про себе: «В Коваліва повік щось відбувається. Магнітом він пригоди до себе притягує, чи що? Чисто – драгун царського полку потішного. Ось таким-от Денис Давидов був. Де не з’явиться – надзвичайщина. А нас – у квартирі газ. Хоч би пукнув якийсь душара…» Гори мовчали. Броня вже була в ущелині, а Тахир себе не виявляв аж ніяк. «Можливо і немає тут ніяких складів?» – завагався Можаєв.
Ковалів не міг просто минути позиції над дорогою в ущелині, безсумнівно, обладнані противником. Тим паче, що дорога з цього кам’яного мішка проглядалася як на долоні.
– Бараєв!
– Я…аа… – відгукнувся боєць зовсім поруч.
– Що то воно таке – Тахте Архат на фарсі?
– Тахте Архат?.. – перепитав Шаміль і додав після нетривалого роздуму: – Трон Архата якогось.
– Он як?.. Трон, говориш?… Ну, тоді заряджай свою цяцьку, – скомандував Ковалів. – Вдаримо по трону феодалізму пролетарським автоматичним гранатометом – АГС-17.
– Є…есть.
Поряд із Бараєвим з очима повними надії лежав придавлений двома стрічками гранат Масльоха. Шаміль з погрозою в очах кивнув йому, щоб згинув. Стрічку в казенну частину гранатомета він вклав свою власну. АГС-17 страшна зброя. Бараєву вистачило півхвилини, щоб розстріляти вогневі позиції у кам’яному мішку. Коли там розсіявся дим, замполіт зробив висновок:
– Ані душі все одно…
Ротний не став гаяти час:
– Рота, підйом! Продовжувати рух!..
…Мірзахан віддав хвалу Всевишньому. Він пішов з Тахте Архату півгодини тому.
 
 
Розділ двадцять шостий
 
Небезпеку попереду він відчув іще на півшляху до вершини. Тільки спочатку не надав тому особливого значення. Однак бентежні відчуття посилювалися. Але передбачити, що саме ждало його на стежині, котра вела до ущелини Халчаян, Равіль так і не спромігся. Здавалося, попереду на нього чекала якась зустріч. Та яка?
Він влаштувався на камені зручніше і спробував відключити свідомість. Лише так можна було дізнатися, що викликало його побоювання. Але те було марним, думки про події останніх днів знову й знову вперто повертали його до дійсності. До того ж вони ніяк не бажали вгамовуватися, не те щоб зупинятися. Плутаючись з почуттями і ділячись на окремі, майже не пов’язані між собою уривки, до ладу не хтіли приходити: «Якби не відмовив автомат… Зараз ми йшли б удвох. А може, і один Орхан… Він ніс мій шовк на викуп Шаміри. Однаково вона б хіба що розсміялася. Тільки Діонісові відомо, під яким скаженим верблюдом народилося це дівча… Треба було перерізати горлянку цьому кяфірові просто на машині… Тоді в Шалахшаха не було б і мене… Плем’я потребує чоловіків, а не голів кровників. А він не такий вже й пильний, цей Воїн, – відчуття небезпеки так і не перебороло в ньому ностальгії за рідними місцями… Небезпека чекає попереду. Чекає на мене… Цей шакал крамарює Орхановими чотками. Навіть у Харкові посеред зими вони допомагали братові зігрітися під час молитви. Що там попереду?..» Повернути стан спокою все не вдавалося. Варто було йому спробувати зупинити потік думок, видіння обставин загибелі брата все наполегливіше і впевненіше оволодівало його свідомістю…
Їм залишалося тільки обійти той злощасний пост. Далі була долина і стежка, якою вони чи не щоразу поверталися в селище, минаючи Хару. Зустрічатися з людьми Тахира не входило в їхні плани. Калаші ніколи не втручалися у справи сусідів. Ніколи, з часів Іскандера. Але ці неуки із загону Тахира могли й не знати, з ким мають справу.
Тільки плем’я калашів так і не схилило голову перед новим правителем. Та й не намагався Тахир їх підкорити. Надто вже свіжими були перекази. Лише рік тому, за одну спробу відібрати у вівчарів пару ягниць і принизити гордовите плем’я, Шалахшах перетворив ворожий загін у півтори сотні багнетів на стадо знавіснілих баранів, чим знову навіяв благовійний острах перед «племенем магів».
Їхні стосунки завжди обмежувалися тільки дрібною торгівлею. Але тому негідникові захотілося принизити гордівливе плем’я, чого не дозволяв собі ніхто з доби легендарного полковника Лоуренса. За часів прадавніх, від покоління до покоління, калаші зберігають переказ про те, як цей англієць батогом та медяником намагався об’єднати горців під прапором намісника Британії. До маленького непокірного племені спробували застосувати батіг. Шалахшах, який служив на ту пору, теж був змушений показати ікла. Шануючи власну честь, плем’я навіть місця поселення не змінило, навіть на один день в гори не пішло. Численне барвисте військо намісника, охоплене панічним жахом, розбіглося після першої ж спроби атакувати непокірних. Та ще й трохи не порішило власних же воєначальників. Намісник тоді назавжди зарікся турбувати цього вулика і під страхом смерті заборонив своїм візирам навіть згадувати про той ганебний демарш. Але миряни прикрасили цю оказію і рознесли її до кожного припічка. І раніше плем’я калашів побоювалися. А ці події знову на багато колін вселили пошану і містичний острах перед «племенем магів», як прозвали калашів із часів давноминулих.
Та все ж перспектива зустрічі на вузькій стежині з найманцями Тахира особливого захвату в Равіля не викликала. Ці неуки могли й не відати, з ким мають справу. З появою шураві все змінилося під вічним місяцем.
Він так і не зміг осягнути, що чекає його попереду: «Може, зійти зі стежини. Може, краще пропустити чужаків. Але повертатися доведеться аж надто далеко…» Раптово він зрозумів інше: «Навіть якщо це люди Тахира…. Зараз ми можемо виявитися корисними один одному. В нього є люди і зброя. А я знаю, як пройти повз оточення до самого Дантесового лігва. І невідомо: хто кому корисніший. Зараз Тахир може допомогти знову знайти Воїна. Тоді його люди не становлять небезпеки. Але ж я відчув небезпеку?..» Равіль вирішив іти далі.
Вже за декілька кроків він уяснив, про що попереджала його інтуїція. Попереду на нього чекав грізний і безжалісний противник. Поряд з цією небезпекою люди Тахира здавалися дрібними шкідниками. Лише місяць тому тут була досить безпечна ділянка шляху. Тут можна було навіть мула провести. Але зараз…
Він чекав на що завгодно, але тільки не на це. Равіля трохи не скинуло в урвище. Він тільки заніс ногу для чергового кроку – потік найдрібнішого, як горох, гравію ринувся згори. Миттю опорна нога виявилася засипаною до коліна. А інша – інша так і зависла у повітрі! В Равіля заворушилося волосся на голові. Поставити ногу було нікуди, а потік тільки підсилювався. Равіль знав, що при таких обставинах не можна рухатися. Але ж не за такої потужної лавини. Тим часом ліву ногу посунуло до обриву. Вже падаючи на бік, він підвів догори голову, щоб відшукати, за що б зачепитися. Тваринний страх затопив свідомість. Із гори, крізь зловісний шерех осипу, донеслася луна від глухих важких ударів. Звідти дрібний гравій ніс камені вже більші, а за ними зі зростаючою швидкістю вже котилися булижники розміром із верблюжу голову…
Аліхан ішов попереду. Хоча заблукати тут було і неможливо, зі стежини не зійдеш, але довіряти Терланові він ще побоювався. Хлопчисько був ще занадто юним, щоб іти ведучим. «Одному Всевишньому відомо, про що думав Нізарі, коли зважився призначити до авангарду Терлана? Ще й місяця не минуло, як він прибув до табору з Кандагару. Скільки їх таких?.. – роздуми перервав гуркіт каменів за найближчою скелею. – Що це?» Обидва завмерли. Валун, який височів над проваллям за кілька метрів попереду, видавався укриттям достатньо надійним. Не змовляючись, обидва прискорили крок…
До урвища залишалося метр-півтора. Равіль вже із життям розлучався. Він вже бачив себе з переламаними кістками і розбитим черепом на дні ущелини. Та все ж Всевишній не залишив його. Залишалося метр-півтора, він помітив – на самому краю стежини потік гравію здіймався над прірвою вгору. «Там виступ!..» – обпалило наче в лихоманці. Залишався метр – одним поштовхом він вбив каблук у потік гравію і постарався випростати ногу. За якусь мить черевик уперся в перешкоду.
Опора спочатку видалася надійною. Він встиг навіть подивитися вгору. Але часу, щоб вгамувати подих, не було. Гуркіт згори посилювався. Зверху на нього мчали булижники з верблюжу голову. Він відчув новий приплив страху – уступ під ногою зрушився: «Це такий самий камінь!..» Дрібний гравій ринув під валун, якого Равіль тільки-но зірвав з місця. Ще секунда і його теж понесло б до провалля. Равіль у відчаї озирнувся за спину. Попереду за стежиною височіла скеля. Він не дійшов до неї лише декілька кроків.
Ще одного разу він такого маневру не повторив би. Викрутивши тіло гвинтом, він примудрився відштовхнутися від валуна, що вже спливав з-під його ніг, і виплигнути над потоком. Ще в повітрі шостим почуттям він звідав, що отепер йому вільно тільки на мить, тільки кінчиками черевиків доторкнутися до потоку, щоб зробити ще один поштовх. Гуркіт каменюччя з верблюжу голову досяг його, коли він вже сховався під скелею. Зараз же гарячкове дрижання затрусило всіма його суглобами.
Продовжити свій шлях він наважився після того, як віддав хвалу Аллахові. Але не встиг і кількох кроків зробити…
– Дріш!** Стій! (Фарсі). – пролунало наче постріл за спиною.
Дуло рушниці вдарило в ребра, ніби противник силувався настромити на нього серце. Равіль завмер: «Невже я подолав ще не всі випробування, що призначені мені зірками…»
Аліхан і не здогадувався, наскільки небезпечний цей самотній подорожній. Швидше за все, як йому здавалося, він повинен був виявитися вівчарем якого-небудь гірського племені. Аліхан всього лише виконував те, що належало авангардові загону, тому й був такий безтурботний:
– Чідорасті**, ** Традиційне вітання. бача…
У Равіля відлягло від серця. Відібрати в нього, окрім несправного ППШа, було нічого. А в голосі незнайомця не відчувалося ворожості, швидше – бажання розважитися. Він відповів:
– Джануджорасті…
Але гаяти час він теж не збирався. Хто знає, куди відведе його ця «добра людина»? Про те, що в нього є супутник, Равіль відав як про безсумнівне. Щоб відвернути увагу противника, він простягнув свого автомата ліворуч і опустив його на камені. Дуло під ребром здригнулося. Саме це й послужилося сигналом до дій: миттю Равіль розвернувся в інший бік, щоб пропустити ствол поза спиною, схопив рушницю за цівку і потяг її вперед і донизу. Терлан і оком не встиг кліпнути – Аліхан піддався, як на тренуванні. Ще за півсекунди він остаточно втратив рівновагу. Равіль повів моджахеда, злегка підштовхуючи у плече, навкруги. Подальше аж ніяк не входило до планів Равіля. Він збирався тільки обеззброїти бороданя. Але місця на стежині залишалося аж надто недостатньо. Моджахед випустив зброю, інерція понесла його до провалля. Він ще раз перекинувся, в останній відчайдушній спробі схопився за ремінь рушниці під самою антабкою і завис над прірвою. Равіль ледве встиг зачепитися за приклад. Губити бороданя не було необхідності, та й не можна було. Його супутник вже не повторить помилки товариша: він не підпустить до себе настільки близько.
А Терлан тільки зараз пригадав, що в нього теж є зброя. Тремтячи від страху, він промимрив перше, що спало на язик:
– Стій… – потім вигукнув. – Стій, стріляти буду!
Равіль прогарчав, ледве впоруючись із напругою:
– Допоможи… Він кісток не збере.
Терлан розгубився ще більше.
– Терлан… Заради Аллаха… – трохи не плачучи, видавив із себе Аліхан.
Тільки після цього Терлан кинувся допомагати Равілеві. За хвилину, щоб витягнути Аліхана, залишилося зробити останнє зусилля. Бородань вже й ногу заніс на стежину. Равіль підскочив, схопив свій ППШа і направив дуло на моджахедів…
Нізарі йшов за кілька кроків услід за німим Мошолою. Чорний циліндр несли позаду. Після того, як Тахир розповів йому про призначення цього «подарунка», Нізарі наказав, щоб його несли завжди в межах його зору. Раптово Німий кинувся під камінь.
Але Равіль був напоготові. Від його уваги не приховалося наближення колони моджахедів. Він дочекався, коли авангардний помітить його, тоді демонстративно, дивлячись убік валуна, за яким той заліг, стягнув із плеча рушниці, котрі відібрав у Аліхана і в Терлана, і разом з ППШа відклав їх убік.
Пояснення не забрали багато часу.
– Чому я повинен вірити тобі? – спитав Нізарі після того, як вислухав подорожнього, що роззброїв його авангард.
Равіль відповів без жодної ноти сумніву:
– Ти мудра людина, і ти бачив – я сам прийшов. А мав змогу і обминути.
Дивлячись на подорожнього, Нізарі після нетривалих роздумів наказав:
– Підеш з Мошолою… Поки що.
Зумер рації відвернув його увагу. Тахир саме викликав «Мандрівника».
– Мандрівник на прийомі.
Сагиб наказував позначитися на карті. Нізарі передав в ефір координати свого загону і відключився.
– Приглянеш за ним, – додав він так, щоб Мошола бачив його вуста…
 
 
 
Розділ двадцять сьомий
 
Дан спробував повернутись до підрахунку вантажу, який вчавлював його в камені: «Кулемет з патронами – десь 32–35 кілограмів, харчі на тиждень – десять, ракети, гранати, дими – кілограмів зо п’ять, дві міни повісили по шість каге, води… Води – лише дві фляги. Якщо за тиждень не трапиться хоча б калюжа – хана, – розмірковував Білоград. – І ніхто не поділиться».
Богдан пригадав, як він, вихований на книжках і фільмах про «Молоду гвардію» та про Павку Корчагіна, був вражений, коли на першій операції вижлуктив усю свою воду, і потім з ним ніхто не поділився. Якби замполіт не дав тоді свою флягу на три ковтки – здохнув би від спраги. Дан на ту годину не пив уже другу добу. Горло звело сухою судомою так, що він з розпухлим язиком і диханням, яке уривалося, вже не міг і слова вимовити. А в замполіта чотирилітрова пласка фляга була. Він-то і розтлумачив, що в горах боєць перетворюється на лайно, як не потурбується про себе самостійно. А якщо цього лайна буде повна рота – то хто цю роту напоїть і в що вона перетвориться з бойового підрозділу?
Тільки тоді Богдан і зрозумів, чому в бригаді бійці всіма правдами й неправдами гарячково відшукували фляги. Крали один в одного, діставали через земляків, вимінювали в афганців на ложки, простирадла, мило. А звідки в «молодого» в перші дні служби зв’язки? На всю роту тоді було п’ять слов’ян. Та й ті – такі ж «духи», як і він сам.
Дан випросив тоді на кухні трилітрову банку з-під якоїсь погані та й так і тягав її на операції. Скільки ця банка принесла йому тортур?! Вона бовталася у речовому мішку, мов телячий хвіст. Її, наповнену водою, на кожному кроці кидало з одного боку в інший, як ту гирю. Вона вічно плуталася у боєприпасах і в сухпайку. Її перед кожною операцією доводилося перемотувати ганчір’ям, щоб не розбилася об гранату чи ракету і не залила водою патрони. За той місяць, що Дан тягав цю банку, вона перетворилася на ненависний предмет, який викликав на його адресу потоки безжальних знущань і принизливих жартів. Кожного разу, коли хлопець, плутаючись у лямках речового мішка та ганчір’ї, діставав її, щоб зробити ковток теплої, смердячої затхлим болотом води, півроти іржало з нього, мов табун мустангів.
А згодом у нічному караулі він викрав з якоїсь машини, що стирчала біля офіцерської їдальні, «пузату» афганську флягу. За порадою «черпаків» Дан виколупав з патрона кулю, заглушив гільзу з порохом під «холостий» і, прикріпивши свою нову посудину до ствола, торохнув з автомата всередину. Флягу роздуло пороховими газами до неосяжних розмірів, і Дан зараз же, наступним патроном, з невимовним задоволенням розстріляв кляту банку вщент. Яке ж то було щастя, коли на черговій операції він замість клятої банки витяг на очах у всіх зі свого сидора свою нову флягу!..
Білоград звів погляд на вершину. Залишалося метрів зо тридцять. Там уже буде легше. Останні метри – найважчі. Скільки не намагався Дан себе примусити не рахувати кроки до вершини, так жодного разу і не втримався. З десяток солдатів уже здолали хребет і, не зупиняючись, продовжили шлях. Білоград майже зовсім вибився з сил. Але тут…
Високо над головою зловісно зашерхотіла куля.
Бійці, які вже пройшли висоту, стрімголов метнулися назад. Хоч самого пострілу ніхто не почув, солдати, наче за командою, попадали додолу. Далеко позаду покотилася схилом труба міномета. Слідом за нею помчав мінометник – впустив з переляку. Тепер бідоласі доведеться сходити вниз і знову тягнути її нагору.
З невеликим запізненням поряд, після серії добірних матів від Шаміля, на пісок шльопнувся Масльоха. При падінні глухо дзвякнула його гвинтівка. Дуло гойднулося і вткнулося в Білограда. По спині Дана пробігло дрібне тремтіння. Він підвів очі на снайпера і спроквола, карбуючи кожне слово, запропонував:
– Ти б ствола прибрав би… вбік…
Наприкінці терміну служби картина смертоносного жерла перед обличчям навіювала дідам фізичне відчуття невимовного жаху. Мася мовчки підтяг гвинтівку за ремінь. Його вже вчили – дуло, навіть незаряджене, не можна направляти на людину.
Та наука хлопцеві діставалася нелегко. Білоград зі Старостенком свого часу, як могли, намагалися допомогти «молодому». Кілька разів вони не давали узбекам забити земляка натовпом і забезпечували йому бійку «сам на сам». З самого початку Мася заявив, що на громадянці був класним боксером. Але коли доходило до справи, накладав у штани і цілком справедливо отримував по пиці. Старий з Богданом бачили в ньому потенційного помічника. В наметах розташування конфлікти між бійцями різних національностей спалахували частенько. Тоді хочеш чи ні доводилося відбиватися. І вдвох, якщо поруч не виявлялося Цимбала, під час цих сутичок їм добряче діставалося. Інколи допомагав Рустам. Він непогано знав карате і, незважаючи на свою не видатну фактуру, спуску не давав нікому. Та й плював Рустам на всі закони земляцтва. Особливо відносно Богдана. Білоград пригадав невідомо чию мудрість: «Ми відповідаємо за тих, кому врятували життя». Рустам завжди ставав на сторону Богдана і Старого. Але допомагало слабкувато. Ті конфлікти не вщухали і тримали в напрузі всю бригаду.
Як «діди» не намагалися підтримати легкодухого хлопця, Масю неодмінно клювали всі, кому не ліньки було. Та і як його було не чіпати? Усією своєю зовнішністю він напрошувався на команду: «Упор лежачи прийняти!» З дивною впертістю він з’являвся перед світлі дембельські очі брудним і нечесаним, у мішкувато сидячій мабуті*. * Мабута – в цьому випадку: обмундирування. Внаслідок порізу під час гоління в нього почала гнити рана на бороді. Ротний дозволив йому не голитися, поки не заживе. Але дембелі такого привілею йому не спустили і сміху заради примусили голити решту обличчя. Так в хлопця й виросла рудувата, майже ленінська борідка, яка лиш злегка прикривала білий корж корости, що гнив. Доповнювала схожість з великим вождем плішинка, що впевнено починала пробиватися на маківці. От її-то й помітив Шаміль, коли заходився творити з Маслючка Леніна.
Особливо йому діставалося від таких же, як він сам, «духів», котрі мали щастя народитися узбеками чи туркменами і спиралися на підтримку численного земляцтва. От і зараз хтось із східних братів «повісив» на нього стрічку гранатомета кілограмів на п’ятнадцять.
Засапуючись від задухи, хлопчина лежав на спині, придавлений набитою гранатами важенною стрічкою. Його спотворене мукою округле обличчя відображало цілу гаму страждань. Дан зрозумів, що боєць втрачає сили с кожним видихом, а цей несподіваний привал став для нього справжнім порятунком. Перекошеним від болю в грудях ротом він намагався втягнути хоч трохи рятівного кисню в легені і полегшити тортури. Але розпечене повітря тільки ще дужче висушувало бронхи.
– Ти рота прикрий – попустить, – порадив Данко.
Боєць тільки обернув до сержанта обличчя і спробував глитнути неіснуючу слину.
– Ти справді старайся рота не відкривати, бо так тільки вологи забагато втрачаєш. У горах носом треба дихати, інакше тобі й цистерни не вистачить, – нараджував далі Білоград.
Мася кивнув головою, підтяг щелепу і, брязкаючи гранатами, поліз до мішка за водою.
– Хто ж тебе навантажив так, Мася? – спитав з докором Білоград.
– Тобі яка різниця? – пробурмотів той так, щоб ніхто не почув, і відвернув убік очі, що блискали злістю.
Білоград зробив вигляд, що нічого не почув. Хлопчина ще не відає, що в «дідів» усі чуття і слух, під кінець служби розвиваються до рівня собачих. Богдан усвідомлював, що не за його становища влаштовувати зараз «розборку» з молодими. Самого трохи не вбили. Та й байдуже вже було. У свідомості давно вже засіла тупа думка: «Хтозна, що краще: свої порішать чи трибунал з ганьбою розстріляє? Навіть якщо строк дадуть – узбеки у в’язниці пришиють. Яка різниця? Якщо вже салабони почали… Вже краще раніше…» Але Масю почув Шаміль…
Дан не відав: радіти несподіваному відпочинку чи ховати голову під каміння. Не дивлячись на те, що бійцям наказано під час руху спостерігати за околицями і виявляти можливі ворожі вогневі точки, на пам’яті Дана ще не було такого випадку, щоб хто-небудь засік моджахедів раніше, ніж вони відкривали вогонь. Про які спостереження може йтися за таких навантажень, коли клятий п’ятидесятикілограмовий мішок цілодобово вдавлює тебе у валуни? За задумом, боєць повинен бадьоро крокувати вгору, не дивлячись під ноги, гордо задерши голову, шляхом милуючись навколишніми краєвидами та вишукуючи серед скель супротивника, щоб за виявлення такого накинутися на нього усіма наявними вогневими потужностями. Ходити без допомоги зору Дан за два роки навчився. Ноги вже самостійно вибирали надійну опору. Наче за незліченну безліч рейдів на черевиках очі повиростали.
А ось побачити духа на відстані до кілометра так жодного разу й не вийшло. Та й спробуй його відшукати серед сотень довколишніх скель-близнюків.
З досвіду Білоград відав, що коли стріляють, то дістається першому з тих, хто викарабкується на вершину. А попереду, як завжди, крокував ротний. Ніби сам на кулю напрошувався. А може не хотів уславитися боягузом в очах власних підлеглих. «Уяви, як йому «стрьомно» кожного разу першим на перевал виходити і кожного разу кулі чекати?» – до самого себе подумки звернувся Данко. Судячи з усього ротному знову пощастило.
Схоже, постріл був одиночний. Усі затамували подих в очікуванні розвитку подій. Ніхто нагорі не закричав від болю і не заволав з відчаю над убитим. Ніхто не гукав санінструктора.
Дан, лежачи спиною на речовому мішку, з полегшенням скинув обридлі лямки. Намагаючись особливо не маячити, він переповз на спині нижче схилом і склав ноги на свого сидора. Кров відринула з вен, що «розривалися» від тиску. Тупим пульсуючим болем озвалося садно на скроні – Юсуфовий подарунок. Але приємна знемога, розливаючись литками, його притупила. «Ще б мабуту** В даному випадку – черевики. скинути, – подумки зітхнув Дан. – Але це вже зовсім нахабство було б».
Праворуч, з боку ущелини, його скрадав масивний валун. За ним гора уривалася прямовисною скелею. Страшитися неприємностей звідти особливо не слід було. Та й не кулеметникова то справа – вести нагляд за сектором обстрілу. З цією неповороткою залізякою хіба що духів розполохувати. Тим більше, що тільки самогубець стане стріляти по колоні знизу, перебуваючи як на долоні у супротивника. Вогонь відкрили з сусідньої висоти. Звісно, духи встигли туди раніше. Тепер ротному належало вислідити вогневу точку і знищити її. Дан затулився від сонця панамою і заплющив змучені напругою останніх діб очі. Ще за мить втома навалилася на всі суглоби і свідомість загорнулася в похмуру порожнечу:
«…Тишу порушував тільки ритмічний дзвін кованих підборів асфальтом. Тінистий недоглянутий двір хрущовки вкрився чагарником невпізнанно. Лише дитячий майданчик навпроти його рідних вікон ще міг послужитися орієнтиром. Біля самого під’їзду дзвін підборів відгукнувся прискореним ритмом серця. Кнопка дзвоника та ж сама – з підплавленою пластмасою. Біля дверей з номером – «52» серце трохи не вискочило з грудей. Двері відчинилися самі…»
За ними у тих мареннях його завжди зустрічала мама. Але зараз… «Повільно і важко, ніби повна солярки, стулка поповзла убік… За нею – єдиним своїм оком, видавленим назовні, втупився в стелю Рустам. Повітря захиталося мов кисіль – кислуватою сумішшю порохових газів і крові…»
Серце трохи не вискочило з грудей. Біль розжареним шомполом увірвався під ключицю. Богдан схопився. В очах ще стояло жахливе видіння. Саме зараз звідкись із голови колони донеслося:
– Білограда до командира!
Йому ще потрібен був час, щоб прийти до тями.
– Бігом, вишкребок! – гаркнув на Білограда Шаміль.
З непідробно важким зусиллям Богдан підняв тіло на неслухняні ноги.
– Пішов ти… бісові під хвіст…– не обертаючись до чеченця, відповів Білоград, підхопив кулемета і попрямував до вершини.
– Ну ти ще повернешся! Я тобі… – прогарчав боєць услід сержантові, який віддалявся.
Але Білоградові все це вже було байдуже. Лише усвідомлення того, що він ще комусь тут потрібен і ротний його для чогось покликав, примусило Данка внутрішньо зібратися.
Угорі, не відриваючись від своєї снайперської труби, ротний шукав на протилежній вершині вогневу точку. За висотою, на якій роту заскочив обстріл, починався хребет гірського масиву. Далі гребінь знижувався метрів на двісті і звільна переходив у сопку трохи нижчу. За нею хребет знову повертав градусів на дев’яносто праворуч і зростав уже у вершину до пари їхній, а то й вищу за ту, на якій залягла рота. Швидше за все, звідти й стріляли. Розділяв їх скелястий провал, мабуть, у кілометр завширшки.
Звісно, моджахеди теж повинні були вести нагляд. Вони ж там окопалися, щоб не пустити роту далі. Отже, теж повинні були спостерігати? І тут вже – в кого око гостріше та рука вірніша. Щоправда, вони знали, звідки повинні з’явитися шураві, а ротному належало ще знайти їх серед тисячі схожих, як близнюки, каменюк. І вони мали ще одну безперечну перевагу: вони були в себе вдома. Їм була рідною оця спека. Маліші говорили, що шураві принесли з собою мороз, що такого холоду в Афганістані старці за все своє життя не пам’ятають. Щоправда, старці в них
не старші за сорок років. Проте наші смажилися в Афганістані, як у пеклі на жаровні. І ці тортури продовжувалися не півгодини, а як мінімум півтора-два роки: кожної миті, з кожним вдихом розжареного повітря – півтора-два роки, якщо «духи» раніше дірку не просвердлять. Моджахеди ж виросли в цих горах. Вони знали тут кожного камінчика. Кожну стежину. А вгору вони йшли з невтомністю паровоза і з витривалістю верблюда.
У батальйоні всі пам’ятали, як минулого року в загубленому серед скель кишлаку знайшли стікаючого кров’ю, але ще живого афганця. Як він не просився, як не присягався, що він простий пастух, йому все одно не повірили. Він запевняв, що навіть не афганець, чим тільки розсмішив шураві. Ніхто навіть думки не припускав, що в районі бойових дій може виявитися селянин, котрий заблукав, та ще й з кульовим пораненням. У нього були навиліт прострелені груди. Після обов’язкової процедури побиття на нього навантажили ствол міномета і погнали на гору. Поки він ішов, його підганяли прикладами всі, кому ліньки не було. А нагорі хлопці зняли з нього трубу і стусанами погнали донизу, у хвіст колони, що розтягнулася до самого підніжжя. Там його знову навантажили залізяччям під саму зав’язку і тим же чином відправили вгору. Тричі він скочувався з вершини і під незліченними ударами в мокрому від крові халаті долав гору. Тільки дарма він страждав. Все одно не вижив.
Коли моджахеди погнали батальйона назад, цього аборигена, щоб не валандатися з ним, кинули в одну з численних у тих місцях глухих печер і закидали гранатами. Дан того дня гнав афганця поперед себе і бачив його очі перед тією печерою. Однаково до Аллаха його відправили. Навіть помолитися не дали – треба було відходити. І він усе зрозумів. Без зайвих церемоній, просто в нього на очах, бійці почали вкручувати в гранати запали. Патронів уже не вистачало. А вони в горах потрібніші за гранати. Патронами ти не підпустиш до себе ближче, ніж на півкілометра. А гранати тільки заважали, як зайвий вантаж. І полонений усе зрозумів. Ніхто навіть не замислився, що перед ними жива людина. Його належало знищити, скинути, як непотрібний баласт, щоб не клопотатися. Він навіть не плакав. Лише попросив дати помолитися. Але треба було брати ноги на плечі…
Дан підповз до ротного. Ковалів, певно, щоб не маячити в тому місці, де його засікли, змістився нижче схилом. Поступово, метр за метром, ротний розглядав протилежну гору в снайперську трубу. Аби не підставити голову під постріл і відкрити для огляду наступний сектор, він просувався вперед сантиметрами. За таких обставин, не ризикуючи солдатами, ротний вважав за краще відшукувати супротивника серед скель самостійно. Тільки після цього він віддавав або команду снайперу, або координати артилеристам.
Дан спробував, чомусь пошепки, доповісти:
– Сержант Білоград за вашим наказом…
Ротний обірвав, махнувши на нього рукою:
– Чого ти шепочешся, як котяра на гастролях? До нього кілометр, не менше.
Ковалів обернувся до сержанта зі шкодливою посмішкою на обличчі.
Дан знав, який зловісний підтекст ховався за цією мімікою. Перед кожною халепою, що обіцяла ризик і кров, нерви в ротного розтягували вуста в оцю особливу посмішку.
– А снайпер де? Я що, не сказав, чи що?
Неуважність ротного – теж аналогічна ознака.
Білоград збентежено знизав плечима. Озвався замполіт:
– Масльоху – до командира!
Ротний скривився: цього хлопчиська підставляти під снайпера супротивника ніяк не можна було.
За пару хвилин Мася підповз до ротного і теж пошепки почав доповідати. Дан відзначив про себе, що гранат на ньому вже не було. Втім, речового мішка теж.
– Віддай Білограду гвинтівку, – розпорядився ротний.
Ковалів цінував сержанта за неперевершену влучність. Хоча той і не навчався спеціально, але школу пройшов солідну. В учебці з його взводу зробили для московської комісії показовий підрозділ. Тож хлопці й спали в окопах, на стрільбищі. Взвод так насобачили, що будь-який з його бійців влучав з будь-якої зброї, з будь-якого положення, у будь-яку ціль на бігу, в падінні, з пояса…
– Дивись, сержанте. Один-десять… У першому… – наказав Ковалів, передаючи трубу.
Білоград відав, що треба розділити схил гори, яка височіла за проваллям, на десять рівних секторів і в першому згори шукати ціль. Труба в ротного була унікальна: просто телескоп, а не труба. Армійські польові біноклі й поряд не валялися. На відстані кілометра будь-яка найдрібніша деталь була видимою, як у телевізорі. Де він її роздобув, ніхто не знав. Вважалося, що трофейна.
– Четвертий у першому, на горизонті схилу, – підказав старлей.
Данко мовчки кивнув, підповз на рубіж, де залишився мокрий від поту слід від грудей командира і, не підводячи голови, втискуючись у пісок усім тілом, заходився досліджувати вказаного сектора.
За кілька хвилин окуляр наштовхнувся на викладений з жовтого каменю бруствер. Він особливо відверто виділявся на тлі місцями вкритої плямами лишаїв гори. Юнак зробив висновок: «Значить, це не випадкова куля – значить ждали нас». Жоден досвідчений снайпер так себе демаскувати не стане. Для схованок цілком достатньо природних нір. Вони теж виділялися на загальному тлі схилу випаленим на сонці камінням. А ось такі «доти» безумовно споруджують про людське око, з розрахунку на зайду-тупорилого. А раз споруджують – значить, чекають саме тут.
– Замануху знайшов? – спитав ротний.
Ковалів теж розумів, що протистоять їм хитруни рідкісні, з досвідом.
Білоград знову кивнув.
– Значить, він десь поблизу. Шукай! Інший схил я вже проглянув, там нічого схожого немає.
У такому випадку розташовуватися на іншому боці схилу стрільцю теж не було резону. Інакше навіщо відволікати увагу? Спостерігач цю оманну позицію з іншої сторони схилу міг і не бачити. А на самій вершині тільки повний ідіот уляжеться. Білоград розумів: він десь поблизу від того фальшивого бруствера. В принципі, їх, можливо, й цілий загін за скелями лежить. А може і двійко – у горах і один ствол здатен затримати просування батальйону. В будь-якому випадку за сектором обстрілу обов’язково повинен спостерігати хоча б один
з них. Хоча б інколи, хоча б чергуючись із товаришами,
він повинен був висовувати голову. Ось цю голову і належало відшукати Богданові.
Білоград заходився оглядати вірогідні снайперські гнізда. «Сам біс ногу зламає!» – вилаявся про себе. Їх була така незліченна кількість. Але, в принципі, багато з них скидалися з рахунку за різними ознаками. Білоград знову взявся міркувати. «Стрільцю необхідно бачити весь сектор обстрілу, інакше навіщо він там потрібен. В нього повинні бути зручні шляхи зміни позиції та відступу, інакше накриють після пари пострілів. Стріляти він повинен так, щоб полум’я із ствола бачив тільки той, у кого летить куля. Після кожного пострілу він повинен швидко прибрати зброю, щоб не засікли. Хоча й не обов’язково, але бажано. В нього повинно бути достатньо місця, щоб улягтися й розкласти боєприпаси. І його, тварюку, повинно не бути видно», – вже з відчаєм завила свідомість.
«З отакими нервами на полювання не виходять», – боєць відірвався від окуляра і спробував заспокоїтися.
– Що? – занепокоївся Ковалів.
Дан заперечливо похитав головою, прикрив утомлені очі, що пересохли, і уткнувся обличчям у пісок.
– Цукор і воду, швидко! – скомандував ротний не озираючись.
Солодке повинне було зняти напругу в очних нервах, а вода струснути кровообіг. За хвилину кубик рафінаду і флягу передав замполіт.
– Гризи! – скомандував Ковалів.
Білоград слухняно захрумтів кубиком цукру, запив жадібними ковтками і знову прикрив повіки. Від солодкого защеміли розбиті щелепи. Можливо, саме цей біль і привів до відновлення відчуттів. В очах яснішало, на рогівці з’явилася сльоза.
Дан підповз на колишнє місце і знову підняв трубу. Камінчик за камінчиком він розглядав вершину навпроти. Вода й цукор зробили свою справу – мізки запрацювали інтенсивніше.
Непридатні позиції відсівалися одразу ж, на рівні інтуїції. Нарешті хвилин за десять йому вдалося виявити три вірогідні вогневі точки, підхожі за всіма ознаками. Тепер належало виявити там сліди перебування стрільця.
А ось цього-то і не спостерігалося. Що-що, а маскуватися вони вміють. Залишалося періодично проглядати всі три. На кожній з них Білоград зупинявся на хвилину і переходив до наступної. Інтуїція підказувала, що неприємностей треба чекати від середньої. Але, ніколи до кінця не довіряючи тій капризній панночці, Дан оглядав усі.
«Ніде й травинка не ворухнеться. Стоп! Травинка, говориш? – Дан повернув трубу на середню точку. – Інтуїції все-таки іноді варто довіряти».
Звідки хлопчиськові було знати, що підсвідомість, підкоряючись поставленому завданню, враховує ті чинники, які людина своїми недосконалими органами сприйняття не помічає або навіть не підозрює про їх існування.
– Є, собака! – не стримався Білоград і розплився у беззубій усмішці.
Ротний підтягнувся на рубіж:
– Де?
– Сектор один-три, товаришу старший лейтенант.
Ковалів узявся за трубу. Поки сам не впевниться – розкривати свого снайпера він не стане.
– З чого ти взяв?
– А ви придивіться, товаришу старший лейтенант. Цей злидень зверху камінь уклав, ніби на бруствер.
– Ну? Камінь, як камінь.
– На ньому мох з південного боку. А повинен бути з північного. А поряд, за метр від позиції, пляма жовта, а навколо теж мох. Звідти він його й підняв.
– Звідки тут, у цих засушених Аллахом горах, мох,
Дане?
– Ну, не мох, так лишайник, або просто вицвів камінь на сонці. Та яка різниця? Головне, що той каменище лежав цією плямою донизу може років зо триста. А зараз – ось…
– Нічого собі, душара! Ну ти й Чингачгук – Соколине Око! Давай, Білоград! На тебе вся країна дивиться. А я вже артилерію потурбую. Радиста до мене!
Спочатку належало зняти стрільця та обробити висоту гаубицями або вертольотами. І тільки тоді можна було зробити спробу подальшого просування. Білоград уже підтягав гвинтівку.
– Вона хоч пристріляна в тебе?– розпитував Данко в Масі, пристібаючи до гвинтівки трубу прицілу.
– Я сам пристріляв, – запевнив Ковалів, не відриваючись від свого окуляра. А після паузи додав: – А душара наш непосидючий. Не терпиться йому, дуло виставив, дурник.
Висидіти декілька годин без руху – дорогого коштує. Будь-хто, навіть найдосвідченіший снайпер, не дерев’яний, людина теж.
– Ого-го! Таких доісторичних динозаврів я тільки в музеї бачив. Де ж він патрони до нього бере?
Остання фраза ротного обпалила Дана як вогнем.
У приціл СВД** Снайперська гвинтівка. таких подробиць Білоград не побачив би. Він вирвав трубу з командирових рук. У того аж щелепа відвисла від такої безцеремонності.
Від побаченого в хлопця кров у жилах завирувала.
Із-за каменя на позиції супротивника, виглядаючи
самим краєчком, стирчало масивне дуло, зашите у важкий відполірований до білого металевий радіатор. «Точно – ППШа, – обпалила блискавична думка. – Це він!..»
 
 
Розділ двадцять восьмий
 
Загін розділився ще біля підніжжя цієї гори. Більшу частину своїх людей Нізарі відправив у напрямку бази. Завдання в них було нескладне: зайняти вершину і тримати шураві, поки він сам на чолі ударної групи моджахедів не допровадить «Дантесів подарунок» до Тахте Архату. Роздивляючись сусідню гору в бінокль, Нізарі відзначив, що його загін просувається повільніше. Давався взнаки вантаж. Вкотре Нізарі бідкався подумки: «Чим ті розумаки думали? Хоча б квадратним його зробили, хоч би якісь держаки до нього приторочили». Ємність тягли на шкіряних ременях…
Постріл пролунав як грім серед ясного неба. Правовірні кинулися до вершини без команди. Вже за хвилину більшість моджахедів загону «зарилися» у каміння на вершині та її схилах. Що б там не було попереду, але краще зайняти позиції завчасно.
Равіль відзначив про себе рівень виучки правовірних. Позиції вони обирали бездоганно. Правда, це було й нескладно. Схили цієї вершини суцільно були всіяні печерами, ніби фантастичних розмірів хробак гору попсував. До того ж, схоже було, що тут вже тримали оборону. Равіль знайшов одразу декілька заздалегідь підготовлених вогневих точок. В одну з таких, у найближчу, він і заліг…
Поруч впав на камені чорний циліндр. В Нізарі все умліло усередині. Ще б трохи і вантаж би покотився. Добре – встигли зафіксувати. Але правовірні, вочевидь, вже натомилися з ним вовтузитися.
– Хто стріляв?!
Нізарі почав оглядатися в пошуках Мошоли. Помічник вже вів до нього того хлопчину – з авангарду. Видно по всьому, той неабияк пишався своїм вчинком. Нізарі вирішив підіграти жовторотому воїнові Аллаха:
– Це ти першим помітив шураві?
Задоволений собою Терлан відповів:
– Я, хурматлі.
Нізарі щиро здивувався настільки нетрадиційному для цих місць зверненню:
– Ти узбек, хурматлі?..
Терлан розтягнув посмішку ще ширше. Тон командира не провіщав нічого недоброго. Але раптово Нізарі загрозливо звів брови:
– Язик завдовжки в один сунь шкодить тілу заввишки у п’ять сяку.
Він промовисто подивився на Мошолу. Німий розумів свого командира без слів. Блискавичною підсічкою він скосив з ніг Терлана, відібрав у нього гвинтівку і підтяг за комір ближче до Нізарі. Важкий кований черевик опустився Терланові на щоку. Нізарі надавив, щоб притиснути голову хлопчиська до каменів ще міцніше:
– Тобі команду давали, собака?
Не чекаючи відповіді, він обернувся до Мошоли, щоб німий бачив, що йому кажуть:
– Скажи Мошола: як це щеня знову опинилося в авангарді?
Мошола не відреагував. Гидливо, ніби струшуючи з ноги скорпіона, Нізарі штовхнув голову Терлана убік:
– Дай йому ДШК*. * Кулемет великого калібру. Нехай верблюдом потренується.
Мошола ривком підтяг Терлана на ноги і штовхнув геть від командира. У руках Нізарі з’явилася рація. Про демаскування групи як не хочеш, а доповідати було потрібно:
– Сьомий – Мандрівникові…
Коли Тахир почув, що сталося, він заревів у рацію:
– Скільки їх?.. Ти навіть не знаєш, скільки їх, і наважився виявити себе?
Нізарі не мав бажання виправдовуватися:
– Напевно, вони сюди йшли.
– Пропусти їх!
– Але звідси моїх людей на сусідній вершині видно…
Тахир ледве пересилював гнів:
– Залиш частину своїх людей і південним підніжжям обходь джерело. В них іншого шляху немає, тільки через джерело. Нехай ідуть, нехай тільки стежину звільнять. Інакше вони тебе на контрольну позначку не пропустять. Як прийняв, Мандрівник?..
– Прийняв…
– І скажи своїм людям: вершину хай не віддають, але поки ти не вийдеш на стежину – жодного пострілу.
– А Вахед?
– Відправ до джерела людину. Найлегшого в поході.
Нізарі починав уже дратувати Тахира: «На що вони там за перевалом розраховували, коли відправляли до мене цього далай-ламу? Як йому взагалі цілий загін довірили?»
Але доводилося терпіти. Між ними ніколи ладу не було. Навіть після трагедії в Тура Бурі. Маски взаємної пошани, які вони натягували на обличчя при зустрічі, були наскрізь поїдені червоточиною неприязні. Тому й розділили їх після курсу підготовки. Тахир відправився у Нангархар, а Нізарі залишився возитися з новачками.
І ось тепер їх знову звели разом. Втішало тільки те, що після закінчення операції Нізарі зі своїм військом знову забереться до табору, що базувався за кордоном.
 
 
Розділ двадцять дев’ятий
 
Суміш жаги помсти за загиблого Рустама, ненависті за ганьбу і приниження, за понівечене майбутнє, за рогаті тролейбуси і дев’ятиповерхівки, які вмиваються теплими травневими дощами і яких йому більше ніколи не бачити, за маму і рідних, які ніколи його не дочекаються, вирувала в ньому, перевертаючи все єство. Мимоволі навернулися сльози і залихоманило всі кінцівки. В Богдана не залишалося сумнівів – за тим бруствером був його особистий ворог. Перед очима стояла ненависна фізіономія, що посміхається, а у вухах дзвеніла фраза: «Побачимося, зьома!» Губи забарвила тоненька цівка. Тиск, який збурила кров, що бушувала гнівом, погнав її до очей і до розбитих ясен.
Ротний, приголомшений настільки разючою зміною в стані сержанта, спитав із побоюванням:
– Ти чого, сержанте?
– Це він, товаришу старший лейтенанте!
– Тобто?
Білоград відвернувся, щоб сховати очі. Зараз же ротний пригадав розповідь сержанта про подію, що сталася на дорозі, і зрозумів усе без пояснень.
– Не може бути… Іди ти… Звідки ти?..
– В нього ППШа був.
– Іди ти.
Ротний переварив звістку і зараз же похопився:
– Стоп, стоп, стоп… Не швиди, не швиди… А що?.. – ППШ тільки в нього – один на увесь Гіндукуш!
Підключився Бєлінський:
– Я одного разу бачив такого, за два з половиною роки…
– Ти в нас… хіба що імператора не вполював… Втім, це теж ні про що не говорить. Але…
Білоград підвів очі і з ідіотичною посмішкою втупився у командира. Ротний тільки тепер зрозумів, що Білоградові зараз будь-які розпорядження «до фені». Фактично, він уже вживався у роль чи то небіжчика, чи то зека. І в гори разом з ротою пішов, як тупа тварина, керований статутною звичкою коритися. Але зараз цей хлопчик, що раптово подорослішав, швидше скидався на пораненого звіра, якому необачний мисливець дав єдиний і останній шанс вчепитися йому в горлянку. У сповнених кривавого тріумфу очах хлопця читалася зловісна втіха. Ковалів зрозумів, що за цей шанс Білоград так само перегризе горло будь-кому, хто стане на його шляху.
– Ти заспокойся, – старлей присадив голос, щоб довірливих тональностей не почула решта підлеглих.
Ковалів розумів, що зараз має допомогти хлопцеві, але як, ще й сам не відав. Єдине, що він виразно усвідомлював, так це те, що доля дає шанс Білоградові, і цей шанс належить використати. Підсвідомий здогад навівав ротному, що поспішати зараз не можна. Він навмисно почав висловлюватися з тривалими паузами між словами.
– Ти… ось… що… Я… відаю, Дане, що в тебе… в душі… коїться.
Білоград внутрішньо зібрався. Ротний ніколи не звертався до нього так незвично по-свійськи.
Ковалів відмітив, що зумів привернути Білограда і продовжив:
– Давай поміркуємо… Дивися – він єдиний, хто може розповісти все трибуналу. Тямиш? Його не можна вбивати. Він живий нам потрібний. А розповість він, ти ж розумієш, все, що потрібно нам. Я так особістів налаштую. Зваж, Богдане. Це твій шанс. Його не можна мочити. Якщо це він, звісно…
Ідея розгорталася у свідомості старлея поки він її висловлював. Він і сам так розхвилювався, що забув про необхідність дотримання дистанції з підлеглим. Тим паче, що підлеглим сержант залишався тільки до закінчення цієї операції. А тоді: хлопця потягнуть до себе особісти, зберуть свідчення в комскладу, характеристики на військового злочинця – колишнього сержанта і колишнього кавалера ордена «Червоної зірки» Білограда Богдана, і
все – можна й не згадувати. Хіба що його пісні ротні віртуози і надалі в наметах співатимуть.
Богдан за секунду вимовив:
– А Рустам?
Втрутився Бєлінський:
– Знаєш, Дане, є приказка така іранська: ми всі йдемо до одного місця.
Ковалів додав:
– Такого, як Рустам, більше не буде, це точно. І за нього ти ще відповідатимеш. Нічого в цьому житті не минає безслідно.
– Одна мудра людина сказала якось: ми розраховуємося за кожен крок цією землею, – ствердно гойдаючи головою, підтримав Бєлінський.
– Рустама шкода… Звісно… Тільки його не повернеш. Рустам уже на небесах, а тобі ще жити потрібно, – додав Ковалів.
– А ми за що розраховуємося?!.. І де мені жити!? Мене на волі свої ледве не вбили! – трохи не закричав Білоград.
Ротний теж скипів:
– Баранюка ти! У в’язниці теж люди сидять! А як ми його живим візьмемо – стаття зовсім інша! Злочинна халатність – не вбивство! І сидіти будеш в Україні! Там тебе ніхто не чіпатиме. Та й то, як будеш. Я все зроблю. Начпо за мене
до головнокомандуючого дійде. Або ти хочеш, щоб Рустамова смерть так і залишилася на тобі? Або так воно і є???.
Білоград зрозумів, що ротний все ж вірить йому і останнім висловом намагається лише достукатися до його розуму.
– Що я повинен зробити? – після нетривалої паузи вже спокійніше вимовив Богдан.
На той час план в Коваліва вже цілком дозрів.
– Крім тебе, його ніхто так не зніме. Отже. Все у твоїх руках. Ти повинен зняти його так, щоб він не зміг більше ні відстрілюватися, ні втекти звідти. Але повинен залишитися жити. Прострель йому, що хочеш. Але так, щоб через дві години ми його живим узяли.
– А як він не один? Вони ж теж трупи не залишають.
А поранених – тим більше.
– Якщо не один – січи всіх, хто спробує до нього сунути. А ми тим часом висоту візьмемо. Ти тут залишишся. Січи всіх, хто довбешку висуне.
Богдан зрозумів усе на власний розсуд: зараз командир збирався заради нього підставити під кулі всю роту. Про себе він помислив: «А як їх там десятків зо три? Хлопців на півдорозі порішать. І як тоді жити?..»
Ковалів ніби думки його зчитав:
– За нас не турбуйся. Ніхто людей заради тебе під стволи не поведе. Я все одно висоту гаубицями оброблю. А там уже – як тобі пофортунить. Як не розірве його на шмаття – вважай, пощастило тобі.
Після останніх слів командира Білоград сумно посміхнувся.
Ротний на цю усмішку відгукнувся:
– Раз доля привела його на цю сопку, під твій приціл, – це вже твоя Фортуна. Хоча. Хтозна, кому більше поталанило, – нам чи Рустамові?
Поки ротний вголос розмірковував, Білоград займався гвинтівкою. Відтягнув затвора – з казенки вже стирчала гільза патрона. «Молодець, Маслючок. Тримає гвинта зарядженим». Відстебнув магазин і трохи не вилаявся. Червоний наліт іржі на пружині був ще не найстрашнішим сюрпризом. Коробка була набита патронами з чорною голівкою і червоною смугою, впереміш із зеленими. Хвиля обурення затопила Богдана: «Розривний – трасер, розривний – трасер. Твою маму!»
– Мася! Ти звідки ці патрони узяв? – Дан продемонстрував магазина Коваліву.
– З рушпарку. Звідки ж іще?
Ротний гнівно зиркнув на Масльоху.
– Ти – снайпер драний! Ти ж демаскуєш себе першим трасером. Або ти на салют прийшов?
– Це не найгірше, товаришу старший лейтенант, – відгукнувся Білоград.
Ротний обернувся до сержанта і втупився в нього з німим питанням.
– Це з того ящика – сорок третього року випуску. Це ті патрони, що ми як браковані відстрілювали. Вони рвуться спідницею гільзи і застрягають у патроннику.
– Може, з іншого? Звідки ти знаєш?
– Знаю. Вони лаковані. Цей лак і порушує розподіл тепла гільзою. Від того вони й рвуться у патроннику фаскою спідниці.
– Ну, Маслюче. Ти дістав уже. Повернемося у бригаду, ти в мене все стрільбище пузом відполіруєш.
– Звідки йому знати, товаришу старший лейтенант? Йому ж не сказав ніхто, – вступився за хлопця Білоград і додав Маслючку. – Тягни мого мішка.
Мася зник зі швидкістю мухи. Коли він повернувся, Богдан вже розрядив магазин і протер його від іржі.
Як з’ясувалося, у мішку на нього теж чекав «подарунок». Богдан, поки розв’язував ремені, трохи нігті собі
не позривав. Хтось неабияк постарався. Крім того, сидір суттєво поважчав і помітно збільшився обсягом. Пихтіння сержанта не міг не помітити ротний. Коли Богдан все ж впорався з вузлами, звідти важко вивалився хвіст гранатометної стрічки. На додаток до стрічки під нею опинився солідних розмірів булижник. Камінь був, безсумнівно, укладений з розрахунком на те, що коли рота піде далі, сержантові ніколи буде розбиратися зі стрічкою і патрати свого мішка. Хтось вирішив, що кілограмів із двадцять додатково Білоградові не зашкодить. Богдан, звісно, зрозумів – хто. Маслюк на таке б не наважився.
Ротний відав, що стрічку з гранатами у мішках не носять. Як заведено, нею обмотуються і тягають на плечах.
Ковалів почервонів і втупився у Масльоху:
– Хто?
Молодий мовчав, наче стовп. На субординації він розумівся пречудово: ротний для нього – комаха у порівнянні з Шамілем.
– Замполіте! Ти зараз за кулеметний відповідаєш? Чиї гранати?
– Я розберуся.
– Вже ж розберися, хто це в нас саботажем займається!? Шкури.
Хвиля сорому затопила Богдана. Червоніючи наче школяр, лаючи себе останніми словами, він докопався, нарешті, до патронів і почав набивати ними магазина. Смикнувши затвор, він викинув з казенки розривного патрона і дослав туди простого. Рушниця була готова. Білоград відповз дещо від рубежу – зараз йому належало підвестися на лікті, що могло демаскувати. А підставлятися під кулю до його планів не входило. Богдан стягнув з голови панаму і озирнувся на ротного. Старлей все зрозумів без слів – Білоград так і пішов у гори, в чому був, –
у мабутному мундирі.
– Маскхалат! – кинув команду ротний, не озираючись.
Бєлінський стягнув з Масльохи зелену ганчірку і віддав ротному. Богдан подумав про себе: «Я, коли був молодим, і не мріяв про такого. В кого, як не в каптерщика, така розкіш може бути?» Білоград розтяг у маскхалаті нитки, протягнув у проріхи вогнегасник і приціл, натягнув на голову каптур і приліпився до окуляра. Звичним рухом він поєднав фокус обох лінз труби, зловив зображення схилу і поволі рушив приціл до знайденої ним вогневої точки. Тепер йому залишалося тільки дожидати, коли там, на протилежній висоті, в противника не витримають нерви, і він сунеться глянути – як там шураві.
«А тут шураві саме намагається тремтіння в колінах угамувати. Дивна річ: коли ми на операції, у горах і птахи стишуються, – розмірковував Білоград. – Легко сказати: прострель йому, що хочеш. Він хоч би вухо виставив. Але ротний має рацію – це шанс. І шляхи відходу в цього шакала не продумані. До горизонту метрів з десять буде. Щоправда, визначити відстань в горах марно і сподіватися. Ясно одне: втікати йому непросто. Може, й пощастить. Повинно пощастити. Ще б руки так не трусилися…»
Рота розосередилася схилом з достатнім інтервалом. На випадок, якщо моджахеди почнуть кидатися горою, як тільки заведеться артобстріл, їм належало «підчистити» за гарматами стрілецькою зброєю.
Ковалів, не міняючи позицію, продовжував досліджувати гору. Навряд чи там засі лише один стрілець. Інші могли таїтися за каменями і чекати, коли шураві наважаться на подальше просування. Тим більше, що ніхто не засік, скільки насправді було випущено куль по роті. Ідеальним було б випалити цю гору вздовж і впоперек. Але де гарантія, що це допоможе і що духи засіли саме біля вершини? Гора скеляста і досить об’ємна. Щоб таку площину накрити, треба батарею «Градів» викликати. А броня тим часом давно минула їхній рубіж і сунула вже вглиб ущелини. Як навмисне, ще й комбат почав скубати. Зв’язківець притяг рацію:
– Третій, як далеко від місця призначення? – проскрипіло в навушниках.
– Я її бачу вже.
– Як скоро?
Коваліву не подобалося, коли його підганяли. Він доклав зусиль, щоб приховати роздратування:
– Як скоро, як скоро. Та дідько його знає: як? Якорем догори.
Тільки після цього ротний видав у ефір:
– Снайпер там.
Можаєв трохи не підстрибнув: «Так, все-таки Тахир тут. Тут, і вже чинить опір…» Він було почав було сумніватися, чи вранці його людям не привиділося, коли вони доповіли, що бачили моджахедів. Третій роті поготів слід було зайняти вказані позиції якнайшвидше. «А Ковалів валандається там», – лайнув подумки Можаєв підлеглого.
– Так на кого ти чекаєш? Підключай гармашів, авіацію підключай!..
– Вже підключаю, – відповів Ковалів.
– Давай швидше. Поки вони там цілий караван-сарай не зібрали.
– Єсть, швидше…
Комбат дав відбій зв’язку. «Треба ж, а ми тут раюємо. Точно, Ковалів у лампасах буде. Згадаєш мене, Можаєв, у лампасах і в папасі. Років за десять, – зробив висновок комбат і переключився на становище у навколишніх виднокраях. – Чого ж воно в нас тиша така?..»
– Що в тебе, Білоград? – спитав Ковалів, хоча напевно знав, що як противник хоч мізинця виставить, Богдан йому його відірве.
Білоград вже зовсім зневірився чекати. В очах знову з’явилася осоружна суха різь. Повіки самі заплющувалися.
– Тиша, товаришу старший лейтенант.
– Він вже всі печінки мені пошматував.
«Що ж він там, кам’яний, чи що? Може, він для блезиру там ствола залишив, а сам на іншу позицію перекантувався?» – засумнівався Богдан. Сержант залишив гвинтівку на камені, котрий використовував як підпору, і обернувся до ротного.
– Давайте я його розривним лякану. А там. Хай тільки сіпнеться.
– А як гільза застрягне?
– Вони через одну браковані. Може і не застрягне.
– Все у вас – може та абияк.
Але ротний не мав часу на вагання:
– Січи! Але пам’ятай, він – твоя свобода.
– Маслюк! В тебе ще магазин є?
– Так точно, товаришу сержант!
– Давай, набий його розривними.
– Єсть!
Білоград перемінив патрон у патроннику на розривний, витяг шомпол і протягнув його Маслючку:
– Тримай! Якщо оберну ствола до тебе – в тебе півсекунди, щоб виштовхнути звідти гільзу. Хоб?* * Хобасті – гаразд, добре (фарсі).
Масльоха ствердно мотнув головою.
– Ну, з Богом! – промовив Білоград.
– Ну, давай. З Богом, – уклав ротний, підійняв свою трубу і додав ледве чутно. – І коли ти тільки віруючим став?
Білоград нічого не відповів. Без особливих зусиль він знайшов того самого прикметного каменя, вгамував дихання і на видиху м’яко натиснув на спусковий гачок. Гвинтівка звично штовхнула прикладом у плече. У тиші, що настала, одиночний постріл пролунав наче грім серед ясного неба. Гільза вилетіла без проблем. Білоград постарався миттєво зреагувати і повернути приціл до цілі, доки куля ще не рознесла той камінь. Встиг. У цю трубу вже не видно було дуло ППШ, але булижник був видимий виразно. Розжарені уламки вапняку розлетілися білими бризками. Він розпався на декілька шматків. Пекельна сила розривної кулі порозшпурляла їх на всі боки. Як і очікувалося, більша частка друзок розжареним потоком увірвалася за бруствер, туди, де повинен був ховатися стрілець. «Якщо він там – зараз полізе міняти позицію, – міркував Богдан. – Таке витримати… Треба канати, замість нервів…» Гарячково, побоюючись проґавити, Білоград кидав приціл на вірогідні місця появи стрільця і прораховував його дії: «Імовірно, він повинен спочатку утиснутися в камені від переляку. Потім він повинен зрозуміти, що позиція розкрита. А далі повинні накотити паніка і бажання змитися звідти якнайдалі. Туди ж і снаряд може завітати. І накивати звідти він повинен щонайшвидше, щоб снайпер не встиг зловити прицілом. А снайпер тут хоч би сам у штани не наклав!..» Богдан доклав зусиль, щоб угамувати дихання і серце, що розшаленілося у грудях.
– Чекаємо, Дан. Чекаємо, – умовляв сержанта ротний.
Щонайменше минула хвилина перш ніж Білоград помітив рух на позиції противника. Серце знову застрибало, як у пташеняти. Несподівано для себе Богдан пригадав свого хвилястого папужку. Кожного разу, коли він брав його у долоні, серденько з того мало назовні не вистрибувало. А мама казала…
Мама! Кожного разу останнім часом, коли згадувалась ненька, ввижались її небесно-світлі очі. Ось і в цю мить вони прихилились близько-близько, кудись кличучи, за щось неначе докоряючи… І водночас ніби торкнулася спітнілого чола рідна прохолодна долонька… На диво, одразу стало легше. Дан знову примусив себе заспокоїтися і вирівняти дихання. Кожен неконтрольований подих міг закинути кулю повз цілі.
Певно, вільного місця на позиції противника було вкрай обмаль. Щоб налаштуватися до спурту, моджахед підвівся навпочіпки і, намагаючись обпертися об каміння, необережно виставив з укриття руку. У тій руці Богданові вже виразно було видно ППШ. Схоже, ще кілька секунд моджахед умовляв себе зробити рятівний ривок. Білограду, щоб відправити чергову кулю, цього часу було цілком достатньо.
– Січи його, Дан! – заволав Ковалів…
 
 
 
Розділ тридцятий
 
Останні двісті метрів до КПП вони не могли проїхати вже півгодини. Натовпи вхлющ сп’янілих та не дуже хмільних родичів новобранців геть загатили вузеньку вулицю, що вела до важких воріт з кованими зірками на стулках. На капот вже тричі навалювалися малолітні п’янички, а в багажник ще півкварталу тому вчепився якийсь рудий дурень. Газієв ледве справлявся з роздратуванням: «З якої ж то втіхи це населення так набирається?»
Однак до КПП вони так і не дісталися. Як джин із фляжчини, з-за повороту вивалився «Ікарус» із трафареткою «Діти» під лобовим склом. Водієві автобуса, видно, теж нерви неабияк пошарпали: він зупинив свого монстра за півметра від бампера «Москвича». «Ікарус» недвозначно чхнув компресором і застиг на дорозі як скеля.
З тією лише різницею, що скелі не кричать п’яними горлянками на всі околиці, мов очманілі, і зі всіх щілин з них не вимахують долоньками, як ненормальні. Розминутися з ним, здавалося, було неможливо.
– А маму твою… – вилаявся Газієв і зараз же похопився: пригадав, кого везе.
Іван нічого не бачив, окрім трафаретки «Діти» під лобовим склом «Ікаруса». Психологічний шок – теж захисна властивість організму. До цих пір він не плакав. Але зараз очі почала заволікати непрошена волога. Він хляпнув дверима і заходився пробиратися до військкомату самостійно.
– Куди ти?.. – тільки й встиг процідити Газієв. Йому нічого не залишалося, окрім шукати, в який спосіб розминутися з автобусом…
Проводжати всю цю ораву військовий комісар не вийшов – ніяких емоцій вже не вистачало. Зв’язок йому так і не полагодили. За останні дні майорові настільки розшарпали нерви, що він вирішив сам подлубатися в апараті – заспокоює. Виходило не дуже. Прямісінько на соленоїд з цигарки зірвався стовпчик попелу. Від несподіванки рука сіпнулася – гвинтик з-під викрутки скрипнув, наче образився, дзенькнув об дзвоника і полетів у відомому йому одному напрямку.
– Куди ти?.. – крякнув йому вслід майор.
У його столі можна було вирити що завгодно. Вже подібного гвинтика – точно. Він смикнув за ручку ящика – викрутка покотилася під стіл. Дотягнутися до неї він так і не спромігся: ґудзик зачепився за провід – апарат, гуркочучи всіма своїми бельбахами, полетів на підлогу. Зібрати оте все відтепер можна було тільки промисловим компресором.
– Та што це такоє!? – заричав майор.
Двері відчинилися без стуку. Військком спалахнув як суха солома:
– О! Явлення Христа народові! І хто до нас прийшов?! Сам товариш Білоград намалювався. Або ти вже пан у нас?
Іван застиг біля порога, не проказавши і слова. Майор не утримався від спокуси підійти ближче і заглянути Білоградові-старшому в очі:
– Сам прийшов… Без конвою?.. Або конвой десь позаду плентається? Ага? А я вже добу як на конвой чекаю! Просто захирів уже. Аж схуд виглядаючи!
Майор визирнув у коридор:
– Конво…ой!? Де конвой?
У дверному отворі з’явився вкрай збентежений Газієв. А військком продовжував блазнювати:
– О! Про вовка промовка. Ти телепат, чи що?
Газієв переступив через розтрощений телефонний апарат і всівся на єдиний у кабінеті стілець для відвідувачів.
– А в мене тут гостювальники. Знаєш, хто цей тип?
– Знаю. Заспокойся, – Газієв не відав з чого починати.
– Заспокойся? Ти говориш, заспокойся? Він мені справу зліпив, а я заспокойся? А чий підпис на телеграмі стоїть… твій, чи військового комісара? З кого погони злетять? І це ще як доведу, що я тут ні до чого. А цей… татуля… стоїть… губки тут кусає. Ти думаєш, він зізнається, що я тут ні до чого? Тільки дзуськи тобі, тат…тусику, ми вже в частину повідомили.
Тільки після цих слів в Івана почали виявлятися ознаки мислення. Тільки зараз він почав сприймати події, що відбуваються навколо. У його очах зростав жах:
– Що?.. Що ти сказав?
Військком не відав, що творить:
– Не вийшло в тебе нічого. Твій вишкребок до жидівської паски стирчати там буде, тат…туля. А коли ще й бійці дізнаються, як він з армії злиняти намагається…
Іван вже готовий був у горло майорові вчепитися:
– Що ти сказав, падло!?
Військком скипів:
– Що…о? Ти ще тут…
– Та замовкнеш ти кінець кінцем?! – не витримав Газієв.
В Івана підкосилися ноги. Він притулився спиною до стіни, але все одно почав осуватися на підлогу. Газієв кинувся до нього. Ламаючи тремтячими руками сірника, військком спробував прикурити:
– Ти ще цяцькаєшся з ним…
– Заткнися!.. – гаркнув на майора Газієв, допомагаючи Іванові дотягтися до стільця.
Особіст налив Білоградові води і шпурнув столом нову довідку:
– На ось! Я все перевірив. Все там правильно.
Насамперед майор звернув увагу на підпис:
– Так це… Це начмед завірив?
– Начмед! – підтвердив Газієв.
Воєнком зовсім розгубився:
– Еге ж, начмед. А що ж ти вчора… Вчора не можна було цього зробити?.. Ну, тоді все нормально.
Вибухнув Іван:
– Нормально, кажеш?! Сука ти… Нормально в тебе тепер!?
– Ти зміст прочитай, – порадив майорові Газієв.
Військком знову почав читати:
– …для пред’явлення у військкомат…
– Та нижче дивися!
– Білоград… померла… Восьмого нуль третього… Померла?.. Як це… померла?.. А ми тут…
Украй спантеличений майор не знайшов апарата на столі. Не проронивши ні слова, він кинувся до дверей:
– Грищенко!.. Грищенко, маму твою!.. Начальника канцелярії до мене!..
 


Розділ тридцять перший
 
Мабуть, місця на позиції супротивника було зовсім трохи. Щоб приготуватися до ривка, моджахед підвівся навпочіпки і, намагаючись упертися в камінь, необережно виставив правицю. У ній тепер чітко стало видно і ППШ. Якісь пару секунд він умовляв себе зробити рятівний ривок. Богданові цього часу було цілком достатньо, щоб відправити наступну кулю.
– Мочи його, Дане! – закричав Ковалів.
– Тримай, с…сучаро! – прошепотів Білоград, натискуючи на курок.
За півсекунди він знову повернув приціл до точки прицілювання. Як у німому кіно, він побачив на місці руки фонтан крові. Від передпліччя відірвалася кисть і разом з автоматом полетіла донизу крутим схилом. Перекочуючись камінням, ствол вивергнув коротку чергу і загубився в якомусь міжгір’ї. Мабуть, у мить попадання кулі сухожилля рефлекторно скоротилися і палець, агонізуючи, натиснув на спусковий гачок.
В Дана промайнуло здивування: «Навіщо йому знадобилося в момент ривка палець на курку тримати?»
– Є! – констатував старлей і далі, зовсім уже непристойно для командира роти, радісно закричав: – Ти йому руку зрубав разом з автоматом!
– Гільза, товаришу сержант! – загорлав одночасно з ротним Мася.
Білоград в азарті не помітив, що затвор завмер, заклинивши патрона у казенці. Він не міг відірватися від тієї картини, що розвернулася у фокусі прицілу. Але гвинтівку все-таки треба заряджати. А моджахед як ще раз і сіпнеться, то не скоро. Йому ще потрібно прийти до тями від шоку та болю. Дан розвернув гвинтівку до Масльохи:
– Швидше!
– Тепер йому і відстрілюватися нічим! – веселився й далі ротний.
Масльоха заштовхав шомпола у ствол і різким ударом долоні спробував вибити гільзу. Безрезультатно. Нічого, крім болю в руці, він не здобув. Тремтячими руками Мася вхопив найближчого каменя і садонув ним по шомполу. Звільняючи казенку для чергового патрона, гільза вилетіла з тонким мідним дзвоном.
Тієї ж секунди протилежна сторона вибухнула шквалом вогню. Крик пораненого, черга з ППШ лише на короткий час приголомшили супротивника. Поза сумнівом, хтось іще спостерігав за шураві. До того ж Білоградові маніпуляції з гвинтівкою теж не могли залишитися непоміченими. Потік куль зашелестів над вершиною. Важкуваті виляски захльостали схилом. Ротний миттєво спам’ятався:
– Бєлінський, координати гармашам! Білоград, змінити позицію!
Але Дан разом з Масльохою і без команди вже поповзли донизу.
Перші снаряди прошурхотіли над ротою. Мася інстинктивно притиснув голову до каменя та обхватив її руками. За півсекунди протилежна вершина озвалася серією приглушених відстанню вибухів.
Дан підтримав напарника добросердною посмішкою:
– Ні, ні, Мішаню, не лякайся! Це не по нас. Це для них подарунки летять. Тепер ми їм зади рвати будемо.
Якщо інші не висовували голів і чекали, поки моджахедів придушить артилерія, то Богданові спускати ока з пораненого ніяк не можна було. Дан пам’ятав: афганець не повинен був зникнути ні за яких обставин. Сержант знову видерся на рубіж і знов почав шукати ціль. «Таки пощастило: не помітили. Духи стріляють по колишній позиції», – відзначив Дан про себе серію «влучних» пострілів противника у порожнє місце.
Тим часом Бєлінський уточнив координати, і снаряди посипалися цілими серіями. Вершина, зайнята супротивником, перетворилася на пекло. Вогонь звідти миттю втратив інтенсивність. Як і належно, броня озвалася всіма наявними стволами. Рота не встигла відійти від неї і п’яти кілометрів, бо Дан розрізнив навіть завивання стодвадцятиміліметрових мін. І хоч ніхто з духів горою не заметушився, але рота все одно відкрила безладний вогонь по протилежній висоті.
– Тільки його не зачепіть!.. Аби він… живий був… Хоч би не зачепили… – твердив Данко, мов заклинання.
Не дивлячись на шквал вогню в бік супротивника, парочка куль метрів за три від Білограда об каміння все ж таки шльопнулася. Але йому ховатися було ніяк не можна. «Значить, десь сидять іще, собаки», – відзначив про себе Богдан, не відриваючись від окуляра.
А поранений моджахед залишався на місці. Зі своєї нової позиції Білоград виразно, до коліна, бачив його ногу, що нерухомо стирчала з-за валуна. За інших обставин сержант, не замислюючись, всадив би йому ще одну кулю. Але тільки не зараз. Тепер його потрібно було берегти. Якби була в Богдана можливість, він би повітрям перенісся до моджахеда, перев’язав би його і спинив би кровотечу.
Нарешті до артобстрілу підключилася авіація. Здавалося, ці два вертольоти матеріалізувалися просто з повітря. Дотепер вони «працювали» десь углибині ущелини. Якщо афганці приховалися від снарядів за вершиною, то тепер їм діватися було просто нікуди. Протяжне завивання ракет примусило сержанта відвернутися від окуляра. Льотчики за один захід на ціль встигали випустити, як мінімум, по шість-сім НКРСів* * Некерований реактивний снаряд. і зробити декілька пострілів з гармати. Але стіна вогню та диму встала на невидимій стороні зовсім іншої вершини. Вертольоти зробили один захід і щезли.
«Може, скелі не дають на віраж вийти. А шкода…» – проводжаючи вертольоти поглядом, подумав Дан і повернувся до спостереження. І саме вчасно. Через гребінь до спливаючого кров’ю моджахеда кинувся ще один. Білоград не встиг відреагувати. Втім, поспішати потреби не було: моджахед не міг сховатися в укритті – для двох там, як не крути, місця не вистачало. Дан спостерігав за ними в приціл і чекав зручного моменту, коли супротивник припинить різкі рухи й підставиться під кулю. Афганець, видно, намагався обережно, стараючись не заподіяти болю, підняти товариша, щоб витягнути його з-під обстрілу. Нарешті він підхопив пораненого і потягнув його до гребеня. Той, зігнувшись від болю, ледве пересував ногами.
– Тепер ти скував себе. От молодець! Сіпатися вже не будеш. Дарма ти так… – прошепотів Дан, натискаючи на спусковий гачок.
Голова моджахеда, заливаючи пораненого кров’ю, розкололася, як кавун. Знівечене тіло шпурнуло грудьми на каміння. Разом з ним упав і поранений. Зараз, лежачи на відкритому місці, він видавався особливо зручною мішенню. Сержанту коштувало величезних зусиль, щоб не добити його. Щоб не зірватися, він навіть прибрав пальця з курка. Але тут же поспіхом повернув на місце: моджахед піднявся на лікті, напевно намагаючись доповзти до гребеня.
«Лежати, тварюко!»– Дан уклав кулю в пісок точно перед головою плазуючого ворога.
Той повз із останніх сил, наче й не помічав обстрілу. Дан додав ще одну. Але поранений або нічого не відчував, або збожеволів від болю та жаху, повз напролом за рятівний горизонт схилу. Білоград майже запанікував: «Так ти зібрався зробити ноги. Ну, тримай!» Останню кулю Дан всадив моджахедові у сідницю.
Цілився він у стегно, але хвилювання зірвало ритм дихання, ствол злегка сіпнувся, і куля пішла трохи вище.
«Схоже, таз розвернув,– вирішив сержант. – Будь-як, більше не сіпається. Ну, полеж, відпочинь. Так навіть краще – я ж обіцяв зад порвати. Лише б ти кров’ю не стік…»
Моджахед уткнувся обличчям у пісок і застиг без руху. Більше ніхто дістатися до нього не намагався. Замовкла броня. Завмерло все і на вершині навпроти.
– Здається, готово. Масльоха! Залишаєшся тут з Білоградом. Прикриєте, поки ми висоту візьмемо. За сигналом зеленої ракети знімаєтесь услід. Думаю, години зо дві нам вистачить. Час пішов, – підвів риску Ковалів.
Командир віддав розпорядження, і рота, згинаючись під непомірною вагою, продовжила рух під прикриттям скелястого гребеня.
Білоградові належало змінити позицію так, щоб можна було стежити за тилами і не втрачати з поля зору пораненого. Обидва напрями були видимими тільки з вершини. Не найвдаліша точка, але вибирати було особливо ні з чого. Білоград віддав гвинтівку Масльосі й заходився обладнувати вогневі точки для кулеметника і снайпера у трьох напрямках. Маслюку належало, озброївшись кулеметом, спостерігати за тилом і, якщо буде потреба, підтримувати роту. Щоб ці позиції можна було швидко міняти, їх слід було обладнати поряд. Треба було перетягнути десятків зо три каменюк. Не гаючи часу, Дан узявся до роботи.
– Товаришу сержант! Дозвольте, я?
Довірити цю роботу молодому Богдан ніяк не міг.
– А тоді кісток не збереш… Ти за духом стеж. Не дай Бог, він злиняє, я тебе… – раптово Дан затнувся: метрів за сімдесят нижче від того місця, де їх застав обстріл, з піску стирчав сріблясто-сірий стабілізатор авіабомби. А рота була ще зовсім поруч…
 
 
Розділ тридцять другий
 
«Твою дивізію…» – вилаявся Ковалів спересердя, коли рота здолала першу сопку. Це навіть півгодини не забрало. Але за нею, замість плавного переходу в наступну по скелястій гряді вершину, виявився провал, що досягав рівня підніжжя хребта. З висоти, на якій він залишив Білограда, цей спуск не був видимим.
Підтягся Бєлінський:
– Що?
– Цього провалля і на карті немає, – повідомив, лаючись із досади, ротний.
Обидва огляділися. Ліворуч, з півдня, пнулася до неба не менш велична гора, ніж та, за яку почалося ратоборство. Здалека вона нагадувала ротному ведмедя, що принюхувався до якоїсь цяточки на сонці. До неї було всього нічого – сотень з вісім метрів, і звідти можна було б контролювати підйом не менш успішно. З неї проглядався й весь шлях, який вони запланували.
– На ведмедя схожа, – уклав ротний.
– А про мене, на шакала, – вставив замполіт.
– Та нехай хоч на шайтана. Тільки звідти вони нам добряче на підйомі вставлять.
– А звідси – так просто в спину.
– Може, тут теж пост залишимо?
Замполіт заперечив:
– А смисл? Висота з трьох вершин як на долоні.
Завдання ускладнювалося. Тепер вони мали з максимальною швидкістю скотитися у цей провал і, не гаючи часу, починати новий виснажливий підйом, мало не з нульової відмітки. При цьому, якщо Білоград і міг прикрити роту, то тільки до цього спуску. Далі для нього була мертва зона. Виходило, щоб розстріляти всіх, як куріпок, поки рота долатиме висоту, противникові достатньо буде зайняти позицію в цій зоні. І броня не підтримає. Достатньо крутий схил стане природним прикриттям від артобстрілу. Хіба що вертольоти допоможуть. Але покладати надії на літунів теж було не можна. Вони тільки-но продемонстрували – складний рельєф не дозволяє їм вийти на ціль і вести прицільну стрільбу на бойовому курсі. А зависати за сотню метрів від противника – самогубство. Залишалося сподіватися, що рота встигне минути цей шлях раніше, ніж моджахеди сюди підтягнуться. Та й то, якщо це не пастка і противник завчасно не обладнався на підступах до схилів цього кам’яного мішка. Тоді ніяк не встигнути.
Ковалів озирнувся на позицію Білограда. Поруч звалився на камені Цимбал. Потягнувся за флягою. Але розлежуватися було ніколи. Вибору не залишалося. Ротний не дав часу на відпочинок:
– І з позиції Білограда теж. Ми повинні подолати цей провал раніше, ніж вони сюди видеруться. Вперед, і швидко.
Цимбал тужився подолати бажання сьорбнути ще хоч би ковточок. Але часу ротний не залишив – наздоганяти змучишся. Якнайшвидше, він завертів закривку фляги, увіткнув її до кишені речового мішка і, незграбно плутаючись у лямках речового мішка, побіг, наскільки це можливо з п’ятидесятикілограмовим вантажем за плечима, услід командирові. І все поспіхом, все нашвидкуруч. Так і не помітив – його новорічний талісман, зубастий, як кролик, Дід Мороз, що вивалився з тієї ж кишені, гойднув напівоберта у повітрі своєю червоною пикою і вклався «смажитися» на розпечені безжальним азійським світилом камені.
Провал вони мали минути, поки моджахеди не отямилися після обстрілу і не випередили роту. Сюди, здавалося, сонце заглядало набагато рідше. Невисокий чагарник додавав рельєфові більш лагідні риси. А на самому дні цього провалу роту втішив несподіваний сюрприз у вигляді джерела з холодною, аж до синього, водою. Вони ще не бачили, що біля джерела вже чекали…
Вахед із Мірзаханом втомилися виглядали загін Нізарі. Стежина до Тахте Архату була не такою вже й складною. Але спуститися до кам’яного мішка без провідника групі Нізарі не вийде. Провести цих людей на підготовлені позиції зараз могли тільки Мірзахан і Вахед.
Майже рік вони не бачилися. Тоді, в Тура Бурі, Вахедові дісталося більше за всіх. Він своєю спиною закрив тоді хідник. У Вахеда защеміли старі шрами від опіків. Рік з невеликим, звісно, замалий термін, щоб такі рани перестали турбувати. А йому дісталося тоді більше за всіх. Ніхто не вірив, що з такими опіками можна вижити. Але Нізарі з Тахиром залишили його тоді в калашів. Як їм вдалося повернути його до життя, він і до цих пір зрозуміти не міг. Однак виходили. Калаші – відомі цілителі…
Тріск гілок і шемрання каменів, що зривалися з-під ніг необережних подорожніх, відвернув його від спогадів: «Хвала Аллаху, вони прийшли». Вахед піднявся, щоб зустріти старого друга і співратника. Він не надав тому значення: до джерела наближалися з боку стежини…
Ротний, як завжди, йшов попереду. Але чалму біля джерела першим помітив Старий. Від несподіванки він впав спиною на схил і швидко, як тільки міг, направив ствола у бік противника.
Вахеду вистачило часу тільки, щоб зорієнтуватися. Але зникнути з поля зору шураві йому не вдалося…
Ударна група вже майже досягла підніжжя. Але відправити кого-небудь до джерела Нізарі так і не встиг. Віддалений гуркіт автоматних черг змусив увесь загін утиснутися в камені. Довше за всіх шукав сховок Терлан. Нізарі вкотре пошкодував: «Навіщо я взяв із собою цього хлопчиська?» Терлан впустив станину ДШК і заметушився в пошуках підхожого валуна. Кинувся до найближчого, за яким з чорним циліндром в обіймах вже розташовувалися моджахеди. «Мошола поряд з вантажем», – відзначив про себе Нізарі. Але заспокоюватися було зарано. В Нізарі засмикалася в місцях старих опіків шкіра – Терлан знову готував до стрілянини свою гвинтівку!
– Мошола!
Неабияк дивуючись, Нізарі відзначив собі: німий його почув. Мошола звів очі на командира. Нізарі хитнув головою на Терлана.
Методи виховання в Мошоли не вирізнялися особливою оригінальністю. Без розмаху він відпустив узбекові такого ляпаса, що той трохи в камінь не вгрузнув.
– Не стріляти! – прокоментував Нізарі.
Давлячись сльозами, Терлан витер розбиті губи рукавом…
Допіру Білоград закінчував укладати в бруствер останні булижники:
– Мася!..
Масльоха відповів миттєво:
– Я!
– Ти нічого не чув?
– Нє-а, а що?
– Здається, стріляють…
Масльоха прислухався:
– …Та, нє…е, товаришу сержант. Я почув би.
Звуки в горах розходяться абсолютно незбагненним чином. Оглядаючи сектор обстрілу, Білоград пробурмотів ледве чутно:
– Дідько його знає. У цих горах чого тільки не привидиться…
Старостенок з переляку увімкнув запобіжника на «чергу».
Вахед не встиг злякатися: куля прошила груди як голка. Ще не відчуваючи болю, він впав під кущі. Мірзахана не зачепило.
Рота підключилася до Старостенка майже одразу ж.
Шквал вогню обрушився на джерело. Часу на роздуми не залишалося, але Мірзахан зміркував: відходити потрібно у бік півдня. В ущелині їх дістали б. В ущелині, якщо броньоколона не розстріляє, то знайде при прочісуванні піхота. Він допоміг Вахедові підвестися на коліна. Той ще міг бігти. Між валунами ще можна було прорватися схилом і зникнути за виднокругом. Потрібно було тільки зміститися непоміченими подалі від криниці. І слід було поквапитися. Щільність вогню неначе трохи знизилася. Мірзахан вирішив, що шураві розосереджуються схилом. «Зараз!» – скомандував він собі. Схоже, Вахед теж зважився. На його обличчі жодна зморшка не здригнулася:
– Хай допоможе нам Аллах…
Під прикриттям валунів і ріденького чагарнику обидва моджахеди кинулися геть від Хари, вбік ущелини Халчаян…
Дивна справа – противник не відстрілювався. З боку джерела не пролунало жодного пострілу. І рота поступово припинила стрілянину. «Може, там і немає нікого? – завагався було ротний. – В страху очі завеликі…»
– Старостенок, маму твою!
Спину душмана, що втікав, помітили вже майже на обрії. Помітив замполіт:
– Мочи його! – і зараз же відкрив вогонь…
Вони вже майже вийшли із сектору обстрілу. Але несамовитий кашель звалив Вахеда на півкроку. Мірзахан уклав його під найближчий камінь. Це був останній валун у полі зору шураві. Далі був шлях до ущелини Халчаян.
Ще б трохи і шураві вже не дістали б їх. Але піти далі міг тільки один.
Мірзахан приклав долоню до рани у грудях товариша і зазирнув йому в очі. Вахед ствердно опустив повіки.
– Хай Всевишній береже тебе… – прошепотів Мірзахан.
Провести групу Нізарі до Тахте Архату тепер міг тільки один…
Рота розосередилася, не припиняючи вогню. Команду обійти позицію противника Ковалів віддав Старостенку. Старий позбавився речового мішка і котячими кроками подався до валуна, що височів на горизонті схилу.
Вахеду вдалося змінити позицію. Знову шураві не помітили. Як і раніше, вони обстрілювали валун, за яким вже нікого не було. Вахеду навіть дозволили вистрілити з нового укриття. Всього одна його куля змусила їх усіх заритися між камінням. Але цілей при цьому відкрилося одразу декілька. Він міг би тримати їх тут, поки вистачить сил, лише б ще хоч би один раз поміняти позицію. У голові промайнула відчайдушна надія: «Що як вцілити старшого серед них? Вдасться посіяти переполох?» Він зловив розрізом прицілу постать офіцера. Безсумнівно, той був офіцером: і виглядав старшим, і ноша в нього була набагато менша. Він притиснув приклад міцніше і поклав пальця на спусковий гачок. «Як вдасться, я триматиму вас тут, поки ніч не насуне…» Але клятий кашель трохи не вирвав рушницю з рук. Вахед насилу впорався зі спазмом і знову притулив приклада до плеча. Офіцер не змінив укриття. Вахед удруге зловив його постать у проріз прицілу. Залишалося тільки зробити видих і натиснути… Він вже набрав повітря у прострелені груди, вже подолав біль, вже…
Долоню немов розжареним пресом стиснуло.
– Хай Гітлер, падлюко, – почув крізь нестерпний біль Вахед. Старостенок ще трохи потоптався долонею моджахеда, покатав його по каменях ногами і змусив підвестися…
Бійці, напевно, тільки черевики не вимили. Джерело обрамовувалося купою каменів, котрі утворювали таку собі імпровізовану купіль. Солдати просто переступали через камені і занурювалися в рятівну вологу з головою. Водою накачалися, кому скільки влізло. І фляги наповнили.
Ковалів напнув на маківку панаму, що скапувала крижаною водою, і на мить прикрив стомлені очі. Тільки-тільки він приготувався отримати насолоду – до ніг впало тіло. Смердюче, брудне і заюшене кров’ю.
– Який гусак… Який гусище… Вах!
Бєлінський підіграв:
– Ага, цілий індик… Просто індичище цілий.
Ротний блазнював і далі:
– Чідорасті, бача!.. Чий холоп будеш, бача?.. Бараєв!
Старостенок втратив будь яку зацікавленість душманом тільки-но побачив джерело. На ватяних ногах він підійшов до криниці, осунувся перед нею навколішки і, зануривши голову по самі вуха, почав «жерти» воду.
Бараєв був поруч.
– Нумо, запитай в колеги: куди це шановне панство мандрують у таку спеку?
Бараєв переклав на фарсі:
– Шураві командир питає, куди ти йшов, собако?
Вахед ще не опам’ятався від страху. Навкруги стояли кяфіри – живі демони з пекла, живі – з крові й з плоті, живі й жадібні до його крові. Він забув про біль від страху. Але всім здалося, що «душара» люто виблискує очима. Бараєв замірився на полоненого своєю широкою, як в молотобійця, долонею:
– Та я тебе…
Ковалів утрутився:
– Відставити!.. Одного вже розпитали, «Штірліци» всрані!
Бєлінський тільки зараз помітив Старостенка, який до цих пір «вихлебтував» криницю. Відтягнути за комір його не вдалося.
– У! Присмоктався!
Старий «відпав» від джерела тільки після того, як замполіт штовхонув його черевиком під ребра.
– Озвірів, дурко? Забувся, як нирки сторчака гопцюють? На гору ще з кілометр пиляти.
Ковалів звів очі у бік гаданої вгорі вершини, озирнувся на ту, з якої вони тільки-но спустилися, – часу на відпочинок не було:
– Рота, підйом!.. Бараєв! – ротний вказав на полоненого. – Твоя худобинка. Тільки не заграйся – шкуру спущу…
Шаміль вгатив у спину афганцеві станину гранатомета і штовхонув його автоматним стволом у напрямку вершини…
Мірзахана помітили кроків за двісті. Стрімголов він біг між каменями, просто до їхньої позиції. Вже біля самого укриття, за яким ховався Нізарі, він втратив рівновагу, і сповз разом з осипом просто до його ніг. Щоб озирнутися, йому вистачило кілька миттєвостей:
– Ти Мандрівник?
– Волею Аллаха… – відповів Нізарі.
– Вахед залишився біля джерела. Інакше я не дійшов би.
Стрілянина з боку джерела відгриміла чверть години тому. Нізарі почорнів на очах. Миттєво пригадався весь шлях із Тура Бури, яким вони несли Вахеда, котрий своєю спиною закрив їх від згубного полум’я:
– Вони не підуть так просто.
Нізарі вказав Мошолі очима на вершину, що здіймалася праворуч:
– ДШК і десять правовірних. Вони повинні встигнути раніше, ніж шураві здолають половину шляху.
Терлан вже ледве тягнувся. Нізарі знову покликав помічника:
– Мошола!
Німий знову видав себе. Ще раз Нізарі переконався – Мошола чув.
– Дай йому патрони! – і вказав на Терлана. – Бо так вони і до вечірнього намазу на висоту не дістануться.
Станину від ДШК підхопив Аліхан. А ударна група понесла чорного циліндра далі, уздовж підніжжя, – до гирла ущелини…
 
 
Розділ тридцять третій
 
Улюбленою піснею Прими гучномовці накривали всю бригаду: «…Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов…» Добре хоч на сцені рупори не підключалися – тут ще можна було говорити. А за межами клубу…
Сонце цього дня палило немилосердно. Хоч би до свята зглянулося. А треба було ще до повечірнього концерту змайструвати нову декорацію. Правда, добру половину бригади однак ще вночі на операцію відрядили. Але Ветліну ця обставина нічого не відміняла.
Їм залишалося присобачити до рами ще три щити. Допомагати було нікому. Вони давно вже управлялися удвох. Білограда, кращого стрільця першого батальйону, від нього забрали – залишився тільки Скиба. Удвох, поки не пригнали молодих, і управлялися.
З апаратурою Скиба обходився як бог. Але ж монтажник із нього… Вже на другому отворі свердло хруснуло, дриль ображено завищав, а на здивованій пиці солдата відбилася ціла гама емоцій: чисто коржа коров’ячого проковтнув.
– От бабай… Ну цурка дров’яний, і все…
– Винен, товаришу прапорщик.
– Винен, винен!.. Це ж останнє. Ну, де я тобі?.. І звідки у вас тільки руки ростуть? Тобі ж нічого довірити не можна, конику.
– Винен, товаришу прапорщик.
– Винен, винен… Ящик мій сюди! Рексом метнувся!
Скиба кинувся до ящика з інструментами.
– І хвостиком інтенсивніше, інтенсивніше! – підкинув Ветлін услід.
За півхвилини він уже длубався у своїх скарбах:
– Десь в мене буравчик тут був. Знаєш такий інструмент? З кам’яного віку…
Бурав знайшовся. Але… У Ветліна обличчя витягнулося: інструмент був деформований безнадійно – зігнутий під кутом дев’яносто градусів.
– Скиба, качечко моя, коли ти все встигаєш?
– О, товаришу прапорщик, причому тут міліція, шо кури дохнуть?
– А хто ж іще? Ти ще не вивчив, хто в армії причому?
– Винен, товариш…
– Винен, винен… Згинь з очей моїх!.. Щоб за півгодини в мене тут… стань переді мною, як бик перед травою, з новим свердлом – трієчкою.
– Є…есть, – пробурчав Скиба і вже розвернувся було, щоб зникнути на півдня.
– Сті…йй! Цвяхи сюди давай.
Цвяхи, щоправда не всі, але залишалися ще рівними. Ветлін затиснув один з них кліщами, приклав до кувалди і розплескав його вістря молотком.
– На, качечка моя. Свердли! Сто буравчиків тобі в
сраку.
– Є, сто буравчиків…
– Нє, ну ти глянь на нього…
Але повернутися до роботи вони так і не встигли. Здіймаючи хмару розжареного пилу, до клубу підкотився УАЗ із черговим офіцером на борту.
– Михаловичу, пошта!
Дембельнутого вигляду шоферюга потяг до Ветліна поштового мішка.
– Воруши фігурою! – підстебнув дембеля лейтенант.
В сержанта і брова не смикнулася. Він тільки кинув на «летьоху» зверхній погляд з-під м’ятої за останнім писком дембельскої моди, наче верблюдом жованої, панами, так само не поспішаючи встановив мішок біля глядацької лавки і протягнув завклубу папірця на підпис.
– Я балдю від ваших порядків. У Союзі вже б три шкури здерли, – пробурчав лейтенант.
Уазик зник за хмарою розпеченої пилюки. Прапорщик кинув Скибі:
– Займися… Розклади за підрозділами… Тільки не зламай нічого.
А немилосердне сонце останні думки витоплювало… Але Ветліну ця обставина нічого не відміняла. Він всівся на підмостках і засмалив:
– Ну й пекло…
– Олексію Михаловичу!
Ветлін ліниво відгукнувся:
– Ну?
– Тут… телеграма…
– Ну?.. І що?..
– Дану… телеграма. Ще одна. Навіть дві, товаришу прапорщик.
З видимим побоюванням Ветлін узяв до рук отруйно-фіолетового кольору аркуш. «Звичайно такі папери нічого доброго в собі не несуть», – промайнуло в нього тривожне передчуття. Він розірвав тонку стрічку, що оповивала телеграму, розгорнув її і пробіг очима нехитрий текст: «МАМА У ВАЖКОМУ СТАНІ ПОКВАПСЯ СИНОК». Нижче оператор засвідчував підпис військкома.
– Ох, йо-ма-йо! Цього ще не вистачало! – вирвалося в прапорщика.
Тремтячими пальцями він розгорнув наступну. Набрані оператором телетайпу великими літерами слова склалися в позбавлену розділових знаків страшну фразу: «КРІПИСЯ СИНКУ МАМА ПОМЕРЛА».
– Ох ти ж, качечка моя… – і кинув Скибі. – Дай мою мабуту…
А рупори гучномовців накривали улюбленою піснею Прими всю бригаду: «Ой очі, о…очі, очі діво…очі, темні як нічка, ясні як день! Ви ж мене, очі…»
Крізь двері з трафареткою «Начальник політвідділу» Ветлін увалився без стуку. Начпо виявився на місці. Стікаючи потом, він сьорбав чай із верблюжки:
– Ви що собі дозволяєте, товаришу прапорщик! – обурився підполковник на Ветліна, що увірвався без дозволу.
– Винен, товаришу полковник! Але…
– Розперезалися, трубадури,– з удаваною суворістю насідав начпо.
Підполковник зробив два кроки до свого столу, стер важкі краплини поту з сивіючих скронь і цеглясто-засмаглого обличчя й опустився на стілець, що тужливо скрипнув під масивним тілом.
– Гаразд вже. Як там концерт наш? – пом’якшав Китаєв.
Підполковник все ж зважав на те, що підлеглі позаочі називали його «татом», і прагнув підтримувати репутацію загального покровителя і опікуна.
– Все нормально! Дозвольте доповісти! – спробував повернути розмову до справи Ветлін.
Китаєв зрозумів, що прапорщик уникнув доповіді про концерт недарма.
– Що трапилося?
Ветлін мовчки поклав на стіл телеграму. Прочитавши її, тримаючи на витягнутій руці (Китаєв потерпав від зниження зору), він впустив бланк на стіл і тихо вилаявся.
– Він у Харі?
– Так точно!
– І що ти від мене хочеш?
– Відпустіть хлопця, товаришу полковник!
Важко випустивши повітря з легенів, Китаєв переклав декілька папірців на столі, трохи затримавшись, підняв огрядне тіло, дістався сейфа і відчинив його.
– На ось, ознайомся! – Китаєв витяг з теки і простягнув прапорщикові заплямовану спітнілими пальцями папірчину.
Ветлін заглибився в читання. Завклубом завжди дратувала непереможна тупість помилок, з якими військові формулювали свої «декрети». На друкарському бланку штабу округу друкарською машинкою, з пропусками замість букви «о», «красувався» наказ начальника політвідділу ТУРКВО:
«У зв’язку епідеміологічним становищем, що ускладнилося і невиправданими затримками особового складу при поверненні з відпусток і медичних госпіталів, що почастішали, після одужання, наказую:
Начальникам політвідділів підрозділів 40-вої армії:
припинити надання військовослужбовцям відпусток на будь-яких підставах.
Медичній службі:
а) провести збір статистичних даних по видах захворювань, по підрозділах, по місцях дислокації;
б) розглянути питання доцільності і виправданості перебування військовослужбовців у медичних установах;
в) розробити комплекс профілактичних заходів для попередження захворювань особового складу.
Начальникам пересильних пунктів:
розробити і провести заходів посилення контролю за режимом реєстрації військовослужбовців, їх відправки до місця дислокації частин і усунення випадків невиправданих затримок з відпусток і з лікування.
Військовим комісарам гарнізонів:
посилити контроль за військовослужбовцями, прибулими у відпустки…»
Далі Ветлін читати не забажав, підвів очі і втупився з німим питанням у Китаєва.
– Що ти вилупився? Ти бачиш, що це вище за мою компетенцію? Марш звідси! – безмовна впертість прапора почала вже дратувати Китаєва.
– Єсть! – Ветлін віддав честь, підкреслено статутним рухом розвернувся і вийшов з кабінету.
Прапорщик поплентався до своєї кімнати. Ветлін ще не встиг звикнути до того імпровізованого гуртожитку. Цей фанерний ангар для командного складу середньої ланки побудували нещодавно, майже під Новий Рік.
«Строковики» залишалися жити в наметах, метрів за триста від тих гуртожитків. З тих пір тільки черговий командир знаходився вночі поряд з бійцями, в каптьорці.
Та й то не завжди. Може і варто було підтримувати дистанцію із солдатами, але Ветлін не схвалював таких методів. Можливо в Союзі це й було б виправдано, але тільки не тут.
Духота в гуртожитку стояла неймовірна. Прапорщик намочив рушника, щоб обтертися. Якось же потрібно було рятуватися від цієї спеки! Але замість того всівся на ліжко і тупо вглядався у свіжопофарбовану стіну.
З махрового рушника з написом «Полтавські галушки» йому хитро підморгував гоголівський козак Голота. Брат подарував. З торішнього ярмарку Сорочинського беріг. «Ось тобі і привіт з України», – невесело помислив прапорщик.
Двері відчинилися навстіж. Зосереджений на своїх нелегких роздумах Ветлін аж злякався начебто.
В отворі стояв начпо:
– Даруйте, що без доповіді. А ти думав – тільки тобі дозволяється?
Прапорщик, намагаючись приховати вираз здивування на обличчі, прийняв стройову стійку.
– Сідай, Михаловичу! Побалакаємо. Так, здається, у вас на Україні говорять?
– Не так, – Ветлін відчував себе роздратованим настільки, що вважав за можливе вказати на відповідне до розумових здібностей місце будь-кому, навіть начальнику політвідділу бригади. – То на Маню можна чи на Дуню, можна на сіннику, можна на возі, а балакають в(!) Україні, а не «на».
Китаєв не сподівався знайти прапора в такому гуморі. Але одначе не час було реагувати на такі випади, тим паче, від надурочника:
– Ти гадаєш, у мене зовсім серця немає? – запитав Китаєв і тут же продовжив: – Знаєш, скільки хлопців у кулеметному взводі в Коваліва залишилося?
Ветлін розумів, що відповіді від нього не чекають.
Начпо продовжив:
– Четверо. А в роті – п’ятдесят два, замість дев’яноста чотирьох штатних. Півтора взводу разом із механіками. Так скажи мені, будь ласка, хто буде бойову задачу виконувати? А знаєш, де інші? Четверо поранених, а інші з гепатитом, тифом і холерою у Союзі валяються. Деякі вже півроку відсутні. І ти думаєш, вони лікуються? Як же, зараз! Варто солдатові до Союзу потрапити, в госпіталь – за тиждень туди приїжджають батьки й купують для своєї дитинки реабілітацію на пару місяців. А вже вдома будь-якими шляхами знаходять зв’язки у військкоматах і починається: купують військкомів, лікарів, роблять довідки, комісують за інвалідністю, самі вмирають на півроку… Звісно, кому сюди хочеться? Але це ж – армія. Це ж – присяга. Добре, що ти в нас такий свідомий. А знаєш, скільки «прапорів» ось так у Союзі зникає? А скільки наших зараз у Ташкентському КПЗ трибуналу чекають, знаєш? Там усе ж просто: віддав на пересилці документи – і в місто. По три місяці бійці Ташкентом вештаються. Їх там патрулі вже разом із ментами виловлюють. Ось і виходить: одні воюють, а інші…
Після важкої багатозначної паузи Китаєв продовжив:
– Перед операцією Ковалів цього хлопця до кулеметного перевів. Кулеметником. А що йому робити накажеш? Може, штатний розклад збільшити і «молодих» набрати? Так він ще не головнокомандуючий. Чи закрити роту на карантин?
Десь він вже це чув. Ветлін спалахнув:
– Товаришу полковник! Та мені ж в очі йому дивитися. Дозвольте – я за нього кулемета понесу!
– Бач ти – який хвацько! Ну і як накажеш його звідти витягувати? Пішки додому відправити або вертольотом з гори знімати? Є наказ: «двадцять четвірки» використовувати тільки за призначенням, як бойові машини. Забув, як минулого літа вертушку завалили? Так тоді літуни всього лише воду на звичайний пост хлопцям скидали. Душманами й близько не пахло. А тут – бойова операція! Навіть не смій до літунів підходити. Якщо духи не зіб’ють при зависанні, то свої точно посадять. Одразу – трибунал. Навіть не думай. Я їх знаю – гренадери. Вони-то погодяться. А от особістів і я потім не умовлю.
Китаєв замовк, копирсаючись у цигарковій пачці. Ветлін наважився вставити:
– І що ж тепер робити? Навіть якщо його витягнути звідти – цей наказ…
Начпо закурив «Космоса», зробив глибоку затяжку і з насолодою випустив густий струмінь диму у стелю. Ветлін уперше бачив, як Китаєв курить, – зазвичай командири такого рангу свої шкідливі звички намагалися підлеглим не демонструвати.
Після короткої паузи начпо продовжив:
– Сухарі сушити… Окрім стріляти та залізо тягати ще й думати навчитися не завадило б.
Ветлін відчув, що якийсь вихід все ж існує і Китаєв чогось не договорює. Начпо довелося розтлумачувати:
– Ой-йо-йой! Розжувати і в рот покласти. Ти наказ уважно читав? Він кому адресований? Правильно – начальникам політвідділів. А є ще цар Дантес. Тільки звертатися до нього не ти повинен, а сам хлопчина.
– Але як же його звідти зняти?
– Без комбрига ніяк. А він зараз у Харі. Збирайся! За півгодини я туди вилітаю. Хіба мало. Може, на місці що-небудь і придумаємо, – підвів риску Китаєв і несподівано легко підняв зі стільця своє огрядне тіло.
Ветлін схопився. Десь у глибині душі почала зоріти надія. Радіти особливих причин не було, але гнітюча перспектива бездіяльності відсувалася.
Китаєв загасив недопалок у банці з-під скумбрії в томаті, що стояла на підвіконні, і, прямуючи до дверей, промовив, не дивлячись у бік прапорщика:
– Поквапся, машина біля штабу буде.
– Спасибі, Юрію Михайловичу! – зовсім не по-статутному вимовив Ветлін у спину Китаєву.
Начпо не терпів фамільярностей. Останні слова примусили Китаєва зупинитися і обернутися до «прапора». Він мовчки і багатозначно втупився у Ветліна.
– Винуватий, товаришу полковник! Єсть – за півгодини машина біля штабу!
Китаєв зробив крок упритул до прапорщика і з неприхованим роздратуванням прошипів йому в обличчя:
– Ти зі своїми лестощами дешевими зав’язуй. Я – під(!)полковник. Дадуть третю зірочку – будьте люб’язні. А поки що давай не плазуй мені тут. Щоб я поважав тебе ще й надалі…
Двері за підполковником акуратно зачинилися…
 
 
Розділ тридцять четвертий
 
На такі «подарунки» вони вже й раніше наривалися. Літуни понастромлювали цих сюрпризів по всьому Афганістану. Старшина розповідав, що така бомба могла вибухнути від будь-якого поштовху: від камінчика, що зірвався з-під ноги, від випадкового дотику, від пташиного крику, врешті-решт. А могла так тут і струхлявіти літ за триста, не заподіявши нікому шкоди. Скільки нерозірвана бомба пролежала тут, невідомо. Як і причина того, чому не спрацював підривник. Чи був то заводський брак або чиясь планида, особливого значення вже не мало. Головне, що поталанило роті, – пройшли поруч без пригод. «А могли і не пройти»,– міркував Білоград, укладаючи камінь на бруствер так, щоб здалеку його споруда здавалася природним хаотичним нагромадженням.
Богдан упорався за півгодини. Встановив кулемета, перевірив стрічку й змінив Масльоху. Поранений афганець залишався на місці і, здавалося, свого положення не змінив. Тепер Богданові залишалося тільки ждати розвитку подій і благати Бога, щоб моджахед не стік кров’ю. Під ним виднілася чорна від крові пляма, а поряд, як і раніше, лежав безголовий труп.
Очікування – найважче в роботі снайпера. Очі поступово втомлюються від спостереження. Положення голови при цьому не завжди зручне. Доводиться думати і про власну безпеку, притискаючись щільніше до землі. Шия німіє від багатогодинної нерухомості. Кров починає пульсувати у скронях, віддаючи відчутним безперервним болем у вухах. Ще й воші під хебешкою починають свої канкани вистьобувати, наче на весіллі. Через деякий час супротивник починає ввижатися за кожним каменем. Виникає враження, що ти втрачаєш контроль над сектором обстрілу, і тоді під тиском відчуття відповідальності за товаришів снайпера охоплює неабияка паніка.
Маслючок теж притомився:
– Може курнемо, товаришу сержант?
– Забивай! – відповів Білоград.
Відпочинок дійсно був украй необхідний. Хоча наркотик загострив би й без того нестерпну спрагу, але, відчував Дан, якщо в міру, він допоміг би зняти внутрішню напругу й мобілізувати сили.
– А я не вмію, – по-дитячому розгублено зізнався Масльоха.
Він же сподівався просто висмоктати по цигарці, а запалити без дозволу не насмілювався.
Білоград з подивом озирнувся на бійця.
– Так ти покурити хочеш чи курнути?
– Покурити, товаришу сержант!
– Ну, кури. Тільки без диму – інакше тут, сам розумієш…
Сергій вирішив, що «дідусь» знущається, і з дурнуватим виглядом утупився в сержанта.
Білоград уточнив:
– Дим ковтай. Під час затягування зроби ковток і затримку. Тоді дим залишиться в легенях.
Масльоха затягнувся, як радив сержант. На його здивування, так усе й вийшло. За хвилину він змінив Білограда, забрався під маскхалат і пригорнувся до окуляра.
Сержант все ж таки побоювався довіряти свою жертву молодому:
– Як помітиш рух біля пораненого, не стріляй. Покличеш мене. І за ротою стеж.
У те, що афганець ще може опритомніти й поповзти самостійно, Білоград не вірив. Він дістав з пістона паличку чарсу і, не відриваючи погляду від сектора обстрілу з боку тилу, заходився нігтями кришити зілля у долоню. Звичними, тренованими рухами Білоград відірвав від пачки «Донських» клаптик картону, вільною долонею скрутив його об коліно в трубочку фільтру і вставив у випатрану сигарету. За хвилину косяк був готовий.
Богдан «висадив» його і затягнувся ріжучим бронхи димом. Солодкуватий запах розійшовся в повітрі. Смакуючи, Дан стулив повіки. За мить, затримавши дихання, він розігнав вільною долонею дим і випустив повітря з легенів. Зробивши ще декілька переривчастих затягувань, Дан прикрив очі й прислухався до відчуттів. За якийсь десяток секунд змучені м’язи охопила приємна втома, без того пересохле горло перехопив ще тугіший зашморг спраги, а в голові приємно затуманило. Дурнувата посмішка розтягнулася на розбитій фізії, надзвичайна легкість розлилася всім тілом – Дан «поплив».
– Масю! А ким ти до призову був? – спитав Білоград, не розплющуючи очей.
Маслючок проказав, не відриваючись від окуляра:
– В училищі вчився на зварювальника. А ви, товаришу сержант?
– А я в технарі, на механіка м’ясокомбінату.
– Ух ти! У Полтаві? Мене старі теж туди хвалували*. * Упихали (жарг.). Але конкурс там, кажуть…
– Конкурс в натурі там… У нас восьмеро на місце було. Ну йди вже, чарсу смиконеш.
– Нє…е, товаришу сержант. Мене не бере, я вже пробував. Тільки горло дере і жерти хочеться.
Дан «упіймав струмину».
– А ти рогом крутиш, коли схочеш, – з легким сміхом.– Пожерти не зашкодить.
– Беріть мій сухпай, товаришу сержант!
– Ну ти й хитрунець, – дрібно захукав Дан: наркотик почав обволікати свідомість.
Як повелося, в горах, щоб полегшити свої мішки, бійці прагнули згодувати товаришам власні пайки у перші ж дні. Тільки згодом, доби за три-чотири, коли нутро вже голодною судомою зводило, жували жовклу траву, наче вівці. Білоград витягнув свій сухпай.
– Який ідіот придумав годувати нас солоними консервами? Ти не знаєш, Масю? Я б його…
Білоград почав відкривати банку.
– Що мовчиш? Не твоя ідея, випадково?– допитувався, відверто сміючись над незграбним салажам.
– Нє-а,– донеслося з-під маскхалата.
– Ти ба! А банка з Харківського м’ясокомбінату. Я там на практиці був. Може, цю банку й склепав?
– Так он хто нас у горах солоними консервами годує, – у тон сержанту озвався Мася.
– Ги-ги. А ми тут ворожимо, кому пику натовкти.
Дана зовсім розібрало. Заливаючись безглуздим сміхом, він виплюнув тушковане м’ясо під ноги. Утамувавши регіт, Білоград зробив кілька ковтків із фляги. Розбиті зуби озвалися тупим ниючим болем – подіяло. У голові трохи розвиднілося.
– А як там Харків? Кажуть, там дівки самі класні?
Білоград ненадовго замислився:
– Мабуть що… Чим більше місто – тим дівки кращі. Тільки в мене там не було нікого. Не встиг. Я тільки два місяці там відпрацював. А потім – призов. У мене вдома була. Любила мене як кішка! І в армію проводжала…
Холоднувата сталь юнакових очей потеплішала і сховалася за примруженими повіками.
– І як? Чекає?
Дан задивився на найдальші вершини, ударився в спогади:
– Напевно, вже ні. Я – свинота. Послав я її. Вона в госпіталь до мене приїжджала. Я її у посадку тоді затяг, поставив під акацію і як звірину, востаннє… Вона, бідненька, аж заплакала. Плаче і просить: «Не треба, Данчику, ну не треба». А я ж п’яний. Півгодини її промучив, трохи не зламав собі все. А тоді послав подалі. Я тоді весь білий світ ненавидів. Ось і прогнав її. Мовляв, звіром кінченим став, і… не чекай мене, дівчинко… А вона… А вона мені пику роздряпала і поїхала. Більше і не писала. А мама її як рідну прийняла. Мама писала, що коли мене забрали, вони мало не кожного вечора разом збиралися. Потім вона, коли я Ірку відштовхнув, скаржилася, що та не провідує більше. Напевно, вона побоялася мамі розповідати. А я пояснювати не став. Зробив вигляд, що не помітив. Мама і без того, мабуть, зрозуміла. Тільки дарма я так з нею… Це потім я зрозумів. І пошкодував… Без неї…
Я навіть вірші їй потім написав. Але так і не відправив. Хочеш послухати?
Не чекаючи відповіді, Дан продовжив поволі та приречено, з тяжкими паузами, немов кожне слово від серця відривав:
 
Чом ти над тліном
Бездиханним плачеш?
Тепер
Хотіла б ти
Його любити.
Відчула біль мій
Хоч тепер… Одначе
Кохання
Без взаємності й пробачень
Уміє навіть погубити…
 
Дан помовчав якусь мить, лице посвітлішало тихою внутрішньою журбою:
 
Верба
Схилилась за вікном у мене,
Пекучі сльози
Ронить потаємно.
В шампанському
Отрутою стікає лід,
Твої троянди
Стали прив’ядати,
І стіни ті,
Що рідними були,
Тепер мені
Страшні,
Мов каземати…
 
Тебе ж усе нема…
Напевно,
Помиляється мудрець –
Ні, не лікує час
Усі печалі.
Минають дні
У змученім чеканні,
І пам’ять
Зводить розум унівець.
Тебе ж усе нема…
 
Приголомшений Масльоха з широко розкритими сіро-зеленими очима принишкнув, чекаючи продовження і побоюючись перервати сержанта.
 
В думках отрутних
                     серце завмирає,
З останнім подихом
І сонце згасне геть.
Хай так.
Можливо,
Хоч за небокраєм
Душа,
Стражданнями налита вщерть,
Одвічний спокій
Врешті відшукає…
 
Чом ти над тліном
Бездиханним плачеш?
Тепер
Хотіла б ти
Його любити.
Відчула біль мій
Хоч тепер… Одначе
Кохання
Без взаємності й пробачень
Уміє навіть погубити.
 
Білоград наче забув про вірша, який тільки-но прозвучав, знову помовчав і продовжив зовсім уже по-іншому:
– Може, воно й на краще… А більше, ти знаєш, нікого й не було. Якщо чесно, вона мене й цілуватися навчила. І я в неї перший був…
Богдан врешті змовк. Оглянув свій сектор обстрілу і знову відкинувся на камінь. Створювалося враження, що душмани зникли. А може під час артобстрілу просто розсипалися з вершини в різні боки і зараз знову підтягаються на свої рубежі. Але могли й зачаїтися, чекаючи, коли супротивник почне підійматися на гору і підставиться у найзручнішому місці, де-небудь посеред підйому. Щоб і знижуватися було далеко, і до вершини не дістати. Тим часом Масльоха зі своєї позиції бачив, що рота якраз дісталася такого місця.
Спогади про рідну домівку налаштували на зажурливу хвилю. За півтора роки куріння чарсу він уже засвоїв, що в такому разі краще переключитися на що-небудь інше. Інакше, якщо наркотик потягне у безодню марень, туга зовсім здолає. Запалена «травичкою» свідомість настільки загострювала відчуття, що Дан починав відчувати фізичну присутність предметів своїх мрій. Ще вчора він вважав за краще після обкурки «злітати» додому. Але тільки не зараз.
– А тебе чекають, Маслючок?
Після скупої паузи Масльоха з усмішкою відповів:
– Чекають… Моя – на восьмому місяці.
– Та ти що? – Білоград трохи не підстрибнув. – Коли ж ти встиг? Тобі скільки?
– Вісімнадцять. Встиг уже. Мама відмазати хотіла – в неї подруга у військкоматі працює. Так батя наполіг, синяк чортів. Нерідний він у мене, заважав я йому.
– А рідний де?
– Я його і не знаю. Він маму ще в пологовому будинку кинув. А цей уже п’ять років кулаками нас виховує. Нажереться– і починається. Я й на бокс через нього пішов. Ще пригадаю, дай-но повернуся… Тоді й порахуємося!
Дан додав про себе, що для того не завадило б ще й рішучості піднабратись. Але резонно розсудивши, що за півроку тут з душеняти як-не-як мужика зроблять, вирішив на цю тему промовчати.
Уголос він вимовив:
– А як же ти сюди загримів, якщо кінці у військкоматі?
– А! Я там з капітаном на містку не розминувся. Знаєте, товаришу сержант, як там після проводів? Коли ми бухали, він зі своїм патрулем у казарму завалив. А я першим на очі попався. Я все життя так попадаюся. Вічно перший-крайній. Ось і він з мене крайнього зробив. Спочатку на хабар натякав. А потім, коли зрозумів, що в мами немає нічого, притримав мене. Три відстрочки дав. Я вже думав – взагалі до весни відпустить, а він дочекався покупців з Термезу і тю-тю. Пишіть листи дрібненьким почерком. А перед тим команда на Харків до училища зв’язку пішла. Отже, я теж майже харківський.
Білоград зловив себе на думці, що вже ненавидів Харків. Тепер на найближчі декілька років він був недосяжний. Якщо до сьогодні він усі мрії присвячував своїм минулим і майбутнім пригодам, то тепер ці думки викликали тільки болючу гіркоту. В очах замигтіли картини з минулого, впереміш з недавно побаченими фото з життя мирного Харкова.
Ще вчора Білоград мріяв про майбутнє повернення. Дембель був зовсім поряд, і тому кожен день тягнувся так, що видавався тижнем. Іноді йому вже здавалося, що того світу мрій насправді не існує взагалі. Тільки пам’ять і розум твердили, що десь там, на півночі, теж живуть люди: ходять у кіно і на дискотеки, їдять сметану і п’ють молоко, всідаються на білі унітази і лягають спати на білі простирадла без вошей, народжуються і вмирають власною смертю, кохають, страждають і чекають на коханих. Дожидають після занять, проводжають додому, не сплять ночами, чекають нової зустрічі. «А хто тебе тепер чекатиме?» – спалахнула раптова думка.
Тисячі разів уява малювала йому сцену повернення. Тисячі разів він мріяв про те, як з’явиться у дворі у парадній формі з орденом на грудях, як цілуватиме його і плакатиме від щастя мама, як відвертатиметься, ховаючи сльози, батько, як примчиться бабуся й напече своєму онукові його улюблених млинців.
А зараз лише гіркота розпинала душу: «Тепер усе це навіть не в минулому. І навіть не в майбутньому. Тепер цього просто не буде. Не буде ніколи. І тобі не можна про це навіть мріяти. Жити, якщо дозволять, і навіть не сміти мріяти. Інакше цей біль, що встав у грудях кілком, оселиться в тобі назавжди і одного разу задушить».
Якби Мася знав, що зараз відбувається у душі в сержанта, він би ніколи не висловив свого питання:
– Товаришу сержант, а як усе це трапилося? Ну, з Рустамом. Ви ж дружили…
Білоград відвернув повні сліз очі на гору, де нерухомо лежало тіло ворога. Хвиля гніву залила його свідомість. Ненависть загасила останні залишки розуму. Руки затряслися в пошуках зброї. Він здійнявся на повний зріст і нелюдським голосом прохрипів:
– Тут ще один харківський є… Ану марш на свій пост!
Масльоха, переляканий зміною у настрої сержанта, теж забув про обережність. Він скинув з голови маскхалат, піднявся над камінням на ліктях, обернувся до Білограда і завмер з німим запитанням в очах. Тієї ж миті з характерним смачним чваканням у його тіло впилася куля. За нею з вихідного отвору бризнули клапті шкіри та скривавлених розірваних м’язів. Забійна сила перевернула Масльоху на спину і шпурнула схилом донизу. Прокотившись метрів з десять, він вивалився на відкрите для обстрілу місце і, вигнувшись у дугу, нерухомо уткнувся в землю. Білоград сів від несподіванки. Зараз же над його головою прошерхотіла наступна куля, уривчасте важке клацання захльостало камінням.
Забувши про небезпеку, Білоград кинувся за хлопцем. Можливо, ця поспішність і врятувала зараз йому життя. Затримайся він ще на секунду – моджахеди зрізали б його першим залпом. Але на такій відстані мішень, що рухається, є особливо складною ціллю.
До Масльохи він дістався у два стрибки. Дорогою встиг чомусь подумати: «Тепер точно – все життя сидіти». Не втрачаючи ані секунди, він схопив хлопця в оберемок і, переносячи центр ваги назад, повалився разом з ним на спину. Відкотилися метра на півтора. Зараз же в те місце, де тільки-но лежав Мася, здіймаючи фонтан піску, хльоснула чергова куля. Десь унизу неструнким залпом озвалася рота. Білоград перехопив тіло Масльохи за ремінь і тим же маневром перекинув його ще далі вбік недосяжної для супротивника зони. Поранений заволав на все горло.
«Це добре, – встиг пробурмотіти Дан. – Значить, живий».
Останні метри до рятівного гребеня Білоград тяг Масльоху, котрий захлинався від крику, різкими ривками. Душмани, зрозумівши, що шураві от-от зникнуть, відкрили ще більш інтенсивний вогонь. Але поспіх поганий підручний. І без того не дуже рясна купчастість стрільби ще суттєвіше знизилася.
Коли протилежна гора сховалася за схилом, Білоград спробував розібратися з раною Масльохи. Той протяжно замукав.
– Нічого, зема, нічого. Потерпи трішечки. Головне – живий. А то все… дурниці то все, – утішаючи, бурмотів Білоград.
Масльоха закусив пухлу губу й заплакав від болю.
Куля, не зачепивши кістку, прошила передпліччя навиліт. Особливої шкоди вона завдати не могла, але вихідний отвір виявився досить значних розмірів. Коли Дан підтягав Масльоху до себе на коліна, з рани випав чималий шматок заюшеного піску і трави, що злиплися разом.
«Сім шістдесят два* * Калібр кулі., – візначив Білоград. – Треба б заткнути чимось».
Зброя залишилася нагорі. Відчуття беззахисності й страху змішалося із запізнілим збудженням, яке виникало кожного разу, коли він опинявся під прицілом супротивника.
– Давай, Мішаня, вгору. Потягнеш?
Мася, не розплющуючи очей, закивав головою. Білоград підтяг бійця за ремінь і, притримуючи його з правого боку, потягнув на позицію. Тут він уклав його поряд з кулеметом і, похапцем оглянувши схил гори, кинувся до мішка за медпакетом. Вогонь став щільнішим. Одна з куль збила камінь на бруствері. Білоград інтуїтивно пригнувся і відзначив про себе, що він з Маслюком опинився в аналогічному становищі, що й супротивник з його ворогом. З тією лише різницею, що йому все ж вдалося витягнути хлопця з-під обстрілу.
Тремтячими пальцями він розірвав медпакета і дістав бинти та йод. Ледве управляючись із хвилюванням, Білоград спробував прикрити рану, що кровоточила, шматком шкіри з обривками м’язів, які звисали з плеча Масльохи. Із страшної діри бризнув пружний фонтанчик крові. Поранений сіпнувся. На нижній губі бійця з’явилася цівка крові – прокусив зубами.
«Якщо розірвана вена, може руку втратити. Добре, хоч не бачить цієї дірки», – подумав Білоград. Двома різкими рухами він висмикнув свого ременя і затягнув його вище рани. Кров зупинилася. Дан вилив увесь флакон йоду Масльосі на плече, розпустив пару метрів бинтів і, зім’явши їх у долоні, заштовхав до рани. Хлопець закинув голову і закричав на все горло.
– Тихо, тихо, тихо, тихо… Зараз, зараз, – намагався заспокоїти пораненого сержант.
За перевалом стрілянина посилилася. Плутаючись у скривавлених бинтах, Білоград почав спішно перемотувати плече, прагнучи не сильно притискувати рану. Масльоха відвернувся і тихо заскавчав. Дан дістав шприца з морфіном і забарився. Раніше він ніколи не бачив, як його колють. Як подіє і коли, він теж не мав уявлення. Під час навчань з медпідготовки Білоград сидів на губі – як в учебці, так і в Афганістані. Але роздумувати було ніколи. Рота, очевидно, потрапила в халепу. Підкоряючись якомусь внутрішньому переконанню, вирішив, що буде за краще, як вколоти ближче до рани. Всадив голку прямо крізь бинти, в те ж саме плече, і тільки зараз помітив,що забруднився кров’ю з голови до п’ят. Та й забинтував незграбно – поверх ременя.
«Як же йому жгута послаблювати?» – спитав у себе.
– Годинник в тебе є? – торкнув Масльоху.
Той кивнув головою.
– За півгодини скажеш. Треба буде ремінь попустити. Хоб?
Поранений знову кивнув і засовався у спробі влаштуватися зручніше: сержант похапцем усадив його на гострий камінь, що тепер урізався Маслючку в стегно.
«Ну, раз не сидиться – все буде ажурчиком», – утішив себе Дан.
– Ну, тримайся! Зараз полегшає. А я тут поки що з цими гадами перемовлюся.
Дан витягнув з-під солдата каменюку й шпурнув за бруствер. За інерцією він прослідкував за її польотом і трохи не виплигнув услід. Камінь пролетів метрів з десять, відскочив від скелі і покотився кудись донизу. Але те, що сержант побачив далі, примусило його похолонути, не дивлячись на спеку: за сотню метрів нижче схилом на гору сходили моджахеди…
 
 
 
 
Розділ тридцять п’ятий
 
Кишлак, здавалося, вимер.
Дивлячись на купку глиняних «фортець» курсом попереду, Янишин роздумував: «Мирних мешканців тут давно вже не повинно бути. За визначенням не повинно… Як тут жити, коли тут військова база зі складами. Морочливо воно, з базою поряд. За визначенням не повинно бути. Та й інфраструктури не вбачається…» За весь час просування ущелиною він не побачив жодного городу. І не почув жодного пострілу. Створювалося враження, що ущелина вимерла. Навіть птахів не було ні видно ні чутно. «А це якраз ознака – ознака того, що душмани тут і мешкають. Вірна ознака, – сушив голову взводний. – Тільки у душманському селищі вулицями не бігають кури, не гавкають собаки, не хрюкають свині…» Янишин розважався своїми ж дотепами: «Ти перегрівся, капітане. Які тут свині?.. В Аллаховій вотчині – свині. Ха! Ось після цієї операції тобі й дадуть капітана. Ага, а завтра полковника. Якщо верблюда Озерову приведеш, свинячого. Такого, як вранці… з гори Верблюд. А там… Не годиться маршалів підсиджувати, але Дмит-Федичу доведеться посунутися трохи. Як не Андропову. Проти янишинських свино-верблюдів не попреш з кондачка. Що ж воно тут тиша така? Хоч би хрюкнуло що…»
Щоб розвернути броню напівкільцем навколо кишлаку вистачило і п’яти хвилин. Свій взвод Янишин повів услід за піхотою…
– Шураві вже на базі, гумандан-сагиб, – переповів Фархат доповідь спостерігача.
Тахир, здавалося, думав про щось своє. Але все таки відреагував:
– Де Мандрівник?..
Нізарі переадресував питання Мірзаханові. Той відповів:
– Стежина починається на цій висоті.
Нізарі передав відомості в ефір і прикинув відстань, що залишалася до вершини. До неї було ще близько сотні метрів. Роки брали своє. Він був уже не такий моторний, як у молодості. Нізарі віддав хвалу Всевишньому. Добре, що Аллах зробив його командиром. А прості правовірні, навіть не дивлячись на те, що припаси залишили в ущелині, ледве справлялися з вантажем. Чорний балон важив кілограмів сімдесят. Мошола вже кожної години змінював людей біля циліндра. «Як же вони намучилися з ним! Хоч би вони раму до нього приробили, щоб він не котився з гори, як колода», – вкотре нарік на зброярів Нізарі і знову озирнувся на вершину. Роки брали своє. Зір теж був не той, що в молоді літа. Він так і не помітив серед майстерно викладених каменів ствола кулемета Калашникова – модернізованого…
Що в кишлаку на них не чекали, було зрозуміло ще на броні. «Не чекали, оскільки нікому», – зробив висновок Янишин. Вони не знайшли жодної живої душі. Але люди тут жили. Янішин турнув ногою порцелянового чайника. Із закопченого носика на рогожу вилилася тоненька цівка зеленуватої рідини. «А п’ють зелений правовірні. І пішли недавно. Навіть ковдри і подушки ще тепленькі. Ага, тут же все на льоту дубіє. На дворі ж колотун несусвітній – шістдесят п’ять плюс в тіні. І це не за Фаренгейтом. Тут все на льоту клякне… Просто посцять не встигаєш, на льоту – в бурульку…»
Автоматним дулом Янишин виколупав серед хатнього непотребу промаслену ганчірку, підніс її до носа і втягнув повітря: «Збройне. Здається, картоплю смажили…» Але порадіти вдалому жартові він не встиг – «заіржали» і «заревли» на подвір’ї. Янишин кинувся геть з вітальні Тахира.
Цим дурням тільки дай живність яку-небудь.
– Горноішачники тут духа зловили, товаришу старший лейтенант, – пояснив Шалаєв.
До лап піхоті потрапив справний, мордатий і товстозадий справжнісінький душманський віслюк. Тепер він розважав своїми боками приклади й каблуки бійців другого батальйону.
Янишин гаркнув:
– Відставити! Ідіоти…
Зараз же із сусіднього дувалу світові Божому явився Хренніков зі своєю «здобиччю». Без зайвих слів, які з нього й щипцями не витягнеш, він шпурнув до ніг взводного випотрошений цинк. Судячи з маркування на зелених,
як трава, боках ящика, колись у нім були патрони калібру 7.62.
– Арсенал… – резюмував Янишин. – Зв’язок до мене!
За хвилину він вже викликав командира:
– Матроскін – Шарику.
…Взводний і тут дуркував. Озерова завжди дратувала здатність Янишина вигадувати кодові «погремухи». Втім, особіст завжди в них і без свого взводного плутався. Особливо, коли психував:
– Як немає?.. Ти не перегрівся, Янишин?.. Тьху ти – Шарик!?
…Дантоєв оглянув офіцерів штабу, ніби перевіряв – чи всі на місці. Погляд затримався тільки на командирові афганського розвідбату. Не спускаючи ока з колеги із братерської армії, комбриг скомандував Синельникову:
– Сурми відбій…
…Можаев віддав мікрофона радистові:
– Повертаємо голоблі… Погралися – й досить.
Вже за хвилину бійці знімалися із займаних позицій. Незабаром барвисте військо направилося рваною колоною до сусідньої вершини. «Банда піратська», – оцінив про себе комбат форму одягу своїх підлеглих. Але поринути в роздуми з приводу забезпечення обмундируванням бійців гірської піхоти Можаєв уже не встиг…
– Шураві йдуть… Пора, гумандан-сагиб.
Тахир чекав цього моменту:
– …Вогонь!..
– Зв’язок!!! – заволав комбат на радиста.
«Ох і маскуються, собаки!» – тільки й встиг подумати Можаєв. Визначити, звідки стріляли, марно було і мріяти. Шквал вогню обрушився на першу роту, як тільки вона залишила займану вершину. Бійці, придавлені до гори непідйомними речовими мішками, заметушилися по схилу, як зграя товстих королівських пінгвінів. Благо, належних валунів місцевий Аллах понастромлював тут вдосталь. Солдати поховалися, куди кому натрапилося. Але вогонь не припинявся. Перший поранений заволав десь на лівому фланзі. Можаєву здалося, що інтенсивність вогню тільки дужчала.
– Зв’язок!!! – заревів комбат на зв’язківця…
 
 
Розділ тридцять шостий
 
Попереду була наступна проміжна висота, яких височіло десятки на шляху до мети. Тягнешся вгору, як каторжанин, бачиш перед собою сяючу в променях сонця вершину, і здається, ось вона, зовсім поряд. Ще із сотню метрів – і ти на горі. Там ти скинеш обридлий, роздираючий плечі у кров речовий мішок, засапуючись, впадеш
на пісок і простягнеш зболілі, тремтячі від напруги ноги.
А до того – спрага розжареним колючим дротом, пронизуючим від гортані до заднього проходу, розриває тебе зсередини на частини з кожним кроком, і клятий мішок втискує тебе в каміння. А вершина, охоплена золотавою сонячною облямівкою, глузує з тебе, нікчемного, всіма ненависного тут хробака, знущається з твоїх жалюгідних потуг своєю незримою, незбагненною у своїй величі та пишноті, освяченій східними зірками й півмісяцем, пихато сяючою гарячою посмішкою. Ці останні до бажаної висоти двісті кроків перетворюються на шлях до Голгофи. Виникає відчуття, що твоя мета з кожним кроком тільки віддаляється. І лише останні метри, коли схил стає більш пологим, ти долаєш дещо швидше і з помітним полегшенням. Та варто дістатися вершини, розігнутися під тягарем непідйомного вантажу, як за невеликим майданчиком тобі відкривається наступний, ще більш крутий підйом. І тебе, знесиленого виснажливим сходженням, охоплює хвиля нового розчарування і нового роздратування. Затриматися, щоб усвідомити і прийняти чергову поразку, просто не можна – немає часу. І ти, тупіючи від палаючого жаром чужого сонця, роздираючої горло спраги і тортур підйому, ривком підкидаєш мішок за плечі і знову крок за кроком пересуваєш іще більш обважнілі ноги. Знову ти дерешся вгору, лаючи той день, коли народився, і той день, коли опинився тут, проклинаючи свою долю і благаючи її, щоб ця висота виявилася останньою, а ти досяг її раніше супротивника і не опинився в розрізі прицілу де-небудь посеред шляху.
Бійці, напевно, тільки черевики у криниці не вимили. Води понапивалися, кому скільки влізло, наповнили фляги і знову рушили вгору.
Але за сотню метрів темпи істотно знизилися. Нирки, висушені багатогодинною спрагою, прийнявши воду, заклинювали попереки намертво. Тисячу разів кожний говорив собі, що не слід у горах так напиватися. Та хто ж утримається? Але зупинятися не можна, як би не боліло, а треба було дертися вверх.
Ротний озирався на вершину, що залишилася за спиною, щохвилини. Старостенок, повалився на камені за три кроки поруч. Навіть через ущент промоклу хебешку помітно було, як в нього коліна тремтять. Він ще раз спробував підвестися на неслухняні ноги, навіть зробив крок, зробив другий, але знову посунувся на камені.
Ковалів заволав:
– Надудлився?! Худобина… Встати!
Але Старостенок тільки вирячився на сонце очима, наче в загнаного коня. Він задихався як рибина на піску. Ковалів знову озирнувся на вершину, що залишилася за спиною:
– Встати, боєць!
Старостенок, здавалося, вже нічого не тямив. Його вже наздогнав Шаміль. Чеченець підтягнув Старостенка за ремені речового мішка.
– Давай, українець… Тут недалеко вже залишилося.
Поруч, як робот, переставляв ноги Вахед. В цього вже
й думки задерев’яніли. Бараєв стягнув речового мішка зі спини Старостенка і зупинився, щоб діждатися афганця. Але Шамілю довелося відмовитися від ідеї повісити полоненому на шию на додаток до станини ще й мішок Старого. Афганець теж ледве дихав. Чеченець закинув його на своє плече. Тепер на нім було кілограмів з вісімдесят…
А Вахед лише благав Усевишнього про кулю. Йому не можна було йти до чистилища без кулі…
Кинута на камені станина тужливо дзеленькнула. Вони не помітили: стійка ДШК накрила червонопикого і зубатого, наче кролик, діда в шубі. Через поспіх вони не помітили. Треба було ще відшукати на сусідньому схилі шураві, обрати позицію, встановити кулемета і зарядити стрічку…
Ковалів укотре озирнувся на вершину, що залишилася за спиною:
– Вперед!
Але Старостенок зумів ступити ногами, що запліталися, тільки декілька кроків. Знову розтягнувся… Ковалів всадив йому по каблуках:
– Встати! Встати, худобина!
Ковалів уже не вірив, що зможе примусити бійця підвестися. Вже заходився міркувати: на кого б повісити цього бовдура, що перетворився з бойової одиниці на додатковий баласт. Але…
Усе сталося, як Ковалів і побоювався. Постріл приголомшив ротного. Він пролунав, коли до вершини залишалося метрів п’ятсот. Хоча жодна куля в бік роти не полетіла, бійці розосередилися без команди. Поряд заліг Бєлінський:
– Схоже, Білограда викрили.
– Та вже ж схоже. Навіть дуже схоже.
Вогонь супротивника заскочив роту за п’ятдесят метрів від чергової проміжної висоти. Позаду залишився півторакілометровий підйом. Звідси вже не було видно долину й ущелину. Стало зрозуміло – на вершині, незважаючи на артпідготовку, все ж таки залишилися моджахеди, і так просто вони своєю позицією не поступляться. Ковалів зрозумів, що зараз вони, напевно, помітили Білограда з Масльохою і відкрили по них стрільбу.
«Ну, Білограда так просто не візьмеш. А як стріляють, значить, ще не завалили, – плекав надію ротний. – Своє основне завдання він все ж таки виконав. Роту попередив, не дав захопити зненацька. А зараз ще й вогнем підтримає. Що було б, якби ми зараз піднялися на вершину просто їм під стволи?..»
Становище диктувало: Білограда й Масльоху треба підтримати. Удвох вони з таким шквалом вогню не впораються. Належало негайно зайняти цю проміжну висоту.
– Рота! На рубіж п’ятдесяти метрів – бігом марш!– захрипів пересохлим від спраги горлом Ковалів.
Звідки тільки в людини сили беруться? Це не можна було назвати бігом, але жага до бою і близькість супротивника додали солдатам енергії, достатньої хоча б для прискореного кроку. Бійці, не дивлячись на втому, згинаючись під тягарем поклажі до самої землі, наче мавпи, допомагаючи собі руками, рвонули вгору. Навіть Старостенок не відставав. За три хвилини солдати вже розосереджувалися периметром по рубежу, підкоряючись нез’ясовному, виробленому в незліченних походах чуттю і безпомилково обираючи зручні вогневі позиції. Трохи нижче розмістилися мінометники. Зараз хлопці спішно монтували свою трубу. Як і можна було чекати, до висоти залишалося метрів п’ятсот.
Бійці відкрили стрільбу без додаткової команди. У відповідь з гори обрушився шквал вогню. «Ого! – здивувався Ковалів. – Їх там загін цілий, чи що?» Тепер усе залежало від влучності та витримки його солдатів. Тепер вони мали «задавити» вогневі точки супротивника, бо варто було кому-небудь з бійців сховати голову за камінь і припинити вогонь, як моджахеди вже не дозволять йому висунутися вдруге і таким чином поступово затиснуть між камінням всю роту намертво. Треба було змусити їх самих сховатися. Але тут в роти було аргументів більше – броня з її вогневою потужністю і Білоград на сусідній вершині. Вони повинні були примусити супротивника або втиснутися в каміння, або шукати достатньо зручні позиції, щоб можна було безпечно вести вогонь у двох напрямках.
А це, не дивлячись на все розмаїття можливостей у гірських умовах, все ж таки було вельми складним завданням. Тим більше – у гарячці бою.
Підключився міномет. Бійці за півхвилини завалили обслугу мінами, передаючи їх ланцюжком. До слуху ротного долетів перший виляск. За декілька секунд пролунало роздираюче душу завивання падаючої міни. Згодом, снаряди посипалися з інтервалами конвеєрної точності. За пару хвилин вже здавалося, що мін не вистачить. Але услід за мінометниками включився до бою Шаміль. Ковалів почув, як за сусіднім валуном загупав автоматичний гранатомет.
Після першого залпу Ковалів знайшов очима Бєлінського. Замполіт прилип до мікрофона рації і, не чекаючи команди, передавав координати на броню. За хвилину звідти полетять снаряди і на вершині знову буде мало місця.
«Але це вже було, – міркував Ковалів. – Допомогло не дуже. До того ж у них залишається не менш ефективний тактичний хід. Вони можуть розмістити стрільців на Ведмеді і на вершині, що залишилася за спиною».
За логікою так вони і повинні були вчинити. Відчуття небезпеки за спиною не залишало Коваліва з того моменту, як він повів роту у провалля. І зараз він усвідомлював з особливою ясністю, що ця можливість може стати найреальнішою небезпекою для роти, і саме за тилами треба стежити з особливою пильністю. При тому, що їхнє просування нагору припинилося.
Та все ж як ротний не побоювався атаки в спину, все відбулося несподівано. Куля розбила камінь просто в нього над головою. В Коваліва волосся на потилиці заворушилося – уламки булижника бризнули вбік вершини. Виходило, зверху вона ніяк не могла прилетіти, тільки з-за спини. Ковалів миттєво зорієнтувався, перекинув тіло на спину і, ще не побачивши супротивника, відкрив безладний вогонь в сторону тилу. А в цей час перші снаряди від броні почали рватися на висоті. Чергова куля озвалася металевим дзвоном. Цього разу поцілили в трубу міномета. Бійці попадали у пісок. Нова хвиля жаху затопила Коваліва. Ця куля вдарилася в трубу зліва і знизу.
Прослідкувавши за можливою траєкторією польоту, він зрозумів: «Ця, по всьому видно, прилетіла з Ведмедя. Значить – обклали! Все-таки з трьох боків…»
Ротний швидко озирнувся. За сотню метрів схилом праворуч була цілком придатна для укриття кам’яна гряда. Тепер було не до вершини. Поки не було втрат, належало виводити роту з-під обстрілу. Ближче за всіх до рятівного гребеня був другий взвод. Не роздумуючи, Ковалів закричав:
– Перший і третій взводи, на рубіж тридцяти метрів – північ! Другий взвод прикриває! Противник з тилу. Бігом марш!
У такій ситуації особливо небезпечною є статичність. Солдати почали короткими стрибками, кожного разу змінюючи напрям, зміщуватися правіше, вбік ущелини, і, щоб хоч трохи прискоритись, донизу. «Тільки б не барилися! У людину, що біжить, ще спробуй, поціль, – турбувався старлей. – Тільки б не барилися. Не барилися та не панікували».
Другий взвод складав зараз мало не половину роти. Розвернувшись на спину, солдати силкувалися, якнайчастіше міняючи позиції, відстрілюватися одиночними пострілами. Моджахеди, мабуть чудово розуміючи, що серед цього хаосу їхні вогневі точки не могли так швидко засікти і шураві стріляють навмання, відповіли зливою куль. Залишалося тільки дивуватися, як ще нікого не зачепило.
Повз Коваліва, притискаючи до грудей рацію, промчав замполіт:
– Щас, Саню! Я їм зади підсмажу! Мать вашу-у-у!..
Ротний трохи не онімів: Бєлінський пробіг просто в нього під дулом, уписавшись у короткий інтервал між пострілами.
«Ага… Для броні духи теж у мертвій зоні. Тут треба «робити ноги», – подумки прокоментував замполіта Ковалів…
Йому не можна було йти до чистилища без кулі. Вахед благав Всевишнього хоч би про випадкову кулю. Поштовх у спину відгукнувся різким болем у занімілому плечі.
– Схопив, сука, і біжиш уже!
Бараєв знову штовхнув полоненого ногою до гранатомета. Вахед впав поряд з АГСом. Вчепитися солдатові в горло він вже не зміг би.
– Товаришу старший лейтенант, він не хоче!
Вахед зібрав залишки сил. В нього не залишалося інших можливостей, щоб відволікти увагу противника. Він зловив його погляд. Під руку нагодився камінь.
– Січи його! – відгукнувся ротний.
Шаміль «зачепився» за очі моджахеда і скам’янів. Погляд афганця випромінював ненависть – спопеляючу. Спиною побігла цівка гарячого поту. Він і думати забув про автомат у руках. Шаміль зробив крок назад. Нога не знайшла надійної опори, він похитнувся і впав навзнаки. Моджахед заніс камінь над головою. Бараєв уже не встигав розвернути автомата.
– Шамі…іль!
Старостенок кричав поки в магазині не кінчилися патрони. Зрешечене