Відлуння Гіндукушу

ІДЕЯ ГАРМОНІЇ УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

ІДЕЯ ГАРМОНІЇ УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Ігор Моісєєнко

 

 

ІДЕЯ ГАРМОНІЇ

 

Українська національна Ідея

 

 

м. Кременчук

2022

 

 

Моісєєнко І.

 

Ідея Гармонії. Українська національна Ідея. / Ігор Моісєєнко. – Кременчук : Видавець …                   2022рік – 190с.

Формулювання Української національної Ідеї одним реченням, яке представлено й обґрунтовано цією філософською доктриною, відкриває можливість її законодавчого затвердження та включення до освітніх програм в усіх сферах знання, яких торкається її всеосяжний зміст, – суспільствознавство, українознавство, філософія… Тоді, формуючи свідомість українця з дитинства, вона всотується в усі сфери інтелектуального буття та, об’єднавши навколо себе націю, отримає наснагу практичного наповнення: служитиме цілим поколінням як невгасимий світоч, керуючись світлом якого українство йтиме до Гармонії Всесвіту. Тоді й сконсолідуємо населення в монолітну націю. Або отруєне ворожою пропагандою воно зустрічатиме танки агресора хлібом-сіллю

 

 

                             © Моісєєнко Ігор, 2022

 


 

 

ЗМІСТ

 

 

Усім не байдужим до майбутнього України (А.І.Гай)     5

  

ОБ’ЄДНАННЯ НАСЕЛЕННЯ В МОНОЛІТНУ НАЦІЮ

  – ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

 ознаки ефективної національної ідеї за теорією соціології ..7

  

І. ІСТОРИЧНІ НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІ (ідентифікація нації)

 

1. «Споконвіку було Слово…»............................................ 23

2. Україна і витоки сучасної цивілізації –

    висновки світової етнографії ............................................ 26

3. Код нації – її мова  ............................................................ 34

4. Скарби Гармонії ................................................................ 55

  

 

ТЕЗА ПЕРША (спадщина – минуле):

 

«Україна – колиска сучасної цивілізації»  ...................... 62

 

II. ЗАВДАННЯ НАЦІЇ У СЬОГОДЕННІ

 

1. Громада – держава – природа.......................................... 63

2. «Нема більшої заповіді над оці!» (Мр. 12:29-31)………69

3. Шлях діамантовий............................................................. 79

  

ТЕЗА ДРУГА (сучасні завдання):

 

«Громада життєдайної духовності» ................................. 98

  

III. ЦИВІЛІЗАЦІЙНА КУЛЬТУРНА  МІСІЯ –

 

СТРАТЕГІЧНА МЕТА ІСНУВАННЯ НАЦІЇ

 

1. «Натхнення Святого Духа – рушійна сила,…

у будь-якій сфері діяльності» (Ігор Стравинський) ........ 99

2. Що чекає Дантесів? ........................................................ 108

3. Україна – один із світочей знання, якими Творець

прокладає людству шлях до ноосферної цивілізації...................... 112

  

ТЕЗА ТРЕТЯ (місія-майбутнє):

 

«Україна – Джерело Натхнення» ...............................    118

 

IV. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

                       (формулювання)…………………………..120

 

ШЛЯХ ІЗ АРМАГЕДДОНУ................................... 126

 

V. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – НЕ ПРИКРАСА У КОРОНІ ВЕЛИЧНОЇ НАЦІЇ

(програма практичного втілення)

 

1. Створити національну еліту........................................... 137

2. Рушаймо до світла........................................................... 143

3. Українська національна ідея і законодавство України.. 158

 

ЩО ТИ, НАТХНЕННИК БОЖИЙ, ЗРОБИВ?.............. 162

 

 

Рецензія кандидат історичних наук Микола Безотосний 164

Рецензія доктор філософських наук Ігор Карівець............ 167

Рецензія кандидат історичних наук Кирило Третяк......... 169

 

Додаток 1

Педагогіка духовності – важливий чинник духовного розвитку та саморозвитку особистості сучасної студентської молоді. Т.Тюріна.............................................................. 172

 

 

 

 

УСІМ НЕ БАЙДУЖИМ 

ДО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ

  

Науково-філософське осмислення і  обґрунтування Української національної Ідеї, за яку протягом століть героїчної і трагічної історії України поклали своє життя мільйони українських патріотів, її чіткий і зрозумілий виклад не лише для національно свідомої української еліти, але й для кожної простої людини здійснив учасник неоголошеної радянсько-афганської війни, а нині відомий письменник, лауреат літературно-мистецької премії Міністерства оборони України ім. Богдана Хмельницького та Міжнародної премії ім. М.В. Гоголя «Тріумф» Ігор Моісєєнко з міста Кременчука.

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка, не побоїмося цих високих слів, вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу.

Автор «Ідеї гармонії» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив.

Воїн-філософ, воїн-патріот, воїн-письменник своїм проривом прагне спростувати висловлювання одного з президентів України, що в Україні національна ідея не спрацювала. Але до появи цього трактату вона не була й чітко сформульована. Тому значення «Ідеї Гармонії…» неоціненне – вона здатна ефективно формувати національну свідомість життєдайної моралі соціально активного українця, з баченням ясної перспективи і шляхів досягнення національної мрії, котрий не буде байдужим спостерігачем нищення мови, культури і духовності своєї нації, розкрадання багатств рідної землі, антиукраїнських, антинародних дій безвідповідальних політиків, агресії недружнього імперського сусіда.

«Україна – моя родина: досконало розвинена громадою життєдайної духовності держава, колиска сучасної цивілізації та джерело Натхнення людства на шляху до Гармонії Всесвіту» – це проголошене Ігорем Моісєєнком невгасиме гасло українства зможе служити широким верствам українського народу та світовій спільноті об’єднуючим чинником і нині, і у майбутні віки.

Своїм внеском у розвиток людської цивілізації, своїми муками і незчисленними жертвами на олтар Добра й Справедливості наш народ, українська нація заслуговує на право зайняти гідне місце у сім’ї цивілізованих народів світу, шлях до якого висвітлюватиме Українська національна Ідея.

Враховуючи усе вище викладене, Національна спілка письменників України рекомендує до видання трактат «Ідея гармонії – Українська національна Ідея» та закликає до дієвого сприяння оприлюдненню та поширенню цієї надзвичайно цінної праці, аби вона у найкоротший термін за участю усіх верств суспільства, при підтримці на найвищому державному рівні стала Конституційною нормою, національною програмою дій на шляху до розквіту української нації.

Анатолій Гай,

член Правління Національної спілки письменників України,

голова Комісії НСПУ з військово-патріотичної літератури                      

 

ІДЕЯ ГАРМОНІЇ

Українська національна Ідея

 

«Україна – моя родина: досконало розвинена громадою життєдайної духовності держава, колиска сучасної цивілізації та джерело Натхнення людства на його шляху до

 Гармонії Всесвіту»

 

ОБ’ЄДНАННЯ НАСЕЛЕННЯ В МОНОЛІТНУ НАЦІЮ

– ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

ознаки ефективної національної ідеї за теорією соціології

 

«Так сталося, що Україну ділили. Гарний край ділили – Росія, Польща, Австрія, Угорщина і так далі. І вони намагалися якимось чином затерти нашу єдність. Я думаю, що ми не цілком піддалися, і ми все ще усвідомлюємо, що ми українці. Але більш ніж 200 років ми не мали навіть сліду, що ми є держава, – сказав свого часу кардинал Любомир Гузар. – Нас розчленовували. І сьогодні великою проблемою є відродити свідомість, що ми – один народ, не важливо, що хтось на Волині живе, хтось на Херсонщині. Нам не вистачає цього відчуття єдності».

Так, об’єднання українству потрібне як ніколи. Бо сьогодні маємо штучно вселений ворожою пропагандою в тіло нації роздрай, яким вже скористалися: нашу єдність ослабили репресіями та голодоморами і направили на українство орди палаючих ненавистю «визволителів».

Ефективне виховання патріотів своєї країни та їхня ефективна консолідація в монолітну націю є головною функцією національної ідеї.

Отже, усвідомлюючи небезпеку фізичного знищення, перед якою постало українство, (маємо, аби) сконсолідувати населення в націю, представити ефективну українську національну ідею  невідкладно.

Зважаючи на все розмаїття та глибину досліджень, формулювання ефективної національної Ідеї за теорією соціології повинно відображати, як мінімум, три тези й виконувати специфічні завдання. А саме, воно мусить:

1.Підкреслювати історичну велич і значення нації, ідентифікованої історичними національними культурними цінностями минулого                                   (ідентифікація).

2.Визначати завдання нації у сьогоденні       (завдання).

3.Висвітлювати стратегічну мету існування, тобто цивілізаційну культурну місію нації на майбутнє    (місія).

І ще одна ознака ефективної національної ідеї за теорією соціології: вона не може встановлювати метою утворення нації матеріальні завдання. Бо щоразу, коли матеріальне буде здобуто, постане питання пошуку нової ідеї. Це означатиме, що попередня була лише тимчасовим завданням. А мета національної ідеї не може бути тимчасовою. Бо тимчасова ідея не забезпечить головної функції національної ідеї – об’єднання населення в націю.

Аби зрозуміти цей постулат,  достатньо порівняти дві матеріальні ідеї: заможної України і заможної Новоросії.

Зазирнемо в голову отруєного ідеями відновлення Московської імперії умовного новороса, якого нам заради єдності українства належить розвернути на орієнтири української національної ідеї. Іншого варіанту не буде: він українець. Таких, як він, розсипалося по всій Україні. Тут стіни, як дехто пропонує, не допоможуть. Цих людей не відріжеш і не вишлеш з України. Нам не боротися з ними, а до українства повернути слід.

Очевидно, що він мріє про заможність у своїй уявній Новоросії. Йому не  зрозуміло, чим українська заможність краща за новоросьську. Матеріальна мрія українця протилежна: заможність в українській Україні. Обидві ідеї – про заможну «власну хату». Мета відрізняється полярно: малоросу українська хата, де ще й мову треба вчити, неприваблива. Об’єднання не відбудеться. Розбрат продовжиться. Тому спроби визначити національну ідею, які зупиняються на тимчасових матеріальних завданнях, об’єднати населення не зможуть. А функція і завдання української національної ідеї – вилікувати «новоросів» від отрути московської пропаганди й об’єднати всіх.

Хтось може заперечити, мовляв, розбудуємо успішну Україну, а там побачимо. Справа в тому, що пізнати українську національну Ідею треба вже зараз. Не вийде нічого розбудувати, бо роздрай матеріальних ідей не дозволить об’єднатися і виконати це надважливе завдання.

Щодо ідеї власної хати маємо наступний приклад: одна з наших сучасних беззаперечно патріотичних політичних сил, яка об’єднує справжніх патріотів України, ладних життя за неї віддати, визнає за національну ідею вислів поета: «В своїй хаті – і Слава, і Воля». Очевидно, що це ідея Незалежності України. Це безумовно необхідна умова втілення Української національної Ідеї. Але вона не містить цивілізаційної МІСІЇ. Кому потрібна в цьому світі нація, якщо її цивілізаційна місія обмежена власною хатою, питання риторичне.

Як бачимо, ідея «власної хати» обмежується метою незалежності та об’єднує тільки вже свідомих українців. Отже – проміжна. Втім хоч і проміжна, вона має бути виконаною. Без незалежності взагалі нічого не побудуємо. Але й найважливіша проміжна не буде реалізованою, якщо в нас царюватиме роздрай. Тому спочатку слід повернути нашому народу суспільну злагоду та спільне бачення мети існування, що зможе об’єднати населення в націю. Тому потрібна Ідея вища від проміжної. Така Ідея, яка зможе привабити всіх.

Отже, українство потребує ідеї вищої, привабливішої, здатної відвернути населення від ідеї «руського миру» і повернути його лицем і душою до мети існування українства. А вищою є цивілізаційна культурна місія нації. Нижче буде доведено, що саме заради цих культурних місій і утворена мультикультурність націй на Землі. От Українська Ідея тим і відрізняється, що має призначену Творцем Місію, а Ідея Новоросії – ні. 

Про один з вірогідних результатів реалізації Української національної Ідеї далі… Вірян в Україні приблизно 70% від усього населення. Більшість з них, коли аргументовано дізнається, що на них Творець Абсолюту покладається з певною місією, відхилить ідеї «матеріальної Новоросії» та обере служіння Задуму Творця разом з народом української Україні. Звісно, що не одразу. Але починати слід було ще вчора.

На жаль, до цього часу майже всі спроби пошуку Української національної Ідеї не враховують постулати теорії соціології про триєдність тез. Тому вони, не здогадуючись про існування цивілізаційної Місії нації,  зупиняються на етапі здобуття незалежності України, визначаючи цю мету Національною Ідеєю України. Але це ще тільки Ідея утворення й утвердження соціально справедливої заможної країни – країни, котрій ще й півстоліття незалежності не відбулося. Отже, це лиш ідея проміжного завдання – необхідна умова для втілення вищої Ідеї – Української національної Ідеї.

Ця Ідея виникла тисячі років тому. Це Ідея утворення українства, як нації на яку покладається певна цивілізаційна культурна Місія. Звісно, забезпечити цю Місію зможе тільки вільна і соціально-справедлива держава. Отже Національна Ідея України є невіддільною складовою Української національної Ідеї.

Ці дві різні Ідеї. Вони різняться так, як ідея зведення будинку (будівельна), що об’єднує працівників несхожих спеціальностей будівельної бригади, відрізняється від ідеї архітектурного плану забудови (архітектурна), яка об’єднує будівельників всього міста. Їх слід і розрізняти, і вибудовувати стратегію невід’ємного їхнього втілення. Адже вище було доведено, що без Вільної України реалізація Української національної Ідеї неможлива.

Достатньо лише уявити, що українство досягло матеріальної мети: здобуло справжню незалежність і вибудувало соціально справедливу і заможну державу. Тоді ми зрозуміємо, що впоралися лиш з проміжним завданням. Далі постане питання: «А для чого?» Не розпускати ж націю, бо мети Національної Ідеї України вже досягли… Затим і відкриється, що Українська національна Ідея – ще вища. 

Очевидно, що об’єднатися будь-яке товариство може тільки навколо ідеї, мета якої відповідатиме прагненням більшості спільноти. Водночас, маємо враховувати вже наведені цифри, що вірян в нас приблизно 70%. Вони різних конфесій, але найбільше в нас християн. З огляду на цю обставину і спираємось в цьому трактаті на христянську ідею. Кого би українці не вважали Творцем Всесвіту: хоч Природу, чи Саваофа, хоч Шиву, чи вищого інтелекту іншопланетян; українська національна ідея, аби сформувати з цього барвінку монолітну націю, має об’єднати всіх.

Нації утворюються, коли населення гуртується навколо національних ідей, кожна з яких несе певну культурну цивілізаційну місію. Отже, додає перлини своєї культури в спільну культурну скарбницю людства. Так і  утворюється «симфонія цивілізаційних культурних місій землян». Очевидно в тому і полягав задум Творця, коли Він започатковував мультикультурність.

На XVII Всесвітньому конгресі в Торонто (1983 рік), присвяченому проблемі «Філософії й культури», було наведено кілька сотень визначень поняття культури.

Як визначає Філософський словник під редакцією О. Івіна, поняття «культура» об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

Тому саме в цивілізаційній культурній місії і слід шукати ідею утворення українства, як провідника однієї з важливих культурних місій землян.

В своєму інтерв’ю з приводу ювілею Петра Григоренка видатний українській мислитель, Герой України, лауреат Шевченківської премії Микола Руденко зазначив: «Я пройшов ті самі стадії, що й він – од правдивого марксиста-ленінця до українського патріота, то знаю, як це відбувалося. Коли розвіялася ілюзія марксистської доктрини, за яку ми віддавали життя, то постало питання: а чиї ми діти? Якого народу? Ми збагнули, що нації виникли не випадково, це був Божий задум. Коли апостоли мали йти проповідувати народам Святе Євангеліє, то їм дано було знання різних мов. Бог створив людину, Бог створив і націю. А що створене Богом, те гідне пошанування і того, щоб віддати за нього життя».

Тим часом знаний учений-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко зазначає: «Народ без ідеї, що храм без Бога». Куди піде цей народ, якщо кожен у ньому керуватиметься тільки своєю ідеєю? Тоді про цивілізаційну місію українства годі буде і мріяти.

Тому спільна культурна цивілізаційна місія – є ключовою  тезою національної ідеї. Українському народові вона й служитиме об’єднавчим чинником на майбутнє. Бо відповідатиме на питання: навіщо українці втілюються в Україні, чим ми корисні світові? Відповідь і визначатиме спільну мету існування нашої політичної нації – її місце і роль в «симфонії культурних  цивілізаційних місій землян».

Коли свою місію визначимо, тоді й пізнаємо справжню ідею і мету утворення українства. Тоді перед нами й постане Українська національна Ідея, у якій покладаються на нас Вищі Сили споконвіку. З нею і вистоїмо, бо з нею й увесь світ дізнається, навіщо йому Україна. А без Місії особливої цінності для цивілізації українство не становитиме. Зважаючи на загальні проблеми людства, годі буде й сподіватися, що до знищення народу, який далі власної хати не бачить, світова спільнота не поставиться байдуже. Тому це не просто чергове запальне гасло, як багато кому здається. Регістр значення Української національної Ідеї набагато вищий. А саме:

Українська національна Ідея є

ОБ’ЄКТОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ.

Суть її в дослідженнях предметно розглядається. Але, як правило, з погляду тієї чи іншої сфери знань – філософії, історії, етнології, політології, правознавства, культурології, філології та ін., але не як цілісність, а як певний сегмент галузевого пізнання. Природно, що історики зосереджуються на витоках і етапах зародження та формування Національної  Ідеї, правники розглядають її через призму державності, етнологи вбачають у ній фактор етнонацієтворення, філологи апелюють до ролі мови як носія національної ідеї, політологи аналізують її з погляду теорії і практики політики і т. ін.

Ці напрацювання ревнителів українства дозволили сконцентрувати величезний емпіричний матеріал про витоки і суть Української Національної Ідеї. Очевидно, що він ще потребуватиме ретельної деталізації, а отже – ще ширшого розгалуження. Безумовно, це викличе палку полеміку науковців, яка наблизить наукову думку до ще глибшого її осмислення. 

Тим часом український народ потребує її визначення однією фразою вже поготів. Аби усвідомити цю потребу, маємо з’ясувати, що таке ідея в загальноприйнятому розумінні.

Власне кажучи, усе, що відбувається в світі, – наслідок втілення ідеї. Тому саме ідея – причина і визначальний рушій буття.  Будь-яка найдрібніша дія спричинена ідеєю. Меншого значення ідея є складовою ідеї вищого плану. Приміром, електрик, керований ідеєю забезпечення будинку світлом, генерує ідеї технічного втілення (коли працювати, чим забезпечити, якою комплектацією, якою викруткою й т. ін.). Але його ідея підкорена вищій, згенерованій інженером-будівельником ідеї зведення будинку за проектом, який передбачає ще більше чинників. Тим часом ця ідея скерована ще вищою – ідеєю архітектора із забезпечення естетичної та інфраструктурної складових проекту забудови міста. І всі вони тимчасові й проміжні на шляху до втілення головної Ідеї – забезпечення функціонування ноосфери заради розбудови Всесвіту.

Але очевидно: хто керується вищою ідеєю, той і володіє повнішою картиною ситуації, і бачить проблемні місця, враховує більше чинників, обирає точніші рішення, робить менше помилок, відхиляє хибні ідеї електромонтера чи інженера, керує процесом і виявляється ближчим до мети. З іншого боку, спостерігаємо ідеї руйнування. Куди ж без них у світі протистояння світлого й нечистого? Той, хто бачить усю картину, знає, де вкрутити запал, аби звести нанівець, або подвоїти зусилля будівельників, слюсарів й електриків, обмежених площиною своїх тимчасових ідей. За тим же принципом відбуваються й політичні процеси.

Яскравим прикладом такої протидії постає доля Ідеї, пропонованої членами «Кирило-мефодіївського братства». «Книги Битія» були вдалою синтезою української соціяльно-політичної думки передових людей 40-х років XIX сторіччя», зазначав видатний український та російський мислитель Микола Костомаров. Згадаймо, братчики у своїй відозві закликали до єднання слов’янські народи: «Ми приймаємо, що усі Слов’яни повинні з собою поєднатися…»

Однак якої небезпечної трансформації набула ця безумовно видатна для своїх часів думка в сьогоденні!? Кремлівські фахівці з одурманення натовпу примудрилися замаскувати нею ідею поневолення сусідніх народів. Отруївши мільйони людей блекотою великодержавного російського шовінізму, її перетворили на Ідею «русского міра», під гаслами якої на сусідні народи направили палаючі ненавистю криваві орди. Одержима манією відродження імперії, об’єднавши навколо неї свій одурений, зазомбований народ, Росія заради досягнення своєї загарбницької мети не зупиняється навіть перед розв’язанням війн проти сусідів.

До речі, ідея «русского міра» є наявним прикладом ефективної національної ідеї, яка відповідає всім ознакам теорії соціології:

  1. ІДЕНТИФІКАЦІЯ за історичними цінностями – забезпечено краденою історією і «побєдобєсієм».
  2. Сучасне ЗАВДАННЯ – відродити могутність московської імперії (Росію «накачали» валютою за крадені в підкорених народів природні копалини, що забезпечує її агресивні війни).
  3. Цивілізаційна МІСІЯ: нав’язувати свою політичну волю усьому світові.

Висновок: Ідея «русского міра» тягне свою націю до провалля, бо місія для «симфонії цивілізації» деструктивна. Однак, хоч вона і спирається на крадену історію, але й відповідає усім ознакам національної ідеї. Тому ефективно об’єднує мільйони і забезпечує ідеологічний супровід агресії Росії.

До речі, один з найвидатніших теоретиків соціології людства Ентоні Дейвід Сміт у свій фундаментальній праці «Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка» зазначає, що ідентифікація нації фундується найчастіше на історичних міфах. Але це не відміняє ефективності такої національної ідеї. Схоже на те, що ідея «русского міра» науково опрацьована в кремлівських інститутах масового одурманення і втілюється за підтримки урядових інституцій.

Тож слід визнати – вони мають ідею. Вона хибна, вона веде у прірву, але вона знаходиться на вищому щаблі від безідейності розладненої розбратом української нації. Тим часом українські будівничі, котрі нібито розбудовують державу, не згуртовані спільною ідеєю, вкручують у свої стіни не ті шурупи, тягнуть слабку проводку, кладуть стіни то з саману, то з сирої цегли, тулять вікна по три штуки в одну раму… І з висоти «своєї» ідеї, вороги України бачать слабкі місця нашої безідейності, в які слід пустити щурів, де встромити подразник, аби загнати народ на барикади чи на фронти, аби збентежити суспільство, збурити заколоти, зчинити хвилю йудства, розорити країну, розчинити націю мовною експансією, ліквідувати її культуру, відібрати в українців їхній дім і знову Україну зробити колонією.

Тому безсумнівно, що українська національна Ідея – це не просто теоретичний матеріал. Це практичне керівництво до дії, спрямоване на ідеологічне оздоровлення світогляду суспільства. Для здійснення цього завдання в реальному часі у розділі V. «Національна ідея – не прикраса у короні величної нації» представлена програма її практичної реалізації. Якщо держава для її виконання об`єднає свої зусилля з ініціативою громадських організацій, то ідеологічна робота з протидії концепції «руського мира» вийде на новий якісний рівень. Адже не секрет, що зараз робота з ідеологічної «українізації» наших громадян має вкрай низьку ефективність. У разі путінського наступу чимало задурених російською пропагандою українців будуть зустрічати танки агресора хлібом-сіллю. Тому маємо розкрити їм очі на їхнє призначення негайно.

Свого часу Іван Багряний, один з найяскравіших українських письменників, риторично запитував: хто візьметься довести, що звичайні колгоспники і робітники, які билися у загонах червоних рятуючи українську націю від фашистської загрози, були ворогами української національної ідеї? Інша справа, що більшовики прагнули використати їхні національні почуття у своїх геополітичних та ідеологічних цілях. Тому-то практичне втілення положень Української національної Ідеї в даний історичний момент є надзвичайно важливим

Таким чином, час продемонстрував – Ідею «Кирило-мефодіївського братства» примудрилися спаплюжити. Шукати причини її вразливості – марна трата часу. Водночас спостерігаємо непорушність іншої Ідеї, представленої Першим президентом Академії наук України академіком Вернадським, теорії ноосферної цивілізації – соціуму найвищого ступеню організації, де надаватиметься перевага морально-духовним цінностям, характерною ознакою якого є зростання ролі освіти і науки як головних чинників суспільного прогресу. Вищою від перспективи, яку відкриває його теорія, виглядає тільки мета єднання людини з Творцем Всесвіту.

Шлях до цієї мети висвітлив видатний український мислитель зі світовим ім’ям, філософ-духовидець Олесь Бердник – автор духовно-соціологічної концепції «Українська Духовна Республіка», головна ідея якої базується на обранні країною “Божого шляху любові та всеоб’єднання”, усвідомленого прагнення одухотворити життя, науку, техніку, педагогіку… Подовжуючи ідеї Володимира Вернадського, Бердник писав про необхідність пробудження людства і його духовної трансформації, вважав, що саме Українська Духовна Республіка покликана сприяти таким змінам. На думку видатного мислителя, очищувальні духовні процеси на Землі мають розпочатися саме з України, Святої України. Однак чіткого формулювання Української національної Ідеї письменник теж не представив.

Але як то кажуть: святе місце порожнім не буває. Свою Українську національну Ідею вже намагаються представити нам вороги України. Вже цілі форуми збирають, аби нав’язати українцям ідею в пазурах «братнього» московського народу.

Тим часом Україна вже палає. Отже, маємо не просто наснагу шукати причини вразливості тимчасових ідей та досліджувати абстрактну Українську національну Ідею, а повинні визначити її негайно. При тому визначити її найвищою, а отже невразливою, за суттю від усіх супротивних, проміжних і тимчасових доступним для сприйняття формулюванням одним реченням.

Чому саме одним? Маємо зазначити завчасно – Українська національна Ідея – не перлина в короні нації, не пусте гасло від новітнього агітпропу.[*] Вона повинна працювати, служити народові, цілим його поколінням як невгасимий світоч, керуючись світлом якого українство йтиме з хаосу ідеологій. Аби забезпечити цей поступ, її формулювання має бути затвердженим законодавчо. Та Закон не може містити у своєму тілі розлогих дослідницьких абстракцій. Тому потрібне чітке формулювання одним реченням, яке законодавці зможуть утвердити Законом України.

Тоді Українська національна Ідея має бути включеною до освітніх програм для вивчення в усіх сферах знання, яких торкається її всеосяжний зміст, – суспільствознавство, українознавство, філософія, теософія й теологія, культурологія, література, теорії пізнання, педагогіка, юриспруденція, політологія… Таким чином, формуючи свідомість українця з дитинства, Українська національна Ідея має всотуватися в усі сфери інтелектуального буття та, об’єднавши навколо себе націю, припинити розбрат ідеологій.

Тим часом спостерігаємо у сьогоденні – безліч політичних об’єднань, які у своїх програмах декларують цілими розділами наміри керуватися у своїх діях засадами Української національної Ідеї. Але вона ж не визначена. Тому такі програми виглядають не більше, ніж рекламні папірці. Часто іншої функції, крім привабити виборця, вони не виконують, чим знецінюють вагомість самої Ідеї в процесах розвитку нації. 

Отже, слід вже сьогодні, облишивши деталізацію науковим колам, вивести її формулювання невідкладно. Аби сконсолідована навколо неї нація не тільки врятувала Україну від знищення, але й вивела нашу спільноту на найвищі сходини світової ієрархії. Маємо наголосити: збереження незалежності України тільки тимчасове, проміжне завдання, за яким постануть ще складніші.

Ще один приклад проміжної ідеї, яка затуляє справжню, є ідея євроінтеграції з об’єднанням слов’ян. Аби звідати це, достатньо тільки уявити, на який покруч обернеться «євроінтеграційна Українська національна Ідея» у випадку, якщо Європа внаслідок недостатньо виваженої мультикультурної політики перетвориться зі взірцевої демократії на напівісламське утворення, палаюче у вогнищі релігійних протистоянь. «950 мільйонів африканців і арабів поховають Європу до середини століття!» стверджує прозваний «Карлом Марксом 21-го століття» німецький професор Гуннар Хайнзон.  «Велике переселення народів» у своїй книзі «Сини і світове панування: роль терору в підйомі і падінні націй» цей знаний науковець передбачив ще в 2003 році. 

Звісно ж, меншовартісна ідеологія «українця малоєвропейського» не може визначати вектор розвитку незалежної нації. До того ж, вона не містить цивілізаційної місії українства. А це, згадаймо, головна умова формулювання національної Ідеї. Отже, маємо визначити свою унікальну Мету існування й винайти винятково власний шлях до її втілення.

Десь натрапилось: «У 1995 р. тодішній президент Л.Кучма  заявив, що в Україні національна ідея не спрацювала, чим образив як саму ідею, так і український народ».

Кепкування з «ідеї, котра вміє ображатися» залишимо філософам. А от українському народові причина ображатися є, якщо цю ідею йому викоханий ним його ж інтелектуальний авангард навіть не представив. Як вона може запрацювати, коли її не знайдено, а захмарно відірвані від народу напрацювання за століття пошуків ще з наукових лабораторій не виведені? Того ж висновку щодо актуальності проблем української національної ідеї притримується й знана українська літераторка Оксана Забужко: «Рідко який видатний мислитель не торкався української національної ідеї, однак і досі у вітчизняній науці національна ідея не набула чіткої кристалічної форми як певної теоретико-методологічної системи». Але сподіваємось, нам ця вершина підкориться.

Ці закиди, звісно, мають бути адресовані усім керманичам народу, які не спромоглися навіть на осмислення самої тільки необхідності появи Національної Ідеї. Без того про сприяння її винайденню навіть мріяти не доводиться. Але найперша в тому відповідальність – творчої та наукової інтелігенції.

Дивом невимовним вбачається, що ця думка мало не дублює відомий заклик одного з духовних лідерів нації, великого українського філософа й письменника Івана Франка. Наче зі скрижалів часу писав Каменяр пророче: «Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на него нові ярма. Бо дурня і в церкві б’ють, а на похилене дерево і кози скачуть».

Насправді нічого дивного: інформація про Українську національну Ідею вже настільки сконцентрована в інформаційному етері, що ентузіасти її пошуку легко дістаються розуміння її суті, що виглядає вже містично: як наполегливе постачання знаннями духовних поборників святої справи з паралельних світів та сакральних джерел.

Однак, ніхто, крім нас, творчої та наукової інтелігенції, не зможе її визначити. Тому нам і відповідати, коли Бог спитає: «Ти сам зголосився на хрест творчого пошуку, яким через тебе веду народи. Ніхто, крім тебе, того не міг. Чому ж ти не скористався моїм Натхненням і не зупинив роздрай мільйонів милих мені Душ найспівочішого у світі етносу – народу України?»

За таких обставин  вбачається слушним сформулювати Українську національну Ідею, не вдаючись до специфічних, ще нез’ясованих нашими науковцями деталей, інтегрувати увесь внутрішній зміст напрацювань наших дослідників, надати їй цілісності, аби припинити ідейний розбрат і спрямувати сконсолідовану навколо неї націю на розбудову суспільства української мрії вже сьогодні. А після того, ще недосліджені чи полемічні її аспекти, фахівці кожного специфічного напрямку зможуть деталізувати на рівні наукових дискусій.

Усе, що вершиться в світі, відбувається гармонійно, якщо чиниться в три акти, в три події і має триєдність чинників. І в нашому завданні спостерігаємо відповідність принципу триєдності, на якому стоїть світ, – минуле-сучасне-майбутнє нації, свідомої своєї історичної Місії. Прикладом такої гармонії можуть бути: Свята Трійця, закон єдності і боротьби протиріч «так – ні – істина», закон поділу енергії «інь – янь – сутність»… Те ж саме зазначає знаний дослідник минувшини Василь Кобилюх: «В «Атгарваведі» сказано, що Божу ласку отримує той, хто визнає Його триєдине перебування на Землі, вміє створювати добро й красу для довкілля і навчає того вміння свого ближнього».

Вдале виконання поставленого завдання дає нам можливість представити усім мешканцям України привабливу політичну стратегію, яку дуже складно буде підмінити руйнівними ворожими ідеологіями.

За таких умов можемо зазначити, що якби українство про Українську національну Ідею відало раніше, якби навколо неї було монолітно зконсолідовано наш соціум, ворогам дуже важко було би збурити заколоти й спричинити агресію.

Однак, будь-яка ідея, яким би влучним не було її формулювання, не вартуватиме і копійчини, якщо вона не буде забезпечена програмою її практичного втілення.

Тому завдання наше подвоюється. Маємо не просто визначити Українську національну Ідею, яку шукають триста літ. Ми повинні ще й визначити реальні практичні кроки для реалізації її головного завдання – виховання патріотів України та їхнє об’єднання в монолітну націю. *

 

 

 

 

 

 

 

[*]ред. [*] програмі втілення УНІ присвячений розділ V

І. ІСТОРИЧНІ НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІ ідентифікація

 

1.     «СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО…»

 

Найзначущою частиною всієї сукупності культурних цінностей є саме література. Саме творче Слово є тим джерелом, з якого людство черпає усі свої культурні скарби.

Усе, що оточує людину, створено перш за все Словом. Спроектоване, запрограмоване, натхненне чи навіяне – Словом. А вже за Словом слідує дія. Тобто біля витоків усіх культурних цінностей людства, і Біблії в тому числі, – саме Слово. Саме за допомогою Слова створено все, чим пишається Людина. Всі технології, всі шедеври у будь-яких різновидах мистецтва, всі закони були описані Словом. І на мить моторошно уявити, що чекає на цивілізацію, якщо зникне Слово. За два-три покоління людина знову на пальму полізла би. Тому наш пошук першої тези Національної Ідеї, яка підкреслюватиме належність нації до історичних національних цінностей, має відштовхуватись від зазначеного – саме Слово, котре було споконвіку, є головним рушієм і знаряддям реалізації ідеї.

Слово може знищити й може всолодити, може зруйнувати і може створити. Воно справді всемогутнє і всесильне. Але якщо сповнене силою продуктивної Ідеї. Сила ця відкривається тим, хто гідний. Не обраним, не геніям, але тим, хто зробив себе таким. Не ДАРма, але заслугою за інтелектуальну працю над вдосконаленням власної душі. За ту працю, яку називають шляхом духовності. Для них Слово давно стало не лише способом спілкування, але й інструментом матеріалізації Ідеї.

Найважливіший та інтелектуально найвищий з мислимих видів діяльності людини – творчість. Людина може тисячами способів відтворювати технологічні чи технічні ідеї, але це буде тільки відтворення, тільки вторинне, тільки похідне. Найважче, але й найпотрібніше для прогресивного поступу, – натхненне творіння нового силою розуму й провидіння, як у науковця, чи, духовністю та мистецьким талантом, як у митця. Головним знаряддям творчої діяльності є мистецьке Слово. Саме воно формує суспільну мораль.

Цивілізація рухається шляхом прогресивного поступу завдяки наступним рушіям:

1. Мистецтво формує своїми творами, створеними завдяки тонким енергіям Натхнення, моральні еталони. Моральні засади визначають суспільні відносини та суспільні орієнтири, потреби і соціальні замовлення.

2. Наука спрямовує свою ментальну наснагу на виконання соціальних замовлень, сформованих у векторі моральних еталонів, створених мистецтвом.

3. Держава забезпечує фізичною енергією стратегії і практичні заходи з втілення наукових проектів і технологій, створених у відповідності до соціальних запитів, відповідних моральним еталонам, отриманим завдяки енергіям натхнення.

Спостерігаємо симбіоз – взаємодію енергій: тонких, ментальних та фізичних. Цивілізація рухається у відповідності до зазначеної триєдності впливів, але з ієрархією: Натхненні енергією творчості мистецтво і наука передують енергіям дії держави з формування соціального устрою, покликаного на реалізацію ідеї (сенсу) створення та існування людини і людства. А найпершим, згадаймо, було творче Слово.

Тому й сказано в Святому Писанні:

1. Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.

2. Воно в Бога було споконвіку.

3. Усе через Нього повстало і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. (Від Івана 1:1-3).

Варто невтомно повторювати: обираючи рішення до вчинків, людина керується моральними засадами. Ці рішення встановлюють її пріоритети діяльності, що надалі визначає індивідуальне місце людини в суспільстві та стан соціуму загалом. А формує моральні засади мистецьке Слово засобами драматургії.

Закони впливу мистецької драматургії на свідомість аудиторії були сформульовані тільки в другій половині ХХ століття. Американська академія кіномистецтва, дослідивши безліч найзначніших літературних шедеврів за 3,5 тисячолітній відрізок часу, виявила, що вплив на аудиторію геніїв літератури найбільш суттєвий, якщо його структура відповідає певному переліку правил. Найзначущі з них: триактність дії та контрастність емоцій. Під час досліджень виявилось, що майже всі видатні літературні твори були створені, хоч і несвідомо, але в абсолютній відповідності до цих правил. Найцікавішим з них є принцип контрастної емоційності, яким, сьогодні вже свідомо, керуються у своїй творчості автори мистецького контенту найпотужнішого впливу на аудиторію.

Їхні твори побудовані на триактному відображенні подій з чередуванням емоційного впливу за принципом полярності переживань: щастя-нещастя, любов-ненависть, фарт-невдача, співчуття-відраза, вода-полум’я, плюс-мінус і т.ін. Таким чином, в людини хвилями розхитується емоційний душевний стан, в неї виникає відчуття співпереживання з героями творів, що викликає захоплення уваги глядача і його прихильність до таких творів. Так кіновиробники знайшли важелі збільшення касових зборів і способ відсіювати завчасно збиткові сценарії.

Але головного вони не помітили. Таким способом, через популярні видатні мистецькі твори у свідомості й підсвідомості глядача вкорінюється ставлення до зображених подій, вчинків і явищ як наслідків вчинків за принципом: добре-недобре. Таким чином і формуються моральні засади, підкріплені особистими емоційними враженнями. Так і виховується соціум від дитинства й аж до сивого віку.

Богом Натхненне Слово демонструє людині еталонні засади. Здатність до сприйняття енергії та інформації зі сфер Вищої організації і є справжньою Духовністю людини.

Саме через Духовність, найтоншим інструментом Натхнення, Бог намагається зачарувати людину прекрасним, привчити до любові, змінити на краще, зробити щасливішою добровільно, вказавши переваги Його Любові, бо примусово це неможливо. Саме про ці процеси й сказано: «Краса врятує світ». З протилежного боку, ерзац-мистецтвом навіюються хибні пріоритети (вихваляння шахрайства, воєн, насильства…) За такої діалектики й відбувається невпинна борня світла й темряви за людські душі.

Виховання мистецькими засобами не єдиний з можливих спосіб розвитку душевної складової людини, але він незамінний в усіх комплексах духовних виховних методик.

А починаються ці процеси, маємо пам’ятати, від Слова, мови, з тисячолітніх скарбів культури, сформованої мистецькими, Богом Натхненними перлинами, сповненими життєдайної духовності.

Отже, пізнаємо: саме мистецтво і духовність постають головними рушіями народу до його мети – втілення Національної Ідеї. І саме ця обставина є визначальною,  якщо ми маємо на меті сформулювати дієву Національну Ідею.

Усе інше – вторинне як продукт діяльності, видимий і створений завдяки Слову. Саме тому для найглибшого осягнення історичного культурного коріння української нації найважливішими вважаються дослідження етнографів, котрі з’ясовують, де і коли виникла праукраїнська мова.

 

2. Україна і витоки сучасної цивілізації –

висновки світової етнографії

 

Численними висновками знаних індоєвропеїстів світу доводиться, що найбільш вірогідною батьківщиною індоєвропейської сім’ї народів є саме ПраУкраїна. Саме такого висновку дісталися безліч провідних етнографів світу: німець О.Шрадер, британці Д.Меллорі та Д.Ентоні, поляк Т.Сулемирський, литовка М.Гімбутас, болгарський мовознавець В. Георгієв, росіянин О.Трубачов та багато багато інших.

«Предки арійців жили у Подніпров’ї... Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра. Мій заклик до українців: займіться вивченням санскриту… – і відновіть зв’язок часів...» – пише у своєму відгуку на співпрацю із знаним українським істориком Юрієм Шиловим дослідник трипільської культури академік РАН Борис Рибаков.

«У Ведах немає згадки про банани, оливки, пальми, пустелі, мавп, верблюдів, жирафів, а є згадки про ос, лососів, рисей, оленів, ведмедів, вовків, бджіл. Тобто, про  весь той світ, що належить просторові на захід від Уралу і на північ від Чорного моря», – зазначають англійські дослідники Вед Креґем Кларк та Стюарт Піґґот.

Артур Кемп у книзі «Біла раса: марш титанів», Дж. Гінкс та Л. Вуллі у книзі «Історія створення культури і проявлення науки», Ґеорг Біббі у книзі «Чотири тисячі років тому» подають карти розселення білої раси (аріїв): з Наддніпрянщини по всій Євразії (див. карту).

Професор Сорбонни, археолог, історик Р. Гіршмен пише у своїй книзі «Іран»: «Материнською землею індо-європейських народів є простори на північ від Чорного моря».

Такі ж висновки у своїй книзі «Історія і культура індійського народу» робить один з найвизначніших дослідників стародавнього світу віце-президент Декка-університету М. Маюмдар: «Україна більш, ніж інші країни Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв».

«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі... Можу сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв», – оповідає директор Інституту охорони національних пам’яток Індії Арвінд Аллок.

Тієї ж теорії притримується у книзі мовознавець Аніта Діамонт: «У степах Східної Європи і започаткувалася більш ніж 5000 років тому індоєвропейська мова, її діалекти роз’єдналися на мови, які поширили багато народів світу».

 «Санскритська мова європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії задовго перед народженням Христа прибули арії з України», – доводить у своєму дослідженні «Етнологія Європи» відомий дослідник санскриту Р. Латґем.

У цьому контексті цікавим є той факт, що у санскриті – більше тисячі українських слів, вживаних і донині. Крім того, вивчення давньоукраїнської мови дозволило Жану-Франсуа Шампольйону у 1822 році прочитати єгипетське письмо і відкрити культуру Стародавнього Єгипту. VII-VI ст. до н.е. і на основі української мови розшифрував письмена етрусків.

У 1975 р. болгарин-поліглот Джон Стойко розшифрував рукопис «Листи до ока Божого» – пам’ятку української мови

Особливо цінною є найбільш характерна риса санскриту: священність. Санскрит – це мова Богів. У жодному випадку не дозволялося вживати лайливі слова у санскриті. Порівняйте з мовною традицією українців: українська мова чи не єдина мова світу, в якій немає жодного інвективу. З давніх-давен в Україні засуджували лайку, а хто вживав погані слова, відразу підлягав осуду.

Що саме з ПраУкраїни прийшов санскрит на територію сучасної Індії, доводить, зокрема, Оскар Менгин, професор палеонтології Віденського університету, який ствержує, що «трипільська культура – це передусім українська культура». Австралійський професор Гордон Чайлд, який є одним з найбільших авторитетів у галузі давньої історії, називає людей трипільської культури «ukrainian villagers» (українські селяни). Подібно висловлювалися також і українські науковці Щербаківський, Пастернак, Хвойка, Грушевський та інші.

 

 

 

 

Англійський філолог та історик професор Л. Веделл ще 100 літ тому обґрунтував спорідненість між шумерською і трипільською, тобто давньоукраїнською, мовами. Трохи раніше, в 1880 році, польський мовознавець М. Красуський, заявив: давньогрецька, єгипетська, римська мови походять від праукраїнської.

Президент Індії С. Радгакрішнан у своїй праці «Індійська філософія» підкреслив: «Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У «Ведах» обожнена чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України. Її чотири пори року: Гима – зима, Весанта – весна, Літойя – літо, Шарада – осінь (від слова «шарудіти»), назви злаків, звірів, дерев засвідчують про велику і благословенну культуру цього народу». Звернімо увагу, народи Індії та України мають найбільше (понад сто) національних музичних інструментів у світі.

Знаний український історик та краєзнавець Валерій Голуб у своєму фундаментальному дослідженні «Від трипільців до українців» пише про етноси, які мешкали на території України:

«Згідно археологічних даних, в більшості це були споріднені по генотипу індоєвропейські племена, якщо простіше – родичі. А ті історичні документи, що дійшли до нас, свідчать,  що вони говорили схожими мовами, в якій домінували елементи однієї з найдавніших мов – санскриту. Логічно, що і сучасна українська мова має в своєму лексиконі велику кількість слів і означень споріднених зі санскритом.

 Стефан Візантійський  згадував про велику кількість міст у Скіфії. Засновниками цих міст були явно не кочівники. Ймовірно, міста знаходились північніше, у лісостеповій зоні.

Йордан, відомий готський історик, який описував становлення держави готів і їхні відносини зі слов’янами, стверджує, що могутня держава антів простягалась від Дністра до Дніпра.

А от за візантійським літописцем Прокопієм, оселі антів на сході сягали Азовського моря, а на заході — долини Дунаю.

Чеський же історик Френсіс Дворнік стверджував, що держава антів простиралася аж до Сілезії.

У X ст. арабський землепроходець Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, «з прадавніх часів».

Мавро Орбіні, автор «Опису історії народу слов'янського», яка була видана 1609 року, цитує думку історика Іоанна Дубравія: «…слов'яни, …отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що й у сарматів означало „слово“, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

Олександр Македонський, увійшовши зі своїм військом у Індію, з подивом відзначав, що більшість народів від Дунаю до Індії включно, розмовляють схожими мовами.

Більшість європейських географічних карт аж до 17-18 століття позначали територію України як Русенія, або Рутенія, а територію сучасної європейської частини Росії називали Московія, або Тартарія. І це ще один аргумент на користь давньої назви українського народу – русичі.

В деяких російських виданнях термін Україна виводять від слова «окраина». Це, мовляв, з давніх давен лише окраїна Російської імперії. Але таке легковажне твердження викликає лише посмішку. Назва «Україна» починає зустрічатися в історичних документах ще в 11-12 століттях. Київська Русь тоді була центром східноєвропейської цивілізації, а на місці центру майбутньої Російської імперії – Москви – ще квакали жаби на болотах.

Слово «Україна» відповідне терміну «рідний край» – «У-край-на». Воно утворене за допомогою префікса «У» аналогічно іншим словам, що означають якусь окреслену територію: узгір’я, узбережжя, угіддя, уділ, узлісся, улоговина. А слово «край» широко розповсюджене у слов’янських мовах,  наприклад, Сербська Крайна, польська армія Крайова, і т. д. Спочатку термін «Україна» використовували для означення окремих частин Русі, а потім почали називати так всю територію, де жили, власне, українці, і для яких це був рідний край. Особливо ця самоназва стала поширюватись після указу Петра 1, де він повелів називати русичів-українців малоросами, а збірний словено-угрофінсько-татарський народ центральної Росії – великоросами. Український народ не сприйняв кинуту йому з барського плеча назву «Малоросія», і словом «Україна» означив свою автентичність.

Який же висновок можна зробити зі сказаного у цій історичній розвідці? Названі народи – трипільці, орії, кіммерійці, скіфи, сармати, анти, расени, русичі – це стадії становлення і етногенезу українського народу. Які б державні утворення не відбувались на нашій території, які б завойовники сюди не приходили, вони не змогли перервати цей процес…»

Але найавторитетнішим для українця і всього світу є твердження, взяте з Біблії.

«І зупинився ковчег сьомого місяця, сімнадцятого дня місяця, на горах Араратських». (Буття 8:4)

«І сказав Бог Ноєві: Вийди з ковчега ти, і дружина твоя, і сини твої, і дружини синів твоїх з тобою. Виведи із собою всіх тварин, котрі з тобою, од всілякої плоті, з птахів і скоту, і всіх плазунів, що повзають по землі: Нехай розійдуться вони по землі, і нехай плодяться, розмножуються на землі» (Буття 8:15-17).

Факт загальновідомий: саме на території України сконцентровано надпотужне енергетичне ядро життєдайності Землі – третина чорнозему планети. Очевидно, що азійські гірські пустелі, котрі переважно складають ландшафт південніше Арарату, не мають таких першостей сприяння розвитку землеробства, котре вважається чи не найважливішим чинником успішного розвитку цивілізації. Численні археологічні дослідження підтверджують, що саме з Північної Припонтіади окреслився як не єдиний, то один з найбільш успішних прогресивних напрямів розселення післяпотопних династій. Отже, саме мова ПраУкраїни була дана Господом людині для відродження. Сучасна українська – найбільш споріднена з Богом даною.

 «Я прокладаю веселку Мою у хмарі, щоб вона була ознакою заповіту поміж Мною і поміж землею» (Буття 9:13).

Дослідники зі всього світу  відзначають, що Біблія сповнена символізму і знаковості. Вочевидь, тією веселкою постає Натхнення Боже, дане на те, аби через мистецькі шедеври  зачарувати людину й зробити її щасливою від дотику до мудрості й Любові Всевишнього. Отже, не тільки нам, а й усій світовій спільноті слід зважати, якщо маємо на меті зберегти прихильність Божу: ми повинні захистити від агресії й Україну, й дану колисці людської цивілізації українську мову – Джерело Натхнення Творця Всесвіту.

Отже, Україна є імовірною колискою сучасної людської цивілізації, спадкоємицею найбільш потужного культурно-духовного інформаційно-енергетичного потенціалу, який сприяв прогресу людства на ключових, як буде розглянуто нижче, етапах еволюції.

 

                                          

 

 

3. КОД НАЦІЇ – ЇЇ МОВА

 

Наведені вище цитати видатних дослідників  міграцій людства свідчать, що їхні висновки про давність української цивілізації підтверджується з багатьох паралельних джерел, а тому беззаперечно достовірні.

Але чому свідчення настільки авторитетних науковців про давність і походження мови мають значення для сучасної України? Справа в тому, що геофізичні показники походження мови мають визначальну підоснову для формування не тільки свідомості, але й фізичних якостей її носіїв.

«Хто зневажає рідний край, той серцем немічний каліка», – метафоричний вислів найвеличнішого Генія України Тараса Шевченка має усі ознаки осяяння у сенси раціональних понять.

Як виявилось під час клінічних досліджень в одній з луганських клінік, в контрольної групи пацієнтів, котрим призначали «терапію» читанням художніх творів української класики, значно зменшувалась кількість цукру в крові, покращувалися показники імунних та ендокриної систем організму. Результати згаданих експериментів підтверджують, що мова виконує функцію резонансного каталізатора еманацій людини з вібраціями земної кори відповідної географічної місцевості. На анатомічому рівні, на думку дослідників, за ці резонанси відповідає язичок, який увінчує гортань (uvula palatina). Отже, людина цілком природно пов’язана з рідною землею і мовою, повноцінне функціонування якої у власному ареалі – одна з умов не тільки гуманітарної, але й фізичної гармонізації ноосфери.

У своїй статті «Мова i влада» Оксана Забужко звертає увагу на аналогічні дослідження: «Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметно обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова «прописана» в цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється, пристосовуючись до нових природних умов… Але мова й людину вписує в чітко окреслений просторово-часовий континуум робить свого носія тутешнім, звідки б він не походив. «Лани широкополі, і Дніпро, і кручі» цей хвилястий, горбистий («за байраком байрак»!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та «ґенетична пам'ять», котрою він пронизливо «впізнає» досі ним не бачений краєвид, закодована в рідному слові, вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут неприродна, неадекватна, неістинна! і сльози, що набігають йому на очі, є слізьми полегкости, чоловік віднайшов свою тожсамість».

Цікавого висновку дісталися російські маркетологи. Під час дослідження методів впливу рекламних контентів вони несподівано для себе помітили наявність так званого унікального «коду нації». Як з’ясувалося, на українця не діють рекламні «викрутаси масового ураження свідомості споживача», наштамповані для російської публіки. Виявилося, що найефективніше на українця впливають образи родючих ланів, мальовничі пейзажі Дніпра, карпатських краєвидів тощо… Рекламники підправили свої ролики та й облишили те діло.

Але справу підхопили наші документалісти з телеканалу «Україна». Пошук «ідентифікатора українця» продовжився вже на нейрофізіологічному рівні – за допомогою фахівців, озброєних енцефалографом. Експеримент представли публіці у вигляді фільму-дослідження «Код нації», який дуже просто відшукується в Ютубі. Дослідники, російськомовні до речі, виявили, що саме українська мова, висловлена чи почута, незалежно від генетики крові й етносу піддослідних (хоч мордвина, хоч англійця), активізує процеси саме продуктивного мислення – смислового аналізу найвищих амплітуд. Російська ж, навпаки, процеси осмислення тих самих понять зупиняє майже з моменту виголошення.

Маємо завчасно зазначити, що не слід скочуватись у морок шовінізму і, спираючись на результати цих дослідів, робити висновки про етнічну неповноцінність неукраїнців. Мова лише формує середовище для спілкування і творчості, з яких виникає культура етносу. Як тими умовами скористується людина, залежить тільки від неї. Крім зазначеного, на стан свідомості людини впливає ще безліч факторів. Наприклад, спосіб мислення визначає поведінку. Холерик діє рішучіше від сангвініка, бо краще володіє логікою, точніше пов’язує причинно-наслідкові зв’язки. Але часто через власну спонтанність він виявляється нездатним узгодити тактичний план дій з їх стратегічною метою, що краще вдається сангвініку. Адже він володіє образним мисленням, що дозволяє йому побачити і відчути явище з усією ясністю і всеосяжно, не витрачаючи час на дослідження деталей. Таких чинників безліч, всі вони діють у взаємовпливових зв’язках, що й визначає ментальність та соціальний стан людини. Мова серед них один з визначальних, але не єдиний. Тому пишатися ми можемо не більш ніж власними внесками до української культурної скарбниці, а не стартовими умовами, сформованими якісними особливостями мови і місцевого ландшафту. Маємо завжди пам’ятати: всі ми йдемо невимовно довгим шляхом. Й українцям слід багато в чому вчитися в сусідів.

Під час згаданих досліджень нейрофізіологами було відстежено роботу мозку у перші шістсот мілісекунд з моменту початку виголошення тестових слів. За визначенням керівника проекту, кандидата біологічних наук Ігора Зими, найважливішим результатом досліджень було те, що в перші двісті мілісекунд українська мова викликає надзвичайно амплітудну активацію досвідомого осмислення. Мозкова реакція на українську мову усіх трьох груп (росіян, російськомовних українців та україномовних) виявилася більш інтенсивною, ніж на російську.

Ні журналісти, ні експериментатори не знайшли тому коректного витлумачення, зробивши висновок, що «код нації» – то наші діти, в котрих матері формують обриси національного характеру колисковими піснями. Таким чином, слід зазначити, що винайшли вони тільки здатність нації до спадкового збереження культурних надбань, утворених Словом. Однак, дослідники не пропустили повз увагу той феномен, що мова володіє унікально точними інструментами сенсових транспозицій. Приміром, російське «супруги» «вламується» у свідомість як «запряжені однією попругою», українське «подружжя» передає набагато природніше й миліше серцю – «пов’язані дружбою». Або: іменник з російської «больніца» транспонує смислове значення – «місце, де болить». Українське «лікарня» доставляє у свідомість абсолютно полярний зміст – «місце, де лікують». Адже у лікарню людина звертається з наміром отримати одужання, російською ж пропонується код на продовження хвороби. Таких абсурдів у московському язику назбирається безліч. Сенсові покручі російського коду й викликають внутрішній підсвідомий спротив і фізичне ураження усієї ментальної системи. Українською ж того не знайдеш.

Аби пояснити ці явища, маємо згадати мудрість тисячоліть про природу людини. Теософія східних традицій вирізняє сім сутностей людської істоти. Всі вони є органічно взаємопов’язані, взаємопросякнуті й присутні одночасно у багатовимірних просторах.

Християнська доктрина об’єднує в одне три складові людини. Тіло-плоть, підкорене інстинктам самозбереження та продовження роду; Душа – субстанція, яка пов’язує енергію бажань, відчуттів, емоцій і розумові процеси; Дух, котрий відповідає за всі вищі еманації, у тому числі за зв'язок свідомості Душі з Космосом у процесах співтворчості з Богом. Гармонійний, взаємопов'язаний розвиток усіх трьох складових повинен сприяти прогресу людини на шляху до воз'єднання з Творцем у блаженстві.

Як підкреслює доктор філософських наук Тамара Тюріна, знаний український соціолог, і християнська концепція людини, і духовно-езотеричні філософські вчення, і сучасна наука підтверджують біоенергоінформаційний характер природи людської істоти, яка є органічним синтезом духовного і матеріального, де космічне (духовне) є формоутворюючим, первинним по відношенню до земного, фізичного, щільного.

Маємо пам’ятати: кожне слово є носієм інформації, образів і енергії, унікальні особливості якої визначають її роль в якості резонансного «ключа» до механізму ментальної рефлексії людини на динаміку оточуючого середовища: засвоєнням інформації, пошуку її призначення та визначенням реакції на неї у зворотній взаємодії з довкіллям. «Ключі» абсурдів, висловлених «язиком спотворених сенсів», викликають неусвідомлений внутрішній спротив, не знаходять відповідних резонансних енергій, що зупиняє діалог між ментальними сутностями людини. Інформаційний потік або трансформується, щоб пробитися далі, або зупиняється, оскільки не знаходить продовження. Зникає логічний ланцюжок, який виводить на багатовимірний образ, пояснюючий людині суть явища, що до того ж збіднює ті образи. Залишається тільки дискретна пласка картинка. Ось це й помітили дослідники, коли визначили, що російський язик спонукає процес мислення з перебоями.

Людина з дискретним мисленням втрачає зв’язок між тими картинками, й згодом виявляється нездатною поєднати та оцінити причини й наслідки вчинків та явищ. Така людина живе шлунково-кишковими рефлексами, їй байдужі причини соціального занепаду й перспективи. Принцип «аби сьогодні не боліло» постає її життєвим кредо. В такому ж руслі вона й своїх дітей виховує. Поступово, під впливом чужорідних подразників, смислові зв’язки ускладнюються й, накопичуючи абсурди, виходять за межі гармонійних. Таких чинників протягом доби людина може нахапати безліч. Через зовнішню рекламу, назви вулиць на честь катів його пращурів, стреси від чужинських покручів ненормативної лексики, тощо… Протягом дня цих психоемоційних вузликів накопичується стільки, що вони викликають дисгармонію мислення.

Людина починає витрачати енергію на вибудову бар’єрів і долання таких тупикових жмутів «енергії абсурду». З’являється неусвідомлене відчуття розладів у взаємодії з біосферою, що викликає роздратування й утворення негативної психофізичної енергії. Згодом індивід підсвідомо намагається її позбавитися і «скинути» у довкілля. Глибокодуховні люди піднімалися над цим розладом буття. Але більшості з нас ще дуже далеко до їхнього рівня гармоній. Тому те роздратування передається близьким, родині, дітям, котрі несуть цей бруд до школи й на службу, де «накручують нерви» ровесникам, вчителям, співробітникам… Поки в людини достатній на те енергетичний бар’єр, це майже не відчувається. Але й психіка має свій термін придатності. Так людина викреслює із свого життя на марну боротьбу із самою собою цілі роки. А про духовне зростання дискретномислячим годі й думати.

Однак, як вже зазначалося, мова тільки формує умови для наповнення культурної скарбниці й інтелектуального зростання. До того ж, експеримент проводився на території України. Цілком вірогідно, що в Росії, чи Британії його результати були би протилежними. Тому не слід усіх російськомовних позначати клеймом дискретномислячих. Скільки духовних покручів вправно володіли і володіють українською?.. В нас теж предостатньо шлунковомислячих. Їм мова не зарадила.

Але людині є що протиставити зазначеним руйнівним процесам. Маємо безліч прикладів, коли особистість демонструє рівень напрацьованого роками професіоналізму у специфічних секторах діяльності та інтелектуального розвитку, достатній для того, аби аналітичні здібності не втратили гостроти пильності та яскравості мислення. Таких людей чимало. Серафим Саровський, наш Гоголь, що користувався російською, інші духовні особистості… – Достоєвський, Лев Толстой, Короленко… Вони справлялися з надзавданнями. Вони, незважаючи на мовні експансії абсурдів у психіку, й творили справді Велику Російську культуру. «Справжня культура, творчість будь-якою мовою, – гуманістична, Божественна, вона єднає людей в завданнях спасіння і Вітчизни, і людства всього, всієї Землі, яка нині на грані Армагеддону. Не варто наступати на ті самі «граблі», про які писав ще Іван Мазепа, що ми, українці, «самі себе звоювали, чрез незгоду всі пропали». Справжні російськомовні українські патріоти теж захищають в наш час політичні права і потреби української мови, підтримують її не тільки в Україні, але і в світі», – пише відома українська поетеса Тетяна Майданович.

І не лише в світі – в самій Росії. Однак їх абсолютна меншість, вони не мають таких рупорів впливу на менталітет більшості, як державні засоби пропаганди.

Тому таких людей цькують як білих ворон цілі зграї тих, чиї здібності мислити продуктивно вже поховано ефірами брехні й агресії. Їм, враженим розладом процесів мислення аж до стану дискретності світосприйняття, набагато простіше навіяти будь-яку дурницю, аж до закликів підтримки ядерної війни, що й зробили з народом Московії, і чим отруїли й досить велику частину України. Отже – мовна експансія, яку ми витримуємо віками, має прямий фізичний вплив на кожного українця окремо й на соціальний стан України в цілому.

Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по культурі й мові. Саме аби знищити код української нації, від самого початку XVIІ століття аж до сьогодення було випущено більше 60-ти наказів, розпоряджень, циркулярів та інших документів на державному рівні: царів, вождів, генсеків та інших катів українського народу…

 «Унаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей «безмовних», тобто – не побоюсь різкого слова – ментально кастрованих, – як завжди гостро, без промаху пише Оксана Забужко. – Той сердешний донецький шахтар, котрий уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки тіло та сигнали внутрішніх органів – зокрема й шлунка – забезпечують людині правдивий зв'язок із зовнішнім світом. Себто, світ уже сприймається цими людьми суто біологічно на смак, на нюх, на дотик, але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?»

Про те як наука доводить, що наслідки культурної мовної експансії соціально небезпечні, яскраво пише президент правозахисної ГО "Полтавський медіаклуб" Людмила Стельмах (Кучеренко)*:

«Мабуть, чимало українців чули про відомого психіатра й правозахисника Семена Глузмана. Дуже авторитетна людина. За СРСР сидів у таборах за те, що коли його "попросили" зробити психіатричну експертизу генералу Григоренку, який критикував соціалістичну систему Радянського Союзу, й написати, що він психічно хворий, тому, мовляв, і верзе всяку антирадянщину, то Глузман написав правду – "психічно здоровий".

Якось пан Семен приїздив у Полтаву. І розповів про

*Людмила Стельмах (Кучеренко),

відома журналістка, президент правозахисної ГО "Полтавський медіаклуб", учасник двох Майданів, волонтерка (була і в полоні в ДНР), лауреат численних премій за професійну майстерність та протидію корупції

цікаве українсько-американське дослідження 2004 року. Вивчали поширеність в Україні злочинності, наркоманії, алкоголізму, суїцидів, СНІДу, венеричних хвороб й іншої подібної біди.

І коли закінчили, один з асистентів знічев'я запропонував карту негативних проявів накласти на карту поширеності української/російської мов в Україні. Коли наклали – охнули. Бо перша майже повністю співпала з другою: чим більший був відсоток російськомовних в області, тим поширенішими було пияцтво, кримінал, наркоманія тощо. Із заходу на схід – більше, більше й більше. І найбільше – Донбас, південь України.

Я не хочу образити російськомовних, однак і не я ж те дослідження проводила. Але факт залишається фактом. Мова пов'язана з вірою, світоглядом, духовними цінностями, які сповідує людина, способом життя. Серед цінностей – любов до рідної мови, народу, Батьківщини, тобто, те, що зветься патріотизмом. Недарма тих, хто зрікся рідної мови називають манкуртами – людьми без пам'яті, байдужими геть до усього. А Карл Маркс, всесвітньо відомий німецький економіст, автор «Капіталу», який ніколи не бував ні в Україні, ні Росії й тому, певно, не ці країни мав на увазі, коли висловився взагалі категорично: «Не знати мови країни проживання може гість, ідіот або ж окупант, що насаджує свою мову». Недарма кажуть: рідна мова дається Богом, чужу приносять вороги на вістрях списів...

 Люди, які не хочуть знати й говорити українською мовою в Україні, не хочуть читати нею, не хочуть дивитися українське кіно, не люблять українських традицій, свідомо відрізають себе від величезного пласту української культури, літератури, української ментальності. Їм Україна чужа духовно, вони тут тільки мешкають. І щовечора дивляться російські телеканали, звідти черпають інформацію, переймають політичні погляди й ставлення до України…

В Інтернеті повно відео про те, як шведський посол за півроку по прибуттю в Україну вивчив українську, не знаючи до того жодного слова по-нашому. Африканці за рік вивчають українську, говорять і співають. Та тисячі прикладів! А деяким українцям – "да какая разница, на каком"... І їх дуже багато! Часом стає не по собі, до чого ж зросійщена Полтава, яка дала країні Івана Котляревського, зачинателя української літературної мови!

Якось написала замітку про те, що російськомовна касирка Приватбанку відмовилася обслуговувати мене українською. Не думала – не гадала, що вона викличе такий шквал протилежних коментарів. Прикро, що так багато полтавців висловили зневагу до української мови. Їдять українське сало й хліб, мають паспорт громадянина України (багато й біометричні, щоб безперешкодно їздити в Європу, чого громадянам Росії – зась), та до зубовного скреготу ненавидять усе українське...» ("Полтавська думка", №50 від 16.12.2021 р.)

З іншого боку, коли свідомості людини, створеної за образом і подобою Божою, досягають імперативи мовою, даною для спілкування у Гармонії з довкіллям, вони легко знаходять резонансні шляхи, вкладаються у логічні побудови й викликають природні реакції з формування коректних життєвих рішень. Це й відрізняє «мову солов’їну» від «язика абсурдів», який для українців є лише відгалудженням від мовного рідного пракореня. Адже саме більш суворе північне довкілля Московії, Півночі, Уралу тощо остаточно доформували російську мову, тобто вона корельована з певними магнітними коливаннями свого краю. Основа її – праукраїнська, праслов’янська, яка була занесена на північ переселенцями з Південної Русі, давніми слов’янами – взагалі з півдня, з «Дунаю» (як свідчить «Повість минулих літ») була змінена під певним «фізичним», природним тиском, змінена на 30%, як фіксують дослідники сучасних мов. Та не забуваймо, що все-таки в переважних своїх природних даних «родная речь» росіян теперішніх значною мірою (на 70 %!) споріднена з нашою рідною мовою, що може послужити зародком плідної співпраці, взаєморозуміння, навіть розвитку «русского языка» – при очищенні багатьох духовних чинників, відмови від імперської та комуно-сатанинської ідеології і т.п..

Але це тільки зовнішні умови, участь у формуванні яких бере мова. Шлях людина обирає самостійно, керуючись своїми ідеями й намірами. От наше завдання й полягає в тому, аби розкрити їй очі на сформовану культурою Богом даної мови величну мету Української  національної Ідеї, аби людина свідомо співставляла з нею свої тимчасові наміри й з тим досягла своєї мрії – жити у Гармонії із природним середовищем, із подібними до себе, із своїм Творцем, із Небесними сферами.

Отже, саме зазначені властивості природно-глибинної за своїми параметрами мови, яка до того ж є тим життєдайним полотном, на якому створена спадкова культура великого народу, й визначають ідентифікаційні відзнаки ментальності українців як етносу мудрих й зберігають їх протягом тисячоліть, незважаючи на всі трансформації.

Саме мова і є тим кодом Нації, який шукали дослідники. А суть, зміст цього коду – Дух, котрий керує ним через зриму систему мови. Мова – Його знаряддя, яким через почуття й переконання Творець формує музику й кольори української душі на території сучасної України – древньої Аратти.

Оксана Забужко зазначає те ж саме й без експериментів: «Філософська герменевтика (М.Гайдеґер, Г.Ґадамер) успішно довела, що насправді не ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомості в темну млу непевних, хаотичних відчуттів, єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам світогляд…»

З того всього маємо зробити висновок: здорова нація шанує рідну мову як чинник природної гармонії певної місцевості, котрий пов’язує народ з тисячолітньою культурою пращурів і спрямовує своїм духовним наповненням його наснагу до зростання.

За тисячоліття вжитку, після незліченних трансформацій, українська мова набула такої чарівної довершеності, що в 2015 році агентство Інтер-факс Україна повідомило з посиланням на Центр новин ООН, що Центр світової спадщини ЮНЕСКО визнав гімн України кращим у світі. Український славень посів перше місце як у загальному рейтингу, так і по показниках мелодійності та гармонійного поєднання музики й тексту.

Викохана тисячоліттями незбагненна глибина й багатовимірність мови, її веселкова барвистість вражає. Здобутки її неоціненні: з різних джерел надходять повідомлення, що українська цивілізація має чи не найвеличнішу в світі культурну спадщину – від 200 тисяч до 1,5 млн. народних пісень краси неймовірної. Маємо пам’ятати, що саме народна пісня та перекази були носіями культури навіть з часів, коли ще й писемність не було винайдено.

Але насолоду від цієї краси люди втрачають. Втрачають, бо мова через зросійщення, поанглійщення тощо стає українцеві чужою. Величезна кількість українців зазначають, що їм важко читати українською. То що така нація може створити свого, українського? Яку перспективу має культура нації без мови? Прикро, але маємо відзначити: ті, хто приймає до серця чуже, навіть не здогадуються, як обкрадають власні Душі й Душі своїх дітей.

Україна близько семиста років була розчленована між різними державами, які в той чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. У зв’язку з інформаційною революцією 90-х років зросійщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів «валуєвщини». Як результат, інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномовною та російськомовною пресою складає 1:10.

А ми ж маємо найдавнішу мову. З неї рушила культура індоєвропейських народів, з якої може прийти і порятунок цивілізації, як буде обгрунтовано далі. Саме тому її намагаються знищити адепти антихристової імперії. Шалений тиск на мову з боку сусідньої держави відбувається саме аби зітерти українську націю з цивілізаційних скрижалів планети. Адже ідентифікацію нації, її місце в цивілізації визначають саме її культурні здобутки.

Знаний дослідник історії Микола Безотосний, котрий все своє життя жертовно присвятив розвідці Української національної Ідеї, наголошує: «Останнім часом в Україні свідомо чи несвідомо збільшується маса російськомовного населення і тим самим підсилюється шовіністичний тиск постімперської асиміляції. Цим послаблюється національний простір українства та його національної ідеї. Цього не бачить тільки так звана радянська людина та імперська нація, котрі заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет – державний, мовно-територіальний, інформаційно-просторовий. Не може бути вільною людина, доки буде її нація не вільна і далі буде окупований інформаційний простір, де панує інтелектуальний антиукраїнізм в освіті, соціальних науках, у державній гуманітарній політиці».

Ще раніше, в XIX сторіччі, видатний англійській філософ Джон Стюарт Мілль відзначив: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають ухвалення політичних рішень, – будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій». Хіба ж не це ми спостерігаємо в українському політикумі сьогодні?

Відомий культуролог та українознавець Володимир Мельничук теж пише про матеріалізовані впливи мови на соціальний стан соціуму: "Для того, щоб поневолити народ, другу країну, зовсім необов'язково її завойовувати фізично, вводити війська. Досить створити такі умови, які дозволять безперешкодно користуватись ресурсами цієї країни.

За підрахунками спеціалістів ЮНЕСКО, країна, яка нав’яже свою мову в якості державної в інших країнах, отримає такий притік ресурсів, що випередить в своєму розвитку інші країни на десять років. Тобто, мова другої держави в якості державної – це труба, в яку даремно "вилітатимуть" ресурси цієї країни. Тому країни, в яких в якості державної мови залишилась мова колонізатора – це країни третього світу, адже вони продовжуют служити "донорами" колонізаторам.

Які це ресурси? Ось які: інтелектуальні, творчі, трудові, фінансові, духовні.

Інтелектуальні ресурси: це можливість, не витрачуючи ні копійки власних коштів, отримувати "вершки" інтелектуальної еліти, вчених, політиків тощо… При цьому полегшується доступ до науково-технічної інформації сусідньої держави, що має велике значення для науково-технічного прогресу.

Творчі: те саме, але вже для цього немає потреби переманювати фізично творчу людину в свою країну. Вона може жити в своїй, але її творчі досягнення – пісні, художня література, наукові досягнення… автоматично стають надбанням культури колонізатора. Скажете, дрібниці, а от і ні – квартет Бітлз, наприклад, отримав премію королеви Великобританії за вклад в економіку!

Трудові: знову ж таки, без будь-яких затрат колонізатор отримує, а відповідно, колонія втрачає прекрасно адаптовану до свого середовища робочу силу.

Фінансові: також, це сприяє безперешкодному і пріоритетному налагодженню товарних-грошових відносин. Наприклад, безперешкодно і без особливих затрат збувається печатна продукція.

Але найцікавіші – це духовні.

Людина, як біологічна істота, є генератором особливої біологічної енергії. Сукупність людей одного виду, народ, має енергетичну відповідність – егрегор, який містить всю узагальнену інформацію цього народу, його архетипи (базові психологічні установки психотипу народу, наприклад, любов до своєї батьківщини), в тому числі і генетичну. І "код доступу" каналу зв'язку до цього егрегора – мова".

Процес русифікації набуває нових надзвичайно небезпечних рис. «Індульгенцію» на забуття мови почали видавати собі ледачі до вивчення мови, прикриваючись кров’ю російськомовних захисників України. Навіть ідіоми новітні придумали – «рускоязичний патріот України» та «Єдина країна – Єдіная страна». При тому зросійщена частина населення не помічає, що згадані гасла, як продукт «руського абсурду», несусвітньо безглузді, бо «єдине», тобто – «унікальне», не означає «об’єднане», а затяті жертви русифікації не можуть бути патріотами-консолідаторами, як би нам того не хотілося, оскільки побутовим розповсюдженням іншомовного контенту утискують межі функціонування українського, чим несвідомо розширюють інформаційне поле ворожої країни і риють могилу для культури власного народу. Але це не заважає закликати не ділити народ за мовною ознакою. Між тим, цей поділ існує від часів повалення Вавилонської вежі.

На жаль, багато українців не усвідомлюють, що ніхто інший як вони самі відділяються від України, її культури, її традицій, впускаючи в душу чужорідній «код нації» й припиняючи перспективи свого роду. Ніхто, крім творчої інтелігенції, не зможе пояснити людям, наскільки це небезпечно. Культурна експансія відбувається століттями. Це набагато більше від життя людини. Тому цей процес непомітний і видається людині не надто важливим. Але, якщо ми маємо намір виховати націю, сконсолідувавши її навколо Української національної Ідеї, то повинні розкрити народові приховані деталі цього явища.

Вони залишаються недосяжними для пересічного громадянина. Він – споживач культурних цінностей, якому процес їхнього створення залишається непомітним. Він часто і не здогадується про особливості культурної експансії. Тому про його значення він і не підозрює, а отже й ігнорує труд творчої інтелігенції із творення духовних основ нації. До того ж величезної шкоди культурним традиціям українства було завдано тотальним комуністичним терором, кількома Голодоморами, войовничим атеїзмом тощо. За цим – втрата істинно цінних орієнтирів, хаотичні дії їх пошуку, марність яких викликає відчай і безвихідь, які ми спостерігаємо останнім часом. Люди не бачать шляху розвитку, недооцінюють важливість духовного зростання і визнають свої завдання тільки в матеріальній площині. Це спричиняє тисячі щоденних викликів, посилених зростаючою агресивною конкуренцією, за якими спротив культурній експансії уявляється міщанину чудернацьким викривленням реальності у свідомості диваків від мистецтва, яких краще ізолювати від суспільства, аби не заважали «немислити».

Звісно, ми пам’ятаємо, що «руський язик» теж інтелектуальний продукт українства з далекого минулого. Але, на превеликий жаль, інфікувавши дух російської нації ідеями великодержавного шовінізму, його застосовують як інструмент повільного знищення ментальності українця. Аби вивести процес культурної експансії з тіні століть й упередити руйнацію соціуму, маємо невтомно пояснювати, до чого приведе потурання русифікації, розкривати тонкощі прихованих у недалекому майбутньому наслідків.

Маємо пояснити, що з часом, завдяки розповсюдженню чужомовного середовища, в України зникне її культура, бо не залишиться жодного письменника, котрий творив би українською мовою. Просто не стане ані читача, для якого пишеться, ані письменника, котрий пише. Для кого писати, коли немає аудиторії? Іншомовне середовище цілком природно породить такого ж і літератора. Вгасне українська література, не стане й української культури: історії, освіти, науки, законодавства. І суржиком, який вирує в Україні, того не напишеш. Тоді найспівочіший у світі етнос, нащадок найдавнішої на планеті культурної традиції, перетвориться на плем’я потураємих усіма недоукраїнців-недоросів, нездатних підручника написати, годних тільки до мітли. Тоді історію їм напишуть з кремля, а Мосфільм наштампує з них орди нових «визволителів», яких на танках направлять добивати залишки українства.

Отже, кінцевим результатом зросійщення постає знищення української нації. А після того «руськоязичним патріотам» України залишиться тільки з пекла тужити за згаяним часом та споглядати, як кривавий московський імператор заявить з кремлівського лігва, що незалежність України – «нєдоразумєніє, ми одін народ, у ніх дажє книжек нєт», і на танках пожене свою криваву орду «захищати» малоросів від останніх «бєндєровскіх нєдобітков».

У підсумку – культурний зв’язок поколінь перерветься, тисячолітній шлях нації приведе у глухий кут, а васальна Україна повернеться у кріпацтво.

Але не кремлівські деспоти відповідають і можуть українізовувати наших дітей, українців, а ми самі, ті, кому це дано, україномовні. Маємо робити справу українізації власного народу достойно, не перекладаючи власні завдання і недоробки на інших, тобто російськомовних – і Бог нас і нашу українізацію благословить.

Більшості ці процеси непомітні. Це знають найосвіченіші – авангард творчої та наукової інтелігенції. Тому маємо відповідальність: розкрити іншомовним патріотам – священна кров за Україну, пролита на гарячих фронтах, не дає дозволу на сприяння знищенню Вітчизни в тилу, вкритому імлою невігластва. Маємо пояснити, що існує ще й культурний фронт – не менш важливий і небезпечний, бо підкріплений шаленими грошима, вправно зорганізований ворогом, непомітний і системний. І нам, українцям, його ігнорувати – це все одно, що половину танків відбити, а інші пропустити в тил. Тому надзвичайно актуальним вбачається вислів Миколи Жулинського – директора інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України: «Питання мови – це питання національної безпеки».

Часто чуємо, що людина має право обирати, якою мовою їй спілкуватися. І це правда. Але ми повинні забезпечити той вибір, представивши кожному повну інформацію про об’єкти, з яких він обирає. А без того людина обирає «без вибору» нав’язане їй агітпропом яблуко роздраю, яке потягне її, обдурену, у пекло. Мудрість – невід’ємна якість нашого народу. Але творча інтелігенція повинна пояснити громаді, що порятунок її саме в просвітленні, осяяному культурою збереженого нами «коду нації», яким постає мова.

Тоді, безсумнівно, люди почують і візьмуться, на додаток до жертовної боротьби проти воєнного агресора, свідомо вибудовувати українське мовне середовище. Звісно, що до того треба підходити розумно. Не варто роздмухувати в чаді ультра-патріотизму, відірваного на якусь емоційну мить від історичної і сьогоднішньої духовної реальності, жар підсипаних нам під ноги сатанинських роздраїв. Спочатку маємо розкрити суть Української національної Ідеї, об’єднати навколо неї населення. Пояснити, що тільки з нею Україна має майбутнє. І що вона нездійсненна, без української мови. А вже затим, коли люди зрозуміють, що без української ідеї їхнє життя спливає намарне, забезпечити зросійщеним поступовий перехід до української мови. Головне, щоб люди бачили потребу в ній. А вчити мову можна і паралельно з розбудовою держави.

Настільки треба використовувати російську мову, наскільки вона реально присутня в дружніх до нас російськомовних патріотах. І не відкидаючи, не заперечуючи їх, спираючись на них ростити українське крило нашого народу. Щоб воно стало ще більшим, ще сильнішим, але чисто природно, без примусу. Вивчати українську мову можна і паралельно. А найперше слід роз’яснити громаді значення і суть Української національної Ідеї, яка розкриє очі на необхідність збереження нашої культури, осердям якої є мова. Тоді й люди прийматимуть українську мову як безумовну потребу для духовного і творчого зростання, яке й забезпечуватиме нашу культурну цивілізаційну Місію.

Аж за тим, як захистимо власну культуру, коли не стане політичного тиску на неї, коли створимо і зміцнимо справді свою рідну державу – то російська мова та інші будуть паралельно жити віками з нашою рідною, співпрацювати заради морального вдосконалення народів. Але треба трудитися, а не чекати, що розвиток буде сам собою іти – не просто галасувати, а робити конкретні кроки для розвитку рідної української. І при цьому правильно використовувати допоміжні, споріднені мови. Російську, польську, грецьку… В інших політичних умовах, сприятливих для віками пригнічуваної нашої рідної,  взаємодія української і російської мов набуде інших якісних параметрів. Звісно, проблему захисту мови не можна звужувати тільки до питання спротиву зросійщенню. Зміни на користь української держава, яку ми будуємо, повинна зробити в системі освіти та в інформаційній політиці – тільки так вирівняється і стане переважати її частка в суспільних процесах України.

А до того, коли будемо обґрунтовувати українському народові, чому мусимо зберегти мову, маємо пояснювати, що побутове зросійщення потаємно спрямоване на досягнення руйнівної Ідеї – перервати тисячолітню культурну спадковість українців і зв’язок з грандіозним обсягом культурних здобутків наших пращурів.

Зневага до мови – це лише вершина духовного айсберга, заледеніння, байдужості, жорстокості, матеріалізації людської душі. Ми тільки торкаємося мовного питання, сподіваючись, що фахівці деталізують суть і відпрацюють стратегію подолання проблеми. Адже провідне завдання цього трактату інше – формулювання об’єднавчої життєдайної Ідеї, з якою відбудувати духовний простір етносу, з якого почала свою ходу сучасна цивілізація – її сакральної колиски.

Поза тим полеміка, яка розгорнулася на цю тематику в наукових колах, демонструє щирі побоювання представників академічної науки викликати глузування з національних історичних цінностей українців через начебто надмірну амбіційність терміну «колиска цивілізації». Але термін «колиска» не означає «лоно». Шукаймо лоно, з якого з’явилося людство, й далі, але давайте дамо українцям гонор пишатися причетністю до визнаного беззаперечним усією світовою науковою спільнотою: корені української нації сягають глибини віків, у яких почалося становлення сучасної цивілізації. А отже, і витоки її культури споріднені з ПраУкраїною.

«Таким чином, можна стверджувати, що наша мова з певними змінами пройшла шлях від найдавніших, до кіммерійських часів, а далі – до русичів і далі – до українців. – пише краєзнавець Валерій Голуб. – А це говорить про те, що протягом тисячоліть наш народ ніким не був насильно асимільований і перетворений у рабів. В інших випадках, як правило, покорений народ втрачає свою мову і переходить на мову завойовника. Тож сьогодні місія збереження і поширення української мови переходить до нас».

Отже, українська мова – це код нашої нації. Втратимо його – українства не стане. А на нього і на його культуру сам Творець покладає величезного значення цивілізаційну культурну місію.

 

 

4.     СКАРБИ ГАРМОНІЇ

 

Знов звертаємося до Ентоні Д.Сміта: «…культурні ресурси, які підтримують властиве населенню чуття національної ідентичності, можна вважати й за «священні підмурки» нації в тому розумінні, що вони правлять за «опору» для чотирьох основоположних вимірів національного існування: спільноти, території, історії та долі».   

Треба зазначити, що сучасні українці мають беззаперечну причетність до згаданих «священних підмурків», оскільки душа знаходить своє втілення тільки у тому просторі, де заслуговує. Не випадково, бо не існує за хмарами нікого, хтоб за власною волею рознаряджував з небес душі грішників по різних світах. Але існує закон соціології, яким визначено, що людина формує власне оточення і буття саме у відповідності до рівня свого інтелектуального розвитку. 

Те ж саме стосується й незнищенного людського Духу. Він може втілитися тільки там, де має достатню наснагу жити й вдосконалювати себе й оточуючий світ. В тій родині, в тому місті й країні, на планеті тієї Галактики, де діамант його Духу резонансно відповідає емоційним і ментальним вібраціям сформованого там середовища. Таким чином, українець заслужено народжується у благословенній нашій землі саме для того, аби духовно піднестися у гармонії з процесом втілення Української Національної Ідеї, джерело мудрості якої зосереджено у сивині тисячоліть.

Отже, насправді усі процеси взаємопов’язані і взаємовпливові, в тому числі й у часі, взаємовизначаючи спорідненість душ кожного українця і всієї нації. Навіть у зворотному часовому напрямі: майбутнє-минуле. «Складовими Української національної Ідеї є також зміцнення соборності нації й людини як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу,  де повноправно функціонує передавання знань від покоління до покоління, а значить, виховується національно свідома, цілісна людина і спільнота», – зазначає історик М. Безотосний. 

Безумовно, ми можемо стверджувати, що сучасних специфічних обрисів українська культура набула протягом останніх видимих дослідникам часів. Але формувалися вони тисячоліттями традиційних ужитків, трансформації яких ми відчуваємо фантомними відголосками сьогодні. Відстежити цю спадкоємність і примноження не складно. 

Маємо пам’ятати, що кожне слово є кодовим ідентифікатором певних образів подій чи явищ, тобто інформаційного комплексу, отже – енергії. Духовної енергії, що накопичується і постає загальнонаціональною скарбницею, якою пишається кожна нація і яка нікуди не зникає, але примножується. Шляхів проникнення до побутового вжитку цієї енергії безліч. Прикладом можуть служити топоніми, названі на честь видатних особистостей, діячів культури чи державних мужів, свідомість яких формувалася на засадах, навіяних національними традиціями. У кожному випадку застосування, чи то звернення за адресою, чи під час звичайного пересування вулицею, топоніми підводять свідомість і підсвідомість людини до цих скарбів, спонукають до дослідження їхньої історії, надихають нащадків на нові творчі здобутки. Бо пам’ятаймо: їхня енергетика невмируща. Загальновідомо, як видатні твори і громадська діяльність національної інтелектуальної еліти здатні надихати на жертовні вчинки і творчість відповідного стилю і жанру.

Щоб оцінити вплив Сковороди, наприклад, писав С.Єфремов: «…сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет… посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його… зразу ж набралось на велику, як на той час, суму – 400 тис. крб. Впливу од Сковороди зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісті Квітка (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).

Письменники відходять в інші світи, а їхні твори ще віками плекають нових геніїв. Творчість Григорія Савича надихала самого духовного батька України Тараса Шевченка. У вірші «А.О. Козачковському» він з виразно відчутною лагідною вдячністю ділився спогадами з ніжного віку:

 

Давно те діялось.

Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п'ятака –

Бо я було трохи не голе, 

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами 

і візерунками з квітками

Кругом листочки обведу 

Та й списую Сковороду...

Слідом, сила таланту Тараса Григоровича була настільки потужною, що не могла не вплинути на його нащадків. Багато письменників ще за життя поета давали йому свої твори й уважно прислухалися до зауважень, дуже цінували схвальні рецензії Кобзаря. Так було з Марком Вовчком, яку Шевченко назвав своєю донею, і це благо­словення письменниця пронесла крізь усе життя.

Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

А скільки талановитих послідовників, натхненних істинно вічно живим Духом Тараса Григоровича, докладали творчих перлин у національну культурну скарбницю, аж до сучасних часів!?

Серед них була і видатна українська літераторка, поетеса мужності й боротьби Леся Українка. Головні теми її поезій: краса природи, любов до рідного краю, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. На зламі ХІХ-ХХст. Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Маємо тільки дивуватися, наскільки помітно проривається Тарасове перо у творчості видатної української поетеси Тетяни Майданович:

 

Поволі ти до цього йшов

Немає правди – над Любов,

А без Любові все неправда, –

Це нам, Тарасе, спільна рада

На всі провини України,

На зраду і на  братню кров. 

(«На півдорозі до Шевченка,

Тетяна Майданович, 2007 р.)

І це півтора століття потому! Беззаперечним свідченням того, що дух його живий, що він і до цього часу опікується Україною, постає наступний вірш, створений під впливом натхненних творів Кобзаря. Автора навіть звинуватили в плагіаті невідомого Шевченка. А хіба ж це не його стиль?: 

Невже вам, милі батоги?

Що ж ви ото собі обрали?

У Вас крадуть, – 

Стодоли відняли,

І крихтами роти позатикали.

На вас плюють!

Вас поїдом їдять!

Плюндрують!

А ви?…

Вовкам мандати роздали,

По закутках забились

І сидите у крайній хаті?!

Своїх же рідних діточок

Пихатим людожерам

Віддали за ґрати!

 

Це ж їм,

Маленьким вашим, –

Скалічені долі!

Це ж їхні –

Знівечені мрії!

Що ж їм тепер далі?

Якої долі

В свого

Розбещеного бога благати?

 

За що їм дячити батьків?

Що спромоглись навчити,

Як мідяки в старців трусити?

Як вішатись і на дротах горіти?

Як розпинати Кобзарів?

Чи, може, 

Як, заламуючи руки,

Під цвинтарем на місяць голосити?

 

Гляньте за море!

Чи то не ваші діти

Пошились знов у кріпаки

Слізьми cортири мити?

Чи то не ваших доньок

Женуть під кабанів – 

Кохати?!! 

Нівроку, залишаться 

                  каліки дурнуваті.

Чи то не їм будують

Нові катівні й каземати? 

Чи ви с…сліпі??!

 

Вставайте!

Розірвіть кайдани!

Побийте хижі ікла!

Женіть їх батогами!

Чи ви р...р...раби??!

 («Крайньохатченкам», Ігор Моісєєнко, 2002р.)

Як бачимо, Дух його наче підписався під тим натхненням, щоб впізнали, знаменитою своєю фразою – «кайдани порвіте».

А починався ж наш екскурс, згадаймо, від Сковороди. Тим часом Григорій Савич теж не з пустелі дикої свій талант виніс. Очевидно, що Геній Сковороди був викоханий Україною іще давнішої традиції, яка в часи його формування акумулювалася в Києво-Могилянській академії. 

Оксана Забужко цілком справедливо зазначає: «…культура і є, по факту, «спадковість» – отой самий провербіальний газон, який плекається й поливається тисячу років без перерви! Чи, якщо хочете, біоценоз, як у системі видів Ліннея, де кожне дерево, кожний метелик має свою екологічну нішу, і всі вони між собою взаємозв’язані: вирвали з «екосистеми» одного такого Підмогильного чи Хвильового – і в наступному поколінні хтось зріс анемічним – якщо взагалі зріс… Попередники забезпечують тебе тисячами незчитуваних тобою кодів, це все тобою в процесі росту несвідомо всотується, перетравлюється…»

 Очевидно й те, що всі ці скарби впливають на формування ідеології керманичів нації. Зінтерферована через призму соціальної організації зі світочу згаданих етичних еталонів, така ідеологія і спрямовує націю на свої унікальні шляхи. Отже…

 

 

 

 

 

ТЕЗА ПЕРША

(спадщина – минуле)

 

Дослідження природи цивілізаційних взаємовпливів і розробка методики використання їх для виховання патріотів своєї землі – царина соціологів. Ми ж, щоб Національна Ідея запрацювала, маємо виділити і донести народові надважливий для формування самосвідомості висновок: сучасна Україна, культура якої невід’ємно ідентифікує українця у світовій цивілізації, – результат творчої спадковості, традиція якої у всьому його грандіозно-неосяжному обсязі не тільки сягає тисячолітньої давнини, але й спрямувала перші кроки сучасного людства.

Отже, першу тезу, яка підкреслює історичну велич нації, ідентифікованої історичними культурними скарбами, ми вже винайшли:

«Україна – колиска сучасної  цивілізації».

Слід заначити: побоюватись її категоричності не слід. Це наша національна Ідея. Пишеться вона для українства. Слід пам’ятати викладки найавторитетнішого з соціологів Ентоні Д. Сміта: підмурівок нації – її історичні національні цінності. Здебільшого вони спираються на історичні міфи. А давність нашої історії підкреслюють твердження етнографів беззаперечної репутації з усього світу. Але це тільки підмурівок, маємо визначити тезу другу ІДЕЇ ГАРМОНІЇ.

 

 

 

 

 

 

II. ЗАВДАННЯ НАЦІЇ У СЬОГОДЕННІ

 

1. ГРОМАДА – ДЕРЖАВА – ПРИРОДА

 

Кандидат історичних наук Микола Безотосний абсолютно чітко визначає сучасні задачі українства: «Потрібно утвердити гармонізацію в українському суспільстві в усіх напрямах: а) національних інтересів і загальних фундаментальних принципів свободи, соціального та економічного добробуту, захисту прав і людини, й націй; б) основ ліберальної економіки (в центрі – людина, вільний ринок) та національної (а не націоналістичної) ідеології з акцентом на націю, що дала назву державі».

Так, народ України нарешті здобув незалежність і ось уже три десятиліття вибудовує власний соціум. Без цього існування країни просто неможливе. Розбудова заможної та справедливої держави – найважливіше наше завдання у сьогоденні. Пропозицій шляхів тут безліч. Безперечно, експерти повинні визначити способи реалізації цих зусиль. А ми, формулюючи Українську національну Ідею, мусимо окреслити вектори їхнього спрямування.

Слушну думку з цього приводу висловив професор Бебик у своєму фільмі «Українська національна Ідея»: «…її суть полягає в гармонії відносин в рамках трикутника: громада – держава – природа. Всередині цього трикутника знаходиться людина, яка з часів Гомера була з богами на «ти»…

На жаль, визначаючи суть Української національної Ідеї, пан професор не склав її формулювання. Але остання теза про спілкування людини з богами винятково важлива для формування напрямів шляху розбудови сучасної громади. В центрі цих векторів має бути людина, створена за образом і подобою до Творця Всесвіту. Це підкреслює, що людина має жити у відповідності до гармонії буття.

Отже, неможливо збудувати державу, цілеспрямовану на соціальний добробут людини, керуючись правилами, відмінними від природних, які зумовлюють гармонію відносин. Якщо їх відкинути, попливемо проти течії. Вийде програма марнотратства зусиль і руйнації замість розбудови. Для їх розуміння і потрібна гармонізація відносин «людина – природа». Це можливо тільки коли людина діятиме за законами існування Всесвіту, даними Творцем. Інакше тимчасові ідеї затьмарять шлях вдосконалення й заведуть людину в лабіринти хаосу. А звідти вона наробить ще більше хибних кроків, яких би геніальних ідей з відновлення економіки чи господарства не пропонували найосвіченіші мислителі нації.

Керована хибними пріоритетами людина перетворить будь-який труд мудрості на непотріб. Однак між ідеологами, здатними у вірному напрямку спрямувати продуктивні сили, і втілювачами їхніх стратегій – прірва. Або ж стіна, про яку писав Франко: «Розділ між українською інтелігенцією і простим народом – ось та стіна, о котру стоїть хоч би сто лобів розтовкти, щоб її розвалити…» Причини того видимі неозброєним оком.

Досягнення рівня інтелектуально-духовного і морального розвитку мудрих потребує величезних зусиль. І знає про ці старання лише той, хто вже дістався певного рівня інтелекту, хто вже має можливість озирнутися на попередній досвід. Але не той, хто про нього і не здогадується. А отже, й не знає про цінність мудрості інтелектуалів, що важенним якорем чіпляється за провалля невігластва у фарватері цивілізації. Ось де справжній Гріх гордині. Освіченість інтелектуалів ображає людей, які через різні причини не змогли досягти певного рівня освіти. З цим гріхом зневажаються знання, які висвітлюються людям через мудрих. Це й розширює соціальну прірву. Через те досвід інтелігенції позбавляється можливості втілення. Соціологи давно вже визначили: тільки 15% здобувачів вищої освіти отримували її за покликанням, і тільки 4% знайшли застосування своїм знанням. Їх неспівставна меншість. Але ж ці люди віддані своєму призначенню. Все своє життя вони із захопленням працювали заради власного вдосконалення, щоби бути корисними громаді. Це фахівці найвищої категорії. Їм занепад соціуму видимий, вони бачать, що треба зробити, щоби зупинити руйнацію. Але вони безсилі, адже більшість їхню мудрість зневажає. І та безсилість викликає відчай. Ось яким сумом бринить освячена Натхенним Словом душа, завдяки цій крижаній стіні нерозуміння:

 

Доборолися, добалакалися,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
Незалежною, хоч на мить
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б’ють?
Він чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?


*****
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але у бік безодні.

                     (© Ліна Костенко)

 

Аби нейтралізувати цей роздрай та об’єднати народ і забезпечити прогресивний поступ, одне із завдань сучасної інтелігенції – розкрити несвідомій частині громади особливості інтелектуальної еволюції, природну суспільну ієрархію: від утілювача чужих ідей, без котрого вони ніщо, – до творця ідей, без котрого нічого буде втілювати.

Це не означає, що всі громадяни України мають податися в академіки. Це означає, що вся громада має відповідально ставитися до своїх громадянських обов’язків. Кожен з нас є втілювачем Української національної Ідеї. Не кожен академік зможе собі борща зварити, як це зробить жінка з середньою освітою. В попередніх розділах йшлося про ментальний стан письменника, який живе мов зачарований в світах героїв своїх творів. Хіба можна такій людині довірити кермування автобусом, наприклад? А чи зможе водій створити художній твір, провідною думкою якого будуть виховуватись моральні засади його пасажирів? Нам усім слід пам’ятати: кожна з наших душ отримала нагоду втілитися в Україні, щоб разом, довіряючи одне одному, реалізовувати усіма своїми здатностями цивілізаційну місію української національної Ідеї.

Отже, в інтелектуальній ієрархії немає ніякої зарозумілості. Насправді всі ми, і навіть наймудріші з нас, – тільки на початку шляху пізнання. Всі ми наче діти нерозумні. Всім нам ще дуже далеко до Божої досконалості. Й маємо завжди пам’ятати: нам Його рівня свідомості ніколи не досягнути, оскільки яких би темпів розвитку наймудріші з нас не розвинули, поступ Творця завжди буде недосяжно величезним. Ми можемо тільки наблизитись до межі, за якою нам відкриється можливість тільки торкнутися Його свідомості й навіки залишитись із Ним на шляху до Його мети. Однак якою б далекою не вважалась та мета, ми повинні вибудовувати свою ієрархію знань і досвідів, яка й повинна відповідати природній гармонії інтелектуальних ієрархій Всесвіту, аби сформувати ментальність, яка служитиме нам у розвитку, а не спонукати роздрай між різними прошарками суспільства.

Лише коли співгромадяни почнуть прислуховуватися до більш освічених, пам’ятаючи, що в скарбах суспільної мудрості українства присутня і їхня золота зернинка, коли вшанують цінність інтелектуально-духовної еволюції, тоді й почнеться консолідований поступ до прогресу. Частково потребу інтелектуального зростання люди визнають, адже віддають своїх дітей на виховання й просвіту педагогам, ввіряють себе лікарям, керуються думкою експертів тощо, отже, довіряють ґрунтовнішій фаховості. Але мало не в кожного українця свій гетьман у голові. Біда в тому, що цей гетьман часто не бачить потреби в мислителях, котрі формують суспільну ідеологію. І завдання, найперше журналістики і педагогіки, розвернути увагу суспільства з матеріальних проблем до ідеологічних, які й формують соціальний стан. Адже неможливо налагодити регулярне виробництво матеріального, коли господарство рвуть на частини хибними ідеями. А виправити їх можуть тільки творці ідеології: науковці, митці й журналісти, але не її втілювачі. Водночас і наймудріші мають пам’ятати, що їхнє телектуальне зростання стало можливим завдяки тим, хто вибудовував економіку України: шахтарям, будівельникам, педагогам, лікарям...

Тим часом сучасна історія чітко демонструє: ніякі зміни курсів, ніякі революції, чи навіть війни не дають результатів, якщо громада не висуває керманичів життєдайної моральної якості. Аморальне суспільство не зможе ані виховати, ані висунути зі свого середовища керманичів потрібного для гармонізації ідеологічного спрямування.

«Я сміюся, коли чую про великі державні програми, про законодавчу боротьбу з корупцією. Все це сміх! Що таке корупція? Це гріх. А жоден гріх законом не поборете. Це треба виховувати…» – висловив якось Любомир Гузар.

Ніщо: ні герої на фронтах, ні гроші, ні барикади не змінять курс із розграбування і руйнації на розвиток і гармонізацію, якщо не зміниться, не стане переважаюче доброчинною  суспільна мораль.

А вона не зміниться, якщо людині не продемонструвати реальні переваги життя за постулатами життєдайної моралі. А для цього людина повинна пізнати і засвоїти, що кожен її «темний» за суспільною мораллю вчинок, навіть якщо залишиться непомітним для співгромадян, призведе до ще більших негативних результатів для неї особисто. Проблеми, які виникнуть, все одно доведеться долати, але з помноженими зусиллями. Найважливішим й одночасно найгіршим з тих результатів буде духовна деградація замість втілення Ідеї Єднання з Творцем Всесвіту. На жаль, багатьом вона здається не такою вже й важливою, оскільки людина, спокушена матеріальним, не відає про головну мету свого існування. А вона неспівставно вища від задоволення тимчасових фізичних потреб.

Тільки громада життєдайної духовності і моралі здатна побудувати соціально справедливу, гармонійно розвинену державу. А отже, найпершим сучасним завданням Української національної Ідеї постає необхідність формування суспільної моралі, яка дозволить виховати відповідної ідеологічної орієнтації лідерів, здатних спрямувати зусилля громади на ефективну розбудову держави.

 

 

2. «…НЕМА ІНШОЇ БІЛЬШОЇ ЗАПОВІДІ НАД ОЦІ!» (МР. 12:29-31)

 

Однією з причин того, що Українську національну Ідею до цього часу не сформулювали, є те, що перспективи духовного розвитку людини й оздоровлення суспільної моралі не визначались, а заклики мудрих до того зневажалися. Більше того, в соціумі наполегливо поширюється твердження, що людину неможливо змінити.

Згадаймо перший і єдиний форум ініціативної групи інтелектуальних та духовних лідерів українства «1-го грудня». Навіть там, через «рупори» ЗМІ всеукраїнського масштабу прозвучали від запрошених на форум випадкових «попутників» ці абсурди: «Тільки не треба виховувати людину, це неможливо!» Тобто, нам нав’язують сатанинську ідіому, мовляв, людина – то шмат м’яса, який не піддається ніяким змінам. Склепали, типу, на ближчу до бананів гілку посадили, й нехай собі шкутильгає дорогами життя – джунглі обтешуть і навчать. А навіщо ж тоді дітей до школи віддавати, навіщо норми поведінки, на яку потребу тоді суспільна мораль? Через такі шкідливі твердження на аж настільки авторитетному форумі інтелектуального та морального авангарду суспільства і не вбачається, як рухатися нації. На жаль, ніхто на те нічого не заперечив. Очевидно, через природну інтелігентність учасників форуму.

За певний відрізок часу ініціативна група «1-го грудня» зникла з інформаційного поля, а увесь їхній моральний авторитет виявився, як мінімум, використаним недостатньо ефективно. Очевидно, це сталося через те, що група не винайшла способу досягнути цілі, заради якої збиралася – поліпшити суспільну мораль.

Але, на противагу абсурдним закликам шкідників, маємо враховувати, що людина змінюється щомиті, бо є органічною складовою інформаційного простору. А отримуєш інформацію – змінюєш рівень інтелектуального розвитку. І свій, і оточуючих. І  рухаєш свій соціум або до вершин духовності, або до провалля рефлекторного кроманьйонства. Залежно від напрямку: чи поступ до прогресивного, чи задкування до деградації.

Ми вже зупинялися на тому, як змінюється соціум через формування моральних якостей людини мистецьким Словом. Але зазначені процеси стосуються розвитку не тільки свідомості особи. Згадаймо: еталони поведінки людини утверджує полярність емоцій, якими сповнені мистецькі твори. Ключовим результатом їхнього впливу є те, що в людини розширюється діапазон душевного сприйняття. Душа, отримуючи енергію емоцій, здобуває поступ у поліпшенні особистої чутливості. З кожним новим емоційним поштовхом людина наближається до кращої здатності відчувати почуття оточуючого світу і винаходить власну спорідненість з довкіллям. Безліч неймовірно ефективних вправ для розвитку такої чутливості міститься в багатьох духовних практиках. Маємо дослідити ці мудрощі. Для подальшого висвітлення і реалізації Української національної Ідеї це матиме надважливе значення.

Дивовижно корисною вбачається вправа спілкування з деревом. Для отримання цього досвіду людина мусить, бажано у стані трансу, знайти зручну «точку фокусу», з якої відкривається комфортне, цілісне сприйняття рослини. Слід «побачити» її одночасно всю: разом з кроною й уявним корінням. Затим треба почергово спочути корені, що у землі-матінці, стовбур, гілочки, кожне листячко, усю крону. Слідом належить відчути: як земля напуває життям корені; як течуть стовбуром соки, що живлять листячко; як життєдайно наливаються сонячними променями плоди. Аж тоді вправою рекомендується відчути деревину одночасно у всьому цілісному об’ємі, всотуючись в усі її частини. Ефект настає просто вибуховий. Рослина відгукується неймовірною хвилею любові до людини, подякою за те, що її свідомість знайшли; радістю від того, що вона отримує можливість служити людині. Не тій глухій, що з вимерзлою душею нищить усе навколо себе, але свідомій до життєдайного діалогу. Рослина «вибухає» бажанням всолодити своїми плодами, заради чого й була створена й призначена Творцем, вдячністю за те, що їй відкрили можливість виконати те призначення. За умови досягнення рівня душевного розвитку до стану достатньої чутливості розум людини просто спалахує насолодою від дотику до свідомості деревини. А в подальшому, така людина відчуватиме радість свого нового друга, яке те дерево випромінюватиме ще за кількасот метрів при наближенні до нього.

Загальновідомо, органи сприйняття людини вловлюють інформацію лише в певних діапазонах. Але вони можуть розширюватися, що підвищує ступінь комунікативності людини у довкіллі. Підвищує аж до стану виникнення здатності миттєвого пізнання досліджуваного об’єкта на будь-якій відстані, у будь-якій точці простору, незалежно від часу. На те винайдено безліч вправ і надзвичайно ефективних та доступних кожному практик. Бо граней душі, які потребують вдосконалення, сила-силенна.

Водночас численні експериментальні дослідження науковців демонструють, що й природа чутлива до емоцій людини: відчуває і біль, і гнів, і милосердя, і красу мелодій, і насолоду любові. Досвід народних вжитків свідчить, що людина давно вже володіє тим знанням.

Саме на таких стосунках з природою ґрунтується духовний досвід язичництва. Бо таких суб’єктів для спілкування природа дає безліч: від Сонця й найвищих гірських вершин, до Місяця й океанських глибин. Відчуваючи цей дух природи і кожної з тих стихіалій, люди й виокремлювали духів лісу, озер, річок, дощу тощо… Але відкривалися ці знання тільки окремим особистостям з достатнім рівнем вродженої чи надбаної протягом життя чутливості. Чим вони, спокушені владою над невігласами, не завжди коректно користувалися. Що разом з урбанізацією знищує ті здатності, перетворюючи серця на сухе каміння.[†] 

Відчувши таку спорідненість з природою, закріпивши її відчуттям стану щастя від спілкування з нею, людина, напевне, не завдасть шкоди своєму довкіллю, але почне вибудовувати свою ноосферу у злагоді з природою. Й неодмінно боронитиме й любитиме людей і землю своєї Вітчизни. Любитиме не завдяки модним гаслам із крижаним внутрішнім змістом, до якого душа людини залишається глухою, але через отриманий власний досвід – з доброї волі, від чистого серця. В такому стані душа настільки розквітає любов’ю, що навколо неї оздоровлюється усе, що потрапляє в зону її впливу. Темні сутності від світла такої душі розступаються, полишають найпотаємніші схрони, а душі оточуючих немовби заспокійливі ліки отримують. Бо замість темного в них спливають найчистіші перлини Божої сутності, вкладені в кожен Дух – будь-який, навіть у найзапеклішого злочинця. От саме вони й викликають любов до всього сущого.[‡]

Життя таких просвітлених Любов’ю душ перетворюється на безперервну місію, їхні шляхи виявляються мудро прорахованими, за чим легко виявляється очевидний, підтверджуваний численними супутними дивними співпадіннями й подіями задум. Людину наче сили небесні ведуть по життю, вивіряючи кожен крок, зводячи до потрібних місць і часів стражденні спілкування з світлим душі; вберігають від небезпек й винагороджують неймовірної потужності відчуттями щастя за духовні зрушення, якими вона очищує усі часові й просторові виміри навколо себе. На розвиток таких здібностей вправ винайдено незліченно.

Одна з найпростіших, але безпечних і доступних будь-кому – вправа споглядання. Виконуючи її, людина має зосередити увагу на будь-якому предметі, взяти хоча б звичайнісінький олівець. Відсунувши сторонні думки, слід спрямувати енергію дослідження на внутрішній зміст цього предмета: спробувати знайти відповіді на питання: що воно таке, де взялося, як дісталося… За якийсь час досліднику відкриється, що ця проста призначена творити літературні шедеври річ колись була лісом, яким бігали динозаври. Але через глобальні геологічні зсуви платформ кори планети, викликані активністю Сонця, народженого мало не на околиці Галактики Чумацький Шлях, ці ліси перетворилися на вугілля, яке за якусь нікчемну у галактичних масштабах геологічну мить були викопані трактористом, який споживає горілку з часником і смалить «самосад» – трактором, спроектованим інженером, в котрого у голові діти аж пищать голосом Паваротті – просять айфон… І це тільки грифель. З цією вправою ніколи не засумуєш, бо об’єктів навкруги – хоч очі не зводь, та й справа вельми цікава й корисна, бо поступово виводить людину на рівень розвитку, коли одного погляду їй стає достатньо, аби пізнати усю глибинну істинну суть будь-якого явища, а отже – врахувати більше чинників, зробити точніші висновки, прийняти виваженіші рішення. І це тільки один із способів, завдяки яким відкриваються можливості ментального зростання аж до осягнення буття.

До речі, прикладом практичного застосування результатів цієї вправи постає даний трактат. Академія кіномистецтв винайшла закон контрастності емоцій у найуспішніших творах заради збільшення показників касовості кінокартин. Аби розгледіти в тому спосіб розширення діапазонів комунікації душі та інструмент виховання суспільної моралі, нагодилася саме ця вправа. Саме вона сприяє розвитку здатності поглибленого пізнання.

Згодом, за умови досягнення безпечного рівня духовного зростання, відкриваються й можливості зовнішнього споглядання й пізнання людини. Зовнішнього, бо ментальне втручання у внутрішній світ може небезпечно вплинути на формування особистості та її долю, що неприпустимо. В тому немає нічого надприродного чи гріховного. Адже фізіогномістику давно вже не вважають чаклунською забавою. Грунтується ця наука на тих знаннях, що думки й настрої, які переважають у людській свідомості, впливають на міміку, спосіб життя й статуру, що й формує, майже завжди, її зовнішній вигляд. Але під час споглядання уважний та досвідчений дослідник знаходить й інші критерії оцінки. Користуючись своїм розширеним діапазоном сприйняття, вмінням зовнішнього споглядання, він відчуває окрім фізичних ще й інші складові будь-якої особистості: енергетичні, емоційні, ментальні й духовні. Ці знання дають можливість звідати манери поведінки людини й передбачити її дії. Причому – миттєво. Звісно, зазначені процеси інтелектуального й душевного розвитку мають відбуватися гармонійно узгоджено. Але відкриваються такі здатності за умови спражнього внутрішнього переконання жити за принципом сподіяння безкорисного за безпечної життєдайної духовності людини.

Отже, на додаток до душевного й ментального, постає потреба ще й прогресу Духовного.

Людина – це єдність духовного і земного начал, духовно-душевно-тілесна істота. Духовне начало в людині є первинним, визначальним, про що свідчать і релігійні, і духовно-езотеричні філософські джерела, а також досягнення сучасної науки. Вони трактують людину як складну, цілісну біосоціодуховну систему, яка постійно змінюється, трансформується, еволюціонує, розвивається.

«Найголовніший сенс людського життя – пізнати себе і зрозуміти Бога», – зазначав Григорій Сковорода.

У релігійних, духовно-езотеричних філософських та наукових джерелах зустрічаємо різні розуміння мети процесу одухотворення особистості: досягнення стану просвітлення, святості, обожнення особистісного Богоспілкування; розкриття Вищого Духовного «Я» людини; пробудження і розвиток прихованих духовних можливостей; перехід на рівень енергетичного автотрофного живлення (за В. Вернадським); розвиток інтуїції; досягнення звільнення, духовної свободи, стану внутрішньої гармонії з собою і Світом, відчуття єдності з природою, Землею, людством  і Всесвітом тощо.

Людина створена за образом і подобою Божою [Буття, гл. I, 26] і завдяки цьому і через устремління до досконалості, святості вона може стати досконалою, як досконалим Отець наш Небесний є [Мат., гл. V, 48]. Не випадково Антоній Великий повчав: «Для того Бог став людиною, щоб людина стала подібною до Бога».

У Новому Заповіті Христос казав, що все, чим Він є, що Він робить – будемо пізніше робити і ми, коли навчимося через нашу сутність виражати волю Творця.

Отже, у словах Спасителя визначена кінцева мета еволюції людини: піднятися до рівня небесної досконалості, святості й стати провідником Божественної Волі та духовної енергії.

Духовний розвиток людини і суспільства – це необхідна умова прогресу. Занепад духовності, на думку сучасних дослідників (Г.Шевченко, А.Комарової, І.Підласого, В.Ульшіна, М.Євтуха та інш.), призводить до загальної деградації людини, суспільства і всього людства. Тому успішне розв’язання проблеми духовного розвитку та саморозвитку особистості є основою збереження та  подальшого поступу земної цивілізації.

Досліджувану проблему вивчали такі видатні мислителі минулого як В. Соловйов, М. Бердяєв, В. Лосський, П. Флоренський, С. Франк, І. Ільїн, О. Мень, В. Зеньківський, Г. Ващенко, С. Русова, а також досліджують сучасні вчені Г. Шевченко, В. Ведмицький, Л. Телиженко, Г. Сильницкий, О. Вишневського, М. Євтуха, Т. Тхоржевська В. Кафарський, С. Кримський, В. Онищенко, В. Жуковський, А. Осипов, П. Мовчан, М. Савчин та ін.

У більшості людей дух спить і є ніби відрізаним від зв’язку з духовною Вітчизною і, відповідно, від притоку Свіжих Сил з Божественного Світла. На думку Абд-Ру-Шина – західного містика духовного спрямування – людина, яка свідомо розвиває свій дух, буде поступово ставати шляхетнішою, піднесенішою, величнішою, вона ніколи не зможе породити пітьму і піти іншим шляхом, ніж шлях Світла... Власне у цьому, як він вважає, полягає основа духовної еволюції, Сходження і Миру.

Доктор філософії Тамара Тюріна наводить три етапи трансформації людини на шляху духовного зростання – три ступені духовного життя, або три ступені священства: Очищення, Осяяння (споглядання, просвітлення) і Вдосконалення (стан духовної довершеності).

Перший етап – це очищення душевної природи людської істоти: ніби процес спалення усього поганого і темного в душі через каяття, сповідь, причастя. Ісусова проповідь високої моралі – «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» [Мт., 5:8] – перший ступінь на цьому шляху.

Другий етап духовної еволюції – це осяяння, просвітлення людини, прозріння  сердечних очей, одкровення таємниць Царства Небесного.

На другому ступені у людини відкривається внутрішнє духовне бачення – інтуїція: вона стає здатною вступати у інформаційно-енергетичну взаємодію, контакт з духовними джерелами, Біблією, духовною спадщиною Апостолів, Великих Святих. Завдяки цій практиці людина отримує можливість осяяння, просвітлення – в неї відкривається духовне бачення – інтуїція, завдяки якій людина може усвідомлено під’єднуватися, підключатися до інформаційно-енергетичного поля будь-якого предмета чи явища світу фізичного чи духовного, «зчитувати», «декодувати» та аналізувати необхідну інформацію.

Третій етап духовної еволюції людини – стан духовної довершеності, який вводить людину в «сокровенні таємниці Божі», наповнює її «співприсутністю Святого Духа». На цьому етапі  людина відчуває і розуміє, що вона, як казав св. Григорій Богослов, є  «Христове дихання»…

Характеризуючи цей стан, преподобний Макарій Єгипетський писав, що  людина «наче розчинається в Дусі, сама сподобиться стати духом», коли «все в ній стає світлом, все – радістю, все – спокоєм, все – веселістю, все – любов‘ю, все – милосердям, все – благістю, все добротою, і мовби поринає вона в добродіяння сили благого Духа»

«Високодуховна людина стає відкритою як для прийняття Божественної благодаті, так і сама стає джерелом духовності для інших і світу. Будучи провідником духовної енергії Творця, духовно довершена людина випромінює енергію Любові, Гармонії, Краси, Миру в навколишній світ, сприяє його гармонізації і вдосконаленню. Вона живе з відчуттям постійного спілкування з Богом, за волею Божою і перебуває у любові Божій – що й означає виконувати своє людське призначення на Землі…» – зазначає Тамара Тюріна у своїй статті «Духовне становлення особистості з погляду синергетики». 

Г.Сковорода, говорячи про фізичне і духовне народження людини, підкреслював, що духовне народження людини є істинним, оскільки людина осягає «божественне в собі».

Але процес одухотворення – це довгий і надзвичайно складний для пересічної людини шлях. Тому виховання  життєдайних якостей потребуватиме значних зусиль і часу. Однак, враховуючи тисячолітні терміни розбещення матеріальними спокусами, швидшого і більш продуктивного поступу не існує. І він є невід’ємною умовою гармонійної розбудови української держави. Наше завдання – забезпечити надійний науково-ідеологічний супровід цього поступу, що й повинна вирішувати Українська національна Ідея.

 

3. ШЛЯХ ДІАМАНТОВИЙ

Якщо хочемо змінити Небо, Землю і Моря,

повинні, по-перше, змінити самих себе

Григорій Сковорода

 

Якщо ми усвідомили, що вкрай необхідною для нас стала розбудова суспільства життєдайної духовності, ми повинні визначити моральні еталони – наріжні камені, на яких триматиметься вся будівля нашої цивілізації. Одночасно ми маємо виокремити хибні, віками нав’язуванні людству на спротив Гармонії пріоритети і гасла, відректися від їх пропаганди, пояснити суспільству їхню шкідливість. Таким чином ми визначимо віхи на шляху до виховання гармонійно розвиненої людини, яка буде здатна зупинити усі цивілізаційні кризи й  відновити гармонію власного існування у Всесвіті.

Вочевидь, людство постало на межі самознищення через власну недалекоглядність та недооцінку, ігнорування своєї ролі у глобальних процесах. Саме таке ставлення до власних завдань викликало споживацьку мораль людини – «після нас хоч потоп». Тому ми, щоб, не повторюючи помилок такого «тимчасового мислення», змінити становище, маємо визначити цілі свого існування з огляду на справді глобальні процеси. Надалі ми маємо спрямовувати свою діяльність, зіставляючи її результати з цілями і завданнями, на досягнення яких створено людину, а не з проміжними «тимчасово корисними» рефлексіями. Для виділення таких орієнтирів ми повинні усвідомити місце Людини у Всесвіті.

Одна з найбільш впливових філософських доктрин Сходу порівнює людину з багатомільйоногранним діамантом. Яскравість кожної з граней цього кристала відбиває рівень досконалості властивостей людської Душі. Одна з них – мірило емоційності, друга – розкриває спромогу до милосердя й лагідності, якісь – здатність до кохання, інші – критерій аналітичності свідомості, змогу сприйняття енергії натхнення… Граней Душі безліч, і вони навіть не всі відомі, але розкриваються у поступі до Гармонії. Всесвіт за цією концепцією – багатовимірний калейдоскоп, у якому кристал людської Душі може вписатись тільки у резонансній взаємодії граней і льотків. Тобто тільки у місце і в час, на які заслуговують розвинені людиною властивості Душі. Піднятися до досконалості, де панує тільки енергія щастя від єднання у співтворчості з Творцем у процесах світотворення, людина зможе тільки відполірувавши усі мільйони граней свого кристала.

З огляду на духовний досвід наймудріших, людська цивілізація має своє призначення та вбачається лише динамічно вписаною краплиною у величезному океані фізичного і духовного Всесвіту. Мета існування його як гармонійно вибудованої, повсякчасно та позачасно самовдосконалюваної системи – перетворення енергії, вкладеної Творцем у фізичні об’єкти (зіркові, планетні та біосферні системи), на примножену тонку енергію Любові, яка живить життєдайні процеси подальшого самовдосконалення і нової творчості. Згадані процеси втілюються через низку підсистемних фізичних та біохімічних процесів, підкорених динамічно організованим Законам гармонійного розвитку Всесвіту.

До аналогічних висновків дістався і видатний український мислитель Сергій Подолинський. «Як справжній новатор із парадагмальним мисленням, Подолинський запровадив у науковий обіг принципово нове поняття – «енергетичний бюджет людства», – зауважує доктор економічних наук, професор В. Шевчук. – Людину розумну він розглянув як космопланетарну істоту, спроможну збільшувати цей бюджет завдяки нагромадженню на земній поверхні додаткової кількості сонячної енергії» Ще в 19му столітті під впливом його відкриття змінився напрямок цілого пласту науки. З того моменту наука сприймає людину як космічну істоту. Окрема людина для нього – теплова (термічна) машина, яка може перетворювати у вищу форму кількість енергії, що на порядок перевищує її власну величину, – зазначає знаний український літературний і громадський діяч Олександр Михайлюта у своєму фундаментальному дослідженні «Відкриття Миколи Руденка», – З цього випливає, що людство слід сприймати як досконалу планетарну теплову машину в сукупності з базою сільського господарства. Завдяки цій діяльності здійснюється розподіл різних форм енергії, перетворення нижчих видів енергії у вищі, збереження енергії, збільшення енергії на поверхні Землі».

Микола Руденко в статті «Абсолютна додаткова вартість» також робить висновок: «Отже, під абсолютною додатковою вартістю слід розуміти ту енергію, котра є для земної кулі новою, додатковою, – тобто такою, якої вона раніше не мала». Цією енергією є тонкі духовні еманації: ментальні, емоцій, бажань і почуттів. В тому і полягає промисел Вищих Світів.

Згадаймо Олеся Бердника. Він трактував людину як насіння Всесвіту, зерно Єдиного Буття з невимірною потенцією творчого саморозвитку. Згідно з його концепцією, місія людини полягає в преображенні світу, побудові Нового Космосу; її призначення – засівати Поле Буття Квітами Радості і Любові. От цієї енергії і потребує від людства Всесвіт.

Місце Людини в цьому Промислі Гармонії чи не найважливіше. Саме Людина наділена фізіологічною здатністю перетворювати проміжну біосферну фізичну енергію на ментальну та духовну, котрі, концентруючись у вищих сферах, забезпечують подальші творчі процеси.

Згадаймо, раніше було доведено, що саме мистецьке Слово формує суспільну мораль, якою керується людина і соціум, що і є головним рушієм цивілізації. Вище було доведено, саме особливості земних ландшафтів забезпечують унікальні резонансні співвідносини у системі випромінень зірка-планета-населення.

Населення, у відповідності до зазначених особливостей резонансів енергій, вибудовує свої унікальні культурні традиції, осердям яких є його унікальна мова. Так з населення формуються нації – носії унікальних культурних цінностей. Так утворюється мультикультурність планети, або «симфонія цивілізаційних культурних місій землян», про яку згадувалось раніше. Місія в цьому процесі української культури і визначатиме ідею утворення українства. Очевидно, що ідея забудови «власної хати» ще дуже далека від справжньої цивілізаційної місії українства, яка довірена нам Вищими Світами.

З усіх мешканців Землі творити Словом здатна тільки людина. Тому людина і є Вершиною Творіння, призначення якої: через власну унікальну здатність до творчості перетворювати первинну енергію біосфери на чисту енергію емоцій, що живлять стан випромінення енергії щастя, яка, докладаючись Земним внеском до енергії безлічі інших світів-цивілізацій, живить Світлий Всесвіт.

В цьому полягає наше зовнішнє завдання. Саме в цьому – мета створення, котра виправдовує існування Людини. Саме на Людину, яка вінчає увесь процес, покладається Творець у своїх Промислах-сподіваннях.

Зірка постачає поживну енергію для біосфери планети – біосфера живить життєдіяльність людини – людина перетворює фізичну енергію на тонку ментальну та астральну, яка потрібна і нам, і Вищим Світам. 

Можливо комусь не сподобається роль гвинтика у всесвітній «теплової машини». Тому людині слід розкрити, що тут ми не «раби Божі». Ми не просто істоти, з яких вичавлюють поживу – ми «вінець творіння», якому запропоновано добровільне співробітництво. Адже нам дано право вибору. З примусу тонка енергія Любові, якої потребує Світлий Всесвіт, не з’явиться. Тільки людина обирає напрямок своїх дій. Тільки людина створює умови для прийняття рішень оточуючим його середовищем, а отже й формує соціальні відносини. Не Бог, не міфічна Доля – тільки сама людина. Тому ми маємо усвідомлювати, що кожен з нас є не рабом, а вільним приймати самостійні рішення співробітником Абсолюту в Його промислі. Тут теж, як і в будь-якому виробничому процесі, присутня інтелектуальна ієрархія співслужбовців. Адже токар не зможе керувати цехом, поки не здобуде відповідної освіти. Аби піднятися на сходинку вище, йому слід докласти зусиль для власного інтелектуального зростання. В духовних університетах це означає: відполіруй грані своєї душі – піднімешся у Світи Вищі. Там ти теж будеш співробітником у величезній «тепловій машині», але з вагомішим внеском свого труда. Це значніша відповідальність, але й з більшою винагородою.

Таких систем (зірка – планета – Душа) у Всесвіті безліч. І вони взаємопов’язані. Навіть внутрішні зв’язки в цих системах взаємодієві – тобто людство своїми духовними еманаціями здатне впливати на глобальні зіркові процеси так само, як сонячні бурі впливають на наш психоемоційний стан.

«Людина повинна зрозуміти, – наголошував академік Вернадський, – вона не випадкове, незалежне від оточення (біосфери або ноосфери) вільно діюче природне явище». За твердженням славетного мислителя, саме тому людський розум повинен включитися в процес еволюції, людина повинна усвідомити і прийняти свою відповідальність за подальшу еволюцію планети. Видатний учений пов’язував перетворення біосфери у ноосферу, тобто в земну оболонку, що регулюється розумом, з духовним розвитком людини, духовно-культурною діяльністю всього людства як частини універсального процесу космопланетарної еволюції. У своїх працях він неодноразово підкреслював, що у ноосфері вирішальним фактором є духовне життя людини.

Прогнозуючи майбутнє, академік Вернадський відмічав у своїй статті «Научная мысль как планетарное явление» (М.: Наука, 1991), що «перехід виниклої на Землі біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, не локальний епізод «на задвірках» безкрайнього Всесвіту, а закономірний і неминучий етап розвитку матерії, етап природньоісторичний, що біосфера неминуче перейде так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу…» Він визначав перехід біосфери в ноосферу як еволюційно-необхідний етап еволюції Біосфери на планеті Земля.

Водночас, Володимир Вернадський зазначав, що періоду панування на планеті ноосфери має передувати глибинна соціально-економічна реорганізація суспільства, конверсія його свідомості, ціннісних орієнтацій.

На жаль, хворе на агресію хижацького споживання людство випромінює енергію страждання. Відповідно, наші боління притягують істот з темного боку і завдають болю нашим здоровим на почуття сусідам. В будь-якому живому організмі хвора клітина приречена на загибель як шкідлива. І ми, руйнуючи свою ноосферу, впевненою ходою плинемо до прірви. Однак після знищення нашого світу примножиться поле діяльності сил Антибога, існування яких забезпечується енергією страждання. Хоча, враховуючи Велич Задуму і масштабність Всесвіту, зникнення з «Промислу» людської клітини-цивілізації вбачається для космічної спільноти подією майже непомітною.

Але Всесвіт побудовано на енергії Любові. Любов є полотном, на якому було створено картину Світу. «Це заповідь перша! – розкриває цей Закон Ісус. – «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм і всією душею своєю…» А друга (однакова з нею): «Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!» (Мр. 12:29-31).  

Отже, Любов є головним Законом Світостворення та віссю, яка пов'язує всі простори та світи. І це підтверджується численними духовними практиками. Саме в стані, коли усі почуття людини наповнені любов’ю, вона отримує духовний зв’язок зі сферами тонких енергій найпотужнішого регістру, що відкриває ще незвідані нею простори й виміри. Саме така властивість буття не дозволяє Силам Світла покинути нас напризволяще і спонукає, враховуючи вимоги іншого Закону – Закону Доброї Волі, намагатися допомогти нам врятувати нашу цивілізацію. Нас вони люблять. І чекають, коли ми у своєму розвитку досягнемо стану гармонійної духовності зі Всесвітом. У цьому досягненні полягають внутрішні завдання Людини як багатовимірної істоти.

Отже, кожна Душа втілюється власним унікальним шляхом: у ті світи, на тих планетах, у тих країнах, дитиною того подружжя, саме в тих умовах, які відповідають рівню розвитку її граней-властивостей. За великим рахунком, батьки тільки опосередковано обирають собі дитину. В цьому полягає Вищий сенс батьківської соціальної відповідальності.

З огляду на зазначене, українцями втілюються, аби примножити українську культуру і долучитися до процесу реалізації української культурної цивілізаційної місії. Сини української культури вивели людство в космос, врятували від чуми й холери, вивели високоврожайні сорти пшениці, чим врятували від голоду... Ще безліч чого відкрилося людству саме через українську культуру (про внесок українства в світову культурну скарбницю детальніше йтиметься в розділі «Україна – один із світочей знання, якими Творець прокладає людству шлях до ноосферної цивілізації»). Тому народитися в Україні – честь і заслуга.

«…Наші пращури з прадавніх часів про це відали. Звернімо увагу, українці мають не Родіну, а Батьківщину. Родіна у росіян. Російське слово «родітєлі» походить від слова «рожать». Українське ж «БАтьки» постає від стародавнього односкладового слова «БА», що означало «ДУША». Звідси «БАБА», «БАтько», «БАтьки», «БАтьківщина», «БАяти», тобто говорити по-ДУШАМ. Отже, слово «БАтьки» нагадує про ОБОВ'ЯЗОК(!) тих, хто народив дитину, ВИХОВУВАТИ(!) в неї ПРАВДИВУ, ДОБРОЧЕСНУ людську(!) ДУШУ, а не вигодовувати ТВАРИНУ чи кровожерливого ЗВІРА. Назва «Родіна» на такий ОБОВ'ЯЗОК не натякає. В Україні БАтьками часто називають і не рідних по крові людей, які піклуються про ВИХОВАННЯ дітей. Наприклад, запорозькі козаки-січовики називали БАтьками «сивоусих дідів» – тих козаків, які мали великий життєвий досвід і володіли ВЕДАМИ», зазначає відомий українознавець Володимир Дзюба.

Батьки створюють умови для фізичного народження і виховання Душі. Але втілюється вона там, де заслуговує. Це твердження доводить народження дітей із різними видатними здібностями. Люди називають їх Даром Божим. Насправді – нічого у Всесвіті не дається дарма. Усі т.зв. генії – результат наполегливої праці Душі на шляху до досконалості. Звісно, трапляються й винятки – коли Душа втілюється Посланцем Божим у світах нижчого від рівня свого розвитку плану з надзвичайно важливою місією, Вищою Волею – Духовним подвигом. Детальніше ці процеси розкриває у своїй книзі «Роза Міра» А.Данілов. Але це тільки винятки, спричинені потребою підтримки глобальних процесів духовного зростання.

Покликання ж до такого зростання закладено від створення до будь-якого Духу. Більшість релігійних та філософських традицій пояснюють це нестримне жадання устремлінням до єднання з Творцем вкладеної під час створення у людину окремою часткою Іскри Божої. В кожному з нас ніколи не зникає бажання жити краще, щасливіше. Це відголос тієї Іскри, яка з будь-якого пекла мріє про щастя єднання з Богом. Але чим глибше її падіння, тим дошкульніший і біль від усвідомлення втрачених можливостей у власному вдосконаленні. Тому шлях цей невідворотний навіть для тих, хто вважає себе абсолютно пропащим. Підніматися доведеться все одно. Але чим нижче падіння, тим важчим буде шлях до світла

Теж саме стверджував і академік В.Вернадський. Він вважав, що єдиний шлях стійкого розвитку людства це коеволюційний розвиток природи і людини, який «неминуче повинен статися, інакше не уникнути кінця світу». На думку знаного філософа, цивілізація виживе лише у тому випадку, якщо базуватиметься на глибинному, гармонійному взаємозв’язку з оточуючим світом.

Такий взаємозв'язок виникає і зміцнюється під час просування особистості ієрархією духовної досконалості, яке або гальмується людиною, котра перетворює своє життя на марнування часу, або прискорюється під час втілення Духу у фізичному світі духовними практиками та суспільно значимими вчинками.

Кожним своїм кроком, кожною думкою, кожним словом, кожною дією людина, беручи участь у суспільних відносинах, формує власне оточуюче середовище, яке у взаємовпливах утворює прошарки соціуму відповідної культури, моральності та духовності. Розбіжності між ними майже непомітні. Але різниця стає очевидною при порівнянні найбільш полярних. Приміром, професура університету культури не зможе існувати в середовищі наркозалежних маргіналів. Кожним своїм кроком людина або піднімається до більш обізнаного рівня, або знижується у напрямку руйнівної моралі. Тому всі наслідки діяльності цих груп населення та опосередковано все, що відбувається з нашою цивілізацією – від розірваних на протипіхотних мінах дітей до глобального потепління, не Промисел Божий, а наслідки аморальності та бездуховності кожного з членів суспільства, які несвідомі чи забули про відповідальність за долю власну й своїх ближніх. Вища за рівнем розвитку свідомість враховує ширше коло чинників, що дозволяє точніше оцінювати наслідки вчинків і обирати далекоглядніші рішення. Найнижча – до них байдужа.

А на певному рівні гармонійного інтелектуального і духовного розвитку відбувається прозріння, коли людина починає відчувати емоції та наміри оточуючих, як власні. То хто ж зашкодить власному? Така людина свідомо відмовиться від негативних вчинків як від таких, що завдадуть шкоди хоча б і через століття. Бо ця людина природно знатиме, що Душа вічна і що кожним своїм позитивним кроком вона наближається до Любові досконалої, а негативним – шкодить собі ж. Натомість, любитиме і співпереживатиме разом з близькими, свідомо поділятиме їхні турботи, допомагатиме і виявлятиме милосердя. При цьому буде дотримано головної умови – відсутність примусу.

Соціум таких людей на керівні посади з наймудріших обиратиме найбагатших духовністю, а не розцяцькованих сумнівної цінності прикрасами. Це суспільство, в якому стануть не потрібними армії, кордони, поліції, фіскальні органи, тюрми… Така цивілізація назавжди свідомо відмовиться від хижацької конкуренції та агресії. Такому безпечному людству відкриються знання, як зупинити природні катаклізми, нагодувати голодних і забезпечити всіх нешкідливою енергією й життєвим простором.

Однак, хижацькі апетити розбещених матеріальним не дозволяють зупинити процеси руйнації планети, поки не все ще висмоктано з її біосфери. Власне, як відійти від вуглеводневої економіки, людство дізналося у доступному вигляді ще на початку свого розвитку. А в сучасних умовах знання істинної природи матерії дозволило би в домашніх умовах створювати речі на будь-яку потребу: хоч цукерочку, хоч цяцьку. Але тоді людство позбавилося би необхідності надмірної рабської праці. Це перетворило би його на співдружність рівних, в якому зникла би хижацька конкуренція й агресія. Тому-то деструктивні сили й заблокували ті знання про безпечну енергетику. А за умови їхнього практичного застосування залишився би єдиний виробничий продукт соціуму – мистецькі шедеври, покликані на примноження енергії Натхнення і Любові у співтворчості з силами Світла.

Аби повернутися на цей шлях, ми повинні відродити у людині відповідну духовність і мораль. Ту, якою вона була наділена від створення за образом і подобою – із здатністю творити життєдайне і бути щасливим від акту творіння у єднанні з Любов’ю Божою. Це і є кінцева мета, на яку ми повинні орієнтуватися. Отже з визначеною Метою і маємо зіставляти всі свої дії.

Як наголошувалося вище, рішення до вчинків людина обирає, керуючись моральними засадами, які формуються вихованням у сім’ї, у системі освіти, засобами масової інформації та мистецькими творами. Отже, якщо ми зголосилися на звання і погодились на долю творчої інтелігенції, нам і починати.

У гонитві за матеріальним людство все менше знаходило часу для розвитку Духовності та життєдайної Моралі. А виявилося, що саме ця Гармонія є головною умовою існування цивілізації. Ми навряд чи доживемо до часів її відродження. Але, зрушивши ці процеси, ми зможемо з кращих світів тішити Душу тим, як наші нащадки, можливо, втілять їх у життя.

Зіставляючи свої дії у вихованні людини світлої моралі з визначеною Метою єднання з Творцем у Любові, ми змогли б уникнути багатьох помилок, викликаних «тимчасово корисними» ідеями. Приміром, якби люди, відали про ноосферу Вернадського і враховували, що цивілізація має перспективи на існування тільки на принципах злагоди і Любові, «розумника», котрий виголосив: «Хочеш миру – готуйся до війни», піддали б ізоляції ще дві тисячі років тому. Лаконічна фраза прийшлася до вподоби. Натомість люди забули про заповідь набагато більшого авторитета: «любити ближнього, як самого себе». Яка може бути війна поряд з Любов’ю? Зараз маємо суспільство, у якому одна половина людства озброюється проти іншої, та нескінченні воєнні конфлікти вже й над прірвою самознищення. Військово-промисловий комплекс всмоктує просто гігантські суми. У гонитві за кривавими прибутками світовий ВПК утворив навіть кримінально-підпільний ринок зброї. І цей вибуховий потенціал спонукає до війни. Він просто вимагає війни. Інакше конвейєри смерті зупиняться, а їхні власники отримають зменшення прибутків, що в їхньому розумінні трагедія набагато більша, ніж смерть і каліцтва мільйонів. 

З огляду на Мету, яку ми визначили вище, факт, що Україна входить у десятку найвправніших виробників зброї і найбільших у світі її постачальників, не є приводом пишатися (як нав’язують численні ЗМІ) – це наша ганьба, наша провина і наша негативна карма. Зброя вбиває. Її виробництво – пряме сприяння вбивствам. І це одна з неочевидних причин, через яку Україну і терзають зараз війною. Але вона неодмінно закінчиться. Однак руйнівні ідеї, які на кшталт відтворення імперії сатанистів виникли на планеті ще за первісно-общинного ладу, зникнуть ще дуже не скоро. А отже й потреба до озброєння збережеться ще надовго. Ми змушені захищатися. Та все ж, аби у міжнародних відносинах встановилася злагода й довіра, ми повинні невтомно закликати народи: «Зупиніть війни і конвеєри смерті якнайшвидше, шукайте злагоду й мирні сфери діяльності, не губіть власні Душі». Співставимо мету виробництва засобів убивства з Метою єднання в Любові з Абсолютом. Отримуємо очевидне протиріччя. Отже, відкидаємо цю шкідливу мету, шукаємо інші шляхи, йдемо до Світла.

Таких небезпечних гасел людство прийняло за орієнтири дуже багато. З тієї ж категорії й вкорінене в суспільну свідомість на хвилі сучасних революційних зрушень та зовнішньої агресії надзвичайно креативне: «Слава нації – смерть ворогам!»

Звісно, під час буремних подій, коли ворог намагається війною знищити Україну, «Смерть ворогам!» підносить дух й консолідує націю. Але з’явилося воно набагато раніше за початок неприкритої агресії ворога. Тим часом, війни неодмінно закінчаться. Або людство відновить злагоду у стосунках й почне вибудовувати ноосферу духовності й інтелекту, пропоновану академіком Вернадським, або зникне зі скрижалів Промислу Божого. Невідкладно слід зазначити, те гасло підлягає переформатуваню на – «Слава нації – шана братам!» Спитаймо себе: коли щодо нації не стане агресії, кому вона слатиме смерть? Дуже багато людей відчувають острах, коли чують це гасло й шукають йому заміну. Справа в тому, що коли людина визначає собі обезличено ворогів та шле їм смерть, вона сама відносить себе до розряду ворогів. Оточуючі підсвідомо сприймають це за агресію й цілком природно вибудовують внутрішній захист від неї. А нам потрібна злагода і єднання. Тому зазначене гасло потребує переформатування на більш природне – «Слава нації – шана братам!» Замість шукати ворогів, збираймо братів!

Або інше. Хто здогадався майстерність убивати назвати воєнним мистецтвом – невідомо. Насправді ж, вправне завдання страждань ближньому не має жодного стосунку до Мистецтва, покликаного Господом, аби зачарувати Душу людини прекрасним, щоб вона випромінювала почуття щастя. Але зрозуміло, хто надихав того безумця. З того ж пекла і «бойові мистецтва», від гопака до карате. Виникли вони за часів диких хижацьких відносин, коли суспільні потреби забезпечувалися розбійницькими нападами. Тоді була потреба захищатися. Але людство не стоїть на місці. У своєму розвитку воно вже майже досягло стану, коли вирішує розум, а не агресія. Насправді ж у маскуванні майстерності вбивати під Мистецтво – грандіозна підміна понять, якою людину відлучають від істинного Богом Натхненного творення.

Варто тільки одне збагнути: усіх чемпіонів можемо на пальцях перерахувати. Але це тільки вершина піраміди. Підмурівок її – незліченні розбійницькі зграї, яких виховують у напівлегальних секціях. На змаганнях вони місяць на рік, не більше. Увесь інший час, між відпрацюваннями навичок з костоломства, вони на вулиці – змагаються за першості з насильства, аж допоки в них не з’являться діти, після чого власні батьківські обов’язки, як пощастить, змінять їм цінністні орієнтири. Тієї майстерності варто навчати спеціальні підрозділи, покликані на захист суспільних інституцій. Але прививати такі агресивні вміння дітям, підмінюючи поняття мистецтва, – тільки шкодити їм.

Тим часом тренери, гуру, сенсеї з непробивною впевненістю віщають, що вони своїм вихованцям втовкмачують найперше – моральні засади гуманізму. Слід віддати належне, певна кількість з них досягає зазначеної мети. Якийсь відсоток їхніх вихованців і дісно приймають еталони шляхетної поведінки. Але чи мають про мораль хоч найменше уявлення більшість з цих наставників? Приміром, у Кременчуці вже кілька десятків років успішно функціонує щедро фінансований меценатами, щиро впевненими, що допомагають корисній справі, клуб єдиноборств під назвою «Легіон».

«Ісус же спитав його: «Як тобі на ім’я?»«Легіон!» — відповів той…» (Євангеліє від Луки 8, 31-34)

Усім добре відома притча про біснуватого з Герасинського краю, який просив Спасителя допомогти йому. Христос зцілив нещасного і вигнав бісів, але спочатку він запитав в них ім’я, справжнє ім’я сили, яка піддавала тортурам душу та тіло. Справжнє ім’я – «Легіон!» відповіли йому.

То ж яким моральним засадам можуть навчити дітей люди, котрі жодного разу Біблію не відкривали, які не знають про силу Слова й образа та які  не побоялися прийняти на себе ймення демонічного воїнства сатани?

 Будь-який психолог скаже: що дитина, яка, отримавши досвід фізичної переваги у єдиноборствах, не захоче випробувати цю вправність на вулиці, є просто нездоровою психічно. Цікавість до нового природна: дізнався – випробуй. Здорова дитина обов’язково захоче застосувати ці вміння, і жоден тренер, тим більше в умовах агресивних суспільних стосунків, які ми спостерігаємо у сьогоденні, того не зможе попередити.

От і маємо, в результаті розквіту цілої системи розплоду агресії: Україна перемагає мало не на всіх канвасах світу, вулицями вештаються найманці, ладні вбити за гривеник, ЗМІ наввипередки вихваляють найвправніших з них і закликають наслідувати їхній спосіб життя, а наука й культура занепадають без молоді. Згадаймо, у 2008 році інформаційний простір України сколихнула новина про жахливу трагедію, що сталася в тому ж Кременчуці: на змаганнях зі східних єдиноборств було вбито тринадцятирічного школяра. За кілька років усе забулося, й кременчуцькі журналісти закликали усе місто пишатися своїм новим чемпіоном з бойових «мистецтв». Водночас «мистецтво розбещення» з усіх екранів і шпальт нав’язує псевдокультурою право сили. В тому омана від лукавого. Бо перемагає не сильніший – перемагає, насправді, розумніший. Інакше у світі панували би мамонти, а не людина.

 З того ж підземелля нав’язано людству надзвичайно небезпечне дійство нечистого – Хеллоуїн. Аби приховати істинний зміст цього шабашу, цілу теорію людям навіяли. Мовляв, аби демони прийняли за свого, слід прийняти їхній образ і веселитися з того. Вочевидь, антихристове поріддя скористалося невіглаством людства щодо того, що будь-який образ має свою енергетику. Думка й образ матеріальні. Вони знаходять резонанси і викликають те, що випромінюють.

Згадаймо долю Врубеля, котрого все життя переслідував образ Демона, якого він зобразив. Або Гоголя, перо якого занурилося настільки в демонічні світи, що в останні роки свого життя він цурався знайомих, залишався ночами один, багато часу проводив у молитвах, плакав, постив, думав про смерть, намагався залишатися в кріслі, вважаючи, що постіль буде для нього смертним одром. А скільки містики пов’язано з Булгаківським романом «Майстер і Маргарита»?! 18 акторів з тих, котрі знімались у фільмі, головним героєм якого є диявол, померли у наступні після створення картини 9 років. У тому сила мистецького образу. Таких прикладів історія надає безліч. Однак засліплене псевдокультурою людство про них не відає, отже навіть і не здогадується, що собі ж і шкодить. 

У деяких тибетських монастирях ченцям, в якості іспиту, пропонують виконати вправу зі створення силою образу астрального двійника, здатного місяцями жити й подорожувати серед людей. В нашому випадку люди не досягли такої майстерності у володінні думкою й емоціями. Але їхні образи, хоч і послаблені, але під час того шабашу безумства помножені на мільйони. В результаті ошукана псевдокультурою людина, наряджаючи тіло, храм Божий, паскудним, плямуючи Душу мерзенними почуттями, кличе у свій соціум нечисту силу й викликає відразу замість Любові. Поки молодь сповнена життєвою енергією, наслідки цих дій майже не відчуваються. Але згодом це виливається у незрозумілі життєві ускладнення, погіршення ментальної екології, знервованості, формування долі як шляху спокус, емоційних і фізичних травм. Хіба це шлях до досконалості?

Отже, ми створюємо такі небезпечні агресивні стосунки між народами та різними соціальними групами (хоча вже й дістались прірви), що вже часто змушені вчити молодь бити одне одного все вправніше та жорстокіше. Звикання до цього або навіть моду на ці речі задають такі ж, як ми, але несвідомі головної Мети, – митці, журналісти, педагоги. Очевидно ж, дії з розповсюдження агресії не відповідають Меті з досягнення стану щастя у єднанні з Творцем. Любов і агресія – явища полярні. І хоча вони й поєднуються, приміром, як любов до Батьківщини і агресія до ворога, котрий напав на неї, такі поєднання неприродні. Агресія має зникнути, коли злагода на шляху до Любові втихомирить ворожість. Якби соціум зіставляв свої дії з Метою, множення таких суспільних відносин припинилося б, і ми зробили б крок від провалля до ноосфери злагоди, про яку писав академік Вернадський.

Оголосити ганьбу цим явищам і вивести їх із нашого життя нелегко – потрібно наполегливо і повсюдно змінювати суспільні стосунки і масове моральне ставлення до них. Доведеться ламати віками нав’язувані стереотипи. Особливо важко це зробити під час війни, якою терзають Україну. Але ми зобов'язані їх розбити, саме своєю відвертістю (яким би викликом це не виглядало) привернути увагу суспільства і стати для нього інтелектуальним творчим авангардом, якому вірять за його чесність й наполегливість на шляху до заявленої Мети.

Для цього потрібні максимально скоординовані креативні дії. Приміром, коли відіб’ємося від агресії, досягнемо миру, повернемо злагоду й довіру між народами, у кооперації з журналістами і владою митці можуть започаткувати спрямовані на досягнення Мети мистецькі конкурси в рамках уже діючого в багатьох областях України Великого проекту «Сковорода-300» заради відродження милосердя у суспільних відносинах на тему «Легко бути благим» (Г.Сковорода) під гаслом: «Якщо одного дня всі підставлять щоку – нікому буде вдарити». Під час проведення цих конкурсів розкривати молоді один з прихованих змістів заповіді: «Підстав щоку», який полягає у тому, що людина має припинити нескінченну навалу гніву, усвідомити, що все, що з нею відбувається, – наслідки лише її вчинків. Тому, перш ніж гніватися на сформовану власними помилками важку долю, краще замислитись, як її змінити вчинками милосердя. День нагородження лауреатів оголосити Днем Злагоди. Днем, у який гніватися стане вважатися ганебним. Таких зрушень, на тлі відмови від ідеології агресії, наша інтелігенція може запровадити безліч.

Для генерації таких ідей, їх відпрацювання та координації дій маємо скликати усю нашу творчу спільноту на Форум, де виголосити ціннісні орієнтири українства. Цим шляхом, якщо йтимемо невтомно, то зможемо виховати Людину життєдайної Духовності й привчити її: кожного разу, коли вона постає перед вибором, зіставляти свої рішення з головною Метою існування – йти до Досконалості, аби жити щасливою, в Любові й з Творцем Гармонії Всесвіту…

 


ТЕЗА ДРУГА

(сучасні завдання):

         «Громада життєдайної духовності»

 

Таким чином, завдяки ментальній освіті й духовному вихованню, людина отримує свідому життєдайну моральну позицію, безпечну для довкілля й соціуму. За такої умови особистості відкривається перспектива досягнення рівня, за якого вона починає на інтуїтивному рівні відчувати глибочезний внутрішній зміст явища чи події, а згодом і відчувати наміри та думки оточуючих.

На певному рівні ці властивості стають органічно невід’ємними, людина починає враховувати ще більше чинників, бачити наслідки дій усе точніше, аж до рівня відання майбутніх часів. Така людина свідомо відмовиться від негативних вчинків, оскільки знатиме, що вони не принесуть користі й не мають сенсу, до того ж видимі оточуючим, бо навколо такі ж провидці. Такій людині й відкриваються знання, які в його руках не зашкодять цивілізації. От з такого соціуму й зможемо висунути до керма істинних достойників, за координації яких, з Натхненням Божим, зможемо побудувати справедливу та заможну державу, яка стане взірцем довершеності для всього світу, що й відповідає завданням нації у сьогоденні, відображеним у другій тезі Української національної Ідеї:

 

«…виховання Нації життєдайної духовності й моралі, здатної створити заможну соціально справедливу, гармонійно розвинену державу, яка забезпечить умови для втілення цивілізаційної місії українства…»

 

 


III. ЦИВІЛІЗАЦІЙНА МІСІЯ –

СТРАТЕГІЧНА МЕТА ІСНУВАННЯ НАЦІЇ

 

 

1. «НАТХНЕННЯ СВЯТОГО ДУХА – РУШІЙНА СИЛА, ПРИСУТНЯ

У БУДЬ-ЯКІЙ СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ»

(Ігор Стравинський)

 

Заради визначення третьої тези Української національної Ідеї маємо дослідити наступну перспективу – за ментальним і душевним піднесенням подальшою надважливою сходинкою на шляху до довершеності людини й соціуму постає підвищення рівня Духовності.

У разі успішної ходи цим шляхом людина отримує можливість дотику до вищих сфер буття. Саме тих сфер, звідкіля душа наділяється енергією Натхнення. Тією, яку отримують науковці, коли відшукують найпотаємніші знання про будову Всесвіту, якою, забуваючи про все на світі, упиваються митці, коли творять мистецькі скарби; тією, що веде цивілізацію до вдосконалення.

Кожен з нас, коли успішно закінчував якусь важливу роботу, відчував радість від задоволення виконанням завдання. От вона і є віддалено подібною до стану щастя від співтворчості з Богом, коли пензлем чи нотою Всевишній веде добровільного раба мистецтва на створення незбагненної сили краси, аби зачарувати нею людство й відвернути від гніву та облуди. На цю тему науковці заводять численні дискусії, ламаючи списи у спробі пояснити щось нематеріальне, що додає картинам художників, романам письменників, одам поетів те, що робить їх впізнанними і визнаними у всьому світі.

«Натхнення – це стан одержимості істиною», – зазначав Фазіль Іскандер.                                                                                                              

«Найрідкісніша річ – це поєднання розуму з ентузіазмом», – писав Вольтер.

«Натхнення рушійна сила, яка присутня у будь якій сфері діяльності», – висловився свого часу Ігор Стравинський.

«Особливим і важливим родом ласки є натхнення Святого Духа. Натхнення Святого Духа це потайна і безперервна дія Святого Духа, яка проникає в душу і вказує, чого від неї жадає Бог. Кожна душа є мов окремою Божою думкою, тому що Бог для кожної душі визначив певний ступінь досконалості й відповідний ступінь слави, а також окрему дорогу, яка веде до призначеної мети. Завданням душі є насамперед пізнати цю дорогу, потім нею вірно йти, а тим самим і виконати Божу волю. А це завдання Бог полегшує душі через Своє натхнення»[§].

Але можемо знайти й детальний опис відчуттів від того таїнства: «…Вже нічим не обтяжена Душа гайнула так високо, що навіть не зрозуміла одразу, чом так забриніла. А вона, позбавлена земного, дісталася найчистішого – саме там, де на неї чекали найдовше. Вона ще ніколи не відчувала  настільки блаженної хвилі тремтіння, ніколи не досягала цього Неба, де кожне Слово, збагачене незбагненними образами, сяяло, наче перлина. Дивуючись їхнім барвистостям, Душа його відчула, як радо ті перлинки тягнулися до неї, а вона на кожну з них ніжно і піднесено відгукувалася новим трепетом. Спершу в ній розчинилися тільки три – одна по одній: «НА ПЕЛЮСТКАХ МАНДРАГОРИ[**]». А потім настала безмовність і в найдальших глибинах сколихнулася ледь видима Свіча. Її повільне пульсування і світіння пронизувало і вишній, і земний простір. Маєво тієї Вишньої Свічі найтоншим і найласкавішим дотиком знову і знову воскрешало у ньому оту чудесну назву, живе суцвіття слів. А вже тоді Душа його, чомусь іще й досі перебуваючи якоюсь часточкою там, де чувся дзвінкий плач новонародженого, вже залюблена в оте співуче голосіння нової Людини, – до неї Душа його спалахнула найчудеснішим із того, що до цих пір він створив:

 

Най, усміхаючись, …вклоняються тобі Зірки

І кожен промінь …мандрагорно розквітає!

А з неба –

З того, де вони

Кохання з Зорями… у коси заплітають,

Усі плеяди

У долоні, у твої

Ладанним миром, …наче свічечки, спливають!

І всі твої,

І навіть наймрійливіші… думки

Надія з Вірою –

Любов’ю… радо… надихають!» 

 

                      І. Моісєєнко «Сектор обстрілу — «Аісти» 2010 р.

 

Це саме та енергія, якою Творець намагається зачарувати Душу людини, аби зробити її чистішою й щасливішою. Саме про ці процеси й сказано було: «Краса врятує світ». «Без ідеї не може бути нічого великого! Без великого не може бути нічого прекрасного!» оспівує Боже Натхнення Флобер.

Саме заради втілення ідеї оздоровлення людства красою Всевишній і наділяє Натхненням митців і науковців. Ми ж, аби не вступати у протиріччя з процесом її втілення, маємо вибудовувати Українську національну Ідею відповідною до Задуму Творця Гармонії. Тобто враховувати, що найвищим проявом Його дії є для нас саме Натхнення, яким заради прогресивного поступу цивілізації й наділяє Творець своїх науковців і митців.

Але ці люди не є якимись обраними небожителями. Талант не дається дарма (подарунком), як намагаються впевнити людину адепти ерзацкультури. Бог не кидає зернини на узбіччя – в несприятливий грунт.

«Натхнення – це блискавка, яка блищить не для всіх», – зазначив французький драматург Поль Декурсель.

«Натхнення – це така гостя, яка не любить відвідувати ледачих», – підтверджує великий композитор Петро Чайковський.

Тільки душа, яка досягла достатньої чутливості, отримує Натхнення. Аби дістатися такого стану, й потрібна наполеглива праця над вдосконаленням комунікативних властивостей душі. Й тому є безліч знакових прикладів.

Можна тільки дивуватися, якого рівня довіри Божої досягла видатна українська поетеса Тетяна Майданович. Її вірш «Де ти, Адаме?» вбачається винятково рідкісною перлиною. Їй вдалося не просто переказати біблійну історію про найпершу зраду людини. Хоча і це вже вбачається як надзвичайне ціннісне просвітлення натхненного Поета щодо найважливішої у вимірі розвитку цивілізації «поворотної події».[††]

Вона, зрада, відбувається і в сьогоденних стосунках з Господом. Але поява «Де ти, Адаме?» свідчить: своїм Натхненням до його створення Бог довірив українській поетесі переказати людям свої почуття: неймовірного, істинно божественного регістру суміш лагідної любові з біллю й розпачем від синового падіння в облуду – падіння вершини Його створеного за образом і подобою творіння. Важко й пригадати ще хоч одного поета, якому Бог довірив би свої почуття аж такої потаємності, як в цій поезії.

 

ДЕ ТИ, АДАМЕ?

 

 Де ж ти, Адаме?

Сам розкажи Мені,

Чом ти ховаєшся нині, Адаме?

Очі ув очі

Ми зустрічалися

Зовсім недавно.

 

Ти відійшов?

Відвертаєш лице?!

Плід отруйний вживаєш

Між звірами в хащах?..

Ось Я –

Вражений, бачу іздалеку це –

Ти голодний, натомлений,

Хворий… Пропащий!

 

В надмір Любові

Я пригощав тебе

З Древа Життя

Вічновеселим нектаром.

Вір Мені –

Я чекаю, щоб разом були –

Із душею душа –

Сину мій, сину Адаме!

 

Часу немає?

Ти все щось робиш?!

Ні, не писати, орати,

Складати, місити,

Ні, не старатися бути

Умілим, хоробрим –

Найголовніше на світі –

Просто Л ю б и т и.

 

Найголовніше

Ти самотужки не в силі

Зробити без Мене:

В серці живити

Лагідні ружі,

Квіти вогненні,

Добре насіння Небесне.

 

Винести з холоду,

Змерзле коріння

В душі відігріти,

Може солодкими,

Може солоними,

Тепло сльозами полити,  

Ти вже не маєш

Віри й надії

Просто Любити.

Щастя людського

Перша умова й остання –

Вічну Любов

У душі споживати,

Разом із Богом –

Наче затерпле дихання –

Кожної миті

Із небуття відновляти.

І Воскресіння, і Вознесіння,

І Духа Зішестя –

Навіть до змерзлого серця –

Входять вогненні санскрити:

Цвіт милосердя,

Дар найдорожчий із Неба –

Просто Л ю би т и.

 

Спробують ближні,

Схоче недоля ще раз і ще раз

Цвіт у душі затоптати-згасити,

Та в саможертві

Непереможна і незнищенна

Радість одвічна – Любити!

 

Час повертатися

Шляхом,

Окропленим кров’ю,

Знову під віття

Моє життєдайне.

Ось Я – чекаю,

Вкотре почав із тобою розмову.

Чом ти ховаєшся й нині?

Де  ти, Адаме?                      

 

(Тетяна Майданович, 2011)

 

Хіба це фантастично чарівної оздоби творіння не свідчить про виняткову довіру і близкість душі поетеси до Творця й про існування Його Задуму з очищення людини через красу мистецтва? Про Його сповнене Любові прохання – повернутися Душею до свого Творця!

Разом з тим слід зазначити, що проза, оскільки її формат дозволяє вибудовувати драматургію на детальніше відображених контрастних емоціях, здобуває ще більш потужних впливів на свідомість людини. Саме такі твори й засновують еталонні моральні засади, котрі згодом змінюють суспільні відносини на фізичному рівні. Ось так, через мистецтво, найтонша енергія Натхнення Божого втілюється на фізичному рівні – в суспільних відносинах. Отже, цитата із Святого Письма: «Споконвіку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово» – не пусте гасло, яких тисячі нам нав`язували, – це таїнство не тільки одкровення про створення Земної Цивілізації й Всесвіту, але й основи їхнього існування.

Енергія творчого Слова має фантастично потужний потенціал. Саме вона може змінити моральний стан соціуму. Справа за людиною, адже за нею залишається вибір – що обирати: мистецтво кривавого гламуру, яким впереміж із горілкою та наркотиками заливають мізки нашій молоді, чи Слово, яке було споконвіку і яким створено цілий Всесвіт. Саме аби творити істинне мистецтво й покликані Господом Натхненники, яким Він довіряє найпотаємніше. Слово від цих Натхненників ми й повинні донести до соціуму, аби люди разом з Богом змогли побудувати успішну, справедливу й заможну громаду відповідно до другої тези Української національної Ідеї. 

Зазначеній меті і повинні служити науковці й письменники, художники й музиканти, журналісти й духовенство, і в першу чергу – політики.

«Дивися в корінь», – вельми слушно велить Козьма Прутков. А «в корені» з'ясується, що творчість є прояв інтелектуальних здібностей людини найвищого з можливих рівня інтелектуального розвитку.

Приміром, прозаїку, аби створити роман, треба врахувати десятки чинників. Крім того, що цей твір має бути явищем новим, ніким не звіданим і цікавим, він повинен повідати історію не менш ніж п’ятнадцяти головних героїв, як мінімум чотирма сюжетними лініями, які мусять зійтися в кульмінації, з врахуванням безлічі умов щодо структури, законів розвитку характерів і соціальних обставин та забарвлень відповідного часу, та ще й написаний так, щоб захопити увагу читача інтригою, але найголовніше – зачарувати людині душу, аби вкласти в свідомість і підсвідомість провідну ідею… У такі періоди романістові потрібно жити своїми образами, відмовляючись від світу, в якому перебуває тіло. При цьому сила натхнення така, що він забуває про їжу, про воду і про сон. Але енергія Натхнення живить організм. Так «художники» і живляться Святим Духом.

До того ж процес цей адекватний і динамічний. Створюючи «думку-образ», романіст творить новий світ, нову реальність, бо він реальний так само, як і наш, оскільки думка матеріальна. Цей світ існуватиме стільки, скільки той твір читатиме і підживлюватиме своїми переживаннями аудиторія. Все, що створене людськими руками, може проіснувати, за рідким виключенням, десяток – сотню років. А продукти харчування, взагалі, в прах ідуть. З іншого боку, світи Еврипіда живуть третє тисячоліття. Тисячі таких, як цей великий драматург, жертвуючи своїм життям, служили і служать цьому суспільству.

 


2. ЩО ЧЕКАЄ ДАНТЕСІВ?

 

Але їм не хочуть вірити, їх не розуміють, а тому бояться й палять на вогнищах і розпинають, гноять у в'язницях і психушках, мордують голодом духовним і фізичним, піддають анафемі та цензурі, а після страти – нарікають святими.

Скількох «Джордано» спалено на вогнищах інквізицією, що підім'яла своїм «Молотом відьом» всю Європу? Сотні мільйонів убито такими ж тиранами, від Тамерлана і Калігули до Гітлера й Сталіна, або в «хрестових походах». Тобто, в походах за дошками, всупереч другій заповіді: «не сотвори кумира...» Уведене в оману хибними пріоритетами суспільство віддає шану й визначає взірцем для наслідування найтитулованіших вбивць. Кумирами цього соціуму все частіше постають найкривавіші воїтелі – Македонські, Наполеони, Цезарі, Жукови, Чінгізи-хани, Сталіни… Їм та їхнім війнам приписують прогресивний поступ техногенної цивілізації. Насправді ж такий розвиток шкодить людству, бо віддаляє його від гармонії Всесвіту, заснованої на засадах духовної злагоди, що діаметрально протилежно устремлінням людської цивілізації до задоволення фізичних спокус. Саме в цій дисгармонії приховані причини того, що людство дісталося прірви техногенного самознищення.

Водночас, діячів натхненного мистецтва, котрі жертовно рухають світ шляхом духовного зростання, людство нищить усіма доступними способами. Пушкін – убитий на дуелі, нібито, захищаючи честь. Насправді – загинув, оплутаний дикунськими традиціями соціуму, котрий втратив істинні цінності. Читай – убитий суспільством Дантесів. Лермонтов – та ж історія. Маяковський і Єсенін пішли з життя, замучені цензурою і нерозумінням. Лише зараз відкриваються архіви і разом з ними обставини страшних злочинів – вбивства цих Великих Поетів нікчемними «амебами» з прогнилими душами. За час репресій з 340 відомих сталінській охранці письменників і поетів України в таборах закатовано 310! Лише для того, аби вони не змогли донести до людства Слово з Вищих сфер Духовності.

Саме звідти людству явилися і найбільші відкриття, і найчарівніші твори.

Досить пригадати, як відкрилася періодична система хімічних елементів Мендєлєєву – осяянням уві сні. Тими ж способами черпали знання і натхнення Тесла, Ньютон, Да Вінчі, Нострадамус, глухий Бетховен. А людство їм віддячило? Наприклад: Паганіні роками не могли поховати. Так і возили труну з тілом всією Європою. Інквізиція забороняла ховати його скрізь, куди діставали її щупальці. Його стратили ще раз, посмертно, за музику – за Слово в нотах.

Цілі консиліуми психіатрів попрацювали над тим, аби поставити діагнози кращим умам людства. У 1925 році під редакцією доктора медицини, завідувача Психотехнічною лабораторією Г.В. Сегаліна видано «Клінічний архів геніальності і обдарованості». Цей лікар примудрився виставити діагнози геніям. На його думку, психічно хворими слід вважати цілий сонм Великих митців. Флобер, Гаршин, Бальмонт, Чайковський, Толстой, Шуман, Стендаль, Гоголь, Достоєвський, Руссо і багато інших видатних особистостей хворіли, як вважає Сегалін, на психічні розлади. А все набагато простіше. Вони просто не такі, як всі, вони просто живуть в світах, які створили заради істинно хворого на бездуховність людства, що роздмухує вогнище під ними.

Напис на Пароському мармурі визначає рік народження Еврипіда як 486 до нашої ери. У цьому літописі грецького життя ім'я великого драматурга згадується в 3 рази частіше, ніж ім'я будь-якого царя.

Прославився й Дантес. Він закінчив життя своєю смертю у власному маєтку, вшанований урядами Франції й Німеччини. Лише рідна дочка «засмутила» його, так би мовити. Дізнавшись, якого поета убив на дуелі її батько, вона повісилася.

На жаль, люди не навчилися шанувати Богом дані скарби, бо залишаються сліпими до Задуму Творця. Тож як Всевишній може допомогти, коли людина сама відвертається від Нього, а посланців Божих вбиває у кісткомолках Афганістанів, як Олександра Стовбу («АІСТа»), чи в таборах, як Василя Стуса й Миколу Гумільова?! А скільки їх іще: Антуан д’Сент Екз’юпері загинув у війні, котру допустили транснаціональні корпорації, потураючи гітлерівській зграї людожерів. Грибоєдов – вбитий фанатиками у релігійних війнах. Януш Корчак знищений гітлерівцями у концтаборі разом з його вихованцями – дітьми сирітського будинку. Томас Мор, котрому відрубано голову в 1535 році. Юліус Фучик, Рилєєв, Бабель, Муса Джаліль, ще безліч – закатовано, страчено й знищено.  

Коли франкісти стратили Федеріко Гарсіа Лорку, йому, вже розстріляному, жандарм вбивав каблуком скло в очі й примовляв: «…це тобі за твої вірші про жандармерію».

Посланців Божих, покликаних Творцем служити людству, розпинають і дотепер. При тому нарікають на Бога за те, що він, начебто, не втручається. То як Він може допомогти, коли Його посланців, котрі могли би своїми творами вилікувати людство від агресії, вбивають? То хто ж істинно хворі?

Наступний вірш з’явився після погроз фізичної розправи письменникові від колишніх співратників за творчість, яку він їм же й присвятив. Автор вважав Натхнення до цього твору нагородою Творця за хресний шлях, який дістається в світі Дантесів кожному з митців.

 

Дантеси!... Дантеси!...

Оком куди не кинь – 

Дантеси тягнуть під тебе Хреста.

Руки – у кігтях, мов кілля – обтесані,

З рота – смердюче пекельне виття!

Душі злиденні –

Криваві Кортеси

Тягнуть на бійню поетів,

Наче скотину – у небуття.

Тягнуть і топчуть!..

І рвуть,

і ріжуть,

 і ревуть...

Серце живцем виривають,

Душу цвяхами 

Ніяк не приб’ють!!!..

 

Дякуєм, Отче Небесний!

Ми їм потрібні –

Ми залишаємось

Тут...              

(Ігор Моісєєнко, 2005 рік)

 

Суспільство, кращі сини якого стають жертвами Молоху, приречене опинитись на тому ж вівтарі. Що ми й спостерігаємо нині. Що чекає Дантесів сучасності? Як мінімум на Вищому суді їм доведеться відповісти на питання: «Аби врятувати мільйони Душ від пекла бездуховності, вам було послано Натхненників Божих. Ви розіп’яли тих посланців. Що ж ви зробили зі своїми безсмертними Душами?»


3. УКРАЇНА – ОДИН ІЗ СВІТОЧЕЙ ЗНАННЯ, ЯКИМИ ТВОРЕЦЬ ПРОКЛАДАЄ ЛЮДСТВУ ШЛЯХ ДО НООСФЕРНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

 

Але Україна, отримавши незалежність і позбавившись згубного впливу демонічного сусіда, нарешті зможе вберегти своїх Натхненників Божих, й завдяки їхньому зв’язку з Вищими силами, побудувати справедливу, гармонійно розвинену державу.

Той, хто звідав силу щастя співтворчості з Всевишнім,  вже ніколи не зрадить її, не піддасться на спокуси і не вчинить ганебно. Бо позбавить свою душу тих якостей, які й вивели його на рівень близькості енергій настільки високих сфер. Не Бог не допустить. Він нікого, насправді, не карає й не відлучає від себе. Він тільки встановив фізичні закони буття. Один з них: обтяжуєш облудою душу, вона знижується у напрямку задимленого провалля, де царює жорстокість, і віддаляється від сфери прекрасного, устремління до якого вкладено до кожного Духа. Тому той, хто торкнувся її, вже не зрадить Джерела Натхнення Божого.

Тим часом не слід його шукати серед плеяд, від яких світло ледь Землі досягає. Воно поряд. До нього тільки треба навчитися торкатися. І це виявилося можливим завдяки найгеніальнішим синам української культури.

Загальновідомо, що найбільш значущі винаходи та мистецькі твори являються, здебільшого, їхнім авторам шляхом осяяння. Віряни називають це явище Натхненням Божим, матеріалісти – зв’язком з інформаційними сферами концентрованого знання. Але суть явищ однакова. Ці процеси стають можливими тільки за умови достатнього рівня духовності та інтелекту науковця чи митця. Нізвідки особистості з таким рівнем розвитку не виникають. Потрібні століття творчих напрацювань цілих поколінь, аби на їх вершині з’явився геній. Наукові та мистецькі звершення синів України стали можливими тому, що праукраїнський етнос, як доведено багатьма відомими науковцями, є одним з найдавніших у кількатисячолітній історії людства. А отже формував свою культуру чи не найдовше на планеті.

Дуже стислий перелік, з огляду на історичний відрізок тільки останнього тисячоліття, свідчить, що у скарбницю світової науки й культури, які рухали цивілізацію шляхом прогресу, Україна теж доклала вагомий внесок.

«Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» Пилипа Орлика – документ, який вважають першою в світі Конституцією, відкрив світові шлях до справедливого соціального устрою.

Український селекціонер В.М.Ремесло вивів нові високоврожайні сорти пшениці, що кількісно і якісно покращило можливості харчування людства. Згодом його винахід втілився в Німеччині, Чехії, Угорщині і в усьому світі. 

Відомий мікробіолог та епідеміолог Володимир Хавкін створив і випробував на собі першу в світі протихолерну (1892) та протичумну (1896) вакцини. Уряд Великої Британії забезпечив  діяльність ученого  в Індії, де він і зупинив пекельну ходу «цариці хвороб», як називали тоді чуму. Чи не загинуло би людство у страшних муках, якби цей видатний українець разом з британцями  не зупинили «чорну смерть»?

Олександр Шумлянський перший у світі ще в 1782 році досконало дослідив та описав особливості мікроскопічної будови нирок.

Олександр Богомолець – видатний ендокринолог, відкрив світовій медицині проблеми патологічної фізіології та висунув концепцію старіння.

Українським Сократом називають одного з найвидатніших європейських філософів Григорія Сковороду.

Видатний українець Ігор Сікорський – конструктор літаків і вертольотів, які встановили немало світових рекордів. У 1918 році, рятуючись від більшовицького терору, він емігрував до США, де й отримав можливість реалізувати свій талант.

Світової слави заслужив кінорежисер Олександр Довженко. Його фільм «Земля» (1930) включено до почесного списку 12-ти кращих фільмів світу всіх часів і народів. 1945 року, коли Україна стала однією із засновників ООН, всесвітньо відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін на установчій конференції у Сан-Франциско виголосив: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

Микола Бенардос винайшов електрозварювання. Згодом Євген Патон навчив не тільки зварюванню спеціальних сталей, але й навіть тканин живої органіки. Сьогодні ці винаходи успішно втілюються в усьому світі.

Українська земля дала світові ціле сузір’я нобелівських лауреатів. На жаль, через загрозу мученицької смерті у таборах ГУЛАГу майже всі вони ще дітьми були вивезені з України до Америки та Європи, де вони і отримали можливість реалізації своїх здібностей.

1908 рік – Ілля Мечніков, знаменитий бактеріолог зі Слобожанщини, удостоєний Нобелівської премії за дослідження з імунології.

1952 рік – Зельман Ваксман, уродженець міста Прилуки на Черкащині. Нобелівську премію, як вчений США, отримав у галузі медицини “за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”.

1971 рік – Саймон Кузнець, уродженець Харкова. Удостоєний Нобелівської премії як американський вчений в галузі економіки “за емпірично обґрунтоване пояснення економічного росту, яке призвело до нового, більш глибокого розуміння як економічної і соціальної структур, так і процесу розвитку”.

1981 рік – Роальф Гофман, уродженець Золочева на Львівщині. Вчений вважається великим американським спеціалістом в галузі органічної і квантової хімії. Нобелівську премію отримав “за розробку теорії протікання хімічної реакції”.

1992 рік – Георгій Шарпак, народився на Рівненщині. Нобелівську премію отримав за розробку детектора елементарних часток.

Майже всі вони були змушені разом з родинами полишити Україну через загрозу мученицької смерті під сокирами кремлівських катів у таборах Гулагу.

Перший комп’ютер з’явився світові завдяки розробкам геніального українського математика Михайла Кравчука, академіка АН УРСР. Методи М. Кравчука використані в США, Японії та інших країнах при моделюванні кібернетичної техніки і створення перших комп'ютерів. А скільки ще міг подарувати світові талант академіка Кравчука, якби в березні 1942 року цього генія математики світового значення не було закатовано на Колимі в таборі ГУЛАГу?

У космос вивела людство ціла плеяда українців: Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Валентин Глушко, Сергій Корольов. Теоретичні викладки українця Юрія Кондратюка розрахунку орбіти для польоту на Місяць знайшли своє застосування тільки в Америці. Чи вдалося йому уникнути репресій і фізичного знищення у полум’ї червоного терору московської імперії - невідомо.

Встановленням 1200 пам’ятників по всьому світові людство вшанувало пам*ять Тараса Григоровича Шевченка – духовного батька України. Більше монументів зведено тільки на честь Будди. Але з 47 літ земного життя 34 роки Шевченко - один з найвеличніших мистецьких геніїв людства відстраждав рекрутом і безправним кріпаком у рабстві Московії.

Московські (потім – російські й радянські) царі, імператори, генеральні секретарі КПРС віками забороняли українську мову, навчання, книгодрукування. Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по культурі й мові. Аби знищити осердя української культури, від початку XVIІ і до половини ХХ століття було видано більше 60-ти таких циркулярів.

Очевидно, що все це робилося з однією пекельною метою – зупинити цивілізаційну культурну місію українства, яке докладало до культурної скарбниці людства стільки корисного наукового та мистецького контенту.

Очевидно й те, що місія українства – це місія СЛУЖІННЯ, а не якоїсь обраності чи расової зверхності. Якщо через наших наймудріших людству і відкривалися потрібні цивілізації знання, то лиш для того, щоб послужити людству.

Але, незважаючи на всі намагання знищити українську культуру, світ зачарований мистецькими творіннями українців Франка, Гоголя, Репіна, Куїнджі, Айвазовського, Лесі Українки, Івана Марчука, Казимира Малевича… Аби продовжити цей перелік, треба окреме видання робити. А скільки їх було розстріляно, замордовано у таборах, замучено у Голодоморах, скільки їх не народилося через кремлівських людожерів, скільки прекрасного вони могли віддати людству, скільки душ вилікувати і врятувати від пекла?!

Абсолютна більшість сценарних шкіл у світі навчають своїх геніїв кінодраматургії на творах сина полтавського чиновника Антона Чехова. Ці світочі світового кінематографа своїм мистецтвом виховують суспільну мораль людства. Згодом людина, керуючись цими моральними засадами, приймає рішення до вчинків. Так твори геніальних діячів мистецтва спрямовують суспільну свідомість. І в їхніх творах є зернина знань від синів української культури.

До формування теорії геліоцентричної побудови світу теж долучилася Україна. Болонським університетом, в якому навчався Коперник, керував тоді український астролог і філософ Юрій Дрогобич (Котермак), котрого називали українським Нострадамусом. Провідним задумом вчення цієї видатної особистості Середньовіччя був ідеал доброчесності – Бог, до якого людина може наблизитися завдяки самовдосконаленню. Так до просвітницької місії всього людства, покладеної на Болонський університет, приєдналася й українська наукова думка.

 Через кілька століть українець Володимир Вернадський висвітлив самовдосконалення як єдино можливий шлях розвитку людини. У вченні про біосферу та ноосферу він синтезував уявлення про світ, його єдність, передбачив перегляд базових понять науки про матерію та енергію, будову Всесвіту, простір та час, обґрунтував основні теоретичні положення ноосферної цивілізації, до якої людство має неодмінно вдосконалитися, «інакше не уникнути кінця світу».

Але чи отримає світ з України, зі своєї Богом Натхненної скарбниці, де втілюються настільки натхненного інтелекту й чутливості до прекрасного Душі, такі дари в майбутньому?

Саме аби припинити цей вплив на прогрес людства, відірвати цивілізацію від коріння, яке міститься у Богом Натхненній Землі України, її й намагається знищити антихристова орда. Адже людство не може не пам’ятати, як імперія атеїстів упивалась кров’ю священиків, спалювала й грабувала храми Божі, чавила усякий щонайменший прояв духовності, а коли стало очевидно, що знищити віру неможливо, – вдягла у ряси священства найпідступніших чекістів, котрі й зараз служать кривавому імператору. В тому глобальний сенс одвічної люті з якою Московія нищила нашу творчу інтелігенцію.

Отже збереження і примноження скарбниці української культури – життєво важливе  для кожного з тих, хто не хоче загинути у полум’ї духовної та інтелектуальної деградації.

 

ТЕЗА ТРЕТЯ

Україна – Джерело Натхнення

 

Духовна Україна завжди була одним із найяскравіших Світочей Знання і Натхнення Божого на планеті. Достатньо озирнутися на культурні скарби етносу, про які йдеться вище, й відкриється, що благословенна наша Україна для усього людства постає одним з головних Джерел Натхнення, через які Творець Гармонії веде цивілізацію аж від Потопу. Наше завдання – уберегти надбане й примножити українську культуру, посилити її зв’язок зі Святим Духом, аби Боже Натхнення й надалі осяювало людство саме через Україну.

У 70-х роках ХХ століття Олесь Бердник проголосив про «народження нової історичної реальності – Української Духовної Республіки, або СВЯТОЇ УКРАЇНИ» (ноосферної держави). Він теж писав про необхідність пробудження людства і його духовної трансформації, вважав, що саме Українська Духовна Республіка покликана сприяти таким змінам. На думку видатного мислителя, очищувальні духовні процеси на Землі мають розпочатися саме з України, Святої України. Але чи мала можливість такого перевтілення покріпачена кремлівським деспотичним атеїзмом Україна 70-х? Тільки в сучасних умовах така перспектива відкривається. Як практичними кроками поставити ці ідеї на службу українському народові та наблизити їхнє втілення, йдеться в розділі V. Але до того маємо об’єднати навколо них націю.

Наскільки доктрини Вернадського й Бердника споріднені з пропонованою наразі «Ідеєю Гармонії» вбачається неозброєним оком. З цього приводу важливо зазначити, що світогляд автора «Ідеї Гармонії…» формувався зовсім на інших витоках мудрості, а теорії Вернадського і Бердника долучилися вже набагато пізніше. Цей факт тільки підтверджує, що інформація (суть – енергія) про ноосферне людство й Українську національну Ідею вже давно сконцентрована в ментальному енергопросторі ноосфери планети. А отже, до вершини визначення Величної мети існування людства життєдайної Духовності автори дісталися різними шляхами, що свідчить про її непохитну істинність.

Отже, наше відповідальне завдання – уберегти надбане, примножити українську культурну скарбницю й, створивши довершено розвинену державу, посилити зв’язок нації зі Святим Духом, аби Боже Натхнення й надалі осяювало людство саме через Україну. Таким чином, маємо тезу третю: осяяні Святим Духом національну мрію і Величну цивілізаційну Місію українства:

 

«Україна – Джерело Натхнення сучасної цивілізації».

 

 


IV. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

ГІДНІСТЬ НАЦІЇ ДОВЕРШЕНОЇ ДЕРЖАВИ НАТХНЕННЯ БОЖОГО

 

Зараз Україну, ослаблену кремлівськими зайдами, знов намагаються повернути у рабство, знов терзають на очах в усього світу. Ці розбійницькі набіги Московії відбуваються вже віками з інтервалом у півстоліття, – як не війною, то Голодоморами й кріпацтвом. Але якщо в минулі віки з об’єктивних причин цивілізація демонструвала неквапливість реакції, то нині катування України відбувається за умов, коли людство, завдяки й українському народові, навчилося опрацьовувати інформацію миттєво.

Причина очевидна: засліплений сріблолюбством світ вагається, чи варто рятувати цей народ. І не дивно. Чи бачив хто дантиста, котрий бігав би за хворим і прохав – давай полікую? Як можна допомогти, якщо людина власного порятунку цурається? Адже головний принцип ідеології ієрархії Духовності, яким керуються найуспішніші громади людства, – толерантність до чужої думки та добровільність вибору. Але як світова спільнота може врятувати колиску своєї цивілізації, коли самі українці не шанують власну культуру, живуть без мети існування та демонструють зневагу у ставленні до власних культурних скарбів і роздрай ідеологій? Тож наше завдання: припинити розбрат, сформулювати Українську національну Ідею й поставити її на службу українству невідкладно.

Отже, маємо поєднати три виведені вище тези і завдання:

1.      В минулому: «Україна – Колиска сучасної цивілізації», що фундує ГІДНІСТЬ українця – представника нації величної культури.

2.      Завдання сьогодення: «…виховання Нації життєдайної духовності і моралі, здатної створити заможну соціально справедливу, гармонійно (досконало) розвинену державу, яка забезпечить умови для виконання третьої тези у майбутньому…» – ДОВЕРШЕНІСТЬ громади.

3.      В майбутньому: «Україна – Джерело Натхнення людства на його шляху до Гармонії Всесвіту» – НАТХНЕННЯ Боже.

У відповідності до закону всесвітньої гармонії щодо триєдності буття, про який ішлося у вступній  частині, отримуємо наступну редакцію Української національної Ідеї як стратегічної програми прогресивного поступу й мети існування народу, культурна традиція якого сягає незбагненної глибини тисячоліть:

 

«Україна – моя родина: досконало розвинена громадою життєдайної духовності держава, колиска сучасної цивілізації та джерело Натхнення людства на шляху до

Гармонії Всесвіту»

Отже завдання з формулювання Української національної Ідеї (УНІ) одним реченням з обґрунтуванням представленою у трактаті філософською доктриною виконано.

Резюмуючи, маємо зазначити, що винайдена нами “ІДЕЯ Гармонії” відповідає всім ознакам національної ідеї, здатної ефективно об’єднати населення в політичну націю, а саме:

 вона ґрунтується на визнаній світовою наукою теорії ноосферної цивілізації академіка Вернадського;

• всі її тези органічно пов’язані

 (викресли одну – УНІ втратить ефективність);

• всі її тези одвічні та незмінні назавжди

(шлях до досконалості починається з глибини тисячоліть, він нескінченний, з метою майже недосяжною. Таким чином, УНІ не може бути «новою», «створеною», «згенерованою», «сучасною», «модерновою»… Але всі проміжні можуть бути незамінними складовими з надважливою метою на шляху до втілення «Ідеї Гармонії»);

• УНІ – невразлива! Вищою може бути тільки «Українська галактика – Світоч Духовності Всесвіту»

(не може бути підміненою або спотвореною);

• МЕТА і ЗАВДАННЯ УНІ – нематеріальні

(виховання людини натхненної  – мета гуманістична);

• МІСІЯ СЛУЖІННЯ людству – найважливіша з можливих

(це місія ідеї СЛУЖІННЯ людству, а не расової обраності чи зверхності, як намагаються очорнити Українську національну Ідею вороги);

• МІСІЯ назавжди припиняє полеміку навколо «українізації»

(МІСІЯ спирається на українську культурну традицію, осердям якої є мова. Твориш, мислиш і спілкуєшся мовою – виконуєш культурну цивілізаційну місію, покладену на тебе Вищими Силами. Язиком північного сусіда – місію з відновлення ворожої імперії);

• Місія УНІ вища, важливіша за ідею відродження московської імперії, тому привабливіша

(отже, здатна, за умови просвітницької роботи, повернути до України душі отруєних ідеєю «руського міра»);

• Молодь бачитиме мету існування, якою можна пишатися і присвятити їй своє життя

(за умови викладання її філософської доктрини в системі освіти);

• «Гармонія Всесвіту» головну свою функцію з об'єднання нації виконує

(адже здатна об’єднати всі верства населення, навіть вірян всіх конфесій, для яких Творець Гармонії Всесвіту – Абсолют, з атеїстами, які за Абсолют визнають Природу);

• Мета УНІ – це Світоч, з променями якого зможе співставляти кожен свій крок кожна українська душа

(відтак і політичні партії декларуватимуть відповідну ідеологію своєї політичної стратегії, що сприятиме побудові соціально справедливої держави, яка й забезпечуватиме умови для втілення цивілізаційної Місії свого народу).

Як бачимо, за умови реалізації Української національної Ідеї ми забезпечимо надзвичайно важливі позитивні зрушення в суспільній свідомості, які й допоможуть нам об’єднатися та вистояти в боротьбі з одвічною експансією, якою терзають нашу Україну.

Суть УНІ може бути сконцентровано виражена промоактивними гаслами:

«ГІДНІСТЬ нації – довершеної ДЕРЖАВИНАТХНЕННЯ Божого».

Водночас, ми повинні пам’ятати про принцип мелодійності та розмірності побудови наших гасел. Адже вони мають лунати тисячоголосо.

Гідність – це і ЧЕСТЬ величної нації, гідної культурних скарбів пращурів, і СЛАВА Україниколиски сучасної людської цивілізації.

Побудова Довершеної держави зрине ЗВИТЯГОЮ нації, котра, незважаючи на буремні випробування протягом багатьох тисячоліть, збудує заможну, взірцево розвинену державу. Зрине ЗВИТЯГОЮ беззаперечною, бо найголовніша умова її досягнення – найважча. Слід буде змінити і себе, і виховати суспільство свідоме переваг життєдайної моралі та духовності.

Натхнення Боже – то енергія, отже НАСНАГА, якою Творець наділятиме митців і науковців успішної України, як Світоча й Джерело Натхнення цивілізації, аби висвітлити людству шлях до Гармонії Всесвіту.

Таким чином, отримуємо промоактивні гасла Української національної Ідеї:

 

ЧЕСТЬ (СЛАВА) – ЗВИТЯГА – НАСНАГА!

або

ЧЕСТЬ і СЛАВА – ЗВИТЯГА й НАСНАГА!

 

Варіативність цього слогану надзвичайна:

«Честь і слава – народна держава!»

«Козацька звитяга – Духа наснага!»

Безсумнівно, мудрий український народ знайде ще безліч різновидів цих словосполучень. Але очевидно, що вказані гасла історично закорінені в свідомості українського народу, тому їхнє значення неперехідне, а сила впливу – могутня.

Звісно, Україна такої гармонії – це завдання грандіозної далечини. Але в тому і полягає мета нації – відбудова держави досконалої соціальної й культурної гармонії у поєднанні з величною сакральною місією. А наш загад: не дожити до виконання всіх її завдань, але визначити цю мету як непорушну проміжними тимчасовими задумами, але віками дієву Ідею Нації, аби українці могли припинити ідейний роздрай та консолідовано вирушити до її втілення.

Стратегічне завдання, яке постає перед народом України з огляду на сформульовану Українську національну Ідею, полягає у відновленні суспільства життєдайної духовності та моралі, здатного до розбудови справедливої гармонійно розвиненої держави, на піднесення національної гідності Українця до рівня усвідомлення історичного покликання України – колиски людської цивілізації, гідної Натхнення Божого, аби разом з іншими націями вивести на шлях до Світла все людство.

Однак, не чекаючи настільки далеких часів, але ухваливши  Українську національну Ідею, засновану на істинно грандіозних історичних культурних і духовних цінностях, зможемо вже зараз виступити з міжнародною ініціативою. Маємо як нація, з території якої цивілізація імовірно почала свій шлях, виголосити заклик України, культурної колиски сучасної цивілізації, яку віками терзає антихристова імперія, – зупинити всесвітню ходу до прірви самознищення.

 


ШЛЯХ ІЗ АРМАГЕДДОНУ

 

Відкрите звернення

до керівників загальнодержавних закладів,

наукових та громадських організацій, релігійних об'єднань

 

Глобальні виклики, що постали перед людством, вимагають невідкладного реагування. Аномальні кліматичні зміни вже всім очевидні. Щорічно їхній вплив на навколишнє середовище стає все жорстокішим і все відчутнішим. За таких темпів людині за кілька років просто не залишиться придатного для життя місця на планеті. Людство через свою недалекоглядну техногенну політику постало над прірвою самознищення. Певні незначні й тимчасові результати можуть дати тільки термінові заходи по зменшенню шкідливих викидів у навколишнє середовище. Але без усунення головних причин такого становища цивілізації не врятуватися. Насправді причини смертельних небезпек приховані набагато глибше – у бездуховності і, як наслідок, аморальності побудованого людством суспільства. Саме моральними засадами керується людина у своїй діяльності, та людство вже не помічає, наскільки спотворена його мораль.

 

Приховані причини  глобальних криз

 

Традиційна наука не поспішає офіційно визнати, але провідні мислителі, як і подвижники всіх світових релігій, всіх віровчень давно вже стверджують, що за духовну (тонку) енергію людства стинаються сили «Темряви» і «Світла». «Темним» потрібна наша енергія із спектру страждання, «Світлі» – живлять людські душі енергіями щастя, Любові. Темні оперують інструментами з порочного спектру організації людини (наприклад: спокуси і пряме навіювання), Світлі – із спектру вищої духовної організації: такими як енергія натхнення, милосердя. Обидві сили підкорені головному Закону – свободі вибору людини. Ось людина і вибрала: за тисячоліття свого розвитку з чистої, духовно розвинутої істоти, здатної на «живлення енергією Любові», якою була від створення, вона поступово «довибиралась» і перетворилась на істоту, головною метою існування якої стали влада та збагачення. Замість співгармонії з вічною Любов'ю Божою, благодатної енергії якої необмежено достатньо для життєзабезпечення, моральними поводирями людства стали користолюбство, підлість, жорстокість і безвідповідальність перед майбутнім, керуючись якими воно й дісталося до провалля самознищення. Моральне падіння суспільства очевидне. Порушено найкорінніші зв’язки: діти вбивають матерів, а мами викидають малюків на смітники або продають на органи. Нескінченне розбещення молоді через ЗМІ прийомами сатанинського ерзац-мистецтва виховує ще більш підступних і жорстоких наступників. Садистичні вбивства, хронічні військові протистояння та вже безупинні екологічні катастрофи по всій планеті збирають на вівтар сатани незліченні жертви. Фактично ми вже живемо в часи Армагеддону. Таким чином здійснюється план Темряви по створенню суспільства, головним продуктом якого стає потрібна їй енергія страждання.

І з часом становище буде тільки погіршуватись, а страждання людства примножуватимуться.

Вочевидь виповнюються давні застереження пророків про кінець світу через бездуховність: зневажання моральних чеснот на всіх рівнях особистого і громадського життя. І все менше й менше людей вибирає Шлях до Життя. Тому в наш час, враховуючи глобальний розвиток земної цивілізації, Сили Небесні відкривають своїм провідникам на Землі конкретні заходи, які мають послужити порятунку цивілізації.

За Промислом Творця людство ще має шанс зробити наступні три кроки від прірви, якщо кардинально реформувати: 1) систему виховання і освіти, 2) устрій суспільства, 3) способи пізнання законів Всесвіту.

 

І. Спрямування системи освіти на виховання високодуховної людини

Якісні зміни в духовному та інтелектуальному розвитку людини – визначальна умова порятунку людства. А для  цього вкрай потрібно, щоб ті, хто очолює суспільство, усвідомили не тільки необхідність таких зрушень, а і їхню невідворотність. Усвідомили свою відповідальність і заходилися діяти як очільники землян, в руках яких сконцентровані і влада, і необхідні на відповідні заходи кошти.

Святе Письмо прорікає: «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою... І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, – вельми добре воно!» (1М 1:26, 31).

Це сказано не про зовнішні ознаки тіла людини, не про ніжки та ручки, які до нього приліплено. Це йдеться про здатність людей співтворити в дусі із своїм Творцем і бути від процесу творіння щасливими, як і сам Бог, коли увінчав акт творіння і вдихнув у людину безсмертний Дух. Отже, людина створена щасливою і з головною здатністю і метою – духовної співтворчості з Усевишнім у творенні енергії щастя.

Але, забувши про вічність власного Духу, люди побудували суспільство, в якому визначальними пріоритетами стали матеріальні статки, а не духовні надбання. За головну мету існування люди взяли собі владу та монету. І при цьому самі усмокталися в систему, в якій шлях до матеріального усівається кров’ю та кістками. Навіть істинні поборники духовності і справедливості, якщо їм вдається дістатися до владного керма, не можуть перебороти систему, побудовану на принципах підлості. За таких пріоритетів до ключових постів часто приходили найспритніші, найхитріші, найжорстокіші. І їхні моральні засади були далекими від піклування про своїх одноплемінників. Але ж вони не з іншої планети прилетіли. Їх виховало такими суспільство, мораль якого побудована на пріоритетах збагачення будь-якою ціною.

Саме в цьому криється головна причина цивілізаційних криз, які ми зараз переживаємо: від кризи економіки до глобального потепління, що насувається і буде ще нестерпнішим. Всі вони спричинені вчинками, зумовленими недостатнім рівнем моралі суспільства, з якого висуваються відповідні еліти.

Моральні засади формуються культурою і духовністю людини. Чим потужнішим інтелектом і духовністю володіє людина, тим більше вона знає, тим краще орієнтується в обставинах, більше в неї здатності передбачити наслідки вчинків. А на певному етапі інтелектуально-духовного розвитку людини відбувається прозріння, коли вона проглядає ті наслідки на багато років уперед; усвідомлює настрій оточуючих, відчуває їхні бажання та емоції, переживає разом з ними, страждає та радіє, навіть їхні переважні думки «бачить». В такому суспільстві злочинні задуми стануть очевидними оточуючим одразу. А тому – швидко викоріняться. Але цього неможливо досягти без відповідної моралі. Ці здатності не розкриються, поки людина не обере шлях світлої духовності. Саме при таких умовах Творець додає благодатні творчі енергії. На такому рівні розвитку людині приходить бачення, що будь-які негативні вчинки, начебто корисні, породжуватимуть у майбутньому тільки негатив, руйнування. І вона відмовляється від таких вчинків і керується тільки розумінням необхідності жити за божественно-гуманними чеснотами взаємодопомоги, взаємоповаги, чесного визнання і виправлення своїх помилок. Із соціуму таких людей зможуть висуватися і відповідної духовної організації лідери.

Саме для збереження і об’єднання зусиль осередків таких людей, які протидіють розпаду світу, для виховання з їхньою допомогою нових морально відповідальних поколінь необхідна дієва участь «згори» – керівників загальнодержавних органів та громадських і релігійних об’єднань.

Очевидні основні етапи необхідних дій до змін:

1.      Негайне припинення усіх викидів технологічних відходів у навколишнє середовище.

2.      Усунення будь-якого протистояння. Створення програми досягнення миру та злагоди, і врешті скасування кордонів і розпуску збройних сил по всій планеті.

3.      Досягнення згоди щодо необхідності таких реформ, які б привели до злагоди між науковими, релігійними, фінансовими та суспільними елітами планети.

4.      Зупинення моральної і фізичної деградації людства. Боротьба з темними явищами – наркоманією, алкоголізмом, негативним впливом ЗМІ та іншими до повного їх викорінення.

5.      Створення цільових міжнародних інституцій, які, враховуючи особливості і досвід культурних традицій народів світу, виробили б напрямки досягнення духовного відродження людини.

6.      Створення навчальних програм, спрямованих на виховання і розвиток людини високодуховної, для якої гуманістичні моральні засади земного буття будуть непорушними, бо непорушним буде її «розумно-сердечний» зв’язок із Творцем в духовних енергіях істинної самовідданої Любові. Кожна з релігійних традицій має таку практику.

7.      Створення і переорганізація відповідних навчальних закладів по всій планеті.

8.      Навчання найталановитішої і найчутливішої до духовності молоді, яка має стати авангардом з подальшого поширення програми духовного відродження людини в існуючі навчальні заклади.

9.      Поступове виховання людини високодуховної з соціальною організацією у гармонійно зі Всесвітом прогресуюче суспільство.

Духовність та інтелект зумовлюють моральні засади, якими людина керується у своїх вчинках. А ці складові формуються не лише наукою, вони формуються мистецтвом. І саме на митців покладено цей обов'язок.

На справу формування високодуховної моралі Творцем покликані істинні, дійсні служителі Морального, Богом натхненного Мистецтва. Їх вплив на суспільну духовність відбувається віками випробуваним чином. Згадаймо: «Споконвіку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1). Під час спілкування людини із захоплюючим, Богом натхненним витвором мистецтва у людини зникає невидима межа між свідомістю і підсвідомістю. В таких умовах людина виходить на якісно новий духовний рівень, а людська психіка розкривається, «скидає» всі природні «бар'єри» і стає особливо сприйнятливою для позитивної інформації, пов'язаної з її прогресивним духовним розвитком. Відкривається доступ до найпотаємніших куточків душі. Тих, де й утверджуються моральні засади. Це і є складові духовного розвитку до стану співтворчості із Творцем. Вони плекаються культурою від самого дитинства.

Слід підкреслити надзвичайно важливе: шлях духовного відродження невідворотний для всіх землян.

Будь-який людський Дух, як би низько не скотився він у своєму регресі, навіть той, що помилково вважає себе невиправно пропащим, безсмертний від створення. На будь-якій стадії спокути, в будь-якому пеклі його супроводжуватиме природне устремління бути щасливішим, у більшому наближенні до стану гармонії із Творцем. І для того залишатимуться можливості. Але чим глибшою буде темрява, до якої людина своїми вчинками запроторить свій Богом освячений Дух, тим важчим виявиться шлях зворотній. Будь-яка дія: думка, слово, бажання і вчинок своїми тонкими енергіями обтяжують чи полегшують земне буття людини і визначають її долю в потойбічному, що найголовніше,  світі.

Тому людство повинне, якщо сподівається на збереження цивілізації, змінити систему освіти, спрямовуючи її на духовне вдосконалення, з метою виховання молоді, яка ще з юності зможе розуміти процеси, на розкриття значення котрих витрачаються мільярди; „бачити” і поважати і власне призначення, і призначення оточуючих; любити їх як створіння Божі. Це дозволить консолідувати суспільство за одне-два покоління. Сукупність вчинків членів такого суспільства будуть спрямовані на досягнення головної мети існування людини – вдосконалення душі людини в Любові до стану єднання з Творцем. А цей шлях виключає негативні вчинки. Таким чином сукупність позитивних вчинків людства призведе і до його духовного і морального оздоровлення, і до більш гармонійного його функціонування в навколишньому середовищі, що зупинить усі глобальні кризи.

 

ІІ. Удосконалення помилково-демократичного принципу т.зв. «рівного виборчого права», який веде до деградації суспільства

Людство потерпає від згубної конституційної основи начебто “рівного виборчого права” (далі РВП). Саме через такі основи так звана «більшість» за чисельністю (а насправді за інтелектом і рівнем духовності – «меншість»), ментальність якої сформована хибними матеріальними пріоритетами, визначає політичний устрій. Ці люди не усвідомлюють, що прогрес неможливий без тимчасового терпіння труднощей, без докладання зусиль. Але людина, яка не прагне нічого, крім власного матеріального достатку, і його втратить, бо не здатна на достатню самоосвіту для усвідомлення причин зубожіння. Отже, духовно-інтелектуальна еліта змушена безпорадно спостерігати регрес людства і поневірятися разом з більшістю від її недолугості.

Натомість прошарок населення з гармонійніше розвиненим духовно-інтелектуальним потенціалом потерпає від того РВП. Ці люди, все своє життя докладаючи зусиль на розвиток свого інтелектуального та духовного потенціалу, не мають можливостей реалізувати його на користь суспільства. Це, здебільшого, інтелігенція, якої набагато менше чисельно, але знає і вміє вона набагато більше і краще орієнтується в наслідках вчинків. Це ментальний і духовний авангард суспільства. Але його потенціал залишається невикористаним. Духовні та ментальні зусилля істинних інтелігентів, витрачені на освіту, перетворюються на непотрібні суспільству вправи. Адже кожен з них під час виборів має тільки один голос.

Суспільство на шляху до порятунку має усвідомити, що символічна «інтелігенція», його природна духовна еліта, повинна служити людству з більшою ефективністю. Кожен композитор, письменник, науковець, поет, журналіст, педагог тощо здатний своїм розумовим і духовним потенціалом просвітлено вплинути на свідомість і підсвідомість десятків і сотень тисяч співгромадян. Кожен з митців має призначення і зобов'язаний віддати свій талант і розум на користь суспільству. Кожен з них і має набагато більше досвіду, і враховує його під час прийняття рішень, отже помиляється з ним менше за інших. Кожен з них повинен вести суспільство. Але РВП дає їм право лише на один голос.

Щоб виправити таке становище необхідно:

1. Прийняти суспільний устрій і формулу РВП, які б врахували ментально-духовні спроможності виборця. (Наприклад: пропорційно з віком, інтелектуальним внеском у національну та світову духовну скарбницю і т.п.)

2. Керівним органам держав забезпечити застосування пропозицій авангарду суспільства – інтелігенції, науковців і митців, шляхом створення при вищих керівних установах дорадчих колегіальних органів науковців і митців, що складатимуться з інтелектуальної еліти. Такими були Ейнштейн, Толстой, Менделєєв, Бетховен… люди, які мали доступ до Вищих Енергій Натхненних Творцем Знань і які володіли глобальним позитивним «логіко-інтуїтивним» мисленням.

Істинні митці керуються Натхненням Божим і Його Волею. Їм не потрібна влада як інструмент досягнення матеріальних статків. На останньому суді людину спитають не про «кількість скакунів» у її стайні, а про доцільність і користь від її існування. Свідомо присвячуючи все своє життя служінню Задуму Творця, ці люди у зрілому віці, особливо в останні роки свого земного перебування, не зрадять Істині через дрібноту земних благ. Бо розуміють, що будуть позбавлені більш коштовного – щастя спілкування зі Всевишнім через його Натхнення. Тому і ладні вони на Хрест піти заради втілення того Задуму. Завдяки чому їхня мудрість і наділяється суспільною довірою. Тому й кажуть, що краса врятує світ.

За певний час спільні напрацювання урядів і таких дорадчих органів сформують у людській свідомості довіру і ще більшу повагу до такого управління суспільною надбудовою. Вибір такого шляху стане рішенням мудрих народів, які довіряють своїм найдосвідченішим, наймудрішим представникам. Об'єктивно створення таких органів (наприклад, Форумів Духовного Служіння) можливе за одне-два покоління існування соціуму високодуховного.

ІІІ. Розширення способів пізнання Всесвіту

У поєднанні гармонійного духовного та інтелектуального розвитку людина, до того ж кожна, здатна досягти рівня, коли її духовно-інтелектуальний потенціал дозволятиме отримувати достовірні надзвичайно важливі знання способом образного сприйняття. Безперечно, при умові суспільно-безпечного устрою.

Діапазон чутливості органів сприйняття обмежений самою людиною. Але цей діапазон можна розширити до сфери спілкування з Вищими духовними створіннями та самим Творцем і до сприйняття енергії натхнення. Академічна наука такий спосіб пізнання недооцінює. Але такі зміни можуть бути настільки масштабні, що здатні повернути історію розвитку Людської Цивілізації в абсолютно іншому напрямку. Поки що наука «розпинає» подвижників «духовного способу пізнання», як інквізиція спалювала її кращих діячів. А насправді логіки ще тільки здогадуються про існування явищ, суть яких вже тисячоліття відома етикам. Приміром, науковці Землі вже засвоїли зв'язок між активністю Сонця і кліматичними змінами на планеті та психічно-емоційними сплесками соціуму. Але так і не помітили первинної динамічної залежності стану Світила від тонких ментальних і почуттєвих енергій, які випромінює людська цивілізація, що з давніх часів відомо наймудрішим. Однак їх закликів до злагоди і милосердя не чутно за воланнями знедолених і за бряжчанням зброї розбещених; природа відповідає жахливими катастрофами, а науково-експериментальний спосіб пізнання не вірить «нічому» очевидному, якщо не може «це» пояснити і відтворити.

Людина має об'єднати «науковий» та «інтуїтивний» способи пізнання, через які з’являються і найцінніші відкриття, і створюються найталановитіші твори. Після такого поштовху «з’являться» і нові джерела енергії, і утвердяться нові обшири у віковічних пріоритетах моралі.

Ці зміни повинні торкнутися всіх сфер діяльності людини і допомогти вивільнити колосальні кошти та енергію.

Після втілення вище зазначених заходів з'являться необхідні умови відходу від прірви самознищення, розвиток цивілізації здійснюватиметься з переважанням духовної складової і в напрямку досягнення головної мети існування – гармонійного єднання людини з Творцем у співтворчості енергії Любові.

В Новому Заповіті мудрим названо домоправителя, який за наказом господаря вірно керує його маєтком. І далі Господь каже про слугу того, що знав Волю господаря, але не виконав її: він «буде тяжко побитий»... «Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього і жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть» (Лк.12:47,48).

Подібні Божі настанови є у Святих Книгах усіх релігій. Тому Слово цього Звернення стосується всіх жителів Землі, але перш за все адресується саме тим, «кому багато дано».

«Царі усього Всесвіту» (Об.16:14) ще можуть і покликані вивести свої народи із Армагеддону – із духовного стану самознищення. Разом із ними відректися від справ Темряви і крок за кроком іти тільки шляхом світла.

Пропонуємо ініціювати створення координаційної інституції найвищого міжнародного рівня, яка розгляне вказані пропозиції, розробить відповідні рішення і розпочне проводити рішучі та суттєві зміни в морально-духовній сфері суспільства та екології планети.


V. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ НЕ ПРИКРАСА У КОРОНІ ВЕЛИЧНОЇ НАЦІЇ.

програма практичного втілення

 

1. СТВОРИТИ НАЦІОНАЛЬНУ ЕЛІТУ

 

Яким же чином національна Ідея має запрацювати? Скласти цю політичну програму – ще тільки половина справи. Набагато складніше довести її до суспільної свідомості та поставити на службу українському народові.

«Ми часто говоримо про українську самостійну соборну державу, але не кажемо, якими практичними кроками можна скріпити її. Для розбудови соборної незалежної держави необхідне створення концептуальних основ сучасної української національної ідеї, соціогуманістичних засад стратегії розвитку держави, нової парадигми буття нації, опрацювання моральних вимог реалізації національних проектів життєдіяльності… – зазначає Микола Безотосний. – Фактично в Україні немає національно ідеологічних партій. Необхідно створити національну еліту, яка опрацювала б стратегію ідеологічного забезпечення державотворення».

Знов згадаймо діяльність ініціативної групи «1-го грудня». Адже очевидно, що її учасники ставили на меті об’єднання інтелектуального авангарду України в утворення, про яке й каже історик Безотосний. Завершилася робота цього авторитетного форуму надзвичайно необхідним суспільству закликом під назвою «Українська хартія вільної людини».

Цим документом пропонується 10 орієнтирів:

«1. Бути вільною людиною.

Бути вільною людиною – це насамперед означає брати на себе відповідальність. Не можна вимагати від когось виконання його обов'язків, не виконуючи власних.

2. Бути українцем.

Потрібно плекати національну гідність. Не треба оцінювати себе крізь уяву інших народів і бути надміру залежними від чужих похвал і образ. (авт.: …адже, за теорією соціології, ефективна національна ідея спирається на підмурівки здебільшого історичних міфів. Тому наші історичні національні цінності, хоч вони і правдиві, будуть заперечувати.) Бути українцем означає усвідомлювати свою причетність до України. Не лише мова робить з нас українців, але саме та колосальна енергія, яка походить від особистого зусилля дбати про українську мову. Водночас сучасне поняття української нації виходить за етнічні межі і є явищем політичним, яке стосується й охоплює кожного українського громадянина.

3. Бути активним громадянином.

Це – виявляти ініціативу задля добра свого дому, сусідства, місцевої громади чи всієї української спільноти. Слід насамперед усвідомити, що державність і демократія — це не лише політичні, але й духовні цінності. Громадянське суспільство неможливе поза рамками держави.

4. Любити.

Нам потрібна докорінна зміна ставлення один до одного. Любити означає бажати ближньому добра. У понятті «любов» ми виокремлюємо національний, соціальний і культурний смисл.

5. Мислити.

Для нашого суспільства «мислити» насамперед означає подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніального та хуторянського світогляду. Саме в цій площині нам потрібна найважливіша революція. Мислити означає ламати стереотипи. Не варто боятися несподіваності нового. Варто боятися порожнечі й байдужості.

6. Бути господарем.

Подолати рудименти радянського мислення, коли, по суті, принижена та обкрадена людина очікує на соціальну подачку й не ставить перед собою завдання брати участь у житті громади. Господар починається з піклування про прості речі: порядок свого дому, під'їзду чи вулиці. Нам потрібне відновлення стандартів професіоналізму, які катастрофічно деградували майже в кожній сфері.

7. Бути лідером.

Бути лідером означає прокладати шлях для інших. Як велика європейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером.

8. Бути відкритим суспільством.

Це означає бути спільнотою, переконаною у великій цінності людського життя і демократичного устрою. Серед нас немає ані людей другого сорту, ані гвинтиків, ані «скалок» на шляху лісорубів.

9. Бути успішною державою.

Успіх нашої держави має насамперед полягати у подоланні соціальної відчуженості між людьми. В Україні має бути реалізований базовий принцип: держава не заважає своїм громадянам, створює вільні умови для тих, хто працює, та захищає найбідніших.

10. Бути учасником демократичної спільноти народів.

Європейська інтеграція означає для нас не зовнішній, а внутрішній політичний курс».

Водночас укладачі Хартії наголосили: «Аби стати вільною, людині не треба проводирів. Ані найталановитіші лідери, ані інтелігенція, ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи. Справжнім проводирем людини є лиш особисте осмислене зусилля. Це не зробить хтось інший. Це можете зробити лише Ви».

Очевидно ж, учасники групи закликають до зміни морального і ментального стану суспільства заради досягнення величної мети: «Як велика європейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером».

Але, незважаючи на всю актуальність цього заклику, хто його почув? На превеликий жаль, аудиторія цього надважливого документу виявилась обмеженою здебільшого колом однодумців. Але імперативи однодумцям не дають значного прогресу у формуванні відповідального громадянського суспільства. Якщо однодумці спілкуються тільки між собою, їх не чують інші. А зазначені скарби мудрості мають бути доведені до народу, який поки що недооцінює їхню значимість. Натомість ні про Хартію, ні про ініціативну групу «1-го грудня» вже котрий рік майже не чуємо. Отже, об’єднання інтелектуальної еліти, яка б достукалася до народу, так і не відбулося.

«Розділ між українською інтелігенцією і простим народом – ось та стіна, о котру стоїть хоч би сто лобів розтовкти, щоб її розвалити, і поки ви, українські радикали, не зробите хоч одного видного вилому в тій фатальній стіні, поти ані ми, ані ніхто на світі не повірить у серйозність вашого радикалізму», – знов згадаймо, що Франко зазначив щодо прірви між народом і його інтелігенцією.

Багато хто з учасників ініціативної групи «1-го грудня» подолав саму смерть у концентраційних таборах, демонструючи незламну гідність перед найстрашнішими тортурами катів-чекістів. Але й того недостатньо. Бачимо, наскільки жорстко висловився Іван Франко – геніальний філософ і письменник світового масштабу. Увесь їхній подвиг радикалізму, навіть на грані життя і смерті, залишається марним і не може бути визнаним за серйозний, якщо ними не знайдено шляхів до втілення їхньої мудрості. Яким би не був непорушним авторитет мудрого, але це динаміка реалій. Людина, аби вберегти суспільство від потрясінь, не має права, володіючи знанням, не шукати способів віддати їх людям. Водночас як і Богом Натхненний не має права Дане Творцем поховати у шухлядці.

Отже маємо завдання не тільки  сформулювати Українську національну Ідею, але й вивести її на шлях служіння народові. Очевидно, щоб виконати цей загад, ми повинні відштовхуватись від реалій нашого сучасного буття.

За твердженням академіка Пухкала, характерні особливості національної ідеї визначаються менталітетом народу, ступенем розвитку його духовності та матеріальної культури, статусом на міжнародній сфері й стратегічними завданнями, які стоять перед ним.

Ми й спостерігаємо: менталітет народу значно послаблений бездуховністю та неосвіченістю щодо моральності вчинків. Люди просто не відають, якої шкоди завдає їм аморальність. Руйнація суспільних відносин, що спостерігається, відбувається через маргінальну частину суспільства, котра, не усвідомлюючи згубність процесів, що відбуваються, керується у своїх діях аморальними принципами та засадами. І ніяка революція становище не змінить, поки не зміниться суспільна мораль. На зміну злодіям прийдуть шахраї, за ними зграї розбійників, за тим – наперсточники, і так буде нескінченно по колу. Народ так і  кидатимуть з барикад на фронти, аж допоки він не висуне до керма представників життєдайної моралі. Але для того потрібно створити середовище, в якому моральність вчинків стане нормою поведінки.

Годі й сподіватися зробити це примусово. У цих згубних надіях суспільство, неспроможне виховувати людину, вже скочується до закликів щодо повернення до покарання злочинців смертною карою. Начебто: виховати не знаємо як, то вб’ємо, бо невдале якесь вийшло. Такий радикалізм не вирішить питання, але призведе до збільшення градусу соціальної напруги, оскільки спонукатиме вдосконалення шахрайських тактик. Тим більше, що не людина наділяє Душі життям. Отже, не має вона права й відбирати його. Не вийде, вибудовуючи суспільні стосунки примусом, спонукати співгромадян до поведінки, гідної звання сина Божого.

Рішення до відродження моральності потрібно прийняти самостійно, за внутрішніми переконаннями. Тільки тоді в суспільства істинно мудрих з’явиться можливість ефективно боронитися від наслідків дій співгромадян слабкодухих до спокус і намітиться прогресивний поступ.

Щоб повернути український народ на шлях сталого розвитку, ми маємо максимально мобілізувати інтелектуальний авангард. Як вже зазначалося, це стає можливим з консолідацією політиків, громадських активістів, митців навколо пропонованої Української національної Ідеї. Інакше інтелектуальна та моральна деградація приведуть Україну до катастрофи.

У роздраї ідеологій наш народ просто не встигне за поступом світових лідерів й опиниться або на грані самознищення, або буде розірваний на шмаття дикунами, оскільки самостійно із величної нації славетної генетики перетвориться на жалюгідне збіговисько безрідних малоросів, котрі цураються культурних цінностей зі скарбниці власних пращурів.

Таке утворення буде приречене на вимирання і без зовнішньої агресії. Динаміка розвитку така, що в розбраті, посеред руїни народ виявиться нездатним підготувати достатні продуктивні сили, аби підтримувати навіть мінімальний рівень життя. Народжуваність в неуспішній країні поступово скоротиться до стану, коли сивих вже нікому буде годувати. В нас вже сьогодні на кожного працюючого – один пенсіонер. Таким чином економіка із соціально-популістської перетвориться на руїну. Завершиться цей процес тим, що нації не стане, а територія славетної Аратти з найбагатшими у світі покладами чорнозему вивільниться для панів, яким залишки племені кріпаків будуть «сльозми сортири мити…» У цій перспективі спостерігаємо абсолютну відповідність до плану Мальтуса[‡‡], за яким на планеті мають залишитись тільки 2 мільярди жителів, бо більше вона прогодувати нездатна. До речі наші уславлені мислителі Сергій Подолинський та Микола Руденко своїми теоріями «енергетичного бюджету цивілізації» розвінчали мальтузіанство разом з марксизмом. Шкода, що  людство їх не почуло і моралі хижацького споживання не позбавилось.

Але ми ще можемо зупинити поступ у прірву й спрямувати соціум до Світла…

 

2. РУШАЙМО ДО СВІТЛА…

«І на сторожі коло їх Поставлю Слово»

(Тарас Шевченко,

«Подражаніє 11 псалму»)

 

Людство пізнає нелегкі часи. Вочевидь, на всіх землян чекають ще більш жорсткі випробування, в яких наша цивілізація може припинити своє існування. Більшість із нас усвідомлює, що всі апокаліптичні катастрофи, які ми спостерігаємо нині, спричинені безвідповідальністю і недалекоглядністю людей та їхніми негідними  вчинками.

Маємо невтомно повторювати: рішення до їх сподіяння людина обирає, керуючись своїми моральними засадами. У свою чергу суспільна мораль формується засобами мистецької драматургії. Саме через сприйняття витворів мистецтва кристалізуються моральні засади людини. Ставлення до явищ чи подій, спричинених вчинками героїв мистецьких творів, а отже – і нашою творчістю, формують моральні еталони аудиторії. Якісні емоційні враження від драматургії закріплюють ці засади у свідомості та підсвідомості людей. Саме таким чином найтонша енергія Натхнення Божого втілюється на фізичному рівні, у суспільних відносинах.

Отже, саме на митців покладається Творець у своїх намаганнях покращити людство, піднести його суспільну мораль і духовність на вищий рівень, зробити його щасливим, а не стражденним. Таким чином, саме ми, служителі Слова, а разом із митцями і журналісти, науковці, освітяни… найбільш відповідальні за стан моралі та духовності нашого суспільства.

Саме мистецька, журналістська та наукова інтелігенція формують суспільну мораль та свідомість, а отже – здатна і зобов’язана зупинити згубні явища деградації. Митці утворюють еталони моралі, журналісти спрямовують на згадані еталони увагу аудиторії, педагоги і науковці формують її свідомість з огляду на названі еталони з пелюшок. А отже нам усім разом із представниками влади, що зобов’язані підтримувати наші ініціативи на цьому полі, і відповідати за нашу інертність чи бездіяльність у пасивному спостереженні процесів самознищення мільярдів душ.

Тим часом засліплене сріблолюбством та марнославством людство робить усе можливе для прискорення руйнації фундаментальних основ цивілізації. На яку сферу діяльності людини не поглянь – все робиться навиворіт від природної мети призначення. Медицина працює на збагачення купки олігархів фармацевтів, але рідше на оздоровлення людини; харчова промисловість – на збут хімічних сполук і отруєння споживача, але не для того, щоб його нагодувати; виконавчі гілки – на збереження влади папірців і руйнацію усіх позитивних ініціатив, а не для покращення способів самоврядування, промисловість існує заради забезпечення військових конфліктів, у яких вирують Смерть та страждання.

Духовенство все частіше провокує розбрат у суспільстві, замість консолідації перед найважчими випробуваннями.[§§]

 Ерзац-культура, підкріплена не завжди доречними діями ЗМІ, вочевидь, створена за задумом сатани на спротив творчості за Натхненням Божим, прискорює процеси подальшого розбещення суспільства та розквіт марнославства з метою поглиблення процесів самознищення. Чи заслуговує суспільство, головним продуктом якого є енергія страждання, на існування в живій, гармонійно вибудованій на енергії Любові системі Земля – Сонце – Всесвіт?

Всі жахи сучасної цивілізації – від голодних, невиліковно хворих дітей-калік, до аномалій глобального потепління та пандемії – наслідки бездуховності. Ці «чорні діри» у соціальній картині ніколи не «залатати», доки ми не оздоровимо суспільну мораль.

У тому, щоб зробити Душу людини чистішою, відновити здатність бути щасливою, щоб допомогти повернути суспільству духовність, відповідні до неї розумність і моральність вчинків та встигнути зупинити процеси самознищення, полягає місія митців і науковців на Землі.

Тому, з метою зупинення процесів самознищення людства і нашого народу, наших рідних і близьких, задля консолідації зусиль усіх небайдужих до долі людської цивілізації маємо активізувати дії творчої та наукової інтелігенції на досягнення стратегічних завдань духовного та інтелектуального розвитку і вжити усіх доступних заходів, серед яких наступні:

1.      Консолідувати зусилля! Створити постійно діючий координаційний орган для об'єднання і розповсюдження досвіду мистецьких спільнот на місцях з генерації ідей та заходів, спрямованих на просвітлення суспільства. Пропонувати національним мистецьким і науковим об’єднанням провести власні форуми творчої та наукової інтелігенції, на яких окреслити проблеми духовно-культурного і морального розвитку людства, закликати діяти відповідно до узгоджених критеріїв мистецтва духовного відродження (п.2).

2.      Відмежуватися натхненним мистецтвом від сатанинського! Мистецтво формує мораль! Провести на місцях дієві спільні збори творчої інтелігенції з участю представників творчих спілок усіх відомих напрямів мистецтва, на яких опрацювати головні критерії спрямованості творчості на відновлення істинної духовності та життєдайної моралі людини і відокремитися, таким чином, від псевдомистецтва – знаряддя розбещення людства. Оприлюднити опрацьовані та узгоджені критерії якнайширше!

Одночасно маємо пам’ятати, що людина має право вибору, але те право повинно бути належним чином забезпечено. Аудиторії треба представляти твори з об’єктивною оцінкою мистецької та суспільної цінності. Приміром, в сучасному кіномистецтві склалася вже повноцінна тематична течія з виправдання моралі успішності й безкарності шулерства. Автори таких фільмів доволі майстерно формують в свідомості глядача стійке переконання, що шахраюванням можна досягти чималеньких зисків. Паралельно, з інших інформаційних каналів, розцяцькованих дикунським брязкальцями, навіюють «шедеврами» ерзац-мистецтва: «Лучшіє друзья девушек – ета бріліанти».

Сатана розставив цих «геніїв» на ключові позиції, вони складають скріплений шаленими спокусами монолітний мур, за яким світ істинно натхненного мистецтва стає невидимим і непотрібним. Представники його спостерігають процеси руйнації суспільної моралі, але не можуть застосувати свої знання й таланти через власну розорганізованість. Отже, аби людина не робила хибних висновків, маємо не забороняти продукти культурного розбещення, але створити оціночну систему, яка би надала людині можливість свідомого вільного вибору між наслідками впливу провідних ідей творів. Щоб людина могла розгледіти й оцінити наслідки їхнього втілення і мала змогу свідомо відхилити твори, які навіюють тимчасове задоволення від «злодійської романтики» та хизування безкарністю. Щоб могла передбачити результати майбутніх злочинних дій аудиторії, розбещеної виправдянням злочину.

З іншого боку вже сформувалася ціла традиція – творчість із застосуванням ненормативної лексики. Нецензурщина підкреслює ницість культури, але слід зазначити – прихильники такої творчості користуються своїми здібностями доволі вправно. Але в тому й небезпека – вони створюють моду на творчість такого роду. Як наслідок – такі ерзац-митці множаться. Розхитане аморальністю суспільство радо відгукується на їхні «шедеври». Докотилося вже до того, що огидними інвективами висловили Українську національну Ідею. І вона, за допомогою нерозумних дій незліченних ЗМІ, знайшла свою доволі обширну аудиторію, якій поплямоване мерзенним середовище стало вже комфортним. Цьому дуже численному прошарку нашої громади невідомо, що Натхнення Боже ніколи не досягне Душі, затаврованої отією гидотою. А отже, наповнення культурної скарбниці наразі загальмується, а можливо, як не припинимо експансію нецензурщини, і припинеться. Чи має перспективу нація без культури? І це стане результатом інертності творчої інтелігенції. Завдання істинно мистецької спільноти розкрити суспільній свідомості усю небезпеку наслідків такого впливу. Тож порівняймо мету Української національної Ідеї, спрямовану на єднання людини у Гармонії з Творцем Всесвіту, з наслідками псевдотворчості мерзенними інвективами.

З огляду на ці виклики дуже б підсобила розпущена нещодавно Комісія з суспільної моралі. Можливо, її робота потребувала вдосконалення. Але потреба в ній очевидна. Діяльність її була припинена з огляду на непотрібність, оскільки, мовляв, вільна людина має самостійно приймати рішення щодо споживання мистецьких контентів. Однак, обирати людина має, враховуючи об’єктивні характеристики. Але вони залишаються прихованими, бо фахівці від того відсторонені. Тим часом, навіть отримавши просте попередження від істинних митців про негативний вплив пропонованого контенту, людина не тільки сформує захист власної психіки, але й поступово навчиться робити висновки самостійно. Критерії для такого аналізу, якими можна було би відрізнити навіяне з пітьми від Натхненного Світлом, можуть бути опрацьовані й запропоновані творчою спільнотою завчасно.

3.      Об`єднатися з журналістами! Зупинити штучну деградацію! Запросити до співпраці творчі та професійні об`єднання журналістів, які разом з митцями несуть відповідальність за стан людської цивілізації. Пропонувати законодавчим органам зобов`язати ЗМІ відповідними законами припинити розбещення суспільної моралі заради сумнівної цінності матеріальних статків (заборонити рекламу алкоголю, зброї, насильства, гламурного марнославства). Натомість, закликати (не зобов’язати, відродивши цензуру, але закликати) ЗМІ працювати відповідно до критеріїв мистецтва духовного відродження, узгоджених попередньо (про що йдеться в п.2) і під гаслом: «Світоч Духовності – Велична Україна!»

4.      Залучити освітянську спільноту! Провести відповідні заходи разом з освітянами та науковцями, а також представниками виборних і виконавчих органів влади всіх рівнів, де розкрити закономірну спільну нашу відповідальність у згаданих процесах і закликати їх до співпраці у вихованні молоді високодуховної моралі.

Особливо важливою вбачається у такому об’єднанні роль педагогіки. Необхідність духовного виховання вже як хмара нависла та й душить, хоч шаблюкою рубай. Згадаймо, друга теза пропонованої Української національної Ідеї визначає створення гармонійно розвиненої держави здійснимим єдино за умови виховання соціуму життєдайної Духовності. Тільки за умови досягнення такого рівня інтелектуального розвитку в людини з’являються моральні засади, за якими відкриваються інтуїтивний спосіб пізнання у поєднанні з експериментальним (т.зв. гомерівський спосіб пізнання) і безпомилкове образне мислення. Тільки за умови досягнення таких здатностей людина свідомо відмовиться від негативних вчинків й почне за доброї власної волі поступ до Гармонії.

Для того знадобиться радикальна переорієнтація усієї системи освіти на виховання людини свідомої Духовності. Не безглуздої софістики, нав’язаної комерсантами від релігії, а справжньої Духовності. Тієї здатності людини, що дозволяє черпати знання та Натхнення з вищих сфер енергії Пізнання. Й на те науковці, українські в тому числі, вже розробили глибочезної мудрості методики. Одну з них адаптовано й оприлюднено (додаток 1), після узгодження з авторкою, кандидатом педагогічних наук, доцентом кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка» Тамарою Тюріною. Її методика, розроблена абсолютно обособлено від витвору представленої «Ідеї Гармонії», настільки точно співпадає з її завданнями, що будь-які сумніви розсіюються – саме Господь, відповідно до своєї стратегічної ідеї, наділяє творчих і наукових служителів свого храму зернинами Натхнення. Ось де справжня Духовність. Це й тішить душу, й вселяє впевненість, бо підтверджує, що всі разом ми покликані на втілення Задуму Божого.

5.      Знання і досвід наймудріших – дітям! Налагодити зв'язок поколінь шляхом проведення регулярних презентацій та творчих зустрічей в освітніх та виховних закладах, на яких висвітлювати динамічний зв'язок між рівнем духовності, культури та інтелекту кожного з представників людства і перспективою його фізичного існування. Кожна дитина з юних літ має як аксіому знати, що людина несе відповідальність за кожен негативний вчинок, слово чи думку і винагороджується за позитивні.

6.      Долучити владу! Закріпити Українську національну Ідею законодавчо, у Конституції України. Включити поглиблене вивчення її філософської суті до освітніх і науково-дослідницьких програм.

Звісно, що урядові інституції зобов’язані вживати системних заходів, спрямованих на збереження й примноження української культурної скарбниці. Але й не чекаючи їхніх дій, маємо розкрити рівень особистої відповідальності урядовців перед Творцем і Натхненником Всесвіту за негативні рішення стосовно заходів та закладів, що служать розвитку духовності. Мусимо запропонувати чиновникам тісніший формат співпраці з творчою інтелігенцією. Службовці повинні знати, що відповідальність за Богом натхненні твори, котрі мають служити завданням педагогіки Духовності, несуть не тільки митці, але й ті, хто зобов’заний сприяти їхньому оприлюдненню. 

7.      Пропонувати підтримати звернення «Шлях із Армагеддону» до найвпливовіших наддержавних інституцій планети із закликом щодо активних системних дій у процесах духовного оздоровлення людства заради врятування від прірви самознищення. Заклику, де викладені пропозиції щодо виховання спільноти людей життєдайної моралі та істинної духовності, які створять суспільство, позбавлене рабських принижень і примусів, але на засадах любові й злагоди, у гармонії з Всесвітом.

Маємо вкотре підкреслити, що заради втілення наведеного плану неодмінна консолідація усієї творчої інтелігенції. Потрібна взаємодія усіх ланок нашої когорти. Якщо вилучити із неї хоча б одну – всі зусилля змарнуються. Приміром, чого варті мистецькі еталони моралі, якщо їх не почує суспільство. Приклад нульового результату хартії моралі від ініціативної групи «1-го грудня» це тільки підтверджує: без журналістів – зась. А зведення ролі журналістики до рефлексійної констатації подій теж мінімізує її цінність для консолідації навколо Української національної Ідеї. Журналістика має забезпечувати просування Ідеї до уваги суспільства. А для того потрібна взаємодія.

Приміром, нещодавно в Інтернет-мережі з’явилася цікава ініціатива. Груп підтримки української мови в інтернеті знаходимо безліч. Громадських організацій незліченно. Людей, які безумовно поділяють стурбованість станом мовного середовища, не перелічити. Але від спілкування між однодумцями, співчування одне одному та обурення байдужістю невігласів справа розвитку й відновлення природного українського мовного довкілля далі стурбованості не просувається. Очевидно, час припиняти непродуктивне скиглення та переміщувати енергію пасіонаріїв від культури ближче до народу, на терени громадських взаємин. Наснаги на те предостатньо. Потрібні креативні заходи.

Задля того представником мистецької спільноти, членом Національної спілки письменників України, було запропоновано акцію з розширення українського культурного простору через правове зобовязання продавця обслуговувати споживача українською мовою. Наступний план до вашої уваги:

«Отже, чинне законодавство регламентує, що маркування товарів, інструкції про їх застосування тощо мають виконуватися державною мовою.

Відтак, можемо вчити шанобливому ставленню до української мови на законних підставах. Запускаємо акцію у кілька етапів:

1. Попередня тиха й лагідна розмова з адептами чужинської мови в торговельних закладах.

2. Залучаємо дітей із шкіл і студентів для ревізії торговельних закладів на предмет наявності чи відсутності маркування українською мовою.

3. Пишемо разом з дітьми ввічливі й дуже сльозливі листи до підприємців з проханням зупинити московську мовну експансію в українському інформаційному просторі.

4. Усне попередження особливо затятим.

5. Звернення у Книзі скарг з проханням привести діяльність у відповідність до чинного законодавства.

6. Скарга у виконком з вимогою перевірки і дуже доречного адмінпокарання адептів мовної окупації України, які зігнорували дитячі листи (чинне законодавство передбачає штраф «за відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію – у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»).

7. Створення й участь у роботі комісії виконкому.

8. Увесь процесс дитячої атаки – під телескопи преси з відзначенням позитивних прикладів і нагородженням найбільш запеклих «мовних колаборантів» смачними гарбузячими головами.

9. Елегантно й невимушено розвертаємо «прожектори» на зовнішню рекламу і транспорт.

10. Спостерігаємо, як з наших дітей зростають хвацькі бійці, котрі шанують рідну мову і впевнені у своїй здатності змінити суспільні відносини.

11. Звітуємо Господу, що живемо не дарма, бо вберегли Богом дану рідну мову.

12. Для гурманів справи: позов до суду за порушення прав споживача на отримання інформації доступною мовою, якою є одна – державна.

Пункт 9-й з цієї програми поглиблює її промоактивність та демонструє аналогічну й не менш цікаву деталізацію.

За попередньо обговореною на зборах Форуму творчої та наукової інтелігенції пропозиції представника Національної спілки письменників України, при підтримці міської влади, з якнайширшим висвітленням ходу акції та розкриттям у ЗМІ її значення для виховання і дітей, і дорослих, педагоги спрямовують школярів для ревізії автобусних маршрутів з попередньо спільно з дітьми розробленими у школах під час навчальних годин листами-пропозиціями до водіїв і власників транспортних засобів, у яких діти просили би прибрати з транспорту аморально-глузливі вислови й розмістити замість них цитати авторства видатних українських діячів культури. 

Наприклад:  Замість нерозумного: «Мєсто для удара головой», розмістити:

«…Мені ж, о Господи, подай Любити правду на землі І друга щирого пошли!» («Царів, кровавих шинкарів…» Тарас Шевченко, 1860 р.) ;

Або: «…Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!..» («Сон» Тарас Шевченко, 1844 р.);

Чи наступне: «…Немає правди – над Любов, А без Любові все неправда…»  («На півдорозі до Шевченка» Т. Майданович, 2007 р.)

З підписом: «За ініціативою школярів… класу ЗОШ №, у співпраці з «Форумом творчої та наукової інтелігенції». Результат: за півроку з маршруток зникнуть «блатняки», пасажири почнуть відчувати повагу до історичних та культурних цінностей України, що підвищить загальний рівень культури суспільних відносин, мешканці міста поступово відчують довіру до творчого інтелектуального авангарду суспільства, діти отримають замість депресії від безвиході безцінний досвід впливу на суспільну свідомість і впевненість у дієвості їхніх соціально активних дій.

Ще ефективнішою видається програма практичного втілення Української національної Ідеї, викладена на авторському сайті. http://afgan.pl.ua/uk/home Адже головна її функція – перетворення байдужого населення на патріотів своєї країни та їхнє об’єднання в монолітну націю.

Аби зупинити суспільну деградацію ця програма пропонує вжити низку практичних заходів, якими можливо спрямувати свідомість українства на орієнтири української національної Ідеї (УНІ).

1.            Звернення до світової еліти «УКРАЇНА І ВАША МАТИ! ЗУПИНІТЬ АНТИХРИСТОВУ ІМПЕРІЮ!» доправити на кафедри (філософії, культурології, соціології, українознавства) навчальних закладів для дослідження.

В ньому на історичних фактах доводиться, що з «ПраУкраїни» почався розвиток цивілізації, що разом з іншими через культурну традицію українства людству були явлені ключові знання, які рухали цивілізацію, що зі знищенням України цей рух може припинитися, якщо її зараз не вберегти від агресії Росії. Фактично це компіляція першої та третьої тези Української національної Ідеї. Тому дискусія перетікатиме в публічне обговорення саме УНІ, що сприятиме її популяризації, а отже свідомої консолідації населення в монолітну націю.

2.            Провести дискусійний «круглий стіл» з трансляцією на ТБ за участю автора та наукових співробітників місцевих інститутів: з обговорення ЗВЕРНЕННЯ і трактату «Ідея Гармонії. Українська національна ідея» http://www.afgan.pl.ua/uk/home з подальшим активним використанням тез «круглого столу».

3.            Започаткувати збір підписів під вже відомим зверненням, яке має бути направлене до парламентарів США, Канади, Франції, Німеччини, Австралії…

Але головний результат цих заходів не реакція керманичів провідних країн світу. Важливіше те, що переважна більшість людей, які ознайомляться зі зверненням, – і підпишуться, і свідомо поставляться з більшою прихильністю до історичних національних цінностей, до спільної Місії українства, що в подальшому викличе більш солідарну суспільну відповідальність за долю України, та згуртує населення навколо політичної сили, яка збиратиме підписи, в настільки сконсолідовану націю, що ніяка отрута «руского міра» той моноліт не зрушить.

Заради генерації таких ідей і потрібне скликання Форуму.

Пропозицій аналогічних дій чимало, що свідчить про величезний потенціал, бажання творчої інтелігенції бути корисною суспільству і, водночас, про розпач від власної бездіяльності. Цей потенціал залишається зігнорованим, бо не існує координаційного центру, який забезпечив би його втілення. 

Як бачимо, в пропонованих заходах чітко відслідковується взаємодія усіх представників творчої й наукової інтелігенції. Як одне випаде – увесь ланцюжок розірветься. Залучити дітей, до речі, – пропозиція журналістів. Митці «підкинули» саму ідею й беруться за сценарну розробку театрального наповнення ключових заходів силами дитячих драмгуртків: вручення гарбузів з колядками, редагування листів, підбиття підсумків та ще чимало чого. Преса неухильно висвітлює, смакуючи увесь процес протягом кількох серій, чим достукується до невігласів, та й діти по хатах розщебечуть. Влада долучається усіма своїми найпродуктивнішими силами відділів та управлінь культури й освіти. А педагоги роблять вигляд, що разом з дітьми «йдуть слідопитами» й знаходять(!) дуже талановитих місцевих митців, портрети котрих чарівним чином виринають у виконкомівських управліннях культури на найпочесніших дошках пошани, замість зображень розпорядників бюджетів. Усі разом проводять відповідної методи зустрічі з служителями мистецтва, навчаючи дітей історії, розкриваючи значення мови для майбутнього їхньої України, виколисуючи покоління нових Франків та Українок.

А загалом ми зупиняємо нищення України русифікацією й отримуємо розширення меж застосування мови. Але найважливіше те, що збалансованими взаємоузгодженням діями об’єднана організація митців і науковців пробиває згадану Франком стіну між інтелігенцією й народом. Поступово за кілька років невтомної діяльності таке об’єднання заслужить довіру й наверне до своєї мудрості більшість населення. Таким чином – з’явиться підмурівок тієї національно-ідеологічної партії, про яку мріє знавець історії й філософ Микола Безотосний, яка не тільки наповнить продуктивною ідеологією буття українців, але й, здобувши щиру довіру народу, поведе його до Величної Місії українства. Люди почнуть свідомо зіставляти свої дії з головною метою і завданнями Української національної Ідеї, що й забезпечить консолідацію і прогресивний поступ у розбудові громадянського суспільства життєдайної моралі та духовності, про яке мріяв і писав у своєму вченні про Українську Духовну Республіку видатний український мислитель Олесь Бердник.

Але, згадаймо, для генерації таких ідей потрібне дієве об’єднання, здатне не тільки гасла й моралі народу з Парнасів спускати, але й на втілення креативних заходів. Очікуваний результат зазначених дій: консолідація творчої та наукової інтелігенції – для досягнення мети Української національної Ідеї під гаслами «ГІДНІСТЬ нації ДОВЕРШЕНОЇ держави – НАТХНЕННЯ Божого», ЧЕСТЬ і СЛАВА – ЗВИТЯГА й НАСНАГА! в об'єднання, здатне ефективно формувати життєдайну свідомість та мораль суспільства, котрі спрямують його розвиток на шлях прогресивного піднесення.

 

 

3.       НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ І ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

 

Отже, науковці теж відзначають, що суспільство доконечно потребує навернення до життєдайної Духовності. Але водночас бачимо:  навіть якщо активізація діяльності творчої та наукової спільноти й зрушить процес духовного відродження нації, – цього, напевне, виявиться все ж недостатньо. Якою б довершеною не була програма, вона залишається марною, аж допоки не отримає підтримки всім миром. Адже головне призначення об’єднавчої ідеї – консолідація зусиль якнайбільшої кількості співгромадян. Реально наближає громаду до виконання цього завдання законодавче утвердження Української національної Ідеї із задіянням, заради її втілення, державної системи освіти.

За такого розвитку вона отримає безумовно потрібний поштовх промоактивності в процесах навчання молоді у системі освіти. І що винятково важливо – в педагогічних вищих навчальних закладах, випускники яких мають постати свідомими своєї величної місії апостолами ідеї Духовного відродження України. Саме вони, виховані Педагогікою Духовності, розповсюдять величну Ідею Гармонії українства та зрушать процеси її реалізації. Таким способом за кілька поколінь зміниться і ментальність, і суспільна мораль нашої громади.

Численними зверненнями від поодиноких ентузіастів вже були зроблені спроби закріпити її законодавчо. На жаль, ті заклики залишаються непочутими. Але, чи зігнорував би парламент звернення від незліченної кількості учасників дієвого Форуму творчої і наукової інтелігенції з усієї України? Тож знову постає питання необхідності консолідації й координації дій свідомих своєї цивілізаційної місії митців і науковців країни. Вочевидь, тоді Українська національна Ідея й отримає належну увагу й зрушить процес відновлення Духовності в Україні.

Натомість чинна Конституція України не тільки не декларує Української національної Ідеї, а навпаки, утверджує ідеологічну різновекторність, що спонукає ідейний безлад, чим, вправно вселяючи розбрат, користуються ворожі Україні сили.

Чинна редакція Конституції України визначає:

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова…

Наразі ж ми маємо унікальну історичну потребу сформулювати Українську національну Ідею, закріпити її окремою статтею Конституції України й консолідувати прогресивні інтелектуальні сили нації для досягнення її мети, якщо змінимо наведені статті наступним чином:

Стаття 11.  Держава сприяє розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин, заради консолідації їх зусиль на втілення Української національної Ідеї.

Стаття 15.  Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, спрямованої на втілення Української національної Ідеї.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, але не може бути спрямованою на заперечення Української національної Ідеї

Водночас необхідно прийняти окремо Закон України «Про Українську національну Ідею», з наступними статтями:

 Ст..№... «УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ:

«Україна – моя родина: досконало розвинена громадою життєдайної духовності держава, колиска сучасної цивілізації та джерело Натхнення людства на шляху до Гармонії Всесвіту»

Суть її сконцентрована у таких промоактивних гаслах:

«ГІДНІСТЬ нації ДОВЕРШЕНОЇ держави – НАТХНЕННЯ Божого»

«ЧЕСТЬ і СЛАВА – ЗВИТЯГА й НАСНАГА!»…

 

«Ст..№… «Стратегічне завдання, яке постає перед народом України з огляду на сформульовану Національну Ідею, полягає у відновленні суспільства життєдайної духовності та моралі, здатного до розбудови справедливої, гармонійно розвиненої держави, на піднесення національної гідності українців до рівня усвідомлення історичного покликання України – колиски людської цивілізації, гідної Натхнення Божого, аби разом з іншими народами вивести на шлях до Світла все людство».

У результаті таких змін до законодавства України ми отримаємо об’єднавчу Українську національну Ідею, яка:

а) ґрунтується на моральних засадах (тезах) Християнства, що максимально відповідає прагненням найчисленніших верств української спільноти і водночас не суперечить постулатам вірувань і традиціям інших  релігійних громад України;

б) водночас гнучка й відкрита для вдосконалення, оскільки сформована окремо від Конституції;

в) здатна служити українському народові в якості невгасимого гасла віками. А процеси її публічного обговорення та подальшої трансформації здатні консолідувати прогресивні інтелектуальні сили нації на практичне, на відміну декларативних, досягнення її «Величної цивілізаційної культурної Місії».

Теза 1: «Україна – колиска» – корені сучасної «післяпотопної» цивілізації саме в Україні. Як свідчить Біблія й підтверджують висновки численних наукових досліджень, саме з Північної Припонтіади почалося розселення Ноєвих нащадків. Українська культура – результат Богом Натхненної творчості, основою якої є одна з найдосконаліших у світі мов, яка історично є найближчою до прамови, Богом даної на невимовне щастя спілкування з Ним і на співтворчість, разом з Його Натхненням.

Теза 2: «Довершеність». Творчі перлини української Богом Натхненної культури встановлюють еталонні моральні засади, що позбавляє розбрату та наповнює суспільні відносини в Україні життєдайною наснагою гармонії і злагоди. Керуючись ними, шануючи своє призначення, українці вибудовують досконало розвинену державу, відновлюють соціум до стану взірцевої громади, здатної на виконання своєї «цивілізаційної культурної Місії» в майбутньому.

Теза 3: «Україна майбутнього» – взірцево розвинена, осяяна Богом Натхненною культурою, гідна разом з братніми народами вивести з провалля аморальності й бездуховності все людство і виконати свою «цивілізаційну культурну Місію» – утворення Джерела Натхнення життєдайної Духовності всього людства у його поступі до Гармонії Всесвіту. Саме з України, з якої людина рушила у сповнений ризиків шлях, може початися і відродження духовності, що зупинить цивілізаційні кризи та забезпечить гармонійний розвиток людства до стану ноосферної цивілізації.

 

ЩО ТИ, НАТХНЕННИК БОЖИЙ, ЗРОБИВ…?

Вочевидь наближається час, коли кожному з нас доведеться відповідати на питання: «Що ти, Натхненник Божий, зробив для врятування спраглих душ від хаосу бездуховності?» На жаль, багатьом вже зараз дуже важко знайти відповідь на те. Але творча і науково-освітянська інтелігенція має шанс докласти зусиль, аби розпочати відродження.

Війна, якою терзають Святу Україну, неодмінно закінчиться. Що б там не було з агресором, а Благословенну нашу землю й настільки Натхненний народ Бог вбереже. Але ми маємо пам’ятати, що перед людством стоять набагато небезпечніші виклики – пов’язані з перспективою самознищення у горнилі бездуховності. Саме тому в Укранську національну Ідею й закладається історична місія Богом Натхненного українського народу: зупинити згубні процеси наприкінці віків. Зовнішньополітичні ініціативи стосовно пропонованої в цьому документі програми дій здатні піднести ставлення міжнародної спільноти до українського етносу на новий рівень – як до одного з народів, через які Творець Всесвіту виведе людство до світлого майбуття.

Коли втілюватимо Ідею Гармонії, очевидно почуємо, що такого в жодній Конституції успішних країн світу немає. І в тому теж облуда! Бо немає жодної успішної країни на Землі. Єдино чого успішно досягла технократична Цивілізація – через хижацьку мораль і бездуховність – дісталася провалля самознищення. Але якби людство «почуло» академіка Вернадського з української академії наук  і завчасно спрямувало свої зусилля на побудову величної ноосферної Цивілізації, нам би відкрилися найпотаємніші сили Природи, що забезпечило би безпечний успіх людства у поступі до миру й злагоди.

Національної ідеї в Конституції ні в кого нема! Ось це правда! Тож станьмо на шлях до Гармонії Всесвіту першими!

Вище було доведено, що людина втілюється тільки там, де заслуговує рівнем свого духовного розвитку. Аби Україна в якості інтелектуального і духовного Джерела Натхнення відбулася, як визначено третьою тезою Української національної Ідеї, і втілюється кожен з українців у цій благословенній землі. Отже кожен з нас, і окремо, і в спільноті, і приймає відповідальність самим своїм народженням, і несе її до останього подиху за те, аби усім своїм життям, усіма якостями своєї Душі, утвердити і піднести Батьківщину до вершин її Богом визначеної місії. В тому і полягає найважливіший об’єднавчий чинник Української національної Ідеї, який і спрямовує політичну стратегію етносу на майбутні часи.

Знаний дослідник українства, німецький гуманіст-класик Йоганн Готтрід Гердер наприкінці XVIII століття  у своїй книзі  «Журнал моєї подорожі» писав про свої враження від України і її народу: «Україна стане новою Грецією. Чарівне голубе небо, благодатна родюча Земля народу, його поетична, музикальна душа колись прокинеться…»

Тож пробуджуймося! Адже маємо щастя жити в країні грандіозної глибини Духовності й краси культури.

Якщо будемо гідні її творців, як сучасників, так і наших пращурів, збережемо її спадкоємність, то – на виконання головної мети Української національної Ідеї – викохаємо в Україні досконало розвинену державу – Джерело Натхнення всього людства.

Ігор Моісєєнко,

лауреат державних і міжнародних

літературно-мистецьких премій

www.afgan.pl.ua

 

Рецензія на рукопис

«Ідеї гармонії  Українська національна Ідея»

Українська національна Ідея – це сама квінтесенція буття нації. Адже вона поєднує в собі й культуру, і патріотизм, і націоналізм, і мову, й віру. Національна ідея є соціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, що згуртовує його в єдине ціле. Ми говоримо про національну ідею, коли певний народ відчуває свою єдність, свій внутрішній зв’язок, розуміє своє ставлення та розвиток, усвідомлює свою долю та призначення.

За визначенням українського академіка П. В. Копніна, знаного філософа й фахівця з гносеології, поняття “ідея” є такою формою свідомості, в якій, по-перше, дано повний образ реальності й, по-друге, сформульовано пов’язану з цим образом мету та спосіб її досягнення. Національна ідея ж – це суспільний проект загальнонаціонального масштабу, невід’ємною частиною якого є певне уявлення про об’єктивне становище нації, її цінності й проблеми, а також про загальнонаціональні цілі та шляхи їх досягнення.

Якось японського дипломата запитали: ”Чого не вистачає Україні?” І він відповів: ”Націоналізму, бо це вищий ступінь патріотизму, коли ти все робиш задля блага країни”. А в нас багато хто любить не Україну в собі, а себе в Україні. Головним в націоналізмі є ідея державності, незалежності та самобутності. Бо держава – це форма й засіб організації повноцінного життя народу.

Для утвердження української незалежної держави необхідно об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення неможливо. Фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована Українська національна Ідея – міцно замішана на загальноукраїнських інтересах, високих соціально-моральних, традиційних духовних і матеріальних цінностях – земля, соборна держава, її питома мова, єдина помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інші простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, безпечне довкілля, заможний народ, європейський вектор інтеграції; рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством узагалі.

Національна ідея належить до довготривалої загальнонаціональної стратегії. Національна ідея – духовна основа життєдіяльності нації, яка задає її світоглядні та цілепокладаючі орієнтири, визначає ціннісні орієнтації. На побутовому рівні – відчуття й розуміння історичної долі, усвідомлення сприйняття нерозривності генетичного зв’язку нації, власний ідеал народу, що є узагальненим уявленням про призначення нації та її місце в навколишньому світі, зазначає відомий українознавець Петро Кононенко.

На жаль, Україна сьогодні й досі не мала ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, а має девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформаційно-просторовій, інформаційній моделі розбудови національної держави, у здійсненні її євроінтеграційних намірів тощо.

Численні спроби викристалізувати українську Національну Ідею не можна вважати вдалими. Якимось дивним чином амбіції дослідників не йдуть далі розвідки її суті. На жаль, коли справа доходить до її формулювання, в авторів наче наснага зникає .

Можливо, визначення Національної Ідеї відомого українського літератора Ігоря Моісєєнка комусь здаватиметься дещо романтичним, адже автор доводить свої аргументації постулатами незвіданої для багатьох духовної сутності людини. Але національна Ідея й має, між іншими завданнями, визначати мету існування нації як найвищого регістру народну мрію – жити щасливо, з любов’ю у серці, вершина якої – єднання з Творцем досконалої Гармонії Всесвіту. На жаль, людину спокушали розбещенням фізичними втіхами тисячі років. Відтак, кількість адептів шляху Духовності не більшає. Тому вона й буде ввижатися недосяжною, але водночас і грандіозною.

Представлена І.Моісєєнком концепція виглядає однією з найбільш вдалих і перспективних. Адже автор не тільки сформулював і вмотивував дієву Національну Ідею найвеличнішої з можливих мети, але й запропонував шляхом внесення в чинне законодавство України вивести її на тракт всенародного втілення. Таким чином вона здобуде найширшу з можливих аудиторію, торкнеться усіх сфер буття, а найголовніше, – увіллється до наукових та освітянських навчальних програм і тоді зможе здобути насправді суттєвий вплив на формування суспільної свідомості і моралі, утвердити величну цивілізаційну місію українського народу й об’єднати гідну тієї мети націю на її досягнення.

Микола Безотосний,

кандидат історичних наук,

доцент кафедри філософії, історії та педагогіки

Полтавської державної аграрної академії

 

 

 

 

 

 

 

 

Рецензія на рукопис книжки

«Ідея гармонії. Українська національна ідея»

Ігоря Моісєєнка

            У часи великих випробувань українці завжди могли об’єднатися для спільного формування належної відповіді на виклики часу. У цьому їм допомагали незламна воля, любов до України (патріотизм), хоробрість й усвідомлення того, якщо не я, то хто. Книга Ігоря Моісєєнка «Ідея гармонії. Українська національна ідея» присвячена, власне, тому, як українці сьогодні, під час російсько-української війни, під час боротьби з корупцією всередині країни, можуть зберегти себе, вийти сильнішими з боротьби зі злом, яке окупувало Україну.

Безперечно, що книжка за змістом є актуальною й необхідною для українців. Тому що вона дає певне бачення теперішнього й майбутнього України, вказує, на яких засадах має формуватися нова українська держава, українська нація, до складу якої входять усі патріоти, незалежно від етнічного походження. На часі є стратегічне бачення Ігоря Моісєєнка місця України в загально цивілізаційному процесі. Україна сьогодні протистоїть варварству Росії, її неоімперським зазіханням на європейські цінності, в тому числі й християнські. Тому сьогодні Україна є форпостом європейської цивілізації, яка прийняла на себе удар російської неоімперської потуги.

Гармонія – це ідея давньогрецької цивілізації, поняття, яке запровадив в обіг Піфагор. Гармонія означає співзвучність окремих частин, які творять єдину цілісність, не зливаючись одна з одною. Здається, що саме такий шлях для України пропонує Ігор Моісєєнко. Об’єднання українців на основі ідеї гармонії є продуктивним, можливим й творчим. Як правильно зазначає автор книжки: Україну ділили різні імперії, щоб колонізувати українців, але сьогодні вони повинні подолати всі штучно створені колонізаторами поділи. Справжній процес деколонізації розпочався з Євромайдану та Революції Гідності. На часі усвідомлення того, що в єдності, в гармонійній співтворчості різних регіонів України, наша сила, яка допоможе нам вистояти у нелегкій боротьбі за власне повноцінне буття на своїй рідній землі на у світі.

Книга Ігоря Моісєєнка демонструє велику ерудованість автора, його обізнаність з сучасними політичними, соціальним та геополітичними процесами. Матеріал книжки чітко структурований, згідно з планом. «Ідея Гармонії. Українська національна ідея» належить до історіософських книжок. Автор розвиває власне бачення історіософського процесу в Україні, яке належним чином обґрунтоване.

Враховуючи сказане, за змістом, структурою, викладом матеріалу книга «Ідея гармонії. Українська національна ідея» Ігоря Моісєєнка є корисною, актуальною, тому її можна рекомендувати до друку.  

І. В. Карівець

Доктор філософських наук,

доцент кафедри філософії

Національного університету

 «Львівська політехніка»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рецензія на рукопис

«Ідея Гармонії. Українська національна Ідея» Ігоря Моісєєнка

 

Процеси асиміляції, які спостерігаються протягом історично видимої доби існування людства, – явище цілком природне. Однак разом із взаємопроникненням етносів народжується нові самобутні культурні традиції, а народи цілком природно знаходять способи мирного співіснування та взаєморозвитку. На жаль, українству випало сусідство, зчеплене національною ідеєю, спрямованою на розширення кордонів свого існування через агресивні дії. Разом із періодичними кривавими набігами т.зв. гарячої фази противник не цурається й стратегії знищення української національної ідентичності через культурну експансію. Аби з часом поглинути жертву природно і безапеляційно. 

Віками культурний фронт української нації залишається оголеним. Тим часом, монолітно сконсолідований ворог спрямовує на ментальне поглинення України усі доступні йому інтелектуальні й духовні потенціали. Більшість українців навіть не здогадуються про існування культурної експансії, а коли чують про неї – недооцінюють її нагальності та відмахуються, як від незрозумілого. Поодинокі заклики мудрих до спротиву ворожим потугам у стиранні нації залишаються захмарно віддаленими від загалу, а тому не почутими.

Доктрина Ігоря Моісєєнка, представлена у науково-публіцистичному творі «Ідея Гармонії. Українська національна Ідея» радикально руйнує цю стіну нерозуміння. «Ідея Гармонії…» не просто окреслює зазначену проблему, не тільки здатна протистояти ідеологічній агресії, але й з усією ясністю визначає дієву, позбавлену популістської декларативності, стратегію утвердження й розвитку нації на шляху до найвищої з можливих мети.

У своєму творі автор чітко визначив завдання з формулювання національної Ідеї, її три провідні тези (минуле-сучасне-майбутнє), які встановлюватимуть вектор розвитку нації аж до втілення найвищої з можливих цивілізаційних місій української нації на планеті. Кожна з тез органічно пов’язана з історичною ідентичністю національних здобутків українства і логічно доведена автором. Це дозволило виконати поставлене завдання – викристалізувати Українську національну Ідею вперше в історії України одним реченням.

Саме ця обставина відкриває можливість її законодавчого затвердження, що переводить її з дослідницьких наукових кабінетів у площину практичних відносин соціуму. Разом з освітянською ініціативою «Духовної Педагогіки», розробленою українськими науковцями та підкріпленою дійовими методами особистого духовного шляху автора, вона здатна не тільки сконсолідувати та зберегти українство, але й налагодити через систему освіти процеси ефективного виховання патріотично налаштованої молоді, яка свідомо відмовиться від руйнівної моралі на користь життєдайної духовної організації. Це дозволить на новому рівні побудувати ідеологічний супровід розвитку нації, спрямувати її найпрогресивніші сили на ефективну розбудову справедливої заможної України, яка може стати взірцевою для всього світового товариства.

Характерною особливістю «Ідеї Гармонії…» є саме природна добровільність приєднання до неї. Авторові вдалося знайти формулювання національної ідеї, яке залагоджує протиріччя найбільш полярних світоглядів. Приміром: шлях до Гармонії не заперечують ні християнська Ідеологія, яка спрямовує вірян до єднання у Гармонії з Творцем Всесвіту, ні навіть атеїстична, яка прагне з позицій діалектичного матеріалізму буття у Гармонії з Природою, яка утворює Всесвіт.

Чи не найважливішою особливістю «Ідеї Гармонії…» є та обставина, що автор окреслює шляхи дієвого залучення науково-творчого потенціалу України. Пропоновані ним форуми творчої та наукової інтелігенції забезпечують і високий рівень фаховості та ефективності їхніх заходів з відродження життєдайної ідеології соціуму, і колегіальність їхніх рішень, що позбавляє Ідею будь яких ознак авторитаризму.

Отже, авторові вдалося запропонованим формулюванням забезпечити виконання основного завдання Української національної Ідеї – свідоме об’єднання нації, очолюваної найпотужнішим з можливих інтелектуальним авангардом українства з доброї волі, без жодного примусу, за власними переконаннями. Таку самоорганізацію соціуму дуже важко було б зруйнувати шовіністичними ідеями на кшталт «русского міра». Об’єднана монолітно «Ідеєю Гармонії…» нація виявилась би невразливою для зовнішньої ідеологічної експансії, яка наразі вже призвела до втрат найкращих синів українського народу.

З огляду на вищезазначене,«Ідея Гармонії. Українська національна Ідея» Ігоря Моісєєнка вирішує питання національної безпеки. Отже – потребує оприлюднення та розповсюдження невідкладно, аби за сприяння законодавчої та виконавчої влади досягти найширшої аудиторії та поставити її на службу українському народові на Славу України – держави заможної, справедливої та успішної.

Кирило Третяк

Кандидат історичних наук

11.07.2016р


Додаток 1

 

ПЕДАГОГІКА ДУХОВНОСТІ – ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ТА САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ СУЧАСНОЇ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

 

Сучасна цивілізація поступово переходить в нову стадію розвитку – ноосферну цивілізацію, важливою ознакою якої є пріоритет морально-духовних цінностей, колосальне зростання ролі освіти і науки як головних чинників суспільного прогресу.

Входження України у світовий освітній простір, приєднання до Болонського процесу зумовлюють необхідність перебудови та модернізації вищої освіти на духовних засадах. Саме духовність повинна стати основою освіти, а освіта – сприяти формуванню, розкриттю та розвитку духовного потенціалу особистості.

Повинна змінюватися і основна орієнтація вищої освіти. Вища школа повинна бути спрямована на підготовку не тільки фахівця, компетентного професіонала, але й духовно-розвиненої особистості, людини високої культури, людини – творця, громадянина світу. Ідеї А. Швейцера, В. Вернадського, І. Пригожина, Н. Моісеєва, Н. Маслової, Б. Астафєва,  В. Андрущенка, С. Кримського, А. Кисельова, О. Сичивици, І. Зязюна, В. Кременя, С. Кара-Мурзи мають лягти в основу нового ноосферного світогляду громадянина своєї країни, Землі і Всесвіту. Духовність особистості повинна розглядатись як основна невід’ємна складова нової парадигми освіти та виховання особистості студентської молоді, стати не тільки компонентом змісту освіти, але й складати її.

Для успішного вирішення завдання формування духовності особистості необхідні всебічні знання про природу її духовності. Наукові відкриття щодо природи людини (к. ХХ – п. ХХІ ст.) виходять за межі класичних уявлень про людську істоту. Нові перспективи й можливості дослідження природи феномена духовності особистості відкриваються з розвитком ідей і методів такої постнекласичної науки як синергетика.

З середини ХХ століття у науці почався розвиток нового етапу - постнекласичного, який, з самого початку переступаючи межі традиційної науки, знаменував собою парадигмальні зміни у всіх наукових сферах. Центральною науковою парадигмою постнекласичної науки стала синергетика – наука про взаємозв’язок і взаємодію Усього Сущого. Характерним для цього етапу став «новий» тип раціональності, що включає усі форми пізнання дійсності (наукові і ненаукові), стає основою для їхньої інтеграції та взаємодії між собою, фундаментом для синтезу науки, релігії та езотерики, наукових концепцій Заходу та езотеричної мудрості Сходу. Наукові, релігійні та езотеричні методи, у методології синергетики не протиставляються одне одному, а, навпаки, взаємодіють між собою, взаємодоповнюючи одне одного.

Проблеми синергетики у суспільно-гуманітарних процесах розглядаються у працях І. Пригожина, П. С. Гуревича, Н. Н. Моісеєва, Г. Хакнна, Л. Г. Антипенко, В. П. Бранського, Л. П. Назаретяна, К. ХДелокарова, Є. А. Спіріна, В. П. Казначеєва, В. В. Кизими, Л. В. Теліженко тощо.

Синергетичний підхід широко використовується для аналізу проблем, у центрі яких знаходяться світ, людина і суспільство. Зокрема, унікальним феноменом з погляду синергетики є людина, яка уявляє собою особливого роду живу надскладну систему, що постійно розвивається і еволюціонує. Розкриваючи загальний для усіх систем механізм розвитку, синергетика, стає загальною основою будь-якої еволюційної теорії.

Синергетичне бачення особистості – це холістичний підхід до людини як цілісної істоти: єдності духу, душі й тіла, де дух і матерія, душа і тіло не протиставляються одне одному, а встановлюють собою цілісну структуру ієрархічного порядку. Душевно–духовна реальність в синергетичному світі невіддільна від особистості та її буття. Отже, найбільш доцільним при дослідженні природи духовності особистості та шляхів її формування є синергетичний підхід постнекласичної науки, яка переступаючи межі традиційної науки, використовує як наукові, та і ненаукові методи пізнання.

Синергетичний підхід відтворює погляд на подвійну природу світу і людини, що пов’язано із феноменом самої людини як надскладної системи, яка містить в собі одночасно і матеріальне, і духовне начала, яка постійно еволюціонує і належить до двох світів: земного, щільного і космічного, духовного.

На основі синергетичного підходу до людини формується нова концепція освіти й виховання, яка передбачає перебудову змісту і методів навчання та виховання з орієнтацією на людину як космопланетарний феномен, що дозволяє розробити нову концепцію духовної еволюції людини і суспільства.

Духовний розвиток особистості повинні забезпечувати, насамперед, дві сфери: наука і освіта.

Утім, на думку багатьох дослідників щодо проблеми дослідження феномена духовності особистості та її духовного зростання традиційна наука здатна вирішити цю проблему лише частково: вона розглядає лише фізичну та частково психологічну (душевну) складові людської істоти. Душевно-духовну сутність людини досліджують та пояснюють духовно-релігійні та духовно-езотеричні філософські вчення…

У людині на генетичному рівні закладена віра в Бога, Божественне Одкровення, природне прагнення наблизитися до духовних глибин буття, Світу Вищого, трансцендентального, Духовного.

Релігійна традиція, розкриваючи характер взаємозв’язків та взаємовідносин людини з Богом і Духовним світом, фактично містить у собі стратегію виживання та сталої духовної еволюції людини і людства, що ґрунтується на вічних Божих заповідях Любові, Добра, Милосердя, Людяності. Ці морально-духовні настанови тисячоліттями скеровували напрям розвитку людства.

Духовно-езотеричні ж філософські концепції дають нам загальне уявлення про тонкоматеріальну структуру людини та її функції; інформаційно-енергетичну структуру Всесвіту, ієрархію тонких світів та їх взаємозв’язки з тонкими тілами людини, космічні закони еволюції Всесвіту; розкривають сутність, зміст, методи і чинники духовного розвитку та саморозвитку особистості.

Щодо сучасної освіти, то у сучасному освітньому просторі паралельно існують умовно три типи освіти:

· академічна (екзотерична) освіта, яка, ведучи людину через усі ланки сучасної освіти, спрямована переважно на індивідуальний розвиток людини з метою якнайповнішої її соціальної адаптації та особистісної самореалізації;

· неформальна (духовно-езотерична) освіта – спрямована на отримання сакральних знань про світ і місце людини в ньому, методи сприяння еволюції людини і суспільства. Вона акцентує увагу на аспектах резонування людини з суспільством, а також суспільства з Вищими Системами Життя - Духовним Світом.

Цінності цих двох типів освіти не тотожні. В своїй суті неформальна освіта є продовженням освіти академічної: підіймаючи рівень людини на якісно новий щабель, вона дозволяє їй виходити за межі її наслідкових зв'язків і починати жити свідомо як у сфері матеріальній, так і у сфері духовній.

І третій тип – духовно-релігійна освіта, мета якої – наблизити людину до Бога, допомогти проявитися в неї Образу Творця, сформувати усвідомлене прагнення жити за Божими Заповідями тощо.

На думку сучасних дослідників В. Андрущенка, В.Кременя, А. Мудрика, Г. Шевченко, А. Корецької, О. Матвієнко та ін. саме освіта покликана сприяти формуванню духовного потенціалу нації, духовному розвитку кожного члена суспільства.

Утім, сьогодні ми спостерігаємо розрив між вимогами, які суспільство висуває до студента як особистості, громадянина і майбутнього спеціаліста, і характером його підготовки у вищому закладі освіти. У сучасній педагогіці не приділяється достатньо уваги духовному началу людини і шляхам його розкриття та розвитку, досить слабо представлені проблеми щодо формування духовності особистості, що дає підстави наголосити на науково-педагогічній нереалізованості потужних освітньо-виховних можливостей релігії, езотерики та останніх результатів наукових досягнень сучасних вчених, які досліджують проблему феномена духовності особистості… Отже, на превеликий жаль, сучасна Вища Школа не забезпечує на належному рівні духовного розвитку особистості.

На сьогоднішній день необхідне глибоке переосмислення педагогічної освіти Вищої Школи, що дозволить органічно пов’язати проблеми педагогіки з духом і, відповідно, ввести у програму поряд з класичною педагогікою – Педагогіку Духовності, а також цикл інтегрованих педагогічних спецкурсів для магістрів, що сприятиме духовному розвитку та саморозвитку особистості. Теоретико-меотодологічною основою нової дисципліни «ПД». повинна стати синергетична концепція сучасної постнекласичної науки, що базується на синтезі науки, релігії та езотерики.

Зміст курсу педагогіки духовності, спрямованої на формування людини Нової Доби – громадянина майбутньої ноосферної цивілізації, необхідно моделювати відповідно до логіки останніх досягнень сучасної науки (педагогічної, психологічної, природничої). Слід ввести у зміст курсу духовно-релігійні та духовно-езотеричні філософські надбання людства щодо сенсів, чинників та методів духовного розвитку особистості; включити нові поняття, категорії (як наукові, так і ненаукові), які б відображали стан проблеми духовності у його еволюційному розвитку, а також послідовне логічне висвітлення основних положень та ідей формування духовності особистості.

Зміст курсу ПД повинен містити в собі розділи, присвячені феномену духовності особистості та шляхам її формування, духовній історії людства, проблемі інтуїції як форми духовного осягнення дійсності, та виконувати наступні завдання:

· ознайомити студентів з духовною історією людства;

· розкрити сутність природи духовності особистості, її складові, різноманітні концепції духовності;

· ознайомити студентів із закономірностями духовного розвитку особистості;

· розглянути сутність поняття «свідомість», її структуру, рівні розвитку та шляхи піднесення людської свідомості до космічного рівня;

· ознайомити студентів з прогностичними концепціями напряму розвитку землян;

· ознайомити студентів з умовами, методами та засобами розвитку інтуїції; розкрити особливості фізичного виховання та самовиховання у контексті духовного розвитку особистості;

· ознайомити студентів зі змістом, методами та чинниками виховання душі;

· розглянути сутність, ступені та методи духовного саморозвитку особистості тощо.

Розуміючи особистість як біосоціодуховний феномен, цілісну істоту, органічну єдність космічного і земного начал людини – духу, душі й тіла, бажано ознайомити студентів з сутністю понять «дух», «душа», «тіло» у світлі релігійних, духовно-езотеричних та наукових підходів; розкрити витоки людського духу, його сутнісні ознаки та її складові, ступені еволюції та характер вияву; особливості взаємовідносин між душею, духом і тілом, їхні функції у цій триєдності, зміст та напрям еволюції.

І християнська концепція людини і духовно-езотеричні філософські вчення, і сучасна наука підтверджують біоенергоінформаційний характер природи людської істоти, яка є органічним синтезом духовного і матеріального, де космічне (духовне) є формоутворюючим, первинним по відношенню до земного, фізичного, щільного.

Розглядаючи людину як складну біоенергоінформаційну систему, яка містить в собі не тільки щільне тіло, але й тонкоматеріальні енергетичні тіла, бажано присвятити спеціальний розділ тонкоматеріальній природі людини, де розглянути структуру, функції і особливості кожного із тонкоматеріальних тіл людської істоти у духовному становленні особистості; поняття аури, чакр; проаналізувати різноманітні концепції природи людської істоти як езотеричного, так і наукового напрямів (Живої Етики, В. Верещагіна, Б. Бреннан, А. Васильчука, В. і М. Гоча, М. Гончаренко та ін.)

Особливу увагу бажано приділити проблемі розкриття внутрішньої сутності феномена духовності особистості: його складових, характеристик, форм вияву, ролі і значення у житті людини, аналізу змісту поняття «бездуховність» та розглянути процес одухотворення, ступені духовного зростання від людини егоцентричної спрямованості до людини з космічним рівнем свідомості, внутрішні механізми духовної еволюції людини; характерні ознаки духовно пробудженої людини, планетарно-космічну місію високодуховної людини, проаналізувати наукові концепції щодо розвитку та саморозвитку особистості (В. Слободчикова, Є. Ісаєва, О. Киричука, З. Карпенко, РАсаджолі, В. Беха, Є. Помиткіна, М. Савчина та ін.)

Розглядаючи свідомість як космічно-всесвітнє явище, інформаційно-енергетичну структуру, що здатна впливати на навколишній світ, змінювати, трансформувати його, бажано розглянути сутність поняття «свідомість», її структуру, рівні розвитку та шляхи піднесення свідомості сучасної людини до духовного, космічного рівня; приділити питанню еволюції людини і людства, прогностичним концепціям напряму розвитку землян, сутнісних характерних ознак зовнішньої і внутрішньої природи людини майбутнього з погляду християнського, як найпоширенішого і найвизнанішого, найбільш розвиненого у численних працях, вчення, духовно-езотеричних філософських джерел, відомих мислителів як минулого, так і сучасності (Г. Сковороди, Тейяр де Шардена, М. Бердяєва, В. Лосського, М.Федорова, Р. Штайнера, Шрі Ауробіндо Гхоша, А. Бейли, Г. Ващенко, В. Вернадського, К. Ціолковського, О.Реріх, А. Маслоу, Д. Андреєва, А. Сандрової, В. Дімірова, О. Бердника, В. Беха, Т. Шубейкіної тощо), а також феномену Дітей Нової Свідомості – Індиго, Кристалічних дітей як представників наступного ступеня духовної еволюції людства.

Одним з найважливих розділів Педагогіки Духовності повинен бути історичний розділ, у якому в узагальненому вигляді подається духовна історія людства. У зміст цього розділу доцільно включити:

· знайомство з педагогічними аспектами і практичним духовним досвідом світових релігій, які розкриваючи божественне походження людини і, визнаючи участь Вищого світу у розвитку особи, сприяють пробудженню її духу: дають відповідне уявлення про духовну еволюцію людини і людства; розкривають зміст та шляхи духовного виховання та самовиховання особистості, допомагають людині через власне духовне самовдосконалення піднятися до рівня людини високодуховної, пізнати Вищі Космічні Закони, жити у Мирі, Любові і Злагоді;

· вивчення педагогічних аспектів Нагорної проповіді, Божих Заповідей, які врегульовуючи духовне життя людини і суспільства, розкривають шлях духовного відродження та оновлення людини і людства;

· знайомство з основами духовно-езотеричних філософських учень Сходу та Заходу (індійською йогою, піфагореїзмом, суфізмом, ученням Орігена Олександрійського, С. Вівекананди, теософією, Інтегральною йогою, Живою Етикою, вченнями вітчизняних езотериків XX століття: ученнями Д. Андреєва, Є. Березікова, А. Подводного, С. Лазарєва, О. Бердника…), у яких розкриваються зміст і шляхи еволюції людини, порушуються проблеми цілісності людини, аналізуються ступені сходження її духовності та формування космічного і всесвітового рівня свідомості;

· знайомство з духовними біографіями, думками, діяльністю, духовними порадами, описами духовного світосприйняття та переживаннями вищих духовних станів засновників світових релігій святих подвижників, видатних теологів, митців, церковних та релігійних діячів, та їх сучасною духовно - науковою інтерпретацією;

· вивчення духовних шляхів і впливу творчості на еволюцію людської цивілізації людей – творців – носіїв духовності: митців, філософів, езотериків, науковців (Піфагора, Платона, Г. Сковороди, Є. Блаватської, Реріхів, П’єра де Шардена, О. Чижевського, В. Вернадського, К. Ціолковського, І. Єфремова, О. Бердника та інш.).

Духовність – це категорія специфічна, в якій інтуїтивний компонент відіграє головну роль, і «загалом ґрунтується на дискурсі наукового і поза наукового, раціонального та ірраціонального знання. Тому актуально і доцільно, з нашого погляду, включити у зміст педагогіки духовності розділ з духовної дидактики, де ознайомити студентів з такою формою духовного пізнання як інтуїція та шляхами її розвитку.

Людина – це складна біоенергоінформаційна система, синтез космічного, духовного (духу й душі) і земного (фізичного) начал, яка втілює в собі матеріальне (біологічне) і духовне, космічне. Відповідно існують і різні шляхи пізнання фізичної (тілесної) і духовної (космічної) природи людини, тобто існують два способи сприйняття і два інструментарії пізнання: раціональне (наукове, звичайне) і духовне (ненаукове, інтуїтивне, містичне, ірраціональне).

Традиційна система освіти всіх ступенів (школа, вузи, аспірантура) спрямована переважно на розвиток механізмів лівої півкулі, тобто раціонального, логічного мислення, аналітичного сприйняття дійсності. Якщо ліва півкуля реалізує функції аналітичної роботи (збирає інформацію, аналізує факти, встановлює причино-наслідкові зв’язки між ними і формулює висновки), то права півкуля сприймає інформацію у синтетичному, образному, творчому, тобто інтуїтивному плані. Вона спрямована на інтегроване сприйняття світу як єдиного цілого.

Виходячи з інформаційно-енергетичної єдності людини і світу, їхньої сталої інформаційно-енергетичної взаємодії та взаємозв’язків (концепція А. Акімов – Г. Шипова), інтуїцію можна трактувати як особливу здатність людини усвідомлено вступати в інформаційно-енергетичний контакт з будь-яким об’єктом матеріального чи Тонкого Світу Універсуму. Ця енергоінформаційна взаємодія сприймається людиною як процес з’єднання, злиття її з об’єктом, який вивчається, що дає можливість миттєвого пізнання його істинної сутності. Людина як би підключається до інформаційно-енергетичного поля досліджуваного об’єкта і усвідомлено “зчитує, «розшифровує»” і аналізує (вже за допомогою логіки) необхідну інформацію. Процес інтуїтивного пізнання може відбуватися на свідомому рівні лише за умови досягнення людиною рівня людини високодуховної.

Раціональний та інтуїтивний шляхи – це різні аспекти єдиного процесу пізнання, і якщо інтелект можна умовно розглядати як земне, матеріалізоване начало в людині, то інтуїцію – як духовне першоджерело, принцип позаземного мислення. Інтуїція і логіка повинні взаємодоповнювати, взаємозбагачувати та взаємопояснювати одна одну, щоб взаємодіяти сумісно, у синтезі. Тому що раціональний розум дивиться на світ наче «ззовні», сприймає лише світ видимих речей, тоді як інтуїтивний бачить речі ніби «зсередини», сприймає усе ніби частину самого себе і цілого. І якщо інтуїція передує у процесі пізнання (що пов’язане з її виходом за межі логічного мислення), і її функція полягає у творчих відкриттях, винаходах, усвідомленні істинної духовно-реальної сутності речей і явищ, то завдання наукового методу – виступати у ролі помічника інтуїції, намагатися осмислити нові ідеї, пояснити їх з погляду земної науки на логічному рівні, тобто “адаптувати” до нашої земної реальності.

На думку сучасних вчених однією із причин кризи сучасної цивілізації є криза раціонального мислення, що обумовлена переважаючим лівопівкульовим (дискурсивно-логічним) мисленням і недостатньо активним включенням правопівкульового (емоційно-образного) мислення. Як результат, виникла і розвинулась до катастрофічних розмірів дисгармонія людини з власною природою і навколишнім світом.

Проблема розвитку як правої, так і лівої півкуль головного мозку, їхньої гармонізаціїї знаходиться в центрі уваги сучасних вчених.

Наприкінці ХХ – початку ХХІст. на основі вчення про ноосферу В. І. Вернадського, концепції всеєдності філософів-космістів П.А. Флоренського, В.С. Соловйова, С.Н. Булгакова, були розроблені сучасними вченими Російської Академії Природничих наук Н. В. Масловою, Б. А.Астаф’євим, І. Н. Шваневим, М. В. Ульяновим, Н. В. Антоненко ті інш. принципи ноосферної освіти, що закладаються на методиці цілісного мислення, гармонійної діяльності лівої та правої півкуль головного мозку.

Включення процеси пізнання діяльність як правої, так і лівої півкуль головного мозку допоможе студентам самостійно засвоювати новий досвід з неочевидними результатами, орієнтуватиме їх на саморозвиток своїх пізнавальних і особистісних можливостей на відміну від орієнтації лише на лівопівкульову діяльність, яка створює пізнавальну закритість новим знанням, дидактичні стеоретотипи, та ригідність (негнучкість) мислення. У розділі з духовної дидактики необхідно ознайомити студентів з умовами, методами та засобами розвитку інтуїції; шляхами гармонізації діяльності лівої, так і правої півкуль головного мозку; розглянути проблеми гармонії знань та моралі, духовної відповідальності науковців за свої дослідження та відкриття перед людством, ознайомити студентів з педагогічною концепцією Живої Етики, гуманістичними педагогічними системами духовного спрямування Р. Штайнера, М. Монтессорі, В. Сухомлинського, Ш. Амонашвілі М. Щетініна, М. Чумарної теорією та практикою ноосферної освіти.

У педагогіці духовності, на наш погляд, велика увага повинна приділятися проблемі фізичного виховання у контексті духовного розвитку особистості

Згідно з дослідженнями як стародавніх мислителів, так і сучасних вчених, людина – це частина Природи, Землі, Космосу, Всесвітів з якими вона перебуває у постійній інформаційно-енергетичній взаємодії. Порушення людиною принципу єдності та гармонії з навколишнім світом призводить до порушення енергообміну між організмом людини і зовнішнім середовищем. Людина перестає отримувати енергетичну підтримку Небес, що і стає головною причиною її негараздів.

Головною умовою фізичного здоров’я, як стверджують дослідники духовного напряму, є усвідомлення і відчуття людиною себе невід’ємною частинкою Єдиного Світу, пов’язаною із Творцем невичерпною Енергією Творення, знання і дотримання головних духовних законів Всесвіту. Тому саме на концепції Єдності, Гармонії Людини, Природи і Всесвіту базуються усі відомі нам духовно-оздоровчі системи.

У розділі з фізичного виховання доцільно ознайомити студентів з таким духовним джерелом як неканонічне «Евангелие Мира от Есеев» (Евангелие Мира Иисуса Христа”. -М., І996) у якому розкриваються шляхи очищення та оновлення людського організму на духовних засадах, а також із світоглядними та оздоровчими аспектами класичної йоги, даосизму, буддизму, цигуну, тай-чі, Живої Етики, систем П. Іванова, Г. Малахова, та їх рекомендаціями щодо власного духовного самовиховання та самооздоровлення.

Органічною частиною виховання цілісної людини є її душевно-духовне виховання, тобто формування, вдосконалення «людської душі», піднесення її до рівня духовної істоти, що і повинно стати серцевиною педагогіки ХХІ ст.).

Сучасна педагогічна наука аналогічно пов’язує виховання душі з формуванням емоційно-вольової та інтелектуальної сфер людини. Ці напрями досить ґрунтовно розроблені у педагогіці, втім, на наш погляд, вони не мають загального стрижня, що поєднувало би їх у єдине ціле – духовного начала, основи, яка відіграє провідну  роль у формуванні цілісної людини.

Людська істота знаходиться у сталій енергетичній взаємодії з макрокосмом, живе і розвивається під впливом Всесвіту та його законів. У процесі інформаційно-енергетичного взаємообміну з навколишнім світом людина відправляє в оточуючий простір свої  думки, емоції, почуття, які, будучи енергетичними у своїй основі, гармонізуюче чи деструктивно впливають на довкілля. Людська душа – це могутня енергетична сила, яка може бути спрямована як на одухотворення і гармонізацію себе, оточення, світу, так і на їх руйнацію. І чим вищим є рівень духовності особистості, тим більше гармонізуючим є її вплив на навколишню дійсність, на невидимі Світи-Небеса. Як стверджують дослідники, саме від внутрішнього, душевного стану людини, його гармонії чи дисгармонії залежить збереження рівноваги на Землі, і саме людська істота через свій внутрішній світ, вироблену ним енергію активно впливає на зовнішній і формує його.

Сучасна людина повинна усвідомити свою високу відповідальність за власні почуття, думки, слова, вчинки, волеспрямованість. Вона повинна навчитися керувати своїм психічним станом з метою формування позитивних душевних якостей (конструктивних думок, позитивного мислення, вищих почуттів, виховання доброї волі) та очищення і звільнення своєї психіки від егоїзму, себелюбства, агресивності, низьких пристрастей, поганих звичок, негативних руйнуючих думок тощо. Вирішальне значення тут мають духовні практики, багатий позитивний досвід світових релігій: християнства, ісламу, буддизму та інших.

На наш погляд, базовий курс з педагогіки духовності, може бути використаний як фундаментальна основа для теоретичної розробки різноманітних інтегральних спецкурсів спрямованих на духовний розвиток та саморозвиток особистості.

Актуально та доцільно, на нашу думку, ввести у зміст навчальних планів підготовки магістрів психолого-педагогічного профілю як майбутніх викладачів вищих навчальних закладів цикл інтегрованих спецкурсів, які, базуючись на синергетичному підході постнекласичної науки, спрямовані на озброєння майбутніх викладачів теоретичними знаннями щодо духовного удосконалення, самоформування особистості.

Загалом, цілісна система формування особистості духовності в сучасній Вищій Школі поки належить до перспектив наукових досліджень. Але педагогічне осмислення проблеми формування духовності особистості студентської молоді є актуальним і стратегічно важливим напрямом досліджень сучасної педагогічної науки, до першочергових завдань яких належить:

·дослідити роль університетів у формуванні духовності студентів;

·науково обґрунтувати і розробити чітку систему формування духовності студентської молоді, яку можна застосувати у ВШ (з урахуванням специфіки різних профілів та спеціалізації навчання)….

 

Список літератури до монографії див. у виданні:

Тюріна Т. Духовне становлення особистості з погляду синергетики: монографія. – Львів: СПОЛОМ, 2012. – 216с.

 

Авторська довідка:

Тюріна Тамара Георгіївна, доктор педагогічних наук, доктор філософії, професор  кафедри соціології та соціальної роботи НУ «Львівська політехніка», автор понад 100 наукових праць. Коло наукових інтересів: космічна педагогіка, педагогіка духовності, духовне самовдосконалення особистості, а також  шляхи і  умови розкриття та саморозвитку її духовного потенціалу.

 


Література:

1.    Gunnar Heinsohn. Söhne und Weltmacht. Terror im Aufstieg und Fall der Nationen. Orell Füssli, Zürich, 2003.

2.    R. McCrum. «The Story of English», Amazon's Book Store (2011).

3.    S.Radhakrishnan. «Indian Philosophy2, vol. I. L., 1927 (М., 1956).

4.    Абд-Ру-Шин. «В свете истины» Послание Грааля. В 3 т. Т. 3. – Штутгардт: Изд. Фонд «Послание Грааля», 1990.

5.    Безотосний М. «Вплив української національної ідеї на соборність України» 2014.

6.    Бердник О. «Хартія Української Духовної Республіки» Київ: «Смолоскип», 2008.

7.    Біблія, Буття 8, 9.

8.    Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. - К:Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004-1.

9.    Вернадський В. «Начало и вечность жизни» (1989).

10. Вернадський В. «Философские мысли натуралиста» (1988).

11. Вернадський В. «Живое вещество в биосфере» (1994).

12. Вернадський В. «Биосфера и ноосфера» (1989).

13. Вернадский В.І. и современность. Сборник статей / АН СССР М.: Наука, 1986.

14. Вернадский В.І. Научная мысль как планетарное явление. М.: Наука, 1991.

15. В. Голуб «Від трипільців до українців», 2021.

16.  Забужко О. «Мова і влада» 1990.

17.  Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Наукова думка, 1992.

18.  Костомаров М. «Книги Битія» 1847.

19.  Кононенко П.П. «Свою Україну любіть» 1996.

20. Латґем Р. «Етнологія Європи» 1853.

21.  Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. –  К., 2009.

22. Тюріна Т.Г. «Духовне становлення особистості з погляду синергетики»: монографія. – Львів: СПОЛОМ, 2012.

23. Франко І. З кінцем року. «Житє і слово» (1896, т. 5).

24. Йоганн Готтрід Гердер. «Журнал моєї подорожі» 1769р


Ігор Моісєєнко – поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962році у м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захопливий антивоєнний роман «Сектор обстрілу – «Аісти», котрий визнавався кращим військово-пригодницьким твором в СНД та виборов у 2010 році державну літературно-мистецьку премію ім. Б.Хмельницького, а в 2015 році – міжнародну премію ім. М.В.Гоголя «Тріумф».

Подолавши наслідки отриманих на чужій війні уражень, Ігор Моісєєнко присвятив усе своє життя практиці духовного самовдосконалення та дослідженню філософських доктрин: теології, теософії, культурології… Багаторічною працею він досяг кваліфікації інструктора з парапсихології міжнародної категорії та рівня духовного розвитку, який дозволяє торкнутися найвищих сфер енергій Натхнення. Це надало наснаги на створення настільки захопливих і значущих літературних творів, що вони з першої ж спроби отримали міжнародне визнання. «Так колишній воїн радянської «імперії» став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, якою не тільки вперше сформульовано та емпірично обґрунтовано дієву Українську національну Ідею, але й пропонуються практичні кроки до її втілення та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу».


 

Науково-публіцистичне видання

 

Ігор Олексійович Моісєєнко

 

ІДЕЯ ГАРМОНІЇ.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

 

Українською мовою

 

Наукові консультанти – Стельмах (Кучеренко) Л.Д., Майданович Т.В., Безотосний М.Т., [Гай А.І.], Тюріна Т.Г., Карівець І.В., Третяк К.О., Голуб В.Г., В.Вусик.,

 

Комп’ютерна верстка –

 

Інформаційне забезпечення та орг.супровід –

Олександр Богдан, Андрій Бордюг, Юрій Гриценко, Павло Кійко, Юрій Корнелюк, Сергій Погорєлий, Марина Прядко, Сергій Лазарєв, Володимир Романенко, Сергій Серебрич, Ганна Данілова Анастасія Мудрак, Ірина Моісєєнко, Олександра Гаюк, Сергій Дорошков, Назар Гаюк, Тимофій Гаюк, Ганна Гаюк, Олександр Гаюк, Надія Захарчук, Іван Пісня, Ірина Бєлякова, Олексій Моісєєнко, Лідія Моісєєнко, Вероніка Головченко,

 

Електронна версія - на авторському сайті http://afgan.pl.ua/uk/home

Висловити зауваження чи пропозиції: gindukush@gmail.com

 

Підписано до друку …….року

Формат Папір Гарнітура Times.

Умовн. друк. арк. 

Наклад ____ прим. Замовлення № _____.

 

Видавництво

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єкта видавничої справи

 




[*] Практичному втіленню УНІ присвячений розділ V

[†] Це, до речі, одне з ключових питань роздраю сучасної церкви та язичництва і привід для злорадства сатані. Цей конфлікт розвіється, мов пекельний дим, коли обидві сторони відкинуть мораль наживи на невігластві й визнають, що свідомість стихіалей, по-перше, – існує, й розвивати здібності людини до гармонії з природою не є гріхом; по-друге – що це теж частина задуму Божого із створення Всесвіту, а не привід для протистояння християнським чеснотам.

 

[‡]ред.: автор, колишній інструктор міжнародної категорії в галузі парапсихології, який випробував зображені переживання на собі. З особистих спогадів він ділився власним досвідом, коли викликав і відчував стан неосяжної  любові, яка зупиняє і гнів, і жорстокість. Саме під час тих випробувань зазначений стан дозволив йому в молодому віці без застосування сили, але любов’ю до нападника, зупинити жорстоку агресію у побитті жінки на вулиці нічного міста, свідком якого, начебто випадково, став. Таким чином він випробував дію заповіді Христової: «Це заповідь перша! Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм і всією душею своєю…» А друга (однакова з нею): «Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!»(Мр. 12:29-31). Хоча й правдивість експерименту не викликає сумнівів, адже проводився він для власного переконання, заради чистоти вражень, слід зазначити, що автор – випробуваний в минулому війною сержант гірської піхоти, 1.90 м зросту, йшов на замутненого гнівом дебошира без остраху. Але така й була потреба якостей психіки – незайманої страхом, але з любов’ю. Разом з тим він відзначав, що такий стан легко й втрачається, а життя помітним поступом ускладнюється, коли людина повертається до спокус матеріального, допускаючи подразники душі від нечистого.

 

[§]  автор невідомий

 

[**]  Яблучка мандрагори – символ кохання (Біблія, «Пісня над Піснями», 7:14)

[††] авт: термін з теорії драматургії, визначаючий подію, яка кардинально загострює драматургічний конфлікт і змінює напрямок розвитку сюжетної лінії.

 

[‡‡] авт.: До речі, теорія цього англійця хибна, оскільки існують технології, за якими можливості людства завдяки видобутку енергії методом холодного синтезу розширяться настільки, що сучасна атомна енергетика, головний забруднювач планети, відійде в жахливе минуле, а людина зможе «змайструвати» собі будь-якої властивості матеріал – хоч галушку з повітря, хоч молоко з каміння.

 

[§§]Згадаймо – у 2010-му році пастор католицької церкви  демонстративно спалив Коран. А дії московської церкви взагалі спрямовані на руйнацію України з середини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ігор Моісєєнко

Лауреат державних та міжнародних літературно-мистецьких премій. Поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962роціу м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захоплюючий роман, який визнавався кращим антивоєнним твором в СНД, за який автору в 2010 році присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького. В 2015 році, за плідну літературну та громадську діяльність у справі побудови суспільства життєдайної духовності та моралі, - звання лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені М.В.Гоголя «Тріумф».

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Автор «Ідеї гармонії…» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив. Вочевидь ця книга постає найважливішим твором, на який надихає Господь одного з найобдарованіших літераторів України. 

Новости сайта

Syndicate content
Ключевые слова