Відлуння Гіндукушу

Сектор обстрілу - "Аїсти" - роман 2-а частина

 
– Може, разом підемо, товаришу сержант? – чеканячи кожне слово, металевим зривистим голосом промовив у спину Богданові Масльоха.
Дивні тривожні нотки у його голосі насторожили Дана. Він обернувся до Масі всім корпусом і задерев’янів.
Просто в обличчя йому дивилося вороноване око гвинтівки…
 
 
Розділ сорок перший
 
У небі, наче поодинока зірка, ще палала червона сигнальна ракета.
Обидва зрозуміли все без слів. Друга червона ракета могла означати тільки одне: Білограда з Масльохою теж притисли.
– І що робитимемо?
– А ти як думаєш?
– Може, вертушка?
– Як мертвому припарка. Ти ж бачив: їм для віражу місця не вистачає.
– Це в нас не вистачає. А на висоті Білограда…
Ротного покоробило: вершини нарікали іменами тільки загиблих.
– Ти ще гірський хребет його ім’ям назви.
Бєлінський зрозумів цю фразу як згоду на виклик вертольотів. Кивком голови він вказав зв’язківцю на його рацію, і той заходився налаштовуватися на потрібну частоту. Але зв’язатися вже не встиг.
Вертольоти немов із повітря матеріалізувалися. У запалі перестрілки ніхто не помітив – дві машини вилетіли з-за гори, наче привиди. Значить вони «працювали» десь поряд і вийшли на «тривожні» червоні ракети. Пілоти провели свої машини над позицією роти без стрільби й направили до сусідньої вершини. Трохи з запізненням хтось на лівому фланзі зметикував засвітити сигнальний оранжевий дим. Уся рота, задерши голови й затамувавши подих, втупилася в небо поки що тільки з дитячою цікавістю. Але далі…
Зі зловісним гурчанням, не знижуючи швидкості, пара виходила з віражу на бойовий курс – на сусідню вершину. Ковалів відчув, як на голові заворушилося волосся: Білоград на вертушки не реагував.
– Та що вони там, очманіли?
– Може, він не бачить? – губився у здогадах Бєлінський.
Вертольоти вирівняли курс. Ще секунда – і відкриють вогонь.
– Ну що вони там?.. – ротний трохи не схопився на повний зріст.
– Може, в них димів немає? – відгукнувся замполіт.
Ковалів заволав на все горло:
– Іване, на рацію!
Бєлінський кинувся до мікрофона. Але вийти на зв’язок і що-небудь змінити він уже не встиг. Густий струмінь полум’я вирвався з-під черева ведучого вертольота. Вершина спалахнула.
Скільки льотчики випустили снарядів на позицію Білограда, ніхто вже не бачив. Коли перший НКРС розірвався просто на найвищій точці вершини, всі замружили очі. Лише Бєлінський не відривався від рації. Поки вертушки розверталися на другий захід, він устиг передати, що льотчики розстрілюють своїх. Вертольоти пролетіли над вершиною і, не зробивши більше жодного пострілу, погуркотіли на схід.
Густий чорний дим на вершині розвіявся за півхвилини. В Коваліва майнуло: «Горіти там особливо нічому. Окрім…» Закінчити фразу навіть у думках він не насмілився. Думати далі було просто жахливо.
Скорботне мовчання охопило роту. На гори насунулася страшна, неприродна тиша. Навіть моджахеди із сусідньої гори припинили стрільбу. Чи то раділи своєму успіхові, чи то виповзали з нір. Ховаючи один від одного очі, приголомшені побаченим бійці відверталися кожний до свого сектора обстрілу. Тільки Старостенок безглуздими, безконтрольними рухами порпався у своєму речовому мішку в пошуках ракет.
Першим опам’ятався ротний:
– Ні фіга собі, допомогли!
– Куди ж він дивився? – прошепотів Бєлінський.
– Може, в них димів не було?
Угорі знову зашипіли ракети. Ковалів роздратовано гаркнув:
– Старий! Ти що, озвірів?
Старостенок, як заведений, запускав у небо одну за одною зелені та червоні ракети.
– Думаєш, він сліпий?
Старий важко зітхнув, шкрябонув сухим язиком вуста й підвів зчервоніле обличчя у бік тільки-но розстріляної літунами вершини. В його очах, на роговиці, що пересохла, з’явилася пекуча волога.
Дивлячись на Старостенка, ротний вирішив, що той з’їхав з глузду. Губи бійця розтягнулися у потворній, вимученій усмішці. За мить солдат сміявся нестримним ідіотським сміхом. Ковалів не на жарт злякався за хлопця.
– Ти чого, Старий? Чого ти…
– Цього ще не вистачало, – Бєлінський схопив солдата за плече.
– Та пішли ви всі собаці під хвіст! – закричав Старостенок і висмикнув руку з долоні замполіта.
Офіцери тільки обмінялися здивованими поглядами.
Старостенок встромив вказівного пальця у напрямку вершини, що горіла, і, кевкаючи від сміху, прокричав:
– Сраку вам усім! Він – живий!.. Га-га… Живий Данко!
Ковалів обернувся у бік висоти і все зрозумів: над позицією Білограда гойдалися клуби оранжевого диму. Тремтячими від хвилювання руками він підніс до очей трубу. Оптика слухняно наблизила висоту. Але розгледіти що-небудь він не встиг.
Рація знову зажадала зв’язку на внутрішній частоті роти. Бєлінський здогадався, що викликали з однієї з беемпешок, і миттєво зміркував – внутрішнім зв’язком міг викликати тільки прибулий прапорщик, скориставшись радіостанцією однієї з машин.
– Саню, – Ветлін! – вигукнув замполіт.
Ковалів кинувся до рації:
– На прийомі!
– Як ви там, командире?
– Терпимо.
Ротний нетерпляче задав хвилююче не лише для нього питання:
– Що у вас там відбувається? Навіщо їм усім Білоград?
– Цього не знаю.
– А тобі він нащо?
– Бережи його, командире… Я телеграму йому везу.
Ковалів ще не відав, що телеграми солдатам приходять сюди тільки в одному випадку:
– Яку ще телеграму?
– Мама в нього… Не дочекалася.
В ротного мало не випав з руки мікрофон.
– Що там, Саню? – спитав Бєлінський.
Весь цей час він намагався з реакції командира зрозуміти суть його розмови з прапорщиком. Ковалів підняв на замполіта сповнені гіркоти стемнілі очі і переказав почуте:
– Мама в нього… Не дочекалася.
Бєлінський ще не зрозумів напевно:
– Померла? У Ветліна?
– Та ні, Ваню, в Білограда…
Бєлінський мало не підвівся:
– Як це?.. О Господи!
Хоча скорботна звістка і не стосувалася його безпосередньо, але на тлі всього, що відбулося за цей день, вразила замполіта в саму душу. З надзвичайною ясністю він уявив, як йому доведеться шукати слова, щоб повідомити все це сержанту і яким потрясінням ця звістка стане для Білограда, який і без того вже знаходився на межі самогубства.
– Він розказував, що в неї серце хворе. Ось і не дочекалася…
Ковалів не знайшов, що відповісти. Він переживав ті ж самі почуття.
Згаслим голосом ротний вимовив:
– Старий, – ракету… Зелену…
Старостенок усе чув. Зараз він сидів на колінах поряд з офіцерами і страшними, витріщеними очима стежив за їх обличчями, намагаючись впіймати їхні погляди і знайти спростування почутому. Після команди ротного він часто закивав головою і потягнувся до речового мішка. Зараз же знову підвів очі і розгублено вимовив:
– Закінчилися.
Бєлінський мовчки штовхнув у бік Старостенка свій речовий мішок.
З важким серцем ротний підніс до очей свою трубу і заходився шукати вершину, на якій залишив сержанта.
Білоград був на місці, але Ковалів ледве впізнав його. На голові хлопця не було жодної волосини. Весь правий бік над вухом був укритий потрісканими від полум’я клаптями шкіри, що кривавилися. Лежачи біля кулемета він, хитаючись, намагався навести ствола кулемета на вершину, до якої не дісталася рота.
«Мабуть, когось побачив над нами і намагається зняти. Може, духи вирішили, що вертушка прибрала снайпера і знову поперли?» – шукав здогади ротний. За мить він перемістив трубу вгору.
Перше, що він побачив, – напівживого моджахеда, до якого вони так і не дійшли. Ротний знову відрегулював фокус і зараз же пошкодував про це. Те, що він побачив, примусило його відсахнутися від окуляра. Оптика настільки наблизила картину, що в Коваліва виникло відчуття, ніби все відбувається на відстані витягнутої руки. Здалося, що просто в обличчя йому бризнув фонтан крові, обривки понівеченої плоті та перемелених кулями кісток.
Він з огидою опустив трубу й озирнувся в бік Білограда. По обличчю ротного Бєлінський зрозумів, що відбувається щось надзвичайне.
– Що, Саню?
– Не знаю, Ваня. Він духа свого замочив.
– Як замочив?
– З кулемета. Як же іще? Він зрозумів, що за ним уже не прийдуть…
– За ким, за духом?.. Або за Білоградом?!
Але ротний вже й думати забув про замполіта. Тільки зараз, без допомоги оптики, він зміг побачити гору в усьому її обсязі. Метрів за двісті від позиції сержанта розгорявся ще один – тільки-но кинутий оранжевий дим. Ковалів навів туди трубу і знайшов у декількох кроках від рятівного сигналу постать Масльохи, що біг. Солдат, стискаючи в руці гвинтівку, перестрибуючи через валуни та розколини, мчав у сторону роти. Кілька разів він чіплявся мабутою за каміння й незграбно падав, але знову зводився і, озираючись за спину, біг ще швидше.
Ковалів знову підлаштував фокус.
– А це як розуміти?! – вирвалося в ротного.
Масльоха, озираючись на сопку, з якої тільки-но збіг, петляв між валунами. При цьому він намагався ухилятися від куль, що розбивали каміння під його ногами. Нарешті, мабуть знесилений, він впав під більш-менш надійний валун і завмер там, стулившись у грудку.
Ротний розгубився – стріляли з позиції Білограда(!):
– Та що в них там відбувається?
Ковалів не встиг навести трубу на Білограда. В ту мить, коли він тільки подумав про це, шквал вогню навалився на позицію роти. Ковалів не встиг навіть злякатися. Перша ж куля вирвала в нього трубу з рук. Уламки від неї розлетілись на всі боки. Довжелезна серія кулеметних черг, сіючи смерть і руйнування, полилася на роту. Солдати ще не встигли нічого зрозуміти, як між ними з пронизливим шарудінням важко захльостали кулі.
Це був ККМ – поза сумнівів. Такої швидкості стрільби та купчастості й сотня духів з їхніми бурами* * Британська рушниця. не забезпечить. Ротний остовпів. Куди сховатися від обстрілу, він не бачив: з позиції Білограда рота була наче на долоні. І зараз його кулемет розстрілював своїх.
«Невже він вирішив піти? Невже Озеров мав рацію?» – страшні підозри закрутилися роєм, чимдуж перетворюючись на впевненість.
Перші відчайдушні вигуки, сповнені болю та страждання, пролунали з лівого флангу. Гаряча хвиля жаху накрила Коваліва. Очевидно роту намагалися підняти з лівого флангу й погнати під кулі душманів, що залягли на схилі праворуч.
Вперше ротний не знав, що робити. Бігти було нікуди і сховатися від кулемета ніде. На його очах розстрілювали його солдатів, і він нічого не міг зробити. Ухиляючись із запізненням від кулі, що вже розбила каменюку біля його голови, покотився донизу Бєлінський:
– Він іде на той бік, Саня!
«Це все… Кінець», – вирішив Ковалів.
Усередині немов обірвалося щось. Його непохитна, залізна воля ніби розчинилася й поступилася місцем відчаю. Він не став підкорятися інстинкту самозбереження, що раптово зажадав кинути тіло під найближчого валуна. Якщо навіть він виживе зараз, все одно звідси вже не піде – моджахеди були скрізь. І бачити, як розстрілюють його солдатів, він не хотів.
З приреченістю загнаного звіра він підняв свого автомата у бік позиції Білограда з твердим наміром – або отримати кулю самому, або розстріляти кулеметника, кого б він там не побачив.
У прорізі прицілу вже з’явився нехитрий напівзруйнований кам’яний бруствер. Ротний ще встиг здивуватися:
 «Як це він ще довбешку мені не зніс?» За мить і він, скорчившись від болю, зігнувся дугою. Куля увійшла йому в стегно.
Поруч в безсилому відчаї завив Старостенок:
– Данко…о, падлюка…а!
З нелюдським гарчанням, ридаючи, як над небіжчиком, Старий підійняв ствола у бік вогневої точки Білограда. Він вже знайшов крізь сльози кулемет, що вивергав безперервний, смертоносний потік вогню. Вже навів проріз прицілу на кулеметника. Він вже приготувався послати в Данка першу кулю, але подальше паралізувало всі його рухи.
Руки, що стискали зброю, безвольно впали донизу. За мить донісся розкотистий гуркіт. Услід гори затопила оглушлива тиша.
Його повіки втомлено стулилися. Потрісканими вустами з помітним полегшенням він ледве чутно вимовив:
– Ну, нарешті. Слава Богу…
 
 
Розділ сорок другий
 
– І що далі?
– А ти як думаєш?
– Думаю: що в тебе з головою?
– А в тебе що було, коли ти Рустама?..
Дан зробив для себе відкриття: розмазня-Масльоха вмів робити вчинки і мав характер. Причому характер натури вельми підступної. Незважаючи на молоді літа, мерзотник знав, чим ударити.
– Ти сам бачив чи Шаміль тобі нашептав?
– Яка різниця? Тобі все одно до роти дорога закрита.
Я чув: мужики тебе зариють.
– Ага. А тобі ще жити та жити. А як жити, тобі вже начхати?
– Начхати!! Мене дитина вдома чекає! А ти?!.. Кому ти?.. – Мася вже трохи не плакав від відчаю. – Ти ж не чув, як Рустам розказував про сина?! Як він сміхом заливається, коли його вгору на руках підкидають! Не чув?!
А я чув. І теж так хочу.
Дан утупився йому в розширені страхом, аж збілілі, очі. Тільки зараз він зрозумів: «Мася з переляку вбив собі в голову, що я залишу його в прикритті й піду сам!..» Богдан насилу вгамував у собі бажання зараз же затопити цьому щеняті в пику.
Зовні Білоград не виказував, що з ним відбувається. Хоча внутрішньо – він вже не знав, як упоратися з панікою, що нахлинула. Він зрозумів, що в нього немає іншого виходу, окрім зібрати волю в кулак і чекати. Тільки чого чекати? Черги в спину з ДШК або кулі в обличчя? Але упоратися з емоціями Білоград так і не зумів.
Всупереч зовні незворушному виразу обличчя свідомість забилась у пошуках виходу. Але виходу не знаходилося. Залишалося тільки чекати моменту, коли Мася відверне увагу на щось іще, якщо в нього раніше не затремтить рука і він, несподівано й для себе, не натисне на спусковий гачок.
А того аж трусило від хвилювання. Убити людину, дивлячись їй в очі, – задача не з легких. А Масльоха сьогодні вбив уперше. Тільки ж то було зовсім інше…
Дан гарячково шукав спосіб примусити Масю відвернутися хоча б на мить. Але той навіть кліпнути побоювався. Страхався проморгати й одного сержантового жесту.
Масльоха чудово усвідомлював, хто йому протистоїть. Він уже й сам злякався свого вчинку. І гвинтівка виявилася направленою на сержанта майже випадково, він навіть сам не розумів, як це сталося. Однак перший крок було зроблено: зброю він уже підняв. І тепер зрозумів, що цей крок безповоротний. Зрозумів і пошкодував. Стало страшно. Він хотів усього лише, щоб вони пішли вдвох, щоб його не залишили в цьому пеклі самого. Але тепер, якщо вони навіть повернуться в роту разом, про його вчинок дізнаються всі. Його «зариють» ще раніше, ніж Білограда. І Дан не зможе промовчати з благородства, яким чваняться всі дембелі. Тепер навіть не від жадання помсти, просто з міркувань безпеки товариства, він буде зобов’язаний розповісти, як молодий, щоб вижити, трохи не завалив діда.
Білоград зрозумів, які думки зараз долають бійця:
– Не бійся – ніхто не дізнається…
Мася не відповів.
Шостим чуттям Дан відчував, що за спиною, там, де залишився ДШК, теж щось відбувається. Якщо духи зараз дістануться кулемета, вже не допоможе ні реакція, ні удача. Вони просто розстріляють їх обох, як у тирі. Та відвернутися від дула, націленого йому в обличчя, Данко не зміг. Він і не здогадувався, що це могло виявитися найпростішим виходом із становища. Зараз він просто страшився спровокувати Масльоху на постріл. Пояснювати йому зараз що-небудь було марно. Якщо божевільний з переляку звів на тебе зброю, то вже не опустить. Цей ствол обов’язково вистрелить. Залишається тільки або відібрати гвинтівку в безумця, або вистрелити першим. Але ж не з кулемета, кулемета й розвернути не встигнеш… І сховатися за каменем, як від душманів, тут не вийде.
Характерний наростаючий свист гвинтів тільки додав напруги.
«Не вистачало, щоб літуни ще підсмажили», – стурбувався сержант.
Масльоха все так само невідривно дивився в Данові очі. Час, щоб позначити себе димом, ще був. Ще сподіваючись, що все обійдеться, Білоград якомога спокійніше вимовив:
– Може, вертушка?
– Може й вона.
– Може, дим треба? – вже з тривогою в голосі.
В очах Масльохи з’явився подив. Дорогоцінні секунди збігали. Дан зрозумів, що Мася ще не тямить, що відбувається, але знайти потрібні слова не встиг.
– Дурню, вони на червоні ракети летять. Без наведення.
Масині очі забігали на всі боки. Він розривався між бажанням щось зрозуміти і страхом відвернутися від сержанта.
Дан, вже зневірений що-небудь змінити, заволав:
– Духи під димовою завісою… Літуни нас… розстріляють!
– Як це нас?
Богдан постарався якнайшвидше прокричати:
– Дим давай, дурню! Роту мочать. Що літуни вирішать, коли тут нас помітять?! Звідки їм знати, що ми не духи?!
Несамовите завивання НКРСів відвернуло Масльоху всього лише на мить. Але й того було достатньо. Блискавичним ударом ноги Білоград відбив ствола убік. Мася вже й не наважився б стріляти – спусковий гачок сам натиснув на пальця. Пролунав постріл. Дан устиг подумати, що, якби не цей удар ногою, йому б не жити: переляканий Мася все одно б вистрелив. Куля смачно чвакнула в пісок. Наступним рухом Дан штовхонув Масльоху в прострелене плече. Той незграбно змахнув руками, упав навзнаки і покотився донизу.
Згрупуватися Данко вже не встиг. Снаряд упився в каміння якраз за його спиною. Спалах засліпив. Ударна хвиля, розриваючи скелю на шматки, понесла в потилицю цілу хмару розжареного піску та гравію і зі скаженою силою шпурнула сержанта разом із камінням услід Масльосі. Відкриті руки та груди обдало пекельним полум’ям. Він ще встиг зрозуміти, що спалахнуло волосся, і занурився в безтілесну холодну безодню…
Нізарі не встиг навіть доповісти радісну звістку. Тахир волав у рацію, вже не приховуючи гніву:
– Я повторювати тобі повинен? Залиш мінімум людей і перекрий їм вихід з ущелини!
– Ти ж сам казав, що другий маршрут відбере вдвічі більше часу.
– Іди другим маршрутом!..
Дан прийшов до тями від того, що Мася ляскав долонями по його плечах і голові у намаганнях збити полум’я:
– Товаришу сержант! Товаришу сержант! Ну, не можна зараз… Товаришу сержант!
Білоград розплющив очі. Побачив перед собою забруднену сажею перелякане обличчя бійця і відключився знову.
Масльоха полегшено зітхнув. Невпевненим рухом, побоюючись спричинити біль, він розмазав долонею цівку крові з вуха Богдана й забурмотів нерозбірливо:
– Ну й добре. Ну й добренько…
Що робити далі, він не знав. У становищі, коли все залежить тільки від нього самого, Масльоха опинився вперше. Охоплений відчаєм і розгубленістю, він кинувся до кулемета. Навіть не розуміючи навіщо, не дивлячись у сектор обстрілу, Мася зробив чергу і повернувся до сержанта. Теж оглушений НКРСами, він не почув, швидше відчув: над головою знову пролетіли вертольоти.
Білоград замукав:
– Ди…им…
Мася прочитав по губах і згадав, що говорив Білоград перед самим вибухом:
– Ага… Ага… Ага… Зараз я його. От зараз…
Тремтячими руками він відшукав у речовому мішку оранжевий дим, смикнув за кільце й відкинув убік. Знову повернувся до кулемета. Випустив чергу по ДШК, потім униз схилом, кинув ККМ стволом у небо й повернувся до Білограда. Побоюючись торкнутися сержанта, упав поряд з ним на коліна і впереміж з риданнями голосно закричав:
– Товаришу сержант! Не можна зараз… Ну, товаришу сержант…
М’які губи скривлено відвисли, затіпались, з них, так само, як і з червоних очей, із носа, щось текло (де й узялося!), розмазувалось чорним, і нікому було витерти…
Білоград не чув – у вухах стояв безперервний болючий дзвін. Швидше щоб зорієнтуватися, він розплющив очі, торкнувся скривавленим язиком потрісканих вуст і, пересилюючи біль, промовив:
– А ти думав, я тебе тут без догляду залишу? Ну й шланговик ти, душаро…
– Винен, товаришу сержант! Винен! Я не буду більше… Тільки не треба зараз… Тільки не треба…
Масльоха вихопив флягу з речового мішка, який ще димів, ударом долоні відгвинтив кришку й миттю підніс до губ сержанта. Гаряча каламутна рідина потекла забрудненим кров’ю підборіддям. Дан розтулив вуста, зробив кілька спраглих ковтків, трохи не захлинувся, болісно захрипів і розплющив замутнені очі:
– Це ти непогано придумав.
Він помітив, що Масльоха беззвучно ворушить губами:
– Ти голосніше говори – штормить… Ну й смердить…
Здавалося, запах горілого м’яса застряг у горлі назавжди. Підступив гіркй клубок, що вивертав навиворіт. Білоград скорчився в судомі. Смердячий кислятиною блювотний потік полився просто на груди. Потрапив і в легені, трохи не задушив. Масльоха зрозумів – допоміг повернутися на бік. Почекав, коли в Білограда закінчаться судороги, знову простягнув флягу. Але той притиснув руки до живота, уткнувся головою, яка ще диміла, в пісок і нерухомо завмер. Нелюдська втома охопила все його тіло. Болю він не відчував. Тільки дзвін у голові та неймовірну слабкість.
Масльоха, надіючись, що все ще обійдеться, сержант зараз підніметься і вони, тепер вже точно разом, підуть до роти, ловив кожен рух Данка, обережно торкнувся сержантового плеча. Дан знайшов у собі сили тільки вказати пальцем на кулемет. Мася все зрозумів, кинувся до зброї. На півдорозі згадав про гвинтівку, яку випустив під час падіння, повернувся вниз, схопив СВД і рачки поповз до бруствера. Коли повертався, помітив, що Білоград намагається щось сказати. Наблизився упритул.
Вуста його майже не ворушилися. Ледве чутно він прошепотів:
– Розривний йому… у затвор…
– Я зрозумів, товаришу сержант, зрозумів!
За хвилину Масльоха вліпив розривну кулю в раму затвора клятого ДШК. Кулемет підстрибнув, перекинувся у повітрі – і відлетів за обрій.
– У мене вийшло, товаришу сержант! У мене…
Фархат наважився подати голос тільки за хвилину після того, як Тахир відчитав Мандрівника:
– Шураві відходять, гумандан-сагиб.
Тахир не відповів. До цих пір все йшло за його планом. Якби ще години зо три, він намертво закупорив би вихід з ущелини. Але дуже вже швидко Дантес розгадав його план. Дуже вже спішно він почав відводити своє військо. Тепер шураві відходили. І ближче за всіх до Кунару був загін Нізарі. Судячи з доповідей, йому вдалося затиснути в горах взвод чи два. Але що таке три десятки хлопчисьок, що ледве навчилися на курок натискати. За ті гроші, які Тахир одержав на всю операцію, він повинен був мало не генерала на аркані привести.
Щоправда, ця купка невірних багато в чому і перешкодила його задуму. Коли все вже було підготовлено, вони немов з-під землі виросли, зайняли висоту й перекрили шлях до Кунару. Звідти, по прямій, кілометрів зо три.
А бронетехніці, ущелиною, всі десять буде. Бій за висоту перетворився на м’ясорубку і розтягнувся на цілих півдня. «І всі його снайпери не допомогли. Ось за це великий полководець Нізарі триматиме відповідь, – з цією думкою Тахир зціпив зуби. – Загрузнути біля самого порога!.. Добре хоч здогадався направити більшість цих баранів окружним шляхом, повз джерело. І те невідомо – чи встигнуть тепер…»
…Якби не цей клятий кяфір на вершині, його люди давно б уже чекали шураві біля виходу з ущелини. Але цей шакал немов із заліза був зроблений. Як тільки не намагалися вони його викурити звідти, все одно він тримався.
І не просто тримався, не давав голову підійняти. Здавалося, цей ібліс скелі наскрізь бачить. Варто було комусь хоч оком кліпнути, камінь, за яким він ховався, зараз же обсипало зливою куль.
«Скільки людей поклав – шакал! Але втім, вони сюди йшли саме за тим. Тут вже – кому плаха, а кому караван-сарай», – Нізарі несвідомо відчув повагу до противника, і зараз же уявив, з яким задоволенням він випустив би тельбухи з цього невірного. Навіть після розстрілу своїми ж вертольотами він тримався. Але вогонь згори все ж послабшав і втратив точність. А Тахир і слухати не захотів. Йти другим маршрутом означало провал операції. Та й не відпустить цей кулеметник. Залишалося тільки одне – взяти висоту. Всупереч наказу, Нізарі вирішив віддати команду почати просування до вершини. Але після вогневої підготовки зі всіх стволів…
Мася й далі радів:
– У мене вийшло, товаришу сержант! У мене вий…
Шквал вогню зі схилу обірвав його на півслові. Але дим, який щойно допоміг моджахедам сховатися від вертольотів, прислужився цього разу поганою службою. Тепер вони теж не бачили позиції шураві, стріляли навмання. Проте густина вогню все ж таки була досить щільною. Масльоха впав під бруствер і обхопив голову руками. Кулі зі зловісним шурхотінням полетіли над вершиною. За хвилину він знову спробував піднятися над бруствером. Але черговий потік вогню уклав його за каміння.
Здалося, вороги кожний рух його бачать, страшно було вже й ворухнутися. Сплинуло не менше хвилини – інтервал між пострілами збільшився, щільність вогню відчутно послабшала. До Масльохи почала повертатися здатність мислити. Непереборна хвиля жаху накотила на свідомість – він зрозумів, що зараз душмани розділилися. Частина з них підіймається через каміння, щоб перебратися вище, а інші ведуть стрільбу, щоб прикрити маневр.
Треба було встати й відкрити вогонь, щоб перехопити ініціативу. Інакше,за пару таких інтервалів моджахеди дістануться рубежу кидка гранати. А тоді – зовсім хана: можна прощатися з життям. Чергова куля рознесла камінь, на який спирався кулемет.
Але, переборовши острах, він знайшов у собі сили підвестися. В нього просто не залишалося вибору. Та все ж йому пощастило, бо дим не дозволяв противникові вести вогонь прицільно. Довгою чергою, патронів у п’ятдесят, він примусив супротивника втиснутися в каміння.
«Патрони треба економити, – промайнуло новим переляком у голові. – Вони ж так не стріляють».
Через силу спромігся стриматися, навіть прибрав пальця зі спускового гачка. Тепер в нього з’явилася можливість огляду сектора обстрілу. А там – крізь густу щільну завісу чорного диму місцями пробивався оранжевий.
Масльоха присвиснув: «Так от чому літуни їх не чіпали».
Звідки душмани взяли сигнальний дим, вже не мало значення. Головне – він допоміг їм обдурити льотчиків.
Зараз же з димової завіси, метрів за п’ятдесят, вилетіла ще одна шашка. Ще ближче! Клуби чорного диму іще щільніше затягнули сектор обстрілу. Практично одночасно відкрили вогонь і з сусідньої сопки. Масльоха знову впав під каміння.
Вибух НКРСа розніс бруствер дощенту. Тепер для стрільців, що вийшли на вогневий рубіж ДШК, позиція бійців була видимою абсолютно безперешкодно. З чого там стріляли, Мася навіть не намагався зрозуміти. Густина вогню була настільки висока, що йому здалося, ніби знов з кулемета великого калібру. Знову охопила паніка. На довершення він почув унизу ще один, новий виляск димової шашки. Означати він міг тільки одне: невблаганно, крок за кроком, метр за метром душмани підбираються до його позиції. Скільки їм ще залишилось?
Чергова куля важенним вдаром у каску шпурнула його на пісок. У голові загуділо ще гучніше. Охоплений жахом Масльоха не став підійматися, тихо заскімлив:
– Будь ласка, не стріляйте! Ну не треба більше…! Ну будь ласка…
Дике, непереборне бажання бігти звідси примусило забути про біль і затопило все його єство – бігти у надії встигнути сховатися, щезнути із зони досяжності раніше, ніж вороги займуть висоту. Страх оволодів його свідомістю, начисто винищив здатність мислити й паралізував усі члени. Затряслися всі суглоби. Він уже згрупувався для ривка. І він побіг би, якби не почув у себе за спиною:
– Медпакет є?
Масльоха згадав тільки зараз про сержанта. Він зовсім розгубився і замість відповіді заплакав, ридаючи вголос.
Пересилюючи біль, Дан підповз до кулемета. Він уже зрозумів, що відбувається…
– Гранату!..
Масльоха не поворушився.
– Гранату, сволото!
Заслаблою рукою Дан стягнув кулемета з напіврозваленого бруствера за ремінь і направив його туди, де кілька хвилин тому стирчав ДШК.
Масльоха підвів голову. Гранати лежали поряд з Богданом. Захлинаючись риданнями, він підняв одну з них і простягнув Білоградові. Той не побачив. Тоді Масльоха, широко розмахнувшись, закинув її у дим, що розповзався схилом. Одночасно Дан відкрив вогонь в іншу сторону. На схилі, здавалося, принишкли. Праворуч, після серії коротких черг, теж, мабуть, обрали за краще прибрати голови.
Білоград, не обертаючись, кинув через плече:
– Стрічку набий!
Мася зрозумів. Витягнувшись на повний зріст, він дотягся до сплутаної порожньої стрічки, що випала з мішка. Заливаючись сльозами і підвиваючи, він почав розривати зубами паперові пачки та, обламуючи нігті на неслухняних пальцях, запихати патрони в зчеплені безформною купою заліза краби.
– Все?– спитав Білоград замогильним голосом.
– Усе.
– Підеш правим схилом. Тримайся, щоб не бачити перевалу. Звідти вони тебе не дістануть – я не дам.
– Ні… ні…
– Я сказав: іди.
– Ні…ні…ні!..
– Йди! Я наздожену, коли ти броню наведеш.
– Ні… Разом…
Білоград зі спотвореним від страждань обпаленим лицем повернув кулемета на Масльоху:
– Іди!
– Ні… не…
Дан і так терпів понад силу. Кожне вимовлене слово завдавало йому величезних страждань. А тут ще цей!.. Терпець урвався. Щоб не говорити даремно, він змістив дуло трохи лівіше і натиснув на спусковий гачок.
Коротка але виразна черга біля ніг Масльохи обірвала усілякі суперечки. Мася відстрибнув нижче, схопив свого речового мішка і вже зрушився з місця.
– Стій!
Голос сержанта пролунав несподівано твердо. Масльоха обернувся. Білоград протягував йому зошита з написом – «Аіст». Мишко не здогадувався – які вагання загасив у собі секунду тому Данко.
– На, віддаси Старому. Старий відає, що з ним робити.
Масльоха не знав, що в ньому, – заштовхав зошита до кишені речового мішка і рушив у напрямку перевалу. За кілька кроків зупинився – впав на коліна. Дан знову підняв у його бік дуло. Неслухняними пальцями Масльоха розпустив вузол на мішку, вихопив звідти медпакета і кинув його сержантові; потім похапцем підвівся і, на ходу зав’язуючи лямки, побіг схилом донизу, у бік роти.
«І як я сам себе перев’язувати буду? І коли?..» – з вимученою посмішкою подумав Дан, дивлячись на слід у піску, залишений черевиком Масльохи.
Часу на перев’язку справді не було. Та й бинтувати довелося б мало не всього себе. На тілі без малого живого місця не лишилося.
Крекчучи й лаючись, Білоград розвернув неслухняне тіло до затягнутого димом схилу. Не цілячись, швидше для порядку, щоб налякати, зробив коротку чергу й трохи не відлетів навзнаки. Приклад відповів несподівано потужною, нестерпно-болючою віддачею в попечене плече, що озвалося пульсуючою в скронях кров’ю. Постріли ледве почув. Хлопець поморщився. Обпалена шкіра на правій щоці та над вухом одразу ж відгукнулася різким болем.
Богдан гірко усміхнувся: «От зараза – знову з правого боку».
Що поряд хльоскали кулі з сусідньої сопки, Дан не чув і не бачив. Лише підкоряючись обіцянці, даній Маслючку, він пам’ятав про необхідність стримувати також і тих моджахедів. Зібравши сили, він ривком потяг кулемета на приклад, розвернув у бік супротивника, що ховався за сусідньою сопкою, і з брязкотом упустив його перед собою на каміння. Подумки докорив-висміяв себе: «І баба спритніше вправиться…»
Зі стогоном він вклався поряд. Запізніла знемога розтеклася усім тілом. Дан навіть злякався, що підійматися буде ще важче. Він притиснув приклада до плеча щільніше і спробував розгледіти сопку. В очах з’явилися блукаючі темні плями, каміння застрибало, почало ховатися в отих плямах.
«А як стріляти?» – на чимале здивування відзначив байдужість, із якою задав те питання. Зусиллям волі примусив себе сконцентруватися. Спробував закрити
ліве око. Стало трохи легше. Зробив декілька черг усліпу. Знав, що навіть так він зможе відбити в моджахедів бажання виявляти себе. ККМ, як потрапляєш під його чергу, – зброя, що вселяє панічний жах.
Тим, як повертатиметься, Дан намагався голову не сушити. Хоча така думка промайнула. Сподівався відлежатися. А там, вирішив, – із першим залпом гармашів хоч на пузі, але повзтиме, помалу добереться. Зараз найголовнішим було – не дати моджахедам зрізати Маслючка.
Свідомість, здавалося, на ниточці зависла. Коли він відчув, що під ним знову розгойдується гора, не на жарт запанікував. Щоб не відключитися, почав співати. У голові завертілися «Аісти» – його улюблена і найкраща з тих, які створив. І хоч голос зривався на спазматичний хрип, пересохле горло все ж прорвало:
Чорне із білим – в Аіста крила, як хвилі.
Чорне – це смерть, а Життя – зверху біле перо!
В цих кольорах поринає рисунок стихі…ї.
Ти – білий Аіст, всім чорним стихіям назло…о…
 
Він спробував достукатися до пам’яті і викликати образ взводного, але зненацька замість голосу Стовби почув чужий і ненависний: «Побачимося, зема!»
Білоград прошепотів у відповідь: «Побачимося… Тільки ти раніше…»
Він зібрав залишки сил, накрутив ремінь кулемета на руку і потягнув зранене тіло до західного рубежу. Зусиллям волі Білоград примусив завмерти серце, що вистрибувало з грудей. Очі відмовлялися шукати фокус. Крізь проріз прицілу він віднайшов на сусідній горі пляму, що біліла серед випаленого сонцем каміння, і натиснув на спусковий гачок. На мить відстань перестала для нього існувати. З нелюдською ясністю він побачив, як розжарений метал маленькими палаючими краплинами увірвався в тіло, що звивалося вужем.
Моджахеда підкинуло над скелею. Дан зі мстивою втіхою відправив туди ще одну чергу. Знову він побачив: одна з куль упилася в шию. Голова неприродно повисла на тоненькому клаптику шкіри, що ледве прикривала тендітні кісточки. Третя черга розірвала вже мертві рештки на декілька частин і вбила в землю хребет.
Богданів зчорнілий рот розтягнувся в зловісному усміху: «Ось тепер: почекай мене там, зема».
За мить перервана мелодія пісні знову повернулася:
 
…Чорне із білим – це символ пера і паперу…у,
Пісні тієї, що нам доспівати пора…
 
Несподівано в голові замість продовження виник голос взводного: «Ти мав вибір не вбивати…» Невимовна, але чужа, гіркота і його власний сором затопили Данкове серце. Він знову почув: «Чим ти кращий від нього?..»
Раптово він відчув – війнуло, наче від чийогось подиху. А далі побачив – слова поставали в душі, наче з темряви виростали. Недописане із зошита взводного нахлинуло!
І він, радіючи мов дитина, не зупинився, як до того безліч разів, на тому місці, де твір зупинявся у Стовби:
Дантеси!.. Дантеси!..
Оком куди не кинь –
Дантеси тягнуть під тебе Хреста.
Руки – у кігтях,
Мов кілля обтесані,
З рота – смердюче пекельне виття!
Душі злиденні –
Криваві Кортеси
Тягнуть на бійню поетів,
Наче скотину, –
У небуття.
Тягнуть і топчуть!..
І рвуть, і ріжуть, і ревуть…
Серце живцем виривають,
Душу цвяхами
Ніяк не приб’ють!!!…
 
З останнім реченням душа захлинулася сповненою гіркоти тугою. З пам’яті знову спливли слова Аіста: «Справжні вірші не робляться. Поки душа не заспіває…»
– Що ж ти раніше мовчала?.. – прошепотів він, схилившись над кулеметом. – Невже для цього потрібно було загнати мене на цю гору? Може й Стовба знайшов ці слова перед смертю?
Шкіру обсипало дрібним крижаним тремтінням. Він давно вже відав: саме так вона відповідала йому кожного разу, коли він до неї звертався. Із вдячністю він всміхнувся їй: «Яке то щастя – творити з тобою…» І вона знову відгукнулася – вже заключними словами:
 
Дякуєм,
Отче Небесний!
Ми їм потрібні –
Ми залишаємось
Тут…
 
Голосові жилки геть-чисто пересохли, немов цементом зчепилися. Він почекав ще трохи. Але сама безмовність відгукнулася нещадним болем у грудях. Судомний клубок знову перекрив горло. Спробував витримати, не схиляючи голови, – страшився, що більше не підніме. А за мить немов пробку висадило – із запаленого горла, заливаючи попечені руки й кулемет, фонтаном ринула кров – гаряча та слизька. Пальці стиснулися у безсилій судорозі. В долонях застрибав кулемет – беззвучно; стривожився: «Невже й не почую більше нічого. Хай хоч так… Може, хоч налякаю… і то на користь».
Здавалося, мозок зараз бризне з очей. Нутрощі вузлами поскручувалися. Підвести голову з піску зміг тільки за хвилину. Перед очима наче кривава завіса здійнялася.
У надії, що це всього лише злиплися залиті кров’ю вії, він спробував протерти очі. Але марно, тільки здер зі скроні клапоть обгорілої шкіри. Болю вже не відчув. Ще не вірячи, що втратив зір, підняв голову до сонця. Сонця в криваво-червоному небі не було!
Тільки зараз із надзвичайною ясністю Дан зрозумів, що вже ніколи не піде з цієї клятої гори. Дике, безпросвітне горлове виття рознеслося ущелиною… Важенний удар прикладом у потилицю обірвав цей крик і разом з ним загасив залишки свідомості. Він вже не чув чужої мови і вже не відчував болю від того, що його забивали в камені. Забивали прикладом ППШ!..
Він першим увірвався на позицію. Він чекав тут побачити що завгодно, але тільки не це. Щоб розгледіти обличчя противника, який так довго стримував їх за півкроку до мети, він підштовхнув його ногою нижче схилом. Впізнати його було б неможливо. Але тільки не йому. Біля його ніг лежав – Воїн.
Залита кров’ю шия промайнула білою смужкою незагорілої, білої, наче у немовляти, складки шкіри. Він не пригадав би, як в його руках з’явився ніж. Хвиля люті затопила розум. Але раніше він підніс лезо до грудей Воїна. Блискавичним рухом він розпоров нагрудну кишеню кітеля. Першим вивалився військовий квиток солдата. Услід на долоню викотилося, блиснувши своїми чорними гранями, мокре від крові малахітове намисто.
– Трофеї у Воїна можна тільки відвоювати.
Равіль закинув Воїнові голову навзнаки. Відполіроване до блиску лезо сяйнуло в променях передзахідного сонця. Він заніс клинок для останнього нищівного вдару своєму ворогові. Ще на мить, щоб пригадати Орхана і набратися мстивої люті, затримав ножа над своєю головою і обрушив його на горло Воїна…
Равіль завив від гніву і болю. Плече ніби вогнем обпалило. Нелюдська сила перекинула його на спину. Скеля, здалося, всією своєю вагою впилася кудись під нирку. Ще зусилля, і ребра затріщали б. Мошола своїм коліном ледве серце з грудей не вичавив. Равіль знайшов у собі сили видихнути:
– Він мого брата вбив. Я два тижні, наче шакал, його слідами йшов…
Мошола вказав на схил, де серед каменів лежали знівечені тіла правовірних, і вперше за останні декілька років промовив:
– Вони теж чекають на нього. І він прийде до них, але іншою смертю.
Нізарі сам ледве не занімів, коли почув голос помічника. Здатність говорити повернулася до нього лише тоді, коли він почув зумер рації.
– Мандрівник на прийомі!..
Він сів поруч із бездиханним тілом і заходився, поки Тахир лаявся в ефірі, розглядати посвідчення солдата. Нарешті в нього з’явилася можливість вставити:
– Ми вже взяли висоту, волею Аллаха. Нам потрібна ще година…
Вже не дивлячись у бік помічника, він кинув Мошолі розпорядження:
– Прослідкуй, щоб вантаж підняли сюди без пригод.
Посвідчення кяфіра Нізарі залишив у себе. Непорушне тіло солдата пашіло дуже вже важким смородом. Вони відтягли його за ноги на декілька метрів і кинули біля південного бруствера. Добивати не стали, тільки переконалися, що більше при ньому не було зброї. Його чекала інша смерть. Розірвані тіла на схилі закликали до помсти. Про те, що цей смердючий шмат м’яса ще може становити небезпеку, ніхто й не помислив. Кинули, як є. Вирішили, що достатньо тримати його в полі зору. Та й ніколи було. Внизу, на сусідній горі, таких, як він, було ще півсотні. А поки вантаж не доставили, в них був час…
Цей кулемет він упізнав би й серед тисяч інших. Довгі, невмілі черги з його зброї, немов з іншого світу, продиралися крізь шумовиння у голові важкими частими стусанами. Але краєчком ледь жевріючої свідомості він помислив, що стріляють зовсім близько, просто поряд. Защеміла образа на власне безсилля. Він розумів, що піднятися і придушити супротивника голіруч вже не зможе. Не було сили навіть на те, аби прибрати голову з гострого каменя, який вперся у поранену щоку.
Зібравши залишки волі, кволим, невпевненим рухом він потягнув знесилену руку до обличчя. Палець зачепився за щілину між камінням і провалився там у щось кругле. Миттєво думки наче тайфуном завирували. На дотик він розпізнав металеве кільце запалу, доклав трохи більше зусиль і витягнув з-під каменя гранату. «Мабуть, вибухом присипало», – промайнуло в голові. Неслухняними пальцями він стиснув вусики запобіжника, підніс гранату до зубів і висмикнув кільце. Враз він уявив, що станеться з ним після вибуху. Але зараз же перед внутрішнім зором картина змінилася. Він побачив скривавлений шкіряний мішок, що валявся на шляху в пилюці, обліплений мухами та скорпіонами. З пустої грудної клітини, з-під зламаного ребра, яке вже зжовтіло, на нього вилупився порожніми обпаленими очними ямками його ж власний череп. Відчай і гіркота прошили кожну клітинку розбитого тіла.
З жахом він відчув, що слабкі, неслухняні пальці самі розтискуються і більше не утримують скобу. Сили вистачило лише на те, щоб відкинути гранату від себе. Як розірвався запал, Дан і не почув. Вже не розуміючи навіщо, волею інстинкту він ще встиг занести ногу на бруствер і підтягти вгору тіло, з якого краплинами стікало життя…
Гуркіт кулемета, якого стискав у руках Мошола, не зміг приглушити виляск запалу, що розірвався в них за спиною. Равіль обернувся першим. В Нізарі волосся на голові заворушилося. Може, вона б котилася і далі. Але на її шляху стояв чорний циліндр!..
Спалах обпалив очі. Ударна хвиля відкинула голову на камінь і перевернула його через бруствер. Тієї ж миті розжарені скалки, розриваючи плоть, упилися в тіло. Інерція потягла його схилом донизу. Пекучим болем озвалися останні конвульсії нервової системи. Серце зробило ще кілька затихаючих поштовхів крові у мозок і в легені. Але легені вже відмовилися приймати в себе повітря. Бездиханне тіло прокотилося ще кілька метрів, затрималося біля самого краю скелястого урвища, ліве плече перекинуло у прірву руку, а вже вона потягнула за собою і всі інші рештки. Він пролетів ще кілька метрів і, ламаючи кістки, впав на запорошене каміння…
Вершина спалахнула новим вибухом. Навіть диму спершу не було. Тільки гори злегка труснуло та подекуди із вицвілих до білого скель підняло тисячолітній пил. Жахливий гуркіт немов саме небо навпіл розколов.
А коли пекельна хвиля досягла бомби, яка застигла між скелями трохи нижче схилом, – тисячі розжарених осколків розкидав навкруги третій вибух. Услід на гори обрушилася оглушлива тиша…
Очі, скляніючи, так і зупинилися на незримій краплині в небі. Свідомість ще сіпнулася короткою судомою страху і занурилася в морок. З наростаючою швидкістю його потягнуло в безодню небуття. Він ще встиг здивуватися, що раптово розтанув біль, що все, що відбувається з його тілом, стало нецікавим і безглуздим і що порожнеча, яка обгорнула його, виявилася зовсім не страшною, а навіть навпаки – негадано вельми приємною своєю безтілесністю і прохолодою. Стан невагомості разом із наростаючою швидкістю вільного польоту видалися йому втішним позбавленням, чому він невимовно зрадів. А свідомість розлучалася з останніми спогадами.
З неймовірною швидкістю перед його внутрішнім зором замигтіли вже забуті та зовсім недавні події: розшарпане тіло моджахеда на схилі, Рустам з розбитою головою, усміхнений афганець з ППШа в руках, імені якого він навіть не знав, – усміхнений щиро по-дружньому: «Я ж казав, зема, – побачимося…»
Розум озвався останнім спомином: «Синочку, постарайся, повернися!..» Раптово з дивовижною виразністю він побачив давно забуту сцену з дитинства. За п’ятнадцять хвилин до першого в Данковому житті шкільного дзвінка батько сварив його за розбиті коліна й розідрані біленькі гольфи: «Що з тебе виросте, – розбійнику?!»
А мама захищала: «Мужчина виросте. Що ж ти зробив із собою, хлопчику? Я ж так просила тебе: постарайся, повернися вчасно!..»
А він тер заплакані очі і виправдовувався: «Я ненавмисно, мамо! Матусю, пробач!»
Свідомість збирала, наче врожай, улюблені і найкращі його вірші, їй ще давати відповідь про доцільність свого земного існування:
 
«Чом ти над тліном
Бездиханним плачеш?
Тепер
Хотіла б ти
Його любити…
 
Верба
Схилилась за вікном
                            у мене,
Пекучі сльози
Ронить потаємно…
 
Відстані для нього вже не існувало. Тієї ж миті він побачив ту, яка надихала його.
Він ледве впізнав її. Вона ніколи не плакала. В усякому разі, такого ніхто не бачив. Але зараз… Її обличчя спотворилося нелюдським болем. Серце розірвалося б, якби воно було в нього. Але почуття ще жили в ньому: «Як же забрати в тебе хоч краплинку твого болю?..» Як завжди: вона була така смішна, така маленька і тендітна. І їй було так боляче…
Десь зовсім поруч теж хтось заспівчував:
– Давай, Журавонько. Ну давай, ще піднатужся. От дівчинка, от молодчинка.
Він кожну рисочку її бачив, кожну краплинку вологи на її щічках. Побілілими від напруги пальцями вона щосили вчепилася у чиюсь хламидину і примружила очі, аби подужати біль…
Відчайдушним, несамовитим галасом нова Людина сповістила Світ про свою появу! Тільки зараз він зрозумів: тут народжували нових людей. Ця грудочка плоті була живою! В неї вже давно вселилася душа, і вона голосила на всі околиці через оту беззубу дірочку в голові.
Хтось почав захоплюватися:
– Ого, якого хлопця вистрілила. Ось це голос – це голосище цілий!.. Дивися, Журавонько, – просто зірка естради. Зробимо з нього зірку, Журавонько?
Ірина, крізь сповнене радощів щасливе рюмсання, віднайшла в собі сили усміхнутися своєю незрівнянною чарівно-білозубою посмішкою:
– Зробимо…
Тільки зараз вона помітила його – на мить в очах їй посвітлішало: високо, під самим сонцем, багряні небеса нарізали стрічками сиві крила самотнього чорного, неначе після згарища, лелеки.
Вона примружила очі, пригледілася до нього і спитала:
– Скажіть, люди, а чорні лелеки теж дітей приносять?..
Біль залишився далеко – десь поряд із притихлим серцем. Вже нічим не обтяжена Данова Душа гайнула так високо, що навіть не зрозуміла одразу, чом так забриніла. А вона, позбавлена земного, дісталася найчистішого – саме там, де на неї чекали найдовше. Вона ще ніколи не відчувала настільки блаженної хвилі тремтіння, ніколи не досягала цього Неба, де кожне слово, збагачене незбагненними образами, сяяло, наче перлина. Дивуючись їхнім барвистостям, Душа його відчула, як радо ті перлинки тягнулися до неї, а вона на кожну з них ніжно і піднесено відгукувалася новим трепетом. Спершу в ній розчинилися тільки три – одна по одній: «НА ПЕЛЮСТКАХ МАНДРАГОРИ* * Яблучка мандрагори – символ кохання (Біблія, «Пісня над Піснями», 7:14)». А потім настала безмовність і в найдальших глибинах сколихнулася ледь видима Свіча. Її повільне пульсування і світіння пронизувало і вишній і земний простір. Маєво тієї Вишньої Свічі найтоншим і найласкавішим дотиком знову і знову воскрешало у ньому оту чудесну назву, живе суцвіття слів. А вже тоді Душа його, чомусь іще й досі перебуваючи якоюсь часточкою там, де чувся дзвінкий плач новонародженого, вже залюблена в оте співуче голосіння нової Людини, – до неї Душа його спалахнула найчудеснішим із того, що до цих пір він створив:
 
Най, усміхаючись, …вклоняються тобі Зірки
І кожен промінь …мандрагорно розквітає!
А з неба –
З того, де вони
Кохання з Зорями… у коси заплітають,
Усі плеяди
У долоні, у твої
Ладанним миром, …наче свічечки, спливають!
І всі твої,
І навіть наймрійливіші… думки
Надія з Вірою –
Любов’ю… радо… надихають!
 
ЕПІЛОГ
 
Далі чекати було марно.
Останній транзитний літак відлетів. Хлопця в ньому теж не виявилося. З важким серцем він направив машину додому. На кладовище їхати не хотілося. Десять днів він спостерігав муки овдовілого сусіда. Привезти ще одну гірку звістку і потім дивитися йому в очі було вже вищим будь-якої людської сили. Але все-таки довелося.
Старий не встиг закрити машину – з під’їзду йому назустріч вийшов військовий. Він окинув поглядом врослу в землю «хрущовку», засипаний квітами двір, помітив Наумовича і приглушеним голосом звернувся:
– Вибачте, не підкажете, де я можу знайти родину Білоградів?
Старий усе зрозумів: нетутешня засмага, вицвілі на сонці брови, темно-зелені зірки на польових погонах пояснили все без слів.
– Ви звідти?
Офіцер хитнувся, його голос затремтів неприродним тембром:
– Так… Звідти.
Старий замовк, пригледівся до військового пильніше – очі в того виблискували вологою і були зчервонілими, наче змучені безсонням. У голові закрутилося страшне запитання, яке він не наважувався вимовити вголос. Та все ж він мусив проговорити:
– Ви прибули сказати, що наш Данко… вже не приїде?
Прапорщик відвів погляд убік.
Старий не витримав, опустився в салон і притиснув долоню до серця. Ветлін кинувся до нього.
Старий зупинив його новим запитанням:
– Де він?
Ветлін знову знітився. Як було розповісти старому,
що в кишені хебешки, яка дотлівала під обгорілими залишками ребер Богдана, знайшли тільки військовий квиток?
– У військкоматі. Ми тільки що привезли.
Старий пригадав, яким чином у старозавітному Ханаані цар амонітських племен Ахаз, щоб підтоптати всі навколишні народи, прихиляв до себе похмурого владаря потойбіччя, всевладного бога війни Молоха. Приносячи найдорожчі жертви людські – дітей, він поклав на жахливий жертовник у сліпому марнославстві навіть власного сина!
Вголос Наумович лише промовив:
– Як це сталося?
Ветлін ледве відшукав слова, щоб дати відповідь на питання, над яким сушив мізки увесь їхній, разом з Данком, скорботний шлях – від пекельної Хари до цього квітнучого ніжним весняним відродженням наддніпрянського містечка:
– Його… Його змусили ходити землею. І він… Він поліг.
Старий з розумінням хитнув головою. Наче знав, що іншого і не було б.
На кладовище їхати не хотілося. Але було необхідно – там ждали. Якби він знав, що на них там чекало!
– Ви вмієте водити?
…Вже похилилося до обрію сонце. Вже зовсім змерзли люди. Зима лише недавно відступила… Йшла весна, минало вісімнадцяте березня. На цьому кладовищі так багато людей ще не збиралося. Провести її прийшли всі – їй було всього лише сорок чотири. Її любили всі, і всі чекали. Чекали її сина.
Важкі думки роїлися в батьковій голові: «Може, і не варто було її обманювати… Та хто б наважився… Вона ж так просила його: «Синочку, повернись! Я не вірю, що діждуся…» А ми з Данком тільки сміялися…»
Хтось за його спиною нерішуче промовив:
– Уже час, Єгоровичу, – сонце на заході.
Відповідати вголос не вистачило сил. Він хитнув головою. Навколо з завершальними приготуваннями заметушилися друзі. Заголосили жінки. З останньою надією він звів очі на дорогу. А там, огинаючи калюжі, мчав жовтий, з білою плямою шпаклівки на передньому крилі, «жигульонок». Він упізнав його: «Наумович!» Зустрічати Данка і сьогодні він відправив старого до аеропорту. Придивившись, він побачив – за кермом авто сиділа людина в захисній військовій формі!
Ще не вірячи власним очам, батько вигукнув:
– Зачекайте! Це він!
Усі, хто був поруч, спрямували погляди на дорогу. Машина акуратно об’їхала припарковані відомчі автобуси й зупинилася край узбіччя. З-за керма автомобіля нерішуче вийшов військовий.
Серце на мить болісно завмерло від змішаних почуттів, що нахлинули на батька. В його заново залитих сльозами очах розпливлися обличчя оточуючих. Але він давно вже їх не розрізняв і не помічав. І зараз уся його увага була прикута до постаті, що напливала, у військовій польовій формі.
– Він устиг! Встиг, наш хлопчик!
Ветлін ще не чув його. Невпевненим кроком він попрямував до процесії. Впізнати Білограда-старшого не складало труднощів. Люди розступилися, пропускаючи прибулого до могили.
Ті, хто знав Богдана, відсахнулися і приглушено, зі страхом видихнули: «О Господи, та це ж не він!» Старий, який ішов слідом за Ветліним, зараз же прокляв себе за те, що допровадив його на кладовище.
А засліплений сльозами батько, простягнувши руки до прапорщика і збиваючись на ридання, голосно гукав його:
– Іди до нас, хлопчику мій! А вони говорили, що його не відпустять. Дивися, ріднесенька моя, приїхав наш Данко! Дивися, який красивий став наш хлопчик, як він змужнів… Більше ми нікому його не віддамо. Не бійся, більше ніхто в нього стріляти не буде. Ти дочекалася!..
А яма кликала, наче провалля…
 
 


«АІСТИ» ЗАДУМУ БОЖОГО
(Післямова до роману «Сектор обстрілу – «Аісти»)
 
Істинні поети, як і всі митці, є провідниками Волі Творця на Землі, адже саме поетам доручено і покладено на плечі чи не найважчий тягар – талант животворити Словом.
Сюжет роману «Сектор обстрілу – «Аісти» заснований на реальному факті загибелі в 1980-му році в ході воєнних дій в Афганістані талановитого українського Поета, 22-річного лейтенанта Олександра Стовби, що підписував свої вірші псевдонімом-абревіатурою «АІСТ». Стовба загинув лише за схожих обставин. Тільки на перше поверхневе прочитання можна вважати, що роман призначений утверджувати історичну достовірность реальних воєнних подій. Провідна ідея твору набагато глибша.
Олександр Стовба був на диво обдарованим поетом. За потужністю таланту, що лише почав розкриватися, його порівнюють із багатьма Великими. Так сталося, що він віддав перевагу служінню Вітчизні у війську. Але навіть у військовому училищі, максимально завантажений навчанням, Олександр у казармі з двох тумбочок обладнав собі «стіл» і ночами працював над вдосконаленням свого літературного обдарування. При цьому він не примушував себе. Він дихав поезією, він любив поезію до повної самопожертви, він жив нею і був щасливий нею.
Згадаймо Святе Письмо: «Споконвіку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1). І ще: «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою…
І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, – вельми добре воно!» (1М 1:26, 31).
І це сказано не про про фізичні можливості людини, а про її здатність творити і бути від акту творіння щасливою, як і сам Бог, коли закінчив сотворіння безсмертної людської душі. Отже людина створена щасливою і з головною метою – духовної співтворчості з Усевишнім у творенні енергії щастя.
Але люди забули про вічність власної душі, побудували агресивне суспільство споживання, в якому головними пріоритетами стали матеріальні статки, а не духовні надбання. Тим часом саме духовність зумовлює відповідні моральні засади, якими людина керується у своїх вчинках. Усі цивілізаційні кризи, що ми зараз переживаємо, від кризи економіки до глобального потепління, спричинені вчинками, зумовленими недостатнім рівнем моралі і духовності. А ці складові значною мірою формуються мистецтвом. Найкращі ж їхні зразки – мистецтвом істинним, животворчим. Посланці Божі: поети, письменники, художники, музиканти – покликані зробити Душу людства чистішою, відновити в людині здатність бути щасливою, щоб допомогти повернути людству духовність, відповідні до неї розумність і моральність вчинків і встигнути зупинити процеси самознищення…
І це цілком можливо – в кожного з митців може бути багатомільйонна аудиторія. В тому і полягає їхня місія на Землі. На практиці вона може реалізуватись не тільки пасивною творчістю задля високого мистецтва. Але й шляхом проведення з максимально можливим дискусійним висвітленням у ЗМІ тематичних зустрічей митців, адже вони користуються у суспільстві беззаперечним авторитетом, з найширшою аудиторією: освітянами, журналістами, дітьми у виховних закладах, працівниками владних структур. Головним питанням на них має стояти органічно зумовлений зв’язок між рівнем духовності, культури, способом мислення, вчинками і соціальним станом людини, як Божого створіння, його буттям. Адже люди просто не відають про ці зв’язки. Тому й чинять беззаконня, тому й дісталися провалля самознищення. Більше того, саме митці несуть найбільшу відповідальність за аморальність соціуму сьогодення. Кон’юнктурщина в ЗМІ, які вже не помічають, що рекламують сатанізм, байдужий формалізм педагогів і батьків у виховних процесах розквітли буйним цвітом саме через інертність митців. Керуючись викладеними переконаннями, автор цього роману започаткував серію зустрічей-презентацій з неповнолітніми засудженими у виправних закладах України. Бо саме митці повинні відчувати відповідальність за наслідки впливу їхньої творчості на суспільну свідомість і виправляти становище.
«Технологія» цього таїнства надзвичайно проста. Будь-яке слово є носієм енергії думки. Досягаючи свідомості через органи сприйняття, ця енергія формує моральні засади кожної окремої людини і суспільства в цілому, які визначають її рішення до вчинків. У процесі свого духовного розвитку людина може досягати стану, коли їй відкривається доступ до найвищих сфер Натхнення, звідки приносять для всіх Знання і Любов генії. Тоді в людині розкривається здатність прозрівати дійсне значення подій і явищ, відчувати думки та емоції оточуючих, управляти власними, знати мету свого існування і призначення оточуючих, бачити в них найкраще, любити і поважати їх, як створіння, гідні любові Божої. Чим чистіше, доброчинніше Слово, тим інтелектуально сильніше суспільство, тим розумніші його обранці-керманичі, тим доцільніші їхні рішення і вчинки.
Але замість того, щоб відшукувати такі таланти і розвивати їх з дитинства, берегти та прислухатися до Богом Натхненних, таких як Пушкін, Лермонтов, Шевченко, Стус… – людство їх вдягає в мундири або в роби і відправляє на страту. То ж як може Творець допомогти людству, коли воно саме від Його Дарів відвертається, а його посланців убиває?
І саме в цьому корені усіх проблем, що самогубно деформують нашу сучасність. Ось так в плані глобальної духовної боротьби за людство між силами Світла і Темряви люди самі віддають себе і своїх ближніх до рук ворога-сатани.
У цій боротьбі загинув і Поет від Бога Олександр Стовба. З його загибеллю задуму Вищих сил було завдано істотної шкоди. Наше суспільство, на жаль, не усвідомлює трагічних наслідків таких втрат. Як відомо з усієї писаної історії, від самого Адама, поетів знищують. І в той же час, відчуваючи покликання, Посланці Божі – «Аісти» здатні піти на які завгодно поневіряння, навіть на страту, заради Богом Натхненної Істини, що дається у творчості, заради врятування людства від прірви бездуховності. Бо здатність творити – це найцінніше і найвідповідальніше з того, що дано людині: і найбільше щастя, і найважчий Хрест одночасно. А найтяжчі перешкоди на цьому шляху ставить війна, особливо в таких найскладніших природних та етнічних умовах, як це було і є в Афганістані, де в безкінечну жорстоку бойню під «правильними» гаслами втягнено представників багатьох народів.
Ця книга – викриття реально пережитої війни, яка руйнує гуманну і творчу сутність кожної людини, знищує світлих провідників людства і цим штовхає його у прірву самознищення.
«Суспільство, кращі сини якого полягають жертвами Молоху – ідолу війни, приречене опинитись на тому ж вівтарі» – саме в тому полягає провідна ідея роману. Розкриття її перед найширшою аудиторією читачів – головне його призначення.
 
Ігор Моісєєнко,
лауреат літературно-мистецької
премії імені Богдана Хмельницького
 
 
 
Книга друга
 
 
Розділ N
 
...Той нечуваної сили вибух і обірвав стрілянину з вершини. Висновок міг бути тільки один – стріляти звідти більше немає кому. Сподіваючись на багату здобич, вони й потяглися на цю гору...
В нього згоріла ледве не половина волосся. Взятися не було за що. Він повернув тіло обличчям до себе і, щоб зафіксувати голову, придавив її коліном. Різати шию доведеться з боку спини. Аби розвернути тіло в інший бік, довелося б його витягувати з цього кам'яного мішка...
Досконало вигострене лезо блиснуло на сонці і опустилося на складку шкіри, що біліла на шиї. Він натиснув на важку рукоятку. Але тут… – з-під леза бризнув пружний струмінь гарячої крові!..
Від несподіванки старший мало не підстрибнув на місці – в мертвих кров не пульсує!..
Ахмет вирячився на старшого. Після нетривалих роздумів той виголосив:
– Тут неподалеку джерело. Маємо дотягти його туди.
– Це ж майже в ущелині. Там люди Тахира, – спробував заперечити Ахмет.
Знаєш, скільки коштує живий шураві? А цей солдат, схоже, усе це й натворив. Тахир же й заплатить. Давай нагору його...
 
 
Друкований примірник повісті «Сектор обстрела – Гиндукуш», лауреата програми «Українська книга 2006», з авторським написом ви можете придбати, звернувшись за адресою gindukush@gmail.com
 
 
Літературно-художнє видання
Моісєєнко Ігор Олексійович
СЕКТОР ОБСТРІЛУ – „АІСТИ”
Роман
ISBN978-966-7575-95-3                                  © І. О. Моісєєнко
 
 
У своїх відгуках читачі відзначають, що після прочитання роману відмовляються від зброї і насильства. Таким чином, «Сектор обстрілу» є реальним інструментом в зниженні рівня соціальної напруженості нашого суспільства. В цей час автор працює над продовженням роману. Ви можете сприяти цій роботі, залучаючи на сайт нових читачів.
Ігор Моісєєнко

Лауреат державних та міжнародних літературно-мистецьких премій. Поет, прозаїк, кіносценарист і журналіст, член Національної спілки письменників України. Народився у 1962роціу м.Кривий Ріг. Строкову службу проходив в Афганістані, у батальйоні загиблого Поета-героя «Аіста» (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи стилістичну подібність віршів «Аіста» та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв’язку двох літераторів стали надзвичайно вражаючі своїм трагізмом вірші; кіносценарії, визнані кращими за все, що було на екрані про афганську війну, і неймовірно захоплюючий роман, який визнавався кращим антивоєнним твором в СНД, за який автору в 2010 році присвоєно звання першого лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького. В 2015 році, за плідну літературну та громадську діяльність у справі побудови суспільства життєдайної духовності та моралі, - звання лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені М.В.Гоголя «Тріумф».

Автору випало у палаючому пеклі Афганістану, нав’язаному українцям кремлівськими бонзами, пройти по межі, що розділяє життя і смерть. Але всупереч тяжким фізичним і душевним травмам колишній воїн став справжнім українським патріотом і виносив у своєму серці філософську доктрину, яка вперше сформулювала і емпірично обґрунтувала дієву Українську національну Ідею. Ігор Моісєєнко не просто розробив концепцію стратегічного розвитку української нації, але й вказав конкретні віхи на шляху її реалізації та очікувану уже в недалекому майбутньому віддачу в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Автор «Ідеї гармонії…» пропонує шляхом внесення Української національної Ідеї в Конституцію України та утвердження її окремим Законом у стислі строки сприяти тому, аби кожен українець, кожен громадянин України іншої національності відчув її благотворний вплив. Вочевидь ця книга постає найважливішим твором, на який надихає Господь одного з найобдарованіших літераторів України. 

Новости сайта

Syndicate content
Ключевые слова